Етичний інтелектуалізм публіцистики Івана Дзюби та Вацлава Гавела

У третьому розділі „Пошуки фундаментальних вирішень посттоталітарних проблем людства у візіях Івана Дзюби та Вацлава Гавела” проаналізовано основні напрями і змістове наповнення посттоталітарної публіцистики обох авторів, футуристичне спрямування її соціально-політичної критики сучасного світоустрою на локальному та глобальному рівнях.

У першому підрозділі „Екзистенційний поступ індивіда та нації у посттоталітарний період: концепція переходу в публіцистиці Івана Дзюби” проаналізовано джерела та аргументи критично-еволюційного бачення розвитку нації та людства у текстах Івана Дзюби на зламі ХХ-ХХІ століть.

Розвал СРСР, Варшавського пакту, а разом з ними - і цілковите банкрутство ідеї світової комуністичної революції, ще не означали остаточної перемоги у світі ліберальної демократії та ринку як остаточних форм співжиття індивідів. Попри те, що останні концепції безумовно спричинилися до падіння свого ідеологічного ворога, якого було затавровано як втілення неправди та глобального насильства над індивідом та народами, їх не можна сліпо ототожнювати з джерелом та виявом універсальної істини і непомильності. Етичний інтелектуалізм Івана Дзюби і Вацлава Гавела якраз і полягає у диференційованому підході до оцінки явища ринку та ліберальної демократії.

В українського публіциста Івана Дзюби знаходимо дуже обережне ставлення до явища глобалізації, що поширюється у свідомості людей та планетою шляхом нівеляції національно-культурних кордонів, на зміну яким нав'язується універсальна система ринкового функціонування суспільства. Для Дзюби є неприйнятною підміна категорій правди, добра і традиції категоріями вигоди, інтересу, прибутку. Він виступає своєрідним оборонцем традиційних культур, проводячи паралелі поміж колишнім радянським інтернаціоналізмом та сучасною споживацькою цивілізацією. Публіцист відроджує забуте поняття націоналізму як любові до свого народу, який сприймається через призму належності до світової родини націй, без ненависті та упередженого ставлення до інших народів.

Дзюба наголошує на неможливості та небезпеці домінування матеріальних цінностей над моральними і, таким чином, заперечує твердження пропагандистів новітнього світового порядку про те, що тільки матеріальний добробут і рівність можуть забезпечити мир та спокій на планеті, а тому цій концепції мають підпорядковуватися всі інші. Так само як і Гавел, український інтелектуал не відкидає економічного чинника як важливої частини життєдіяльності людства, проте нагадує, що лише самої економіки замало, аби на ній як на фундаменті побудувати нормальне здорове суспільство. Досконало знаючи методи та канони функціонування радянського тоталітаризму, Іван Дзюба на засадах християнської моралі, толерантності та солідаризму намагається запобігти дегуманізації вже посттоталітарного суспільства.

У другому підрозділі „Некінець” історії та нова етика: інтелектуальні візії Вацлава Гавела” проаналізовано основоположні міркування публіциста Вацлава Гавела з приводу національних та світових викликів, що постали перед людиною посттоталітарного періоду.

Колишній президент Вацлав Гавел упродовж свого творчого, громадського та політичного життя протистояв „життю в брехні”. Головне своє завдання він вбачав у звільненні індивіда від системи, що керує ним за посередництва примусу, страху та абсурдних ритуалів. З падінням комуністичної імперії чеський інтелектуал на посаді глави держави зробив усе можливе для подолання розгубленості перед майбутнім та зневіри у власних силах, що охопив його співгромадян у вже незалежній Чехословаччині.

Етика миротворця дала змогу Гавелу мирно провести розподіл країни і, нарешті, задовольнити національні прагнення словаків. Проникливий інтелектуалізм колишнього драматурга допоміг йому стати справжнім виразником інтересів свого народу. В. Гавел не є прихильником примату ринкових принципів функціонування держави, водночас, він підтримує децентралізацію влади та потреби місцевого самоврядування. Для колишнього президента держава ніколи не була на першому місці в системі ціннісних орієнтацій - за кожним його виступом чи зверненням проглядається піклування про права людини, а вже потім - про права держави. Рівень розвитку громадянського суспільства, де кожен індивід усвідомлює не лише свої права в громаді, а й обов'язки перед нею, є для Гавела основним мірилом свободи та якості життя. Відданість демократичним цінностям змушує його, вже „пенсіонера від політики”, активно брати участь в обговоренні суспільно-політичних проблем сучасного світу. Етичний інтелектуалізм Гавела, його постійне прагнення до пошуку вищої істини, а не ситуативно-партикулярної „правди”, не дозволяє йому мовчки спостерігати за ситуацією в Іраку, Росії, Білорусі, на Кубі. З цих та інших приводів він досі активно висловлює турботу про тамтешніх мешканців, критикує владу, схильну до авторитаризму чи тоталітаризму.

Висновки

Дисертація розкриває особливості етичного інтелектуалізму у публіцистичних працях Івана Дзюби та Вацлава Гавела. На основі аналізу, порівняння та протиставлення їх поглядів доведено, що попри наявність розбіжностей в інтелектуальному баченні публіцистами тенденцій розвитку світу, істина була і залишається одним із головних мірил якості концепцій співжиття людей та громад. Водночас ми переконалися у тому, що публіцистика відіграє важливу роль у формуванні засадничих орієнтирів сучасного індивіда у контексті посттоталітарних трансформацій східноєвропейського соціуму та цілого людства. Спираючись на ідеї, висловлені у текстах І. Дзюби та В. Гавела, було розглянуто моделі самоактуалізації українського та чеського соціумів у період глобалізації.

Публіцистика І. Дзюби вже понад півстоліття є невід'ємною частиною літературознавчого, історичного, філософського та націотворчого дискурсу. Вона постала зі самої світоглядної позиції українського науковця, інтелектуально-інтуїтивні переживання та пошуки котрого справили чимале враження на українське суспільство часів УРСР та періоду незалежності. Так само і Вацлав Гавел засвідчив перед цілим чехо-словацьким соціумом та світовим співтовариством власне вміння словом і ділом нівелювати життя в брехні заради життя у правді. Його драматичні твори, публіцистичні праці та публічні виступи виростали з інтуїтивно-інтелектуальних досліджень радянської псевдореальності, її аргументованої критики та бажання зробити цей світ кращим. Аналіз публіцистичних творів Івана Дзюби та Вацлава Гавела у контексті їх інтелектуальної аргументації та етичної мотивації вибору того, а не іншого типу ідейного спрямування власних праць дозволяє нам зробити такі висновки:

Етичний інтелектуалізм у публіцистиці країн Центрально-Східної Європи ХХ-ХХІ століть є закономірною реакцією тієї частини національної інтелігенції, котра у важкі для свого народу часи вважає за свій моральний обов'язок втрутитися принаймні словом в історію, побут, світосприйняття людей задля якісних перетворень. Справедливість цього твердження випливає з досвіду зародження, розвитку, кризи та падіння однієї з найзгубніших ідеологій в історії людства, котра відіграла вагому роль у житті багатьох слов'янських народів, серед яких були українці і чехи.

Природно, що тема комуно-тоталітаризму посідає провідне місце у працях найвидатніших публіцистів та громадських діячів обох націй. Іван Дзюба і Вацлав Гавел почали свою діяльність приблизно в один період - 60-ті роки ХХ століття, і їх творчість стала наслідком справедливого обурення наругою, що її чинила над людською особистістю комуністична система. Псевдоінтелектуальним теоретичним розробкам ідеологів радянського тоталітаризму І. Дзюба і В. Гавел протиставили довершені зразки публіцистичних праць, у яких послуговувалися аргументами, що заперечують право гіпертрофованого державного організму на насильницьке перетворення людей у зденаціоналізованих, знедуховлених та морально неповносправних індивідів. Іван Дзюба та його творчість - невіддільні від явища шістдесятництва в українській історії, а це - унікальний, соціокультурний феномен. Його початки сягають мистецької традиції заперечення принципів комуністичного соцреалізму, а ідейне підґрунтя - націонал-комунізму та інтегрального націоналізму. Під впливом переслідувань та репресій молоді поети, літератори, критики та інші митці, серед яких був Іван Дзюба, відродили забуті гасла періоду українізації 20-х років, нагадали первісні орієнтири ідеалістичного комунізму і заповзялися у нерівній боротьбі відстояти право нації та індивіда на неповторність світобачення і творчості.

Шістдесятництво у своїй діяльності спиралося на принципи легальності, ненасильства і толерантності. У цьому полягає самоцінність його етики і приклад для наслідування на тлі визвольних змагань українства другої половини ХХ століття. Подібними були орієнтири і чеських інтелектуалів, котрі після того, як в Чехословаччині запанували комуністи, намагалися повернути країну та її громадян до демократичних стандартів співжиття, задекларованих Томашем Гарриком Масариком. Вони обґрунтовували потребу звільнення індивіда та рідної культури від „дружніх обіймів” тоталітаризму. Саме з такого середовища вийшов Вацлав Гавел. Його непокоїло та, що комуністи будують суспільство абсурду, беззмістовної покори та самообману. Разом із багатьма своїми однодумцями він зазнав переслідувань та ув'язнення, які для всіх інакодумців приготував режим після придушення „Празької весни”. Попри увесь пресинг системи, чеські інтелектуали не відмовилися від етики „життя у правді”, яку проголосив В. Гавел.

Крок за кроком розширюючи діяльність неформальних структур громадянського суспільства, вони захищали природні права людини та нації на внутрішній і зовнішній політичних аренах. Зрештою, цей моральний, а не фізичний спротив дозволив Гавелу спільно зі своїм народом у час критичної слабкості комуністичної ідеології безкровно подолати її, аби продовжувати й вдосконалювати демократичні традиції у власній державі. Характерно, що після здобуття незалежності Україною та Чехо-Словаччиною ані Іван Дзюба, ані Вацлав Гавел не припинили своєї праці, відчуваючи, що справжня боротьба за майбутнє лише починається. Обидва публіцисти допомагали своїм співгромадянам якомога скоріше позбутися важкого тягаря посткомунізму, намагалися знівелювати наслідки багаторічного впливу на індивіда з боку тоталітарної системи, аби ця нова людина могла знайти своє місце у новому світі без залізних завіс. Водночас Дзюба і Гавел застерігали й застерігають людей від небезпек глобально-споживацького суспільства, котре подекуди набуває форм новітнього тоталітаризму лише з іншим забарвленням та постулатами. Усе це публіцисти роблять виходячи з принципу: знання істини зробить людину вільною від внутрішніх та зовнішніх умов, а незнання і делегування свого права мислити іншим чи іншому може призвести до чергової втрати усіх природних прав.

Саме протиставлення органічних знань про устрій світу, закономірності історичного розвитку людини і суспільства дало змогу Іванові Дзюбі та Вацлавові Гавелу протистояти тоталітарній системі, що, зрештою, розпалася. Обидва публіцисти завчасу передбачили цей розпад, що походив з неорганічної, брехливої природи ідеологічної тиранії. Остання, фактично, нічого не змогла змінити ані у своїй долі, ані в долях своїх противників. Трактат Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?” та праця Вацлава Гавела „Сила безсилих” завдали нищівного удару по авторитету радянського імпер-тоталітаризму. Ці тексти не змогла перекричати контрпропаганда, їх не затьмарили наклепи на їхніх авторів. І все це завдяки тому, що у них домінувала правда, а її авторитет непомірно більший і міцніший за будь-який військовий потенціал, поліційний тиск та всі вироки судів. Зразкові інтелектуали Дзюба і Гавел у своїх текстах переконливо довели, що той, хто володіє справжнім знанням, не може чинити зле. Бо езотеричне знання не дозволить вдаватися до методів, котрі бодай якось відрізняються від чистоти декларованих намірів.

У своїй публіцистиці українець і чех викрили всю підступність ідеологій, що прикриваючись благородною метою побудови справді гуманного суспільства, насправді чинили злочини проти людства від його ж імені. Іван Дзюба і Вацлав Гавел засвідчили, що саме з цієї цинічної демагогії й походила загроза для нормального буття людини, нації та цілого світу. Публіцистика Дзюби і Гавела позбавила ідеологію тоталітарного комунізму права на визначення шляху розвитку людства і морально-духовного зростання окремої людини. Вони висловили методологічний сумнів в інтелектуальній спроможності системи на всезнання і зробили це без патетичного самовивищення, запропонувавши кожному індивіду без жодного примусу розвивати власну думку і спільно з іншими шукати кращі моделі світоустрою. Публіцисти встановили нові стандарти оцінки ефективності державної влади, які були спрямовані не на аналіз мети, а на осмислення методології чиновницького апарату. Водночас Іван Дзюба і Вацлав Гавел повернули пересічній людині належне їй місце у структурі суспільства, наголосивши на тому, що її право на вільну думку та вільний вибір є невід'ємним. Публіцисти вірять в людину, її розум та людяність і довіряють їй майбутнє цілого людства.

Публіцистика Івана Дзюби та Вацлава Гавела за рівнем свого практичного застосування може слугувати зразком дидактичного мистецтва. Їх статті та виступи завжди на крок випереджували й випереджують усвідомлені потреби суспільства, яке, зрештою, розуміє турботу своїх наставників. Це простежується від часу написання Дзюбою „Інтернаціоналізму чи русифікації?” та перших п'єс Вацлава Гавела. Спершу вони зародили у громадській свідомості відчуття ненормальності ситуації суспільстві, яким керувала непомильна партія з єдиноправильною ідеологією. Згодом це відчуття переросло у потребу переосмислення самих засад функціонування тоталітарного суспільства, і публіцисти всіляко сприяли цьому процесу. Як наслідок, тиранія скінчилася. Але Дзюба і Гавел почали робити все від них залежне, щоби допомогти своїм співгромадянам подолати страх перед невідомістю, незвичним вільним вибором та іншими наслідками перетворення світу з біполярного на глобальний. Вони пом'якшили в свідомості людей різкий перехід до ринкових механізмів організації життя і досі дають їм настанови та роз'яснюють явища новітньої реальності, намагаючись посприяти правильному вибору цінностей. Те саме стосується їх бачення ролі політика у суспільстві: Іван Дзюба і Вацлав Гавел зруйнували традиційне розуміння політика як цинічного індивідуаліста, єдиним орієнтиром котрого є здобуття більшої влади. Публіцисти виступають яскравими антиполітиками, наголошуючи на потребі перетворення державного службовця на народного службовця з гуманістично зорієнтованою етикою та підходом до своїх обов'язків.

На прикладі публіцистики Івана Дзюби і Вацлава Гавела ми побачили, що сучасна публіцистична думка має яскраво виражену рису дуалістичності. Частина інтелектуалів тяжіє до вже традиційної тенденції відстоювання принципів ліберально-демократичного світоустрою, із захопленням сприймаючи глобалізацію та поширення ринкових механізмів організації господарства. Ці публіцисти здебільшого вважають, що тоталітаризм став жертвою саме ліберальної демократії, котра на правах переможця має право визначати еволюційні орієнтири людства. З іншого боку, друга група публіцистів схиляється до дещо обережнішого погляду на цю проблему: вони відмовляються погодитись із тим, що у світі вже не залишилося жодних альтернатив, котрі могли би протиставити себе сучасному світовому порядку і, зрештою, спричинити або перемогу власних принципів (гуманніших, благородніших та ближчих до ізотеричного знання), або принаймні синтез з ліберально-демократичним світоглядом, котрий вже претендує на роль ідеологеми нічим не гіршої за ті, що призвели до катастроф у ХХ столітті.

Іван Дзюба та Вацлав Гавел безсумнівно належать до другої категорії публіцистів, оскільки не полишають своєї діяльності на благо людства. Обидва публіцисти у притаманній їм формі застерігають інших інтелектуалів від самозасліплення примарною можливістю осягнути цілу істину буття і з цієї позиції диктувати іншим правила життя. Іван Дзюба і Вацлав Гавел наголошують на потребі постійних рефлексій людини, яка належить до сучасної високотехнологічної, глобальної цивілізації. На їх думку, це має бути критичний самоаналіз, основним висновком з якого (принаймні поки що) випливатиме твердження: людина знає те, що вона досі нічого не знає. У цьому полягає не лише данина батькові етичного інтелектуалізму Сократові, а й ключ до спасіння людства через нові пошуки вищого благочестя та самовдосконалення. Іван Дзюба та Вацлав Гавел досі не зійшли з п'єдесталу моральних авторитетів нації й продовжують уважно придивлятися до подій у всіх сферах людської життєдіяльності для того, щоби у потрібний момент, відчувши певні загрози, або віднайшовши якесь вирішення, виступити зі зверненням до громадськості - так само, як вони це робили майже півстоліття тому.

Публікації

1. Залізняк Ю.Б. Державотворчі настанови періоду детоталітаризації у публіцистиці Івана Дзюби // Вісн. Львівськ. нац. ун-ту. ім. І.Я. Франка, Сер. Журналістика: [Зб. наук. пр.]. - Львів: ЛНУ, 2006. - Вип. 27. - C. 33-44.

2. Залізняк Ю.Б. Парадигма національного інформаційного простору в Україні у контексті глобалізації // Нова філологія [Зб. наук. пр.]. - Запоріжжя: ЗНУ, 2005. - Вип. 3 (23). - С. 117-128.

3. Залізняк Ю.Б. Посттоталітарні візії розвитку націй та людства у публіцистиці Вацлава Гавела // Вісн. Львівськ. нац. ун-ту. ім. І.Я. Франка, Сер. Журналістика: [Зб. наук. пр.]. - Львів: ЛНУ, 2004. - Вип. 24. - C. 65-73.

4. Залізняк Ю.Б. Моральна публіцистика Івана Дзюби у контексті глобалізаційного розвитку світу // Всеукраїнська науково-практична конференція „Українська журналістика у контексті доби”, 23-24 вересня 2004. - Львів: ЛНУ, 2004. - C. 347-352.

5. Залізняк Ю.Б. Інтерв'ю з Іваном Михайловичем Дзюбою // Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія: Збірник праць каф. укр. прес. і Дослід. центру іст. західноукр. преси. - Львів, 2006. - Вип. 7. - С. 247-261.

6. Залізняк Ю.Б. Відображення тенденцій розвитку світу за умов ринкового лібералізму у сучасній публіцистиці // Вісн. Львівськ. нац. ун-ту. ім. І.Я. Франка. Сер. Журналістика: [Зб. наук. пр.]. - Львів: ЛНУ, 2006. - Вип. 28. - C. 135-144.

7. Залізняк Ю.Б. Культурне поневолення Чехословаччини у контексті експансії радянського тоталітаризму на терени Центрально-Східної Європи // Вісн. Львівськ. нац. ун-ту. ім. І.Я. Франка, Сер. Журналістика: [Зб. наук. пр.]. - Львів: ЛНУ, 2006. - Вип. 29. - C. 171-182.

Размещено на Allbest.ru