Слід зауважити, в багатьох законах та міжнародних деклараціях, що визначають функціонування ЗМІ, стверджується, що медіа не повинні стати знаряддям пропаганди під час виборів. Більше того, журналістам мають надати право самостійно визначати зміст новин на засадах тільки професійної оцінки. Звісно, враховуючи ситуацію залежності вітчизняних ЗМІ від певних політично-олігархічних угрупувань, уникнути відкритої чи прихованої пропаганди дуже важко. До того ж, журналісти не можуть бути зовсім відстороненими від власних політичних уподобань, і це теж впливає на рівень об'єктивності подачі інформації. Саме тут, на мою думку, може виникати проблема політичної упередженості.

Прикладів багато. Одним із них є замовчування суттєвих чи важливих фактів та навмисне викривлення інших фактів шляхом неправильного або недоречного наголошення. У неупередженості можна звинуватити також тоді, коли ведучий програми новин підсумовує виступи лідерів опозиції і показує невеликий відеоматеріал або навіть ніякого в той час, коли демонструють сюжет матеріал виступу кандидата правлячої партії. Упередженість можна бачити також у "куті", під яким знімає камера, коли знімальні групи просять зосередитися на передвиборних мітингах таким чином, щоб вони здавалися більшими, ніж є насправді. Чи коли їх просять зняти кандидата з "найкращого" або "найгіршого" боку.

Але тут є нюанси. Наприклад, той факт, що газета друкує більше новин про президента або прем'єр-міністра, ніж про лідера чи кандидата опозиції, сам по собі не є свідоцтвом навмисної упередженості. Адже президент або прем'єр-міністр робить або каже більше згідно зі своїми посадовими обов'язками.

Упередженість виявляється також у пріоритеті новин, прослідкувати це можна у вищенаведених моніторингах. Випадки упередженості найчастіше трапляються, коли журналісти зосереджуються на внутрішній динаміці передвиборчої кампанії замість того, щоб заглибитися у найбільш актуальні проблеми сьогодення.

Як засвідчив моніторинг: у цілому протягом усієї передвиборчої кампанії 2004 р., за винятком грудня, медіа залишалися слухняним знаряддям агітації і пропаганди за представника влади. Деякі журналісти в знак протесту проти цензури звільнялися, але таких було мало. Тільки один канал - П'ятий - збалансовано подавав інформацію про ситуацію в країні [11]. У грудні мас-медіа змінили свою політику, адже стало зрозуміло, що народ не прийме результатів сфальсифікованих виборів. Саме тоді власники мас-медіа буквально за кілька днів поміняли свою позицію. Та небезпека того, що журналісти будуть сліпо обслуговувати інтереси нової влади після чергових виборів, й досі залишається актуальною.

За усіма міжнародними стандартами, медіа мають бути у конструктивній опозиції до влади. Діяльність українських журналістів зумовлюється не стільки професійними нормами, скільки жорсткою залежністю від власника чи видавця. Українські медіа або державні, або належать фінансово-політичним групам. На мій погляд, це основна проблема, яка гальмує розвиток демократичних принципів українських мас-медіа і робить неможливим повне утвердження та ефективне функціонування західних професійних норм. І все ж таки дії, націлені на поліпшення стану української журналістики, у будь-якому випадку позитивні. Адже без перших кроків дитина ніколи не навчиться ходити. А вітчизняна журналістика має довге життя попереду для налагодження своїх професійних обов'язків та ефективної співпраці з владою. Та без активної участі журналістів в обговореннях, в ініціюванні певних проектів, спрямованих на вдосконалення медіасфери, не відбуватиметься поліпшення. Адже навіть у питанні редакційних угод зволікають самі журналісти. Соціальне партнерство преси та влади мало б будуватися на засадах невтручання влади в редакційну політику, на основі економічної та політичної незалежності ЗМІ від влади й на розумінні відповідальності як влади, так і преси перед суспільством.

Звичайно, можна та легше звинувачувати владу, якій не вдалося зробити українські медіа прозорими з точки зору бізнесу та суспільно відповідальними з точки зору ролі ЗМІ у демократизації держави. Реформування громадського телемовлення, роздержавлення ЗМІ та прозорість в інформаційній сфері - це невід'ємна частина європейської демократичної країни. Поки ці процеси не відбуваються в Україні, відповідно й професійні стандарти не втілюються у журналістській свідомості. На мою думку, сучасна проблема усього медіапростору полягає також у тому, що постійна боротьба за права журналістів чи проти тиску з боку влади і власників не залишає часу на якісну журналістику. Через це українська журналістика надто заполітизована, більшість новин - елементарне обслуговування чи лобіювання окремих політичних чи фінансових груп, що підтверджують численні соціологічні дослідження. Відчувається брак аналітичних, пізнавальних програм, журналістських розслідувань тощо.

Фахові стандарти можна звести до єдиної найголовнішої якості, без якої не можливий журналіст і його ефективна діяльність - це професійність. Саме професійність у роботі й визначає якість функціонування мас-медіа, відповідальність журналістики перед суспільством та її ролі у творенні демократичної держави.

З одного боку - розмови про те, що професіонали врятують країну, з іншого - дрімуча неосвіченість багатьох очільників національного телерадіопростору. Головне для них - відданість владі, вірне служіння хазяїнові, а відтак фахових, досвідчених, порядних і патріотично налаштованих людей оголошують ледь не ворогами народу. Інформаційну політику держави формують неофіти, котрі не знають історії країни, не розуміють її культури, духу традицій народу.

На жаль, держава приймає ці тубільні правила гри, через що національним телебаченням і керують так звані менеджери - пройдисвіти без знань і дипломів, люди, які не розуміють української мови. Спробуйте це пояснити в Польщі, Чехії, Румунії - не зможете.

За останні роки Україна не побачила жодного програмного матеріалу бодай у вигляді газетної статті, який би засвідчив доктринальний характер мислення когось з управлінців національної медіасфери. Нинішнє керівництво Держкомтелерадіо робить перші скромні кроки, аби визначити свою місію на найближчу перспективу. Не все ще зрозуміло, не завжди виходить, бракує системного мислення стратегічного характеру, але ж це й непросто, оскільки після плаксивих начальників хуторянсько-продажного замісу на інформаційній мапі України залишилися брудні плями недовіри та брехні.

Йдеться не про особистісні претензії до членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення - іншим уявляється цей орган за базовими змістовими характеристиками. Таке враження, що окремі його члени не те що не знаються на понятійно-категоріальному апараті журналізму, теорії масової комунікації, а взагалі не написали жодного рядка у своєму житті на тему проблем медіасфери. Їхня місія - штампувати правильні рішення для політичної сили, яка їх призначила. Якщо Українське радіо програє конкурси на мовлення на батьківщині Котляревського в Полтаві антиукраїнському "Шансону", коли за двадцять років незалежності те ж таки державне радіо не отримало практично жодної ліцензії у великих містах, а державне телебачення тісниться на одному неповноцінному каналі саме через політико-корупційну суть цього дивного органу - Нацради (не піднімається рука додати - України), виникає, вже вкотре, просте запитання - навіщо така державна інституція, яка за народні гроші відкрито й нахабно працює проти держави?

В нинішніх умовах інформаційно-глобалістичних трансформацій видозмінюється ідея Макіавеллі щодо системи державного управління - зокрема, в частині розподілу влади дискутується інформаційно-контрольна функція як атрибут громадянського суспільства, і, звісно, соціальна місія медіа в цьому зв'язку набуває особливого характеру. Маю великі сумніви, що сьогоднішні чиновники від влади, які опікуються інформаційною політикою, здатні осмислити ці виклики в контексті модернізації суспільних процесів в Україні та її європейської історичної перспективи.

Пріоритети, які можуть забезпечити вільне й незалежне функціонування ЗМК, національних інформаційних ресурсів, інформаційних прав і свобод, що мають стати засадничими принципами у формуванні державної інформаційної політики. Насамперед це:

створення єдиного державного органу влади для формування та регулювання національної інформаційної політики на базі демократичних стандартів з можливостями вироблення та впровадження високих технологій в інформаційній сфері, що гарантуватиме умови для безумовного забезпечення інформаційних прав і свобод, вільного поширення інформації у суспільстві;

у рамках програми гуманітарного розвитку - створення державної цільової програми протекціоністських заходів для підтримки національних виробників інформаційної теле-, радіо- та друкованої продукції. Посилення державної національної та регіональної політики щодо безумовного забезпечення державного статусу української мови, її розвитку як умови української державності, з урахуванням мовних потреб та інтересів національних меншин;

необхідність подальшого реформування рудиментарної системи державних та комунальних друкованих ЗМІ. Законодавче унормування питання з метою сприяти становленню незалежних мас-медіа. Пріоритетне врахування інтересів (зокрема майнових) редакційних колективів нинішніх державних та комунальних ЗМІ;

законодавче унормування інформаційно-частотного ресурсу як національного феномену нарівні з іншими національними стратегічними ресурсами - надрами, землею, водою, повітрям, що мінімалізує його агресивний грабунок і стане запорукою національної безпеки;

завершення у стислі терміни створення суспільного телебачення і радіо на засадах міжнародного досвіду та реалій українського інформаційного простору, що передбачають зміни доктринального характеру розвитку медіасфери, виходячи з державних пріоритетів;

ухвалення закону України про цифрове мовлення з урахуванням національних інтересів, чітким окресленням вимог до змістово-творчої концепції мовників, що передбачатимуть захист національно-духовних цінностей;

введення в правове поле діяльності новітніх засобів масової інформації, інтернет - та інших електронних видань, надання їм відповідного правового статусу;

внесення необхідних змін до законодавства щодо правового унормування взаємовідносин між редакційними колективами та власниками/засновниками засобів масової інформації (комунікації), зокрема щодо вироблення та практики реалізації редакційної політики, створення умов для рівних можливостей державного соціального захисту і прав журналістів незалежно від форми власності ЗМІ (К);

підтримка громадських організацій інформаційної сфери, запровадження інституту їхнього офіційного представництва у центральних органах влади, що відповідатиме демократичним стандартам формування громадянського суспільства;

моніторинг звернень професійних журналістських, наукових та інших професійних організацій з проблем інформаційної сфери, контроль за реагуванням на них, що забезпечить налагодження соціального партнерства між медіа та владою;

вивчення, аналіз і прогноз актуальних проблем інформаційного простору через створення цільових наукових груп із залученням фахівців інформаційної сфери та науковців вищої школи;

вдосконалення політики кадрового забезпечення засобів масової інформації, що перебувають у сфері управління державою, з урахуванням достатності фахової підготовки претендентів на керівні посади та думки професійних журналістських організацій;

створення в Україні розгалуженої просвітницької мережі медіаосвіти для підняття рівня медіакультури громадян України.

Українські мас-медіа переживають не найкращі часи. Декларовані принципи й голосні обіцянки політиків, особливо напередодні виборів, не призводять до покращення ситуації в вітчизняному інформаційному просторі. А міжнародні професійні стандарти, до яких ми так прагнемо, вперто не втілюються в українських реалій. Й досі спостерігаються тиск на журналістів, непрозора редакційна політика, замовні матеріали, прихована реклама, неправдивість та необ'єктивність ЗМІ. Ці негативні явища досягають свого апогею під час виборчих кампаній, яскравий тому приклад президентські вибори 2004 р. У русі до демократичних змін проблеми сфери мас-медіа, у тому числі взаємодії медіа і влади, мають дуже велике значення. Адже ступінь свободи і відповідність професійним принципам ЗМІ свідчить про рівень розвитку демократії, а також про успішність функціонування усіх соціальних інституцій держави. Саме у цьому актуальність досліджуваної теми.

Звернемося до історіографії питання. Проблеми дотримання професійних стандартів закордоном журналісти й фахівці медійної галузі досліджували й опрацьовували послідовно, з появою тої чи тої дилеми у сфері мас-медіа. Таким чином, більшість журналістських стандартів вироблялися цілими поколіннями журналістів, роками і століттями. На українських теренах за роки незалежності лише деякі окремі телекомпанії чи видання створювали власні корпоративні професійні стандарти. Багато зусиль було потрібно для того, щоб змінити радянське мислення й сформувати нові стандарти у демократичному дусі. Один за одним народжувалися закони в галузі інформації. Конституція України 1996 р., а саме стаття 34 гарантувала кожному громадянинові право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації [1]. У статті 15 Основного Закону України наголошувалося: "Цензура заборонена" [2]. Цензура як контроль за ідеологічним змістом передач заборонялася і статтею 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення". Стаття 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" забороняла "створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації" [1]. У журналістиці як науці з'являлися праці Анатолія Москаленка, Володимира Здоровеги, Володимира Шкляра, Володимира Різуна, Валерія Іванова тощо. У вищих навчальних закладах науковці та професори намагалися адаптувати українські реалії під європейські стандарти. А після закінчення інститутів студенти зіштовхувалися з разючими розбіжностями підручників і роботи редакцій. Адже не зважаючи на доволі значну за обсягом нормативну базу, покликану гарантувати свободу слова, ігнорування заборони цензури, втручання у роботу ЗМІ, інколи припинення їхнього функціонування стало звичним явищем у роботі органів виконавчої влади у ті часи. За таких обставин переважна більшість українських медіа дотримувалася позицій власників.

Ситуація почала змінюватися лише тоді, коли журналістська спільнота почала вголос відвойовувати своє право працювати згідно світових журналістських принципів. Тобто в умовах свободи слова, об'єктивності та відсутності тиску з боку влади і власників. З метою захисту свого права на здійснення професійної діяльності, право на свободу слова восени 2002 р. прокотилася хвиля журналістської непокори. Було створено Журналістський страйком, а також Всеукраїнську незалежну медіа-профспілку. Активно відстоювали права журналістів такі громадські організації, як Інститут масової інформації (ІМІ), Інтерньюз-Україна, міжнародна організація захисту свободи слова "Репортери без кордонів" тощо. Проте журналістам не одразу вдалося відстояти свої права. Адже перші роки нового століття були позначені низкою важливих, на жаль, у більшості випадків трагічних подій, таких як загибель за сумнівних обставин відомих журналістів, серед яких - Георгій Гонгадзе, Ігор Александров, Михайло Коломієць, Володимир Карачевцев, виникнення і стрімке поширення "темників", численні випадки політичного тиску на ЗМІ. В таких умовах відповідність світовим професійним стандартам відходила на другий план, адже журналісти мусили дбати про власне життя й виборювати право на професію.

Після так званої Помаранчевої революції у журналістської спільноти з'явилося більше можливостей для вироблення і затвердження принципів професійності, проте, на жаль, їх втілення в життя не відбувається належним чином.

Вибори 2004 р. ще задовго до початку передвиборної боротьби називали найбруднішими за історію незалежності України. Політики, науковці, політологи, юристи, представники мас-медіа та закордонні фахівці ще довго вестимуть дискусії з приводу подій, що сталися під час президентських виборів 2004 р. Не останню роль у складному виборчому процесі зіграли мас-медіа, і не тільки як важливий чинник політичної боротьби.

В атмосфері тиску, цензури та самоцензури журналістські стандарти помітно шкутильгають. Відповідальність за таку ситуацію несуть не лише політичні лідери, а й керівники медіа, й безпосередньо журналісти. І все ж таки багатьом ЗМІ, насамперед, телевізійним вдалося зробити прорив на шляху до власної незалежності.

Великі сподівання на поліпшення становища у галузі ЗМІ покладалися на нову владу Ющенка, проте більшість проблем так і залишилися невирішеними.

Часи "темників" у минулому, але свобода слова, яку журналісти отримали після Помаранчевої революції, виявилася не тією свободою у розумінні адекватності європейським стандартам. І на перший план виходить проблема непрозорості відносин у системі "власник - ЗМІ", що і спричиняє залежність мас-медіа.

Частково вирішення цієї проблеми було запропоновано ще напередодні виборів 2004 р., а саме після підписання редакційної угоди між власниками "П'ятого каналу" та його редакцією. Пізніше ця ініціатива була підтримана не багатьма ЗМІ і на практиці втілюється повільно і поодиноко. Наприкінці 2005 р. стартував проект щодо впровадження редакційних угод, ініційований Незалежною медіа-профспілкою України та громадською організацією "Телекритика". Результатом численних тренінгів медіа-фахівців стало підписання угод у кількох регіональних ЗМІ. Вимога приймати в мас-медіа редакційні статути та створювати спеціальну редакційну раду, яка буде займатися цими питаннями, з'явилася в оновленому законі про телебачення і радіомовлення. Та чи здатні редакційні угоди захистити право вітчизняних журналістів працювати відповідно до світових професійних та етичних стандартів? Дискусії з приводу їх доцільності ведуться й досі. Безсумнівною перевагою можна вважати невтручання в редакційну політику власника засобу масової інформації та чітке визначення "правил гри" обох сторін, що дало б більше можливостей для дотримання професійних принципів журналістики. Але, як свідчить практика, більшість законів і декларацій, які гарантують свободу слова, заборону цензури, захист журналістів, в нашій країні не виконуються. І в цьому сумнівність ефективності редакційних угод.

Редакційні угоди мають відповідати українським кодексам професійності працівника ЗМІ. В нашій країні існує Кодекс професійної етики українського журналіста, який був прийнятий на десятому з'їзді Національної спілки журналістів України у квітні 2002 р. Ще один етичний кодекс був запропонований цього ж року Комісією з журналістської етики та підтриманий Незалежною медіа-профспілкою України у травні 2003 р. За змістом ці два кодекси цілком відповідають міжнародним етичним та професійним стандартам журналістики. Проте сучасні уявлення українських журналістів щодо професійності помітно шкутильгають. Необ'єктивність, однобокість висвітлення подій, безвідповідальність, прихована політична реклама, маніпулювання громадською думкою, так звана "джинса" тощо зводять нанівець прагнення України досягти демократичного рівня європейських країн та дискредитують українську журналістику. Ці негативні явища суперечать нормам Етичного кодексу українського журналіста, а саме, таким пунктам:

5) Повага до права громадськості на повну та об'єктивну iнформацiю про факти та події є найпершим обов'язком журналiста.

8) Факти, судження та припущення мають бути чiтко вiдокремленi одне вiд одного.

9) Точки зору опонентiв, в тому числi тих, хто став об'єктом журналiстської критики, мають бути представленi збалансовано. Так само мають бути поданi оцiнки незалежних експертів.

15) Журналiста не можна у службовому порядку зобов'язати писати чи виконувати будь-що, якщо це суперечить його власним переконанням чи принципам.

16) Незаконне отримання журналiстом матерiальної винагороди чи будь-яких пiльг за виконаний чи невиконаний журналiстський матерiал є несумiсним iз званням журналiста [3].

Ці процеси також ніяким чином не узгоджуються зі світовими професійними принципами, де головним обов'язком журналіста визнається повага до об'єктивності та право громадськості на правду. Наприклад, як у Декларації принципів поведінки журналістів, прийнятій на ІІ всесвітньому Конгресі Міжнародної федерації журналістів у 1954 р., зі змінами на 18-му всесвітньому Конгресі МФЖ у 1986 р., "проголошеної як стандарт професійної поведінки журналістів, які займаються збиранням, передачею, розповсюдженням і коментуванням новин та інформації, висвітленням подій" [4]. Чи у Кодексі етики об'єднання професійних журналістів США, де головною ціллю журналіста визначений пошук правди: "Єдиний обов'язок усіх журналістів - служити суспільству у його прагненні знати правду" [5]. Ці принципи зобов'язують журналістів працювати у дусі об'єктивності, точного й збалансованого викладу фактів.

Висновки