Насилля на сучасному телеекрані та його вплив на аудиторію (на матеріалі спецпроектів каналу СТБ)

Сучасні дослідження проблеми екранної агресії свідчать про те, що саме завдяки своїй здатності оперувати водночас і звуком, і зображенням, телебачення вигідно відрізняється від радіо та преси. Тому недивно, що діти, а особливо підлітки, багато часу приділяють «спілкуванню» з телевізором. Так, наприклад: польський підліток дивиться телевізор 2-4 години на добу, у вихідні - до 5 годин. У США телевізору діти присвячують більше часу, ніж навчанню. У Швеції учні впродовж 10 років навчання проводять 18 тисяч годин перед телевізором (на 3 тисячі годин більше, ніж у школі). Така ж ситуація у Франції та Італії. Щодо вітчизняного підлітка, то він проводить біля телевізора 3-5 годин на добу, а в вихідні - до 6 годин. Як бачимо з наведених даних, телебачення все активніше втручається в часовий режим школяра.

Нещодавні дослідження показали, що реакція переляку на сцени жахів, пережита в дитинстві й юності, часто виявляється і в зрілому віці. Використовуючи так званий метод «ретроспективних звітів», або «автобіографічної пам'яті», двом незалежним дослідницьким колективам вдалося виявити свідчення тривалої реакції переляку (Harrison & Cantor, 1999). Обидва дослідження включали контент-аналіз студентських спогадів про будь-яку медіа-продукцію, яка налякала їх в дитинстві. Чудовий факт, що від 90 до 100% студентів змогли пригадати про це, причому для багатьох ці спогади були вельми болісні. В обох дослідженнях виявилася наступна тенденція: чим в ранішньому віці трапився переляк, тим він був сильніший. У одному з досліджень більше 25% студентів повідомили про те, що продовжують випробовувати залишковий ефект тривожності унаслідок пережитого в дитинстві страху, викликаного страхітливою медіа-продукцією (Harrison & Cantor, 1999).

У ході вивчення проблеми впливу телеекрану на формування агресивної поведінки підлітків було встановлено, що український глядач на своєму телеекрані бачить сцени агресії в середньому кожні 6 хвилин, а в період з 19.00 до 23.00, коли біля екрану збирається найбільша глядацька аудиторія, цей умовний інтервал скорочується до 12 хвилин [15, c. 351].

Уявлення про те, що телебачення в цілому посилює дитячу агресивність, домінувало в 60-х та на початку 70-х рр. ХХ ст. Згодом з'явились дослідження, які не засвідчували жодного впливу на зростання агресивності або навіть фіксували її зменшення. Проте у 80-х рр. вже панувала думка, що коли показ насильства нічим не стримується, то це призводить до зростання агресивності в реальному житті. Базуючись на результатах близько 1000 досліджень упродовж останніх 40 років Американська академія педіатрії опублікувала чотири найважливіші висновки:

- діти, які переглядають багато насильницьких сцен, сприймають насильство як легітимний спосіб розв'язання конфліктів;

- такий перегляд робить їх беззахиснішими перед насильством у реальному житті;

- що більше переглядає дитина таких сцен, то більше ймовірності, що вона сама колись стане жертвою насильства;

- якщо підліток віддає перевагу таким передачам, то збільшується вірогідність того, що він сам у дорослому віці буде агресивною людиною і навіть може здійснити злочин.

Цьому сприяє величезне довір'я до ТБ. У 2001 р. Kaiser Family Foundation з'ясувала, що 60% підлітків більше довіряють телевізійній медичній інформації, ніж отриманій від лікарів безпосередньо.

Підліткова злочинність зросла за останнє десятиріччя на 50% у Англії, Швеції, Німеччині, Нідерландах, Австрії, Данії, Польщі та інших європейських країнах (услід за США), що теж пов'язують з впливом телебачення.

Дослідники різних країн засвідчують закономірність зв'язку між переглядом насильства по телебаченню та наступною поведінкою дитини. Вони також єдині в думці, що вплив телебачення на кожну дитину не однаковий і залежить від віку, рівня вихованості, морального розвитку, популярності серед однолітків, індивідуальної здатності порівнювати себе з героями на екрані. Для підлітків демонстрація агресивної поведінки є елементом сили і мужності, «справжньої чоловічності», утвердження себе як дорослої людини і прагнення до дорослості. Майже все, що відбувається на екрані, вони вважають еталоном поведінки і широко застосовують у своєму мікросередовищі, тобто, телеекран з його елементами насильства відіграє активізуючу роль у формуванні підліткової агресивності. Дослідженнями В.І. Ролінського встановлено, що рівень злочинності в тій чи іншій країні зростає через 10-15 років після появи в ній телебачення з елементами насильства та агресії [2]

Можна зробити висновок, що агресія на екрані у будь-якому прояві (фізична, опосередкована чи вербальна) знижує морально-етичний рівень особистості, провокує соціальну дезадаптацію, призводить до втрати духовної (психічної) рівноваги у підлітка та стимулює девіантну поведінку.

Отже, телебачення є одним із впливових джерел формування підліткової агресивності.

На мою думку, екранне насилля, безумовно, має вплив на дитину, і вплив цей негативний. Але не можна говорити про однаковий вплив на усіх дітей, не можна стверджувати, що телебачення формує агресивність у всіх дітей і підлітків. Я вважаю, що все залежить від особистості дитини, від його середовища, виховання, інтересів. На одну дитину екранне насилля буде наводити страх, на іншу співчуття, а на третю усмішку, четверта піде імітувати побачене. І залежно від індивідуальності дитини і треба пояснювати, що вона побачила на екрані. Але один однозначний висновок зробити можна: дитина повинна якомога менше спостерігати насилля як на екрані, так і в реальному житті.

2.3 Причино-наслідковий зв'язок між насильницькими сценами в телепрограмах і насильством в реальному житті

Якщо при перегляді сцен насильства змінюється сприйняття глядачем реального світу, це говорить про когнітивну дію. Дійсно, багато із згадуваних емоційних реакцій можуть згодом виявитися на когнітивному рівні. Серед дослідників, які намагалися пояснити психологію теленасильства, варто згадати Альберта Бандуру та Леонарда Берковіца (Bandura, Berkowitz). Перший запропонував цю так звану когнітивну теорію. Суть її полягає у тому, що екран навчає глядача, як треба діяти. Тобто глядач засвоює взірці насильницької поведінки з телебачення так само, як він засвоює певні моделі поведінки зі школи чи сім'ї. Натомість Л. Берковіц обстоював думку, що зображуване на телеекрані безпосередньо не впливає на зростання агресії. Вирішальний вплив, з його погляду, має внутрішній стан. Проте збудження, зумовлене телеекраном, може трансформуватися в реальну агресію, коли:

- екран демонструє невідплатність, безкарність насильницьких акцій;

- насильство виправдовують якимись позитивними міркуваннями;

- жертва чи агресор на екрані асоціюються з реальними особами;

- насильство не викликає осуду, заперечень, опору (найкраще, до речі, спрацьовує припинення насильства в добродушному чи навіть гумористичному тоні);

- насильницький сюжет залишає глядача в стані напруження і збудження.

Найбільш масштабні дослідження в галузі когнітивного впливу проводилися Джорджем Гербнером і його науковим колективом.

У 1970-х роках Дж. Гербнер і його колеги аналізували дані державних опитувань громадської думки, щоб визначити когнітивну дію телебачення. Опитування включали великий об'єм корисної інформації, одержаної від кожного з учасників, такий, наприклад, як час, проведений перед телевізором, і сприйняття навколишнього світу. За допомогою змістовного аналізу телепередач Дж. Гербнер і його колеги показали, що світ, що зображується телебаченням, надзвичайно жорстокий і повний насильства. Учені висунули гіпотезу, що постійне споживання медіа-насильства веде до перебільшеного сприйняття небезпеки реального світу.

Методи Дж. Гербнера і його колег, хоч і одержали широке визнання в академічному середовищі, заперечувалися багатьма вченими (Blank, 1977а, 1977Ь; Coffin & Tuchnian, 1973; Huyhes, 1980; Hirsh, 1980; Wober & Cunter, 1988). Деякі з цих дослідників використовували ті ж дані, але застосовували статистичний контроль сторонніх демографічних перемінних і не виявили переконливих доказів ефекту культивації. (Коливанням демографічної перемінної може бути, зокрема, міський район, в якому проживає глядач, наприклад, криміналізоване гетто або престижний район з низьким рівнем злочинності).

М. Вобер і Б. Гантер (Wober& Cunter, 1982) виявили, що особливості світосприйняття глядача мають відношення швидше до характеру програм, ніж до часу, проведеного перед екраном. Дані цього дослідження свідчать, що глядачі вибирають певні типи програм, що узгоджуються з їх світосприйняттям, або закріплюють його. Ця гіпотеза схожа з гіпотезою Л. Берковця.

Професор психології з Торонто Джонатан Фрідман (Jonathan Freedman) вважає міфічним твердження про те, що у соціальних науках начебто «доведено» шкідливий вплив насильства в медіа: «Багато-хто поводиться так, наче дебати вичерпано, докази цілком переконливі, а кожного, хто проти, сприймають як людину, яка переконує, що Земля - пласка» [12]. Проаналізувавши всі відомі йому емпіричні дослідження з початку 80-их років ХХ ст. (понад 200), автор доходить висновку, що більшість з них не підтверджують гіпотезу про причинно-наслідковий зв'язок між насильницьким контентом телевізійних програм та кінофільмів і насильством в реальному житті.

З іншого боку, дослідники часто висловлюють сумніви стосовно можливості кількісних соціологічних чи психологічних методів суттєво прислужитися в розумінні такого складного і широкого феномену як насильство в медіа. Відзначають також штучність багатьох експериментів, в яких групі дітей, підлітків чи дорослих демонструють підбірки насильницьких сюжетів. Тим часом контрольній групі показують ненасильницькі кліпи. Далі намагаються виміряти рівень агресії або те, що дослідники вважають ознаками агресивності, як от коли дитина вдаряє надувну ляльку Бобо, яка при цьому видає траскаючий звук, і до речі, призначена саме для того, щоб її бити, або ж коли відповідають ствердно на питання експериментатора, чи хотів би хлопчина проколоти м'яч, якщо буде така нагода. Серед інших вад експериментів можна вказати бажання піддослідних потрафити бажанням експериментатора. Часто так звані агресивні дії є не стільки наслідком копіювання насильницьких дій на екрані, скільки просто результатом збудження від гри. Експериментатори далеко не завжди дбають про те, щоб насильницькі і ненасильницькі кліпи були адекватними і рівноцінними в інших відношеннях. В одному експерименті група осіб спостерігає на екрані за кривавою бійкою боксерів без рукавиць, а контрольна група дивилася фільм про човни, які плавали міськими каналами і явно навіювали на глядачів сон.

Відколи насильство в медіа включає все, починаючи від карикатур, трансляцій спортивних подій, випусків новин - до фільмів жахів, вестернів, документальних фільмів (наприклад, на тему війни), а також деякі кіношедеври, то незрозуміло, як можна робити висновки про ефекти медіа-впливу на основі експериментів з одним чи двома різновидами насильницьких дій.

Як відзначає Фрідман та багато інших дослідників, ці лабораторні умовності доволі віддалені від реальності, а агресивні ігри суттєво різняться від насильства в житті. Проте навіть за умови належної організації експериментів, лише 37% з них підтверджують гіпотезу про зв'язок реального і віртуального насильства. 22% дають змішані результати, а 41% - не підтверджують згаданої гіпотези. Коли ж відкинути непереконливі експерименти, на кшталт копання м'яча, то вийде, що більша половина експериментів не підтверджують гіпотезу про причинно-наслідковий зв'язок між віртуальним та реальним насильством.

Ще менший відсоток на підтримку згаданої гіпотези знаходимо серед польових досліджень.

У частині експериментів дітей ділили на дві групи: початково більш і менш агресивні. Так от, часто виходило, що менш агресивна група нарощувала свою агресивність незалежно від того, які програми вона дивилася по телевізору (навіть цілком нейтральні). І навпаки, більш агресивні діти заспокоювались, теж незалежно від змісту передач.

У одному експерименті було зафіксовано зростання рівня насильства після перегляду такої невинної і цілком ненасильницької передачі як Sesame Street.

Фрідман також переконує нас, що більшість досліджень не підтверджують факту зростання злочинності після запровадження телебачення.

Джонатан Фрідман вірить у те, що наукові методи спроможні виміряти імпакт віртуального насильства на реальне життя. Якщо переконливих наукових свідчень знайдено недостатньо, то це, з його погляду, заперечує шкідливий вплив. Заледве чи можна стовідсотково погодитися з такою постановкою питання.

Скажімо, сучасна наука не має переконливих свідчень існування інопланетян, проте чи це заперечує можливість їхнього існування? Врешті, з власного досвіду, без будь-якої науки ми знаємо, що медіа можуть мати потужний вплив на життя конкретної особистості.

Що стосується наукових досліджень насильства в медіа, то слід визнати, що, попри деякі заяви науковців і політиків, реальні результати цих досліджень справді не надто переконливі та двозначні.

І це не дивно, оскільки насильство приходить у наше життя зусібіч у таких різноманітних контекстах (новини, документальні фільми на теми війни, програми про життя тварин, фільми жахів, трилери, комікси, спортивні передачі), що майже унеможливлює точні висновки, які би ґрунтувалися на лабораторних експериментах чи статистичній кореляції між переглядом телепрограм та агресивною поведінкою.

Насправді психологічні ефекти екранного насильства характеризуються величезною різноманітністю, що зумовлюється специфікою і контекстом показаних сцен та особистістю реципієнта: рівнем освіти, інтелекту, життєвим досвідом тощо.

З іншого боку, є підстави вважати, що споглядання насильства може бути пов'язане із задоволенням якихось глибинних психологічних потреб людини. Гра уяви, викид адреналіну, фантазії, опосередковані екраном пригоди - усе це пояснює, чому мільйони цілком спокійних і мирних у повсякденному житті людей полюбляють переглядати насильницькі програми.

Отже, висновок такий, що дуже важко визначити чи існує причинно-наслідковий зв'язок між насильницькими сценами телевізійних програм і насильством в реальному житті. Особисто я вважаю, що телебачення, і, зокрема, екранне насильство впливає навіть на здорову людину, на її психічний стан, не говорячи вже про психічно хвору. Але в тому то і різниця, що вплив на здорову людину не такий вже і сильний, він ні в якому разі не спонукатиме її повторювати насильницькі сцени у реальному життю. Для психічно хворої ж людини насильницькі сцени можуть стати поштовхом до насилля в реальному житті, можуть підказати спосіб скоєння цього самого насилля, але з іншого боку, для такої людини цим поштовхом може стати і будь-яка інша річ. Тому, я вважаю, не можна обвинувачувати медіа-насилля у скоєнні реального насильства. Лише поодинокі індивіди з нестійкою психікою схильні імітувати показані насильницькі сцени в реальному житті.

2.4 Програма «Чужі помилки» як приклад збалансованого підходу до висвітлення кримінальної тематики

Для визначення кількості агресивної інформації на телеекрані були проаналізовані програми за січень 2005 року п'ятьох провідних каналів українського телебачення (1+1, ICTV, Новий канал, Інтер, ТРК «Україна»). Результати аналізу показали, що кількість запропонованої глядачеві телевізійної продукції, яка містить елементи агресії, склала 35% (фільми, серіали, телепередачі). Можна зробити висновок, що на наших телеекранах достатньо «потенційного» матеріалу для стимулювання агресивної поведінки у глядача.

Сучасне українське телебачення переповнене різними програмами на кримінальну тематику як власного виробництва, так і зарубіжного, зокрема, російського. Доволі велика кількість таких програм обумовлена рейтингами подібних телепередач.

Підраховано, що у пересічній телепередачі, яка містить насильство, в середньому демонструють:

- шість жорстоких сцен на годину;

- у прайм-тайм обсяг насильства зростає на всіх каналах кабельного та ефірного телебачення;

- загалом, близько 60 відсотків телепередач містять насильство;

- багато сцен серйозного фізичного насильства подані як буденні і суттєво «прикрашені».

Усі кримінальні телепрограми мають свої особливості, але всі вони базуються на розслідуваннях різних кримінальних справ. Деякі з них мають більше насильницьких та кривавих сцен, деякі менше, деякі мають грубі порушення стандартів журналістики, а деякі намагаються їх дотримуватися.

У своїй роботі ми досліджували проект каналу СТБ «Чужі помилки». Це доволі нова телепрограма на кримінальну тематику, створена журналістами каналу СТБ. Прем'єра показу відбулася 1 вересня 2009 року о 21:00. Зараз програма виходить щодня, з понеділка по четвер о 14:00.

Можна сказати, що «Чужі помилки» - це оновлений варіант «Документального детективу». У серіях використовується близько 10-15% документальної хроніки, решта - ігрова реконструкція. Отже, за жанром цей проект, з одного боку, відноситься до документалістики, але з іншого, близький і до художнього жанру, тобто визначити чітко жанр не можливо.

Досліджуючи цей проект, ми переглянули декілька випусків і виявила особливості цієї програми:

- ігрова реконструкція робить програму більш цікавою для глядача, додає їй образності та динамічності. Гра акторів примушує глядача більш хвилюватися та проникнутися сюжетом;

- сюжет цікавий та доволі непередбачуваний, до самого кінця важко зрозуміти, хто скоїв злочин;

- усі випуски - це реальні історії, які сталися в якомусь куточку України (у програмі говориться, у якому саме);

- розповідь ведеться фрагментами: фрагмент з майбутнього, фрагмент з минулого, фрагмент з теперішнього змінюють один одного;

- важливі моменти повторюються по декілька разів;

- героями програми є пересічні люди, не обов'язково з кримінальним минулим;

- присутні сентиментальні відступи, що робить програму близькою до художнього жанру;

- використовуються різні художні вирази («Зграя, що відчула запах крові»);

- розповідь у сюжеті дуже логічна;

- цікаво те, що всі можливі версії злочину перевіряються;

- інтерв'ю з представниками внутрішніх органів подаються для підтвердження фактів;

- інтрига залишається до самого кінця.

Програма не відрізняється надмірною кривавістю, що, безперечно, є плюсом з точки зору стандартів журналістики та психологічного впливу на глядача. У програмі дуже розвернуто подаються психологічні причини скоєння людиною злочину, поясняється, як звичайна людина до цього доходить. І цей момент має дуже великий психологічний вплив на глядача, адже примушує замислитися, чи не міг бути він на місці того злочинця або жертви. Серед недоліків програми можемо відзначити такі: по-перше, - це гра акторів. На мій погляд, вони дуже часто переграють. І, по-друге, - це те, що завдяки такій детальній розповіді про злочин подаються підказки, як треба й не треба поводитися злочинцю (справжній злочинець може зрозуміти, як треба тікати, що не треба залишати на місці злочину і т.д.) З одного боку, це можна віднести до порушень стандартів журналістики, але з іншого, - важко уявити, як без такої інформації можна було б розповісти такого роду історію.

Можу зробити висновок, що кількість насилля у цій програмі відповідає здоровому глузду, грубих порушень стандартів журналістики я не помітила, - хіба з аналізу яскраво витікає такий висновок? Ви більше аналізуєте режисерські прийоми в цій програмі, але майже не кажете про те, ЯК САМЕ представлені сцени насильства, яким чином розповідають автори про вбивства, що при цьому використовують у відеоряді, як розповідають про трагедії, чи показують кров, понівечені тіла, акти насилля, знаряддя вбивства, чи прикривають обличчя, якщо показують справжніх учасників справи? яким чином взагалі ілюструють розповідь про це, які фрази вживають?… Саме це мало б бути предметом детального аналізу!..І тоді можна було б робити якісь висновки… Ви мали б пройтися по всіх морально-етичних нормах, звірити цей телепроект з кожною нормою, стандартом на предмет порушень, і тоді вже казати, чи є вони, чи немає….А хіба це аналіз? Та й за обсягом це ледве три сторінки, і виходить, що вся робота - переважно теорія, до того ж, відірвана від практики. Ви ж маєте теорію застосувати ДО ПРАКТИЧНОГО АНАЛІЗУ! а щодо психологічного впливу на глядача, то він, безперечно, присутній у великій кількості, але, на мій погляд, цей вплив не негативний. Я вважаю, що цей проект доволі вдалий і може служити прикладом того, якими повинні бути програми на кримінальну тематику на українському телебаченні.

Висновки

аудиторія телеефір насильство агресія

Віртуальне насильство - порівняно нова тема в медіа-критиці, яка постала у другій половині ХХ ст. після того, як телебачення перетворилося в основний за впливовістю засіб масової комунікації. Насильницькі сюжети виявилися найефективнішим засобом для телеканалів привабити широку публіку. Незвично велика «доза» масових інформаційних ін'єкцій стала новим комунікаційно-психологічним феноменом.

Звичайно, медіа-тексти і в тому числі і медіа-насилля - це відображення «реального світу». Та чи виправдовує це необмежений показ насильницьких кривавих сцен в ранковий та денний телевізійний час? На мій погляд, ні. Звичайно, кожна людина має право вибору, і це стосується і перегляду телевізійної продукції. Багато людей відчувають психічну розрядку після перегляду насильницьких сцен, так званий ефект катарсису. З іншого боку, завелика кількість теленасилля, на мою думку, спростовує цей самий вибір, займаючи весь телепростір. Одною з головних проблем, які постають з цього - є вплив теленасилля на дитину. У дитини, яка постійно спостерігає по телевізору сцени насилля, руйнується психіка, вона перестає розрізняти, що є добре, а що погане, у неї з'являються острахи, вона стає більш агресивною та вразливою до зовнішнього світу.

За статистикою, 43,3% опитуваних відзначили, що регулярний перегляд насильницьких сцен призводить до зниження порогу чуттєвості до жорстокості, 43% відмітили, що воно стимулює агресивно-насильницьку поведінку самого телеглядача, 42,4% підкреслили, що завдяки теленасиллю знецінюється людське життя та нівелюються моральні цінності.

Який вихід з цієї проблеми можна запропонувати? На мій погляд, щоб вирішити цю проблему потрібні істотні зміни у державній політиці з цього питання. Проте сьогодні такі зміни відбуваються надзвичайно повільно. Тим часом, найкращий захист від згубної дії телевізійного насилля - це освіта телевізійної аудиторії. Чим більше глядачі дізнаються про негативну дію телевізійного насильства і про ті його різновиди, які найбільш небезпечні, тим краще вони зможуть захистити себе від цієї небезпеки. Зростаюча свідомість громадськості повинна сприяти прогресивним змінам в законодавстві і бізнесі. Звичайно, прискіпливої уваги потребує дитяча та підліткова аудиторія. Послабити негативний вплив теленасилля на дітей та підлітків можна, пояснюючи їм, що вони бачать по телевізору, допомагаючи їм усвідомити негативну дію теленасильства, навчаючи їх критичному сприйняттю й мисленню.

З приводу того, чи є зв'язок між віртуальним та реальним насиллям, то тут немає однозначної відповіді. Не можна стверджувати, що у скоєнні злочинів завжди винувате насилля на екрані. Адже насилля існувало і до появи телебачення, і тоді були періоди його неймовірного зростання. Також можна навести приклад 90-х років ХХ сторіччя в США, коли вони виступали найбільшими у світі виробниками насильницької відеопродукції, а при цьому у державі відбувався спад злочинності.

На останок хотілося б додати, що інтерес до насилля має глибокі психологічні коріння, які засвідчуються найдавнішими казками, міфами та навіть історією. Отже, цей інтерес неможливо повністю знищити, та і не треба цього робити, адже, незалежно від людини, насилля знаходиться навколо неї і вона повинна знати про нього, щоб зберегтися, у чому і допомагає телебачення. Тобто усе має бути в міру: і завелика кількість теленасилля має згубну дію, і зовсім його відсутність також - ви вивчали конкретну програму, слід у висновках також про неї сказати, про результати її аналізу, ЩО на прикладі цієї програми ви з'ясували, виявили і які висновки можете зробити. Чи є ця програма типовою для телеканалу, для українського телеефіру в цілому? Чи є вона показовою в плані теленасилля чи є прикладом збалансованості у висвітленні специфічних тем (криміналу, пригод, катастроф тощо)? Включіть про це десь усередину ВИСНОВКІВ, а потім уже інші узагальнення.

Бібліографія

1. Допира А.И. Воздействие экранного насилия на подростающее поколение: история социально-психологических исследований. // Практична психологія та соціальна робота: Науково-практичний та освітньо-методичний журнал. - №8., 2000.

2. Ролінський В.І. Агресивність на телеекрані та проблеми неповнолітніх. // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді: Збірник наукових праць. - Київ-Житомир: Ви-во ЖДУ, 2004.-Кн.1.-363 с.

3. Потятиник Б. Екранне насильство. Вплив медіа // Медіакритика. - 2008. - 5 груд.

4. Федоров А.В. Права ребенка и проблема насилия на российском экране. - Таганрог: Изд-во Кучма, 2004. - 418 c.

5. Суховеева И.А. Криминальные программы на ТВ: влияние на образ современной России // Relga. - 2006. - №18

6. Тарасов К.А. Глобализованное кино как школа насилия // Кино в мире и мир кино. М., 2003.

7. Великий тлумачний словник сучасної української мови: 170 тис. слів. - К.: Ірпінь; ВТФ «Перун», 2001.

8. Потятиник Б. Медіа: ключі до розуміння. - Львів.: ПАІС, 2004.

9. Девід Маєрс. Соціальна психологія. Інтенсивний курс. - СПб.: прайм - ЄВРОЗНАК, 2000.

10. Інститут масової інформації. Етичні засади роботи журналіста: західний досвід. - Київ.: Софія - А, 2004.

11. Змановская Е.В. Девиантология: (Психология отклоняющегося поведения): Учеб. Пособие для студ. высш. учеб. заведений.-М.: Издательский центр «Академия», 2003.-288 с.

12. Шіслер Я. Преєр Г. Насильство як «фурія зникнення» // Журнал Ї. - 2002. - №25.

13. Черненко А. Натисни на кнопку // Дзеркало тижня. - 2003. - №11. - 22-28 бер.

14. Федоров А.В. Насильство на екрані // Людина. - 2004. - №5.

15. Іванов В., Сердюк В. Журналістська етика. - Київ.: Вища школа, 2007.

16. Брайант Д., Томпсон С. Основы воздействия СМИ. Москва, Киев. 2004. 424 с.

17. Короченский А.П. «Пятая власть»? Медиакритика в теории и практике журналистики. - Ростов: изд-во Ростов. гос. ун-та, 2003. - 284 с.

Размещено на Allbest.ru