До краху СРСР у посткомуністичну добу

звільнення пролетаріату правильна ідеологія

соціалізм ринкова економіка

занепад капіталізму новий рай

комуністичний рай незалежна Україна

засудження минулого

Так само «боротися проти» стало означати боротися «проти» періоду соціалістичної стаґнації. Тобто одна вербальна ікона демонструвала мінливість віри та недовіри, примхи колективного бажання та колективної міфічної свідомості.

Іронія полягає в тому, що відоме гасло «Земля і воля» -- одна з могутніх платформ марксистів під час російської революції 1917 року -- знову з деякими видозмінами використали в посткомуністичний період у значенні старої вербальної ікони:

До краху СРСР у посткомуністичну добу

земля для всіх селян земля для певної етнічної групи

воля для пригнічених сільське господарство

незалежна українська земля

воля для незалежної України

Стерта метафора «батьківщина» (цілком забута в Західній півкулі) знову ожила, як відлуння романтичних гасел XIX ст.

Національна українська держава, що не мала права на існування в романтичному минулому, виникла у часи, коли пристрасні «діти України» сприймалися на Заході як трохи наївні люди. Це можна пояснити тим, що романтичний антропоморфізм та метафоричний пафос ікони «батьківщини» фактично зник із сучасної анґло-американської преси. Американець буде надто вражений, якщо президент, випроводжаючи американських солдатів з військовою місією, звернеться до них з проханням захищати «батьківщину». Навпаки, солдатів завжди закликають захищати «свободу» або «демократію».

Слово «батьківщина» (анґл. - «мати-земля») апелює до почуттів спорідненості та природних біологічних зв'язків, оскільки ж більшість американців -- це «прийняті, усиновлені діти» з різних «батьківщин», то знайома романтична ікона «батьківщина» змінюється назвою країни, що всіх усиновляє, -- Америка. Це все відбиває історичну реальність країн Нового Світу, його постромантичний та постнаціоналістичний менталітети, що ще мають відкрити нова Україна та інші молоді незалежні східноєвропейські національні держави. Тоді як Новий Світ та Західна Європа з болем, але рішуче відкинули міф про моноетнічну державу і намагаються примиритися з реальністю динаміки людського існування, що має різнокольорове етнічне обличчя, Україна та інші щойно створені східноєвропейські країни все ще залишаються вразливими перед, здається, довічною романтичною парадигмою.

Говорячи «Твої діти, Україно», промовець звертається до минулого, до старої, XIX сторіччя, теми, коли словом «діти» позначались члени однієї етнічної, расової чи релігійної груп. Але де ж «батьківщина» тих, хто не «діти України»? Вербальна ікона «діти» вживається незмінною з найбільш поширеною фразою «корінне населення» 25. Незважаючи на те, що серед романтичних закликів до минулого дехто у фразі «Осінь тривоги нашої» може також почути натяк на відомий роман американського письменника Джона Стейнбека «Зима тривоги нашої» 26, над недоладним посткомуністичним хором домінують ледь чутні мелодії Гобіно, вміло приховані гітлерівська та сталінська риторики 27.

Аналізуючи згадані приклади, можна з'ясувати напрям нової філософії. Теми Бога, Духа та Заповіді пропонують кон'юнктурну реставрацію старої, раніше відкинутої та засудженої християнської філософії. Марксизм, що не забезпечив економічного процвітання та західного рівня життя Україні, замінюється на відроджені християнські ідеологію та іконологію. Христу -- недавньому табу -- починають знову поклонятися, християнські святі та мученики замінили героїв марксистської держави -- «слуг народу». Йдучи за традицією християнських вчень, Сталін стає втіленням зла і засуджується як архетипний Юда. Відповідно й тема голосіння та оплакування замучених політичних в'язнів сталінських часів стала домінуючою частиною нового посткомуністичного дискурсу. Українські періодичні видання присвячували цілі розділи матеріалам, що засуджують сталінське минуле. Нова преса вшановує колись забуті прізвища поетів та малярів. Читач тепер може дізнатися про ціле покоління митців, що складали істотну частину радянської спадщини, йому представляють нові потенційні культурні ікони.

Інші яскраві міфи -- це «люди», «національний герой», «народ/фольклор». Йдучи за романтичним XIX сторіччям, постперебудовні східноєвропейські суспільства намагаються уникнути реальності шляхом відновлення теоретично геніальних, але надто специфічних та винятково фольклористичних традицій. Якщо романтизм минулого визначався як відкриття знову власного «себе», сучасні пошуки «себе» призводять до культу народу та фольклору як унікального, виразного походження та вираження колективного «я» певної нації.

Сентиментальні думки про повернення молитов та оновлення церкви змішуються з потягом до фольклору, народного мистецтва. «Вони читають вишивку як гарну і багату душу нашого народу. Кожен узор -- як оберіг, символ зачарованої мудрості. Вірю, заздрю. Відроджують наше мистецтво вишивки» 28. Червоний та чорний кольори почали вживатись як романтична інтерпретація символів крові, жертви, боротьби та мучеництва. Таким чином, здійснювалась безпечна адаптація ідеологізованого культу фольклору до кон'юнктури прийдешньої посткомуністичної доби. Тоталітарні інститути радянської влади виявляли свого часу серйозний ідеологічний інтерес у сфері культу народного мистецтва. Але «радянських людей» у минулому також заохочували до відчуття фольклорного «я». Всіляко підтримуючи ансамблі народних пісень і танців, сприяючи розвиткові особливого почуття колективності та зберігаючи добрі записи фольклорної спадщини, лідери колишнього Радянського Союзу в процесі конструювання імперії марксизму значною мірою покладалися на культурні корені і культурне самовизначення народу. Радянський demos («люди») і народ («пролетаріат») ніколи не залишали романтичної парадигми гердерівського «фольку». Досить пригадати таких українських поетів, як Тичина, Бажан та Рильський, які зробили значний внесок у культурну політику. Шановані на землі, що називалася Радянською Україною, ці радянські українські поети отримали чимало нагород, проте вони були не тільки речниками радянського істеблішменту, а й символами архетипового леґітимізованого фольклору, так само як романтизоване та ідеалізоване народне мистецтво. Несподівано знайомий радянський архетип «поет народу» замав нове життя за нових обставин у незалежній Україні. Відбулися лише незначні зміни: «поет народу» став «поетом відродженої нації».

Перехід від марксизму до демократичної міфології, свідком якої ми стали упродовж останніх 6 років, у Східній Європі та Україні має багато спільного з романтичними моделями романтичного минулого. Щоденно відкривалися, оприлюднювалися, розповсюджувалися нові поети та нові об'єкти культу для всього «демосу». Головне призначення новітніх романтичних націй -- заступити некомпетентних, імморальних, нездатних та безчесних політиків новими, обдарованими, здібними, нібито щирими героями -- поетами, митцями та новими політиками. Для нового романтизму симптоматичним є те, що не лише Вацлав Гавел спромігся очолити постмарксистську державу у Чехословаччині, а й такі українські поети, як Дмитро Павличко, Іван Драч та Павло Мовчан взяли щонайактивнішу участь у політичному житті нової України. Популярний колективний міф повторює добре знаний цикл, коли поет (митець) перетворюється на нове божество. Сторінки часописів та газет («Україна», «Дніпро», «Літературна Україна») рясніють некрологами поетам-героям, політичні й спеціальні коментарі пишуть поети, письменники, митці. Традиційного карлейлівського героя-поета прикрашають сучасними міфічними нашаруваннями, скажімо, «поет -- жертва сталінізму», «поет-мученик», «поет, розіп'ятий безжалісною суспільно-політичною системою». Розчаровані, позбавлені ілюзій маси шукають опіки й нагляду, повертаються до знайомих архетипних символів. Утім, значно більше, ніж їхні романтичні попередники, творці новітнього культурного тексту мають подвійну міфологічну лояльність -- щодо відродженої християнської міфології та оновленого міфа про поета-божество або якесь інше божество.

Навіть тих поетів, що були «божественними» фіґурами у старій радянській Україні, реабілітовано, вони набули героїчного статусу, їхні імена записані до «героїчного пантеону» нової незалежної України.

Міф про «генія» та «національного генія» -- інший клопіт популярної культури. У багатьох публікаціях намагалися осмислити поняття екстраординарної людини, чимало з них навіть мали термін «геній» у заголовках. Скажімо, 1991 року «Літературна Україна» опублікувала статтю Ліни Костенко «Геній в умовах заблокованої культури». Стаття була присвячена пам'яті Лесі Українки, відомого українського поета, і пробуджувала не тільки романтичний міф Карлейля про поета як божественну персону, а й про генія як культурну необхідність, філософську єдність та національну власність. Відомий поет Ліна Костенко пристрасно запитувала: «Чому немає слова «геній» в усіх наявних енциклопедіях?» Вона відкриває цікавий парадокс: не існує українського відповідника слова «геній». Це слово за походженням латинське, а українська мова не походить від латини. Відхиляючись від головної теми, Костенко розповідала також про українського історика Михайла Грушевського, репрезентуючи його читачеві у такій героїчній манері: «Він був звичайним сином Прометея, з тієї самої сім'ї, що й святий Володимир, Мазепа, Богун і Тарас». Героїчні метафори, вживані тут: сім'я -- українська нація, Прометей -- пригнічені українці, прикуті до скелі (Російська радянська імперія).

Химерність міфічної думки у формі «ікон» спотворює історичний процес і, таким чином, встановлює дискурсивні підстави для міфологічних сюжетів та системи героїчних цінностей, таких, як «Вільна Європа», «визволителі» або «нація з особливою місією». Своєю чергою, панівна група цензурує імена обраних героїв так само, як їхні творіння та популярні міфи, романтичні чи не романтичні, націоналістичні чи расистські, американські чи європейські, релігійні чи світські. Популярний міф твориться колективно та підтримується старими метафорами у нових парадигмах.

Список використаних джерел:

1. Бердяев Н. О рабстве и свободе человека. -- Париж: YMCA, 1936. (Концепція існування неофіційної групи цензорів була висунута А.Маколкін в її статті: Makolkin A. The Absent-Present Biographer in V.V.Veresaev's “Pushkin V Zhizni” // Canadian Slavonic Papers. - XXXI. - 1989. - Vol.1. - P.44-57.

2. Літературна Україна. - 1991. - 26 верес.; 12 верес.; 14 лип.; 17 серп.

3. Посилання на відомий роман Дж. Стейнбека «Зима тривоги нашої» (1961), який одержав Нобелівську премію.

4. Gobineau A. de. Selected Political Writings. - Lnd.: Jonathan Cape Ltd., 1970. Його намагання встановити оригінальну державу з «щирим населенням» і побоювання контактів з «іншими» буде обігране ідеологами фашизму та пізнього марксизму-ленінізму.

5. Україна. - 1991. - №18.