Революція у бібліотечній справі

Основний контингент наших читачів - молодь, яка об'єдналася у молодіжний клуб "Ровесник", який вже не один рік працює при бібліотеці. Цікаві засідання, зустрічі з видатними людьми, веселе дозвілля - це все стане ще більш масовим, масштабним. Особливо тісна співпраця з Мистецькою асоціацією Кузнецовська (МАК). З самого заснування МАКу книгозбірня організовує зустрічі з читачами, готує виставки творчості та огляди літератури. За роки свого існування вона стала справжнім джерелом знань, до якого тягнеться молодь. Сьогодні бібліотека задовольняє інформаційні потреби молоді в освіті і самоосвіті, професійному розвитку та духовно-моральному становленні.

Ми вдячні всім за підтримку, співпрацю, людяність, добро і з упевненістю можемо сказати, що юнацьке відділення Кузнецовської бібліотеки стане передовим інформаційним та культурно-просвітницьким центром нашого краю.

Вісті з регіонів. Конкурс знавців історії України

А. Тростинко, бібліотекар І-ї категорії Житомирської ОЮБ

2 лютого2009 р. в Житомирській ОЮБ, на виконання Указу Президента України В. Ющенка про відзначення подій Української революції 1917 - 1921 рр. та вшанування пам'яті її учасників, пройшов конкурс знавців історії України "Визначні борці за українську державність". У цьому конкурсі взяли участь учні десятих класів Житомирської міської гімназії №3, учасники команд "Юні патріоти" (10-А клас) та "Діти України" (10-Б клас).

Конкурс складався з шести турів, в яких згадувались усі відомі діячі української революції: В. Винниченко, М. Грушевський, М. Міхновський, С. Петлюра, С. Єфремов, П. Скоропадський, В. Чехівський, Є. Петрушевич, Н. Махно, Є. Коновалець та інші. Окремі тури були присвячені датам і подіям Української революції та Універсалам. Капітани команд підготували до свого конурсу промови на тему: "Якби Центральною Радою керував я". Учасники команд "Юні патріоти" та "Діти України" показали глибокі знання з історії України періоду Української революції 1917 - 1921 рр. здатність до висловлювання самостійних і творчих думок, порівняння історичних фактів зі своїми поглядами. Компетентному журі непросто було оцінювати знання конкурсантів, тому щовсі вони виявилися ерудованими особистостями, на чому наголосив голова журі - доцент кафедри історії України Житомирського державного університету ім. І. Франка О. І. Жуковський.

І лише підбиття остаточних підсумків довело, що перше місце виборола команда "Діти України". Команда-переможиця нагороджена дипломом та кубком. Друга команда отримала заохочувальні призи. На завершення ведуча конкурсу А. І. Тростенюквручила капітанам команд коровай, як символ миру, злагоди, добра.

Цей конкурс зайвий раз довів важливість популяризації серед молоді знань про історію Української держави, виховання любові до свого народу, своєї землі, бажання жити й працювати в ім'я майбутнього Батьківщини, бути їїсправжніми патріотами.

Вісті з регіонів. Всі мови в гості до нас

Є. Кулик, в.о. завідувача відділу по роботі з електронними ресурсами ДБУ для юнацтва

Глобалізованому світу загрожує мовне нівелювання. За свідченням статистики, майже половина з існуючих у світі мов знаходиться на межі зникнення. Щомісяця зникають дві мови. Щоб вижити, вони потребують підтримки і зацікавленості. Завдання кожного свідомого громадянина - забезпечити вживання рідної мови, щоб кожен народ мав змогу реалізувати себе в повній мірі, щоб народний скарб, яким є рідна мова, не був прихованим від молодих поколінь, щоб світ залишався барвистим, адже кожна мова несе в собі своєрідну картину світу.

У рамках підготовки Навколосвітнього Каравану "Інтеркультура" 22 квітня в Україні стартував ІІ Міжнародний фестиваль мов "Екологія спілкування". Попередньо передбачалося, що караван побуває в містах Бельгії, Ірландії, Люксембургу, Росії, США, Франції, Фінляндії, Швеції. 23 квітня на базі провідних бібліотек України відбулася презентація мовних територій та алфавітів, пов'язаних з маршрутом каравану.

Зокрема, в Державній бібліотеці України для юнацтва було презентовано лінгвотериторії вірменської, гагаузької, німецької мов. Почесними гостями заходу стали представники Спілки гагаузів України, Спілки вірмен України, школи з поглибленим вивченням німецької мови № 220, старший науковий співробітник Міжнародного наукового навчального центру інформаційних технологій і систем, представник кафедри ЮНЕСКО "Нові інформаційні технології в освіті для всіх" Наталія Андріївна Власенко, учні ЗОШ № 179, № 88, ліцею № 237.

Програма заходу була динамічною і насиченою, тож гостям не доводилося сумувати. Про походження гагаузької мови та писемності гостям розповіла студентка ІІІ курсу Київського Національного університету ім. Т. Г. Шевченка Лариса Кулаксиз. Найпотаємніші струни душі зачепила пісня гагаузькою мовою у виконанні Ганни та Юлії Мітіогло.

Вірменська мова стала ближчою нашим гостям завдяки розповіді Асмік Георгіївни Казарян, вчительки вірменської мови ЗОШ № 88, а сумна пісня, виконана рідною мовою, ще довго звучатиме в серцях слухачів… Шквал аплодисментів викликала пісня про Вірменію, виконана двома мовами, а окрасою презентації став національний танець "Шалахо" у блискучому виконанні учня ЗОШ № 88 Карена Аванесяна.

Зали Бібліотеки перетворилися на гостинну світлицю, що відчинила двері усім, хто поважає рідну мову та писемність. Усюди лунали вірменські, гагаузькі та німецькі пісні, проходили відеоперегляди фільмів про Вірменію та Німеччину. Відчути національний характер братніх народів, їх любов до рідної мови допомагали оформлені на кожній території книжкові полиці, виставки, викладки літератури про мову, писемність, народ, звичаї, традиції, видатних краян, яскраві постери, плакати, абетки, фотовиставки - "Життя гагаузів", "Моя Вірменія!". Родзинкою вірменської презентації виявився майстер-клас вірменської мови, організований Каріне Тумасівною Тумагаян, директором вірменської недільної школи. Завершальним етапом презентацій стало частування гостей стравами національної кухні.

Дуже приємним було те, що з уст гостей лунали вірменська, гагаузька, німецька, українська мови - найрідніші та наймилозвучніші - такі різні, але зрозумілі цього дня кожному. Очі наших відвідувачів світилися захопленням і радістю…

Цей захід - чудова нагода для представників національних меншин, що оселилися на території України, поспілкуватися рідною мовою, показати свій народ, познайомити представників інших народностей з його традиціями, культурою, історією, а для українців - віднайти в собі джерела миру і любові, наближаючись до інших.

Сценарії

Літописець долі українського народу

Сценарій літературно-музичного вечора, присвяченого 100-річчю від дня народження Василя Барки, українського письменника та літературознавця у США

Святково прибраний зал. У центрі портрет Василя Барки. Книжкова виставка на тему: "Вершник неба в океані життя".

Ведучий І. Поет, прозаїк, містик, людина природи, талант від Бога. Він дожив, не старіючи, до зрілого віку - 94 років. Він належить до найвідоміших письменників української еміграційної літератури. Його ім'я - Василь Барка, але такого прізвища немає в Українській Радянський Енциклопедії. Лише 16 рядків йому присвячено в Українській Літературній Енциклопедії.

Читець. Я - Українець! В тім - моя молитва!

У тому - хресний хід моїх думок.

Крізь блискавки століть, крізь люті битви

Рішучішим стає за кроком крок.

Я - Українець! В тім - моя душа.

У тому - моя пісня лебедина.

Мене хрестили сталлю палаша,

Та я не став ніколи на коліна.

Мене цькували голодом лихим,

З прокляттям гнали в безвість, на чужину.

Примушували буть глухонімим,

Забувши рідну мову й Україну.

Ще й досі чорний ворон б'є крилом,

Та українство знищити несила!

Я в рідну землю вріс міцним зерном,

Вона ж мене любов'ю освятила.

(Степаненко Л. Я - українець / Л. Cтепаненко // Український декламатор. - К.: Смолоскип. - 2006. - С. 31.)

Ведучий ІІ. Його твори довгий час не друкувалися в Україні. Бо про таких, як він, на батьківщині знати не годилося. Не годилося, бо вони жили по той бік океану, "бо…". Сьогодні ми робимо протилежне: повертаємо Україні славу її синів. Мусимо вміти повернути на рідну землю дивовижну і розмаїту творчість славного її сина В. Барки.

Нам не доводилося читати ні його прозових речей, ні поетичних творів, ні, тим паче, філософських праць релігійної тематики. Про нього Леонід Рудницький сказав: "Барка - містик, і вся його творчість - це один могутній Гімн всесильному Богові".

Ведучий І. Про вимушену еміграцію, про те, що змусило покинути Україну в дні страшної веремії, він скаже: ішли, "…грозою, вітрами оббиті, не вбиті в московськім ярмі. Чого ми шукали у світі? Себе ми шукали самі". Ось як відтворює цю епоху письменник О. Лупій.

Читець. Відлітали важко, відлітали

За високі гори, за моря,

Там вас чужаниця зустрічала,

Як стара розбійниця-мара. Вдома залишили люте пекло

І залитий кров'ю край святий.

Відлітали довго і далеко

У нудні заобрійні світи.

Потім до останньої хвилини

Україну бачили у снах.

Скільки вас по горах, по долинах,

Скільки у пустелях, у лісах!..

Повертайтесь, лицарі хоробрі,

Вже настала довгожданна мить:

Золотіє український обрій,

Над Дніпром прозоріє блакить.

Наша мати знов заговорила

І готова всіх дітей зустріть.

Повертайтесь, розправляйте крила,

Зброю і клейноди заберіть.

Повертайтеся з доріг далеких,

Із минулих літ і правіків.

Наче пісня - в небі рідний клекіт,

Наче пісня - передзвін підків.

(Лупій О. Відлітали важко, відлітали / О. Лупій // Київ. - 1993.- № 9. - С. 8.)

Ведучий ІІ. Василь Барка належить до того покоління, якому довелося розпочинати літературу нової соціалістичної доби, а отже, якому в буремному вирі кінця 20-х років просто неможливо було застрахуватися від тих чи інших помилок. А якщо таких і справді не було, то їх усе одно "знаходили", адже репресивно-винищувальна машина набирала дедалі інтенсивніших обертів. Сталінсько-беріївська сокира вже гуляла - витинала під корінь те, що називалось українським.

Ведучий І. Справжнє прізвище Василя Барки - Очерет. Його предком був запорозький сотник Очерет. У сім'ї Очеретів росло троє синів, Василь - наймолодший. Старший Олександр (став професором математики, автором першого в СРСР підручника фотограмметрії), середній - інженер за фахом, але прийняв сан священика). Цікаво, що всі брати навчалися у духовному училищі, бо навчання там було безкоштовне. Але в житті кожен обрав свій шлях.

У літературу Василь ввійшов під псевдонімом Барка.

Ведучий ІІ. Свій псевдонім письменник пояснював так: "Чомусь-то колишнє життя моє нагадало мені барку з помідорами, яку на Кубані я разом з іншими робітниками якось розвантажував. Та баржа снує річкою туди-сюди, несучи на собі те, що потрібно людям".

Ведучий І. Народився Василь Барка 16 липня 1908 року в с. Солониця на Полтавщині. Після закінчення учительського технікуму працював за фахом у Донбасі. Саме тут Василь викрив крадіжки місцевого начальства. За це його оголосили "божевільним". Змушений був виїхати на Кубань.

Там же зустрівся з майбутньою дружиною адигейкою Довлетхан, молодою актрисою, яка служила в Краснодарському театрі. Василь Костянтинович називав дружину Дорею. У 1933 році в них народився син Юрій.

Ведучий ІІ. Перебуваючи на Донбасі, почав писати поезії, а 1930 року вийшла перша збірка "Шляхи". Рецензія на неї була жахливою. Василя Очерета звинуватили у спробах відновити релігійні "пережитки", також висунули обвинувачення в "буржуазному націоналізмі". На другу збірку "Цехи" (1932 р.) рецензія була прихильною. Але до таких віршів серце не лежало. І на довгі роки Василь Очерет перестав писати.

Ведучий І. Згодом на Північному Кавказі здобуває вищу освіту. 1940 року Барка в Москві успішно захищає кандидатську дисертацію про стиль "Божественної комедії" Данте. Захист відбувся 13 березня 1940 року. Весь цвіт гуманітаристики був присутній на ньому. І коли після сенсаційного захисту лекційна зала Московського університету вибухнула оваціями, немов у театрі, науковий керівник побіг на пошту, щоб відбити до Риму дантезнавцям телеграму про народження нової концепції стилю "Божественної комедії" Данте. Та радянська пошта телеграми не прийняла - потрібні були якісь дозволи всесильного НКВД.

Ведучий ІІ. Після того він читає курс історії західно-європейської літератури Середньовіччя на філологічному факультеті Ростовського університету. Так склався перший період його життя.

Ведучий І. Почалася війна… Вона кардинально переорала його життєву долю, вирвала з отчого краю і викинула на чужину.

Спочатку потрапив до народного "ополченія", невдовзі був поранений. У 1943 році вивезений на роботи до Німеччини, в Берлін. Перебуваючи тут, він дивувався людям "в основній множині своїй чемним і уважним, феноменально працьовитим і твердим в обіцянках, спочутливим, невтомним у збереженні чистоти і ладу". Після перемоги кочував Німеччиною, ховаючись від ловців з репатріаційних комісій. Були спроби перейти французький кордон, але Барку було відвезено назад у Німеччину.

Ведучий ІІ. Полон, голодні до божевілля дні і ночі, знущання фашистів, допомога українців, особливо видавця Б. Кравціва.

Так він мешкав до 1950 року. Це був другий період його життєвої долі та літературної творчості, на який припадає вихід поетичних збірок "Апостоли" (1946 р.) та "Білий світ" (1947 р.).

Ведучий І. Жахіття війни змусили перетнути Атлантичний океан. І тоді він вирішив їхати до Америки. У Нью-Йорку Василю Костянтиновичу довелося бути і робочим котельні, і санітаром у шпиталі. Заробляв від 15 до 35 центів на день.

У 60-х роках до Барки з'явились посланці з СРСР і запропонували повернутися додому, обіцяли престижну роботу, чудові умови. Натомість вимагали від нього одне: "усвідомити свої помилки". Але Барка не піддався на умовляння. Незабаром Василь Костянтинович став помічати за собою стеження. Його друг Роман Ричок відвіз Барку в селище Глен Спей, де він оселився у водонапірній башні під самою покрівлею в одного єврея, вихідця з Росії.

Ось як описує той період Д. Степовик:

Читець. "Жив письменник самітником, як поет-апостол. Американці називають його "святим чоловіком", "диваком". Тим прагматичним американцям ніколи до кінця не зрозуміти української душі, хоч вона так схожа на їхню. Просто вони завжди жили у вільному світі й звикли сприймати його як невід'ємну свою власність, а ми той світ упродовж багатьох століть мали лише у мріях".

Ведучий ІІ. Більшість своїх творів він написав саме тут. Барка був людиною глибокої самотності. Він відрікся від усього, щоб цілком присвятити життя пошуку істини, в якій розкривається феномен людського духу. Ніхто в літературі ХХ століття не знав так, як він, Святе Письмо, так глибоко не інтерпретував його, співвідносячи з тисячолітньою трагедією українського християнства. Навіть назви його творів пов'язані з образами пророчих книг Біблії, зокрема Апокаліпсису. Таку людину швидше можна назвати мужньою й сильною, бо, пройшовши важкий шлях випробувань, не зламався, не став злим і жорстоким, а відкрив для себе мудру істину: світ довкола себе людина змінити не може, зате здатна змінити його в собі.

Ведучий І. В Америці побачили світ книги "Трояндний роман" (1957 р.), "Псалом голубиного поля" (1958 р.), "Океан" (1959 р.), збірка "Царство" - 1979, а в 1968 році - вибрані поезії "Лірник".

Перу Барки належить прозовий твір - роман "Рай" (1958 р.). Він є автором багатьох критичних есе, двох збірок статей, а також філософських роздумів на релігійні теми "Вершник неба" (1956, 1972) та інших творів.

У 1958-1961рр. письменник створює роман "Жовтий князь".

Ведучий ІІ. Він ввірвався в Україну цим надзвичайної сили епічним полотном про український Голокост 1932-1933 років. Сталось це 1991 року, завдяки зусиллям американського професора, справжнього українського патріота Романа Воронки. Лесь Танюк, котрий переклав твір російською мовою й сприяв екранізації, сказав тоді, що "кожен рядок Василя Барки, навіть найстрахітливіший, - це сувора правда, страшна правда про час і про нас…". Фільм "Голод-33" побачила й вжахнулася Україна, а за нею й весь світ. А ще раніше французька преса писала: "Жовтий князь" трагізмом зображеної в ньому людини та силою словесного втілення більше заслуговує на Нобелівську премію, ніж роман норвезького письменника Кнута Гамсуна "Голод", за який йому в 1920 році присуджено премію Нобеля.

Читець І. Моляться соняшники.

Грім на хмарі Біблію читає...

тополя пошепки: страшний який

твій плач, Ісаіє!

Моляться соняшники.

Голод. Мати немовля вбиває...

тополя закричала: он який

мій рай, Ісаіє!

(Барка В. Рай / В. Барка // Українське слово в 4-х кн. - К., 2001. - Кн. 3.- С. 244.)

Читець ІІ.

Дзвони, дзвони по всій Україні,

Від ридання повітря стряслось.

В кожній хаті, у кожній родині

В тридцять третім ховали когось.

Дзвони, дзвони по всій Україні...

Руки ті, що ростили щодня

Хліб насущний, лежать в домовині,

Закувала їх смерті броня.

Дзвони, дзвони по всій Україні...

Хоч немало пролинуло літ,

Та не висохли сльози донині

В наречених, у вдів, у сиріт.

Пам'ять б'є в свої дзвони невпинно,

Щоб лишився в історії слід,

І по душах загиблих, невинних

Відправля панахиду весь світ.

(Гись Н. Дзвони / Н. Гись // Гись Н. Надія. - Луцьк, 2001. - С. 6.)

Ведучий ІІ. Фактологічною основою роману послужили особисті спогади одного земляка, який описав долю близької йому родини і залишив свій опис на розсуд письменника. Василь Барка дав цій родині прізвище Катранників. Трагічна доля родини із села Клеконочі уособлює шлях мільйонів українців на Голгофу голодної смерті. Послухаймо уривок з твору.

Читець І. Нехай я пропаду, - а чим сім'я винна?.. І до кого вдатися? Чого з не нашої столиці лізуть, сиділи б дома… Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна - теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди - все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем. Ох, мордуйся під його грозьбою! Чи мати в церкві достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в лихо. Трохи лишилось харчів для дітей, віддаси - тоді їм смерть, просто хотять повбивати. Десь діти, на сонці, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напасті. Бідні! - хто пожаліє, як нас не буде.

Ведучий І. Вісім місяців 1932-1933 років увійшли в історію України як операція "Голод". За офіційними даними, в Україні загинуло протягом цього періоду від 4 до 10 мільйонів чоловік.

Ведучий ІІ. Усі переживання цієї родині, зображені письменником, він бачив на власні очі, пережив сам або чув про них від очевидців. У 1933 р. Василь Барака відвідав родину свого брата на Полтавщині та був вражений до глибини душі тим жахіттям. Подібне до нього випаде й на його власну долю на Кубані в 1934 році. Бачив він, як гниють на станціях та біля елеваторів розкриті під дощем, підтоплені водою гори зерна, як божевільні від голоду люди поїдають рідних і чужих, як німотно мовчать хати, з яких виходить солодкавий трупний дух…

Ведучий І. Важко читати цю страхітливу хроніку невимовно трагічної долі українського народу. Жодна уява не здатна відтворити цей жахливий спектр чорної біди, яка захопила Україну і відкинула її за межі елементарного людського буття. Та Василь Барка намагався в міру своїх фізичних і творчих сил відкрити перед нами моторошну безодню людського горя і відчаю. Ось як виразив цей трагізм поет М. Гнатюк.

Читець ІІ.

Вітер з сходу розчесав калину,

плід упав - розхристана земля.

Хто зігріє кинуту дитину,

Що до сонця руки здійняла?

Тридцять третій... Середина літа...

Півсела від голоду нема.

Хата... Дитя, думами зігріте,

їсти просить

В печі пітьма.

Більше тижня, як не їли,

Час завмер -- пелюстка майбуття,

їх цькували, голодом морили,

А дитя просилося в життя.

Що подати, доню? -

застогнала.

Обняла...

А дзвони б'ють біду.

Чоловіка, сина поховала,

А сьогодні сльози вже не йдуть.

В очах весело зачервоніло,

Піднялися дивно дві руки,

І в каструлю

з реготом влетіли

У хвилину стягнуті віки.

(Гнатюк М. Вітер зі сходу розчесав калину / М. Гнатюк // Гнатюк М. Терен душі . - Коломия, 1997. - С. 7.)

Ведучий І.У передмові до видання академік, літературознавець Микола Жулинський відзначив: "Цей великий прозовий твір є свідченням совісті автора перед людьми і Богом як найвищим суддею його діянь".

Ведучий ІІ. Тоталітарну комуністичну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, пожирає своїх дітей, автор називає - "жовтим князем". Це демон зла, який несе з собою руйнацію і спустошення. Послухаймо, як він передає пророцтва випадкового подорожнього дідка про "сатану і звіра, йому службового, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює", бо пророцтва ці здійснюються.

Говіркий дідок домислює одкровення Йоанна про звіра, що виходив із моря - "він з дна морського виходить, це - з життя народів, де всякі хвилі котяться". І далі дідок розгортає перед занімілим від подиву Мироном Катранником максимально наближену до реальності апокаліптичну картину торжества влади звіра:

Читець І. Виліз він з багна в образі компартії - зразу кинувся на сім'ї людські: розриває їх, бо сказано - звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає - кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів - огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі…

Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, - кладеній від князя, що при дияволі ходить.

Ведучий І. Це було насправді. Голодом виморені, розкидані кістки були скрізь - і по бур'янах, і по дорогах, і в полі.

Читець ІІ.

Ні труни, ні хрестів.

І ні тризни!

Прямо в яму… Навіки віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни.

І її затамований гнів.

Ні віночка. Ні навіть барвінку.

Наче падалиць - під вітрюган!

То причастя Твоє , Україно.

Україно, то Твій талісман…

Ні могили, ні хресного знаку.

Щоби Пам'ять розтерти на дерть!

Це Тобі, Україно, подяка.

Щоб на всі покоління.

Ущерть!

(Листопад А. Ні труни, ні хрестів / А. Листопад // Дзвін. - 1994. - № 10. - С. 2.)

Ведучий ІІ. Символічною є картина, яку малює автор.

Читець І. Урожай видався небаченим. Таких важких жнив не було від створення світу і вже не буде: …важкі колоски схиляли стебло, і вітер ледве розгойдував їх. А жати було нікому. Зерно обсипалося. Потім аж до Різдва достоював, гниючи, той врожай… А хліборобів домучено… Не могли косу в руці вдержати. Хотіли чимось підкріпитися і багато повзло в лани: спожити стиглих колосків… так і мерли на місці! Скрізь по нивах повно покійників, але не видно з сторони, коли ж хто заглянув зблизька, повзучи між ними, робилося моторошно від скритого кладовища.

Читець ІІ.

Гей, Україно,

Де твої хлопці?

Стомлене поле. Зболені трави...

Хто ж нас погладить та й по головці

Хто приголубить наші булави?!

...А мої хлопці та й у могилах.

Їхнії коні по чужи-хатах.

А в моїх хлопців зломлені крила.

Як же їм, Боже, як же літати?!

Гей, Україно?

Де твої дочки?

Сумно в господі без господині.

Чорними стали білі садочки.

Пустка у душах,

Порожньо - в скрині.

...А мої дочки та й по куточках

Стогнуть і досі, гнані і босі.

А мої дочки - вічнії вдови,

Їхня родина - доля тернова.

Гей, Україно?

Де ж українці?

Мати чекає вісті од сина.

Будемо разом чи поодинці?!

Гей, українці?

Де ж Україна?!

(Листопад А. Гей Україно / А. Листопад // Дзвін. - 1994. - № 10. - С. 2.)

Ведучий І. Все принесено в жертву цьому звіру. Нагодований звір повзе геть у своє лігво. І врятована від варварів дорогоцінна церковна чаша. Сяє вона небесною зорею над спустілим селом, обіцяючи всім, мертвим і живим, вічне спасіння.

Читець І. Катранник… дивився безвиразно… а вмить аж сіпнувся і втопив погляд в живий колір пшениці: ось - хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, чаша де.

Муки голоду такі сильні, але совість сильніша. Зради не спокутувати, пляма впаде на дітей - нащо тоді жити?

І Мирон відвернувся від принизливого порятунку.

Читець ІІ.

То був страшний навмисний голод.

Стріла була така нищівна.

Щоби згромадити стодолу

Колгоспної катівні.

...То був страшний навмисний злочин.

Такого ще земля не знала.

Закрили Україні очі.

І душу міцно зав'язали.

Сліпу, пустили старцювати...

Луна ще досі в оболонях.

Здичавіла вкраїнська хата

На березі своїх агоній.

Глуху, заставили мовчати.

А то би світ втопивсь в Славуті.

Як божевільно їла мати

Свою дитиноньку майбутню.

Мерцями всіялося поле.

Ні хрестика і ні могили.

То був такий навмисний Голод.

Чи, Боже, й Ти вже був безсилий?!

(Федюк Т. Навмисний голод / Т. Федюк // Дзвін. - 1994. - № 10. - С. 6.)

Ведучий ІІ. Василь Барка, вибравши долю самітника, все своє життя присвятив творчості, в якій шукав істину як смисл людського існування на землі. Йому належать слова "щасливий той, кому відкривається істина". І дійсно, це так.

І, як сказав академік Микола Жулинський, вершиною його творчої Голгофи є томи епічних творів, лірики, драми, повістярства, перекладів, у якому домінує "вища могутність духовна - світло віри".

Ведучий І. На схилі літ, зачинившись у своїй глен-спейській "келії", Барка, розповідають, полюбляв смажити каштани. І не тому, що вони навіювали йому мрії про Париж, в якому колись хотів пожити, той запах навіював йому гіркі спомини - смаженими каштанами рятувався Василь Очерет разом з односельцями від голодної смерті в страшному 33-му.

У його житті було багато гіркоти. З дружиною розлучила війна. Назавжди. Вона померла від раку легенів, залишивши єдиного їхнього сина Юрка. 1986 року з Майкопа до Нью-Йорка він приїжджав до батька. Це була їх остання зустріч.

Ведучий ІІ. Письменник тяжко хворів, дев'яностолітнім переніс операцію на серці. А потім інсульт, параліч, дім для одиноких у невеличкому містечку під Нью-Йорком… Хвороба відібрала в нього мову, але свідомість залишилася ясною. І коли до нього приходили друзі, його очі ясніли; коли співали, то й він намагався підспівувати; читали молитву - Василь Костянтинович тоді теж збирав докупи пальці паралізованої руки, готовлячись перехреститися. "Він дуже відрізнявся від інших пацієнтів: світлий погляд, витончені, апостольські риси обличчя…", - згадувала Надія Світлична.

Ведучий І. Приятелі якось сказали, що збираються в Україну, на святкування 10-ліття незалежності, й запитали, що передати. Він приклав руку до серця та, схиливши голову в напівпоклоні, почав добирати слова… А потім махнув рукою й винувато всміхнувся своїми небесної мудрості очима. Відповідь, напевне, слід було б прочитати в них: "Передайте мій сердечний уклін…". І ці слова не мали б нічого спільного із знеціненою патетикою. Бо мають присмак зовсім іншої ностальгії:

Я хочу рідну бачити країну,

Вернутись до її порога…

Жити в ній віднині і до смерті…

Ведучий ІІ. Мрії Барки не судилося здійснитися. Він жив Україною, творив для України і не гасив надії на своє духовне повернення в Україну. Бо знав, Україна духовно підніметься. І він, поет і мислитель, цю віру в пробудження національного духу, гордості й величі "вселяв" у кожне своє слово, пророчо, наповнюючи його містичним передчуттям неминучого воскресіння України. Сподіваємось, що повернеться "повний" за його словами, на дев'ятнадцять чи двадцять томів Василь Барка.

Ведучий І. "Світ ловив мене, але не спіймав", - такий напис заповідав зробити на своїй могилі Григорій Сковорода. "Світ мене зловив, але не втримав", - сказав одного разу Василь Барка. Він похований на цвинтарі в Баунд Бруку. На могилі - простий, пофарбований в білий колір, дерев'яний хрест…