Геостратегічні, геополітичні та геоекономічні інтереси зовнішніх сил у Лівії

Загалом позиція Туреччини щодо ситуації навколо Лівії формувалась, зважаючи на особливості сучасних зовнішньополітичних пріоритетів - а саме відході Р. Т. Ердогана від проамериканського курсу 1990-х років, переходячи до активного просування свого впливу на Великому Близькому Сході (ВБС). Р.Т. Ердоган на початку конфлікту намагався дотримуватися нейтралітету, спонукаючи М. Каддафі піти від влади й організувати у Лівії президентські вибори, але потім приєднався до воєнної операції НАТО. Розрахунки робилися на прихід до влади у Тріполі притаманні Туреччині й Катару уряду "Братів-мусульман", який зміг би гарантувати інтереси Туреччини в Лівії.

Після кроків, зроблених особисто президентом Р. Т. Ердоганом на лівійському напрямку, в проурядових колах стало гарним тоном говорити про те, що Туреччина може стати в Лівії стороною, яку йменують "game changer", тобто країною, яка своєю участю здатна змінити хід подій. Популярність Р.Т. Ердогана серед арабів у цей період дала підставу деяким аналітикам говорити про "другу версію" близькосхідної політики Партії справедливості і розвитку" (ПСР), що ґрунтувалася би на поєднанні "ліберального і гуманітарного підходу" до протестних рухів у регіоні з наголосом на необхідності розвитку ісламських і водночас демократичних політичних режимів на противагу світським авторитарним моделям. Для досягнення цих цілей Туреччина була готова використовувати антитерористичну риторику, але з легкістю підтримувала будь-які угрупування, в тому числі визнані США і Росією терористичними, якщо вони допомагали у боротьбі з курдами і їх союзниками.

Подібна політика вносила додаткові труднощі у заплутану конфігурацію конфліктів на ВБС. У цьому контексті цікавим є питання про відмінності реакції Туреччини на події у Лівії порівняно з іншими країнами, охопленими революціями. Якщо у Тунісі турецький уряд уникав будь-якого очевидного втручання в хід революції, то у Лівії його позиція була значно активнішою й суперечливою.

У березні 2011 р. турецький уряд підтримував відносний нейтралітет, утримуючись як від активної підтримки, так і від засудження уряду М. Каддафі. Одним з чинників такої позиції було побоювання за долю турецьких робітників та інженерів, які опинилися в охопленій громадянською війною країні. Зокрема, Р.Т. Ердоган намагався протидіяти введенню міжнародних санкцій проти М. Каддафі, застерігав щодо ризиків, пов'язаних із можливою військовою інтервенцією у Лівію. З початком гуманітарної інтервенції Туреччина утрималася від участі у військовій операції НАТО, однак її ВМС були задіяні у блокаді морського узбережжя Лівії. При цьому турецьке посольство у Лівії продовжувало свою роботу, закликаючи обидві сторони громадянського конфлікту до переговорів.

Отже, які мотиви переслідує Туреччина, долучившись через підписання угоди з УНЄ Ф. Сараджа 27 листопада 2019 року, що передбачає збільшення поставок зброї міжнародно визнаному уряду Лівії? Наразі ми спостерігаємо нарощування зусиль Туреччини з просування своїх інтересів в Лівії, із залученням своїх союзників, з розширенням впливу Анкари за рахунок союзницьких сил, і перш за все Катару. Якщо розглядати ширше, то це політика позиціонування Анкари як центру сили в регіоні, адже стати домінуючим зовнішнім гравцем в Лівії є досить важливо, а залучення своїх союзників в цих зусиллях - це наступний крок Туреччини з перетворення на впливову регіональну державу.

Активізація Туреччини в Лівії пояснюється рядом стратегічних інтересів. Перш за все, Лівія - це запаси вуглеводнів, які не тільки легко добувати, але й легко продавати - адже за, менш ніж 500 км розташований величезний ринок - країни Європейського союзу. А оскільки в ЄС наразі оголошено курс на диверсифікацію постачання енергоносіїв, що означає поступове зменшення залежності від російського Газпрому, то північноафриканські виробники, в тому числі й Лівія, є однією з небагатьох реальних альтернатив російського газу для Європи.

Також слід враховувати те, що Лівія для Туреччини є своєрідними "воротами" в Африку: тобто це країна, яка може стати плацдармом для турецьких спроб витіснити Францію з мусульманських країн західної частини Чорного континенту. Взявши під контроль простір Лівії, Р.Т. Ердоган зможе керувати важливими міграційними потоками до Європи. Так, наприклад, Туреччина пообіцяла Мальті не допустити прибуття африканських мігрантів на острів. У відповідь мальтійський уряд заблокував фінансування операції "IRINI", метою якої були морські патрулі для підтримки введеного проти Лівії ембарго ООН, що важливо для постачання турецької зброї до Лівії [22].

Разом із тим, дані угоди також покликані активізувати і убезпечити проникнення турецького бізнесу на африканські ринки, який протягом десятиліть активно бере участь у Лівії. Між тим, турецькі будівельні компанії також брали участь у чисельних будівельних проєктах в Лівії, однак, коли вибухнув конфлікт з ЛНА Х. Хафтара, багато з цих проєктів були заморожені, і турецькі компанії, які працювали в Лівії, в результаті втратили багато вкладень.

Нарешті, Лівія є тим, що в Туреччині називають "Середземноморським щитом". Мова йде про ще одну двосторонню угоду, що її підписали Анкара та Тріполі щодо розмежування морських виняткових економічних зон (ВЕЗ). Ця угода суттєво вплинула на регіональні відносини в Східному Середземномор'ї, де розташовані важливі райони видобутку енергоресурсів [22]. Також, з підписанням угоди Туреччина збільшує не лише військову, а й політичну вагу в регіоні, адже угода з лівійським урядом зобов'язує інших регіональних гравців до узгодження з турецькими партнерами будь-яких планів щодо прокладання трубопроводів у Східному Середземномор'ї [18].

Ця угода, що передбачає надання військової допомоги уряду аль-Сараджа, загрожує, на думку польського дослідника В. Репетовича, дестабілізацією Східного Середземномор'я, адже з позиції міжнародного права угода не може вважатися чинною, позаяк укладена з порушенням Конвенції ООН з морського права від 1982 року. Таким чином, Ердоган не тільки демонструє свої претензії на величезний шматок акваторії, але і створює так званий "Середземноморський щит" - відрізає будь-які проєкти з будівництва підводного трубопроводу в обхід Туреччини, з шельфових нафтогазових родовищ країн Східного Середземномор'я в Європу. Відтак, Греція, Кіпр, Єгипет, Ізраїль та інші середземноморські країни не визнають цього розмежування, адже, перш за все, дана угода порушує суверенітет Греції, Кіпру та Єгипту [17; 18].

Головною метою підписаної між Туреччиною та Лівією угоди є нейтралізація підтриманого ЄС проекту EastMe, що передбачає постачання природного газу з розташованих у Східному Середземномор'ї ізраїльських, кіпрських та єгипетських родовищ, що має транспортуватись до країн ЄС транзитом через Грецію. Для Туреччини реалізація проєкту EastMe означатиме втрату стратегічного значення статусу держави-транзитера.

У відповідь на такі дії Анкари Греція, Кіпр, Франція і Єгипет розпочали проведення військових навчань відверто антитурецького спрямування. Це є одним з наслідків лівійської політики президента Республіки Туреччини, яка в середньостроковій перспективі може призвести до серйозного конфлікту з частиною арабського світу і деякими членами НАТО, в тому числі з Францією, з якою в Туреччини наявним є конфлікт інтересів в Лівії.

Суперечки Туреччини і Франції виникли після інциденту з їх військовими кораблями біля берегів Лівії. Франція висловила обурення у зв'язку з тим, що турецькі військові кораблі нібито брали на приціл французький корабель, хоча Анкара категорично заперечує це. Причина нинішнього конфлікту Парижа і Анкари полягає в тому, що Туреччина надає військову підтримку міжнародно визнаному лівійському Уряду національної єдності. Натомість Франція перебуває на боці "Лівійської національної армії" Халіфи Хафтара, якого розглядає своєрідним гарантом інвестицій французької корпорації Total, що уклала контракти зі східним урядом Лівії, а також довгострокових позицій Франції в цій країні [23].

Отже, наразі Лівія стала ареною напруженого геополітичного протистояння глобальних і регіональних потуг в регіоні "Великого Близького Сходу". Суперечки та міжусобні конфлікти стають інтернаціональними, а важливим аспектом кризи в Лівії буде залишатися питання контролю над лівійською нафтовидобувною промисловістю і портовими спорудами на узбережжі. З урахуванням угоди ОПЕК +, контроль над лівійською нафтою дозволяє впливати на світовий нафтовий ринок, так як навіть обмежені обсяги лівійської нафти на світовому ринку можуть впливати на процес прийняття рішень у наявній картельній угоді. При політичному глухому куті, який зберігає нестабільність в питаннях видобутку і поставок нафти, військовий шлях встановлення контролю над лівійською нафтою в повному обсязі, безумовно, розглядається всіма залученими акторами, які розглядають ситуацію в Лівії крізь призму глобальних і регіональних інтересів.

Список використаних джерел

1. Волович, Олексій. США і Туреччина в Лівії: посилення взаємодії [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://bintel.org.ua/analytics/ssha-i-turechchina-v-livii-posilennya-vzayemodii/.

2. Utley R. France and the Arab Upheavals / R. Utley // The RUSI Journal. - 2013. - No 158 (2). - Р. 68-79.

3. Кияниця Л.Л. Революція та громадянська війна в Лівії як чинник впливу Франції в Північній Африці / Л.Л. Кияниця // Наукові записки НаУКМА. Політичні науки. - 2013. - Т. 147. - С. 51-56. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua.

4. Crumley B. When Sarkozy Met Gaddafi [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.time.com/time/world/article/0,8599,1693121,00.html.

5. Koenig N. The EU and the Libyan Crisis - In Quest of Coherence? / N. Koenig // The International Spectator. - 2011. - No 46 (4). - Р. 11-30.

6. Richardson J. Union for the Mediterranean: How Realistic an Exercise in Foresight? I J. Richardson // Foresight. - 2009. - № 11 (2). - Р. 3-6.

7. Henry J.-R. Sarkozy, the Mediterranean, and the Arab Spring / J.-R. Henry // Contemporary French and Francophone Studies. - 2012. - No 16 (3). - Р. 405-415.

8. Кохановская А.Л. Союз для Средиземноморья - кампания Н. Саркози в Средиземноморском регионе / А.Л. Кохановская // Вестник Одесского национального университета. - 2011. - № 16 (8). - С. 193-198.

9. Rowdybush B. Aspirations and Reality: French Foreign Policy and the 2012 Elections / B. Rowdybush, P. Chamorel // The Washington Quarterly. - 2012. - No 35 (1). - Р. 163-177.

10. Lutterbeck D. Migrants, Weapons and Oil: Europe and Libya after the Sanctions / D. Lutterbeck // The Journal of North African Studies. - 2009. - No 14 (2). - Р. 169-184.

11. Simon L. The Spider in Europe's Web? French Grand Strategy from Iraq to Libya / L. Simon // Geopolitics. - 2013. - No 18 (2). - P. 403-434.

12. Зверева Т.В. Саркози VS. Каддафи // Международная жизнь. - 2011. - № 5. - С. 79-94.

13. Tran, Pierre. Why did France Move So Forcefully on Libya? // Defense News, Mar. 28, 2011. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.defensenews.com.

14. Lefevre R. Commentary on current events in North Africa / R. Lefevre // The Journal of North African Studies. - 2013. - No 18 (2). - Р.373-377.

15. Быстров А.А. Некоторые уроки операции НАТО в Ливии // Институт Ближнего Востока [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.iimes.ru/rus/stat/2011/02-11-11b.htm.

16. Вокруг и около Каддафи. Противоречивая позиция ФРГ по Ливии поставила западных союзников в тупик [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://lenta.ru/articles/2011/04/13/libyen/.

17. Війна в Лівії: загроза енергетичній безпеці Європи та нові біженці [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://defence-ua.com/army_and_war/vijna_v_liviji_seredzemnomorskij_vuzol-1051.html.

18. Лівія та Туреччина: новий союз, що змінить Східне Середземномор'я [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://defence-ua.com/army_and_war/vijna_v_liviji_seredzemnomorskij_vuzol-1051.html.

19. Волович, Олексій Політика Росії в Лівії після 2011 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://bintel.com.ua/uk/article/polityka-rosiyi-v-liviyi-pislya-2011-roku/.

20. Тимофеев П.П. Франция и ЕС на Ближнем Востоке / П.П. Тимофеев // Азия и Африка сегодня. - 2011. - № 11. - С. 31-36. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://dlib.eastview.com/browse/ doc/26427552.

21. Аватков, В.А. Арабские волнения и трансформация международных отношений: "окно возможностей" для России // Право и управление. ХХІ век. - 2012. - № 4. - С. 80-86.

22. Как Эрдоган перевернул ход военных событий в Ливии [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://vz.ru/world/2020/5/27/1041637.html.

23. Геворг Мирзаян. Война в Ливии. Против Эрдогана собирается большая военная коалиция [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу: https://vz.ru/world/2020/8/15/1055219.html.

Размещено на Allbest.ru