Міжнародні економічні відносини

Національна валюта це грошова одиниця даної країни.

Іноземна валюта це грошові знаки, а також кредитні і платіжні засоби, виражені в іноземній грошовій одиниці, що використовуються в міжнародних розрахунках.

Міжнародна валюта це грошова розрахункова одиниця, платіжні засоби, що колективно створені і використовуються країнами в рамках світового співтовариства або його окремих регіонів.

Основні види міжнародної валюти:

СДР спеціальні права запозичення, що застосовуються в МВФ. Це безготівкові грошові одиниці, що знаходяться на розрахункових рахунках держав-членів МВФ;

євро грошова регіональна одиниця, що застосовується в Європейському співтоваристві.

Валютний паритет законодавчо встановлене співвідношення між двома валютами, що є основою валютного курсу.

В даний час валютний паритет встановлюється на основі СДР. Базисом його встановлення є і дорогоцінні метали (зокрема, золото).

Валютний курс це ціна грошової одиниці даної країни, виражена в одиницях валюти іншої країни.

Є дві протилежні системи валютних курсів:

система гнучких, або плаваючих валютних курсів коли курси, за якими обмінюють національні валюти, визначаються попитом та пропозицією;

система жорстко фіксованих валютних курсів за якої державне втручання у функціонування валютних ринків або деякі інші механізми нейтралізують зміни валютних курсів, зумовлені коливанням попиту та пропозиції

Валютний курс встановлюється шляхом котування. Види котувань:

пряме прирівнювання національних валют до грошової одиниці іншої країни. В даний час більшість країн світового співтовариства використовують пряме котування, причому, національна валюта порівнюється з доларом США. Це обумовлено тим, що долар США забезпечує здійснення більше 2/3 міжнародних торгових операцій;

непряме вираження національної грошової одиниці у валюті іншої країни. Наприклад, 1 фунт стерлінгів = 1,5 долара. Це обумовлено тим, що до 1910 р. міжнародні торгові операції в основному забезпечував фунт стерлінгів, і до нього дорівнювалися валюти країн світу. Таке котування збережене у Великобританії. Прикладом непрямого котування є прирівнювання долара США до інших валют на їхній території.

Валютні обмеження представляють собою систему економічних, правових і організаційних заходів, що регулюють операції з національною й іноземною валютою, золотом, тощо.

Суб'єкти, що здійснюють валютні обмеження:

окремі країни;

міжнародні організації;

дві або декілька держав на основі висновків відповідних взаємних угод.

Основні причини введення валютних обмежень:

нестача валюти;

зовнішня заборгованість країни;

розлад платіжних балансів, тобто відсутність джерел або скорочення обсягу засобів для покриття платежів.

Основні заходи валютного регулювання:

цільове регулювання платежів за кордон;

цільове регулювання валютних переказів за кордон;

цільове регулювання прибутку, що одержують і спрямовують за кордон іноземні інвестори;

часткова або повна заборона вільної купівлі-продажу іноземної валюти.

Міжнародні розрахунки передбачають наявність і регулювання міжнародної валютної ліквідності.

Міжнародна валютна ліквідність це спроможність країни або групи країн забезпечити своєчасну оплату своїх міжнародних зобов'язань.

Джерела міжнародної валютної ліквідності:

офіційні золоті і валютні резерви країни;

рахунки в СДР і євро;

право на одержання термінового кредиту в МВФ.

Це означає, що кожен член МВФ має право на одержання (автоматичне) термінового кредиту в іноземній валюті в межах 25% його квоти.

Валютний ринок це сукупність постійних економічних організаційних відносин з операцій купівлі-продажу іноземних валют, а також платіжних документів в іноземній валюті.

Ринок золота це центр торгівлі золотому, де концентруються в значних розмірах попит і пропозиція і здійснюється купівля-продаж цього металу.

Регулювання валютного ринку і ринку золота залежить від:

характеру економічної системи країни, де вони розташовуються;

ступеня конвертованості валюти;

рівня цін на золото;

рівня валютних обмежень, що застосовуються державами і міжнародними організаціями.

Регулюють валютні відносини як національні, так і міжнародні органи.

Національний рівень:

національні банки;

міністерство економіки;

міністерство фінансів;

органи валютного контролю.

Міжнародний рівень:

міжнародні валютні фінансові організації (МВФ);

регіональні валютно-фінансові організації (Європейський валютний інститут).

Ці органи розробляють режим безпечного, безкризового розвитку валютних відносин у масштабах світового господарства.

8.2 Основні етапи еволюції СВС

Перший етап золотомонетного стандарту.

Другий етап золотодевізного стандарту.

Третій етап паперово-валютного стандарту.

Термін дії етапу золотомонетного стандарту з початку XIX ст. до 1914 р. Основні ознаки золотомонетного стандарту:

функціонування золота як світових грошей;

фіксація золотого вмісту національної валюти;

безпосередня конвертованість національних валют у золото;

наявність фіксованих валютних курсів.

Головна особливість золотомонетного стандарту полягала в тому, що золото у виді монет оберталося на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Позитивні сторони золотомонетного стандарту:

повна конвертованість національних валют;

стабільність купівельної спроможності грошей;

стабільність валютних курсів;

стабільність світових цін.

Негативні сторони золотомонетного стандарту:

залежність від рівня видобутку золота;

недостатня гнучкість валютної системи;

стихійне регулювання валютних систем;

державне невтручання в сферу валютних відносин.

Суть золотодевізного стандарту: поряд із золотом функції світових грошей стали виконувати й окремі валюти провідних країн світу.

Термін дії етапу золотодевізного стандарту: 1922-1976 р.

Система золотодевізного стандарту була затверджена на Міжнародній Генуезькій конференції в 1922 р.

У розвитку золотодевізного стандарту виділяється три періоди.

Перший період золотодевізного стандарту 1922-1933 р. Характеристика цього періоду:

поряд із грошима використовувалося золото;

національна валюта у виді паперових грошей вільно конвертувалася в золото.

У рамках цього періоду виділяють перший період золотозлиткового стандарту 1922-1929 р. Його особливості:

цей стандарт встановлюється тільки для окремих економічно розвинутих країн Західної Європи (Великобританії, Бельгії, Франції, Нідерландів);

національна валюта прирівнюється до визначеної кількості золота;

обмін валюти здійснюється не на монети, а на золоті злитки;

обмін валюти на золоті злитки дорівнює великим сумам національних коштів і здійснюється національними банками.

Основні принципи Генуезької валютної системи:

в якості платіжного засобу більш як 30 держав світу стали використовувати золото і девізи іноземну валюту;

за жодною валютою не закріплювалася роль резервної валюти;

збережено золоті паритети валют, і валюта обмінювалася на золото;

встановлювався режим валютних курсів, що вільно коливаються;

Другий період золотодевізного стандарту 1933-1944 р. Основна особливість перехід до використання паперових грошей у рамках світового господарства. Характеристика цього періоду:

всі країни на своїй території стали використовувати паперові гроші;

ліквідовано обертання золота у виді монет всередині країни;

скасована оборотність паперових грошей у золото усередині країни;

стали застосовуватися державні заходи для регулювання МВС.

Третій період золотодевізного стандарту 1944-1975 р. Організаційно був оформлений на Міжнародній фінансовій конференції в м. Бреттон-Вудсі (США, 1944 г), звідси назва періоду "Бреттон-вудська валютна система".

Основні принципи Бреттон-вудської валютної системи:

введено новий золотодевізний стандарт, що базується на золоті і двох резервних валютах (долар США і фунт стерлінгів).

Бреттон-вудська валютна система припускала чотири форми використання золота: збережені золоті паритети країн і введена їхня фіксація в МВФ; золото продовжувало використовуватися як міжнародний платіжний і резервний засіб; долар США прирівнювався до золота; долар США розмінювався на золото іноземним центральним банком і урядовими організаціями (казначейство США);

передбачалася взаємна конвертованість валют;

конвертованість валют стала здійснюватися на основі їхнього співвідношення до долара США;

вперше у світі були створені міжнародні валютно-фінансові організації: МВФ, МБРР.

Характеристика Бреттон-вудської валютної системи:

заборонено обмінювати, купувати і продавати золото приватним особам;

офіційна (державна) купівля-продаж золота здійснювалася за схемою золото > долар > національна валюта;

коливання курсу національних валют стосовно долара США встановлювалося в межах ± 1-2 %.

У 1971 р. була скасована конвертація долара США в золото. Встановився режим фіксованих валютних курсів і була встановлена офіційна ціна золота.

У 1976 р. в м. Кінгстоні (Ямайка) відбулася Міжнародна конференція, що визначила нові принципи регулювання МВС, і на їхній основі була введена Ямайська валютна система.

Етап паперово-валютного стандарту або Ямайська валютна система (початок 1976 р. - до сьогоднішнього часу).

Основні принципи:

замість золотодевізного стандарту введений стандарт СДР;

замість принципу обміну валюти на золото за схемою золото > долар > національна валюта введено принцип оборотності валюти за схемою СДР > національна валюта.

завершена демонетизація золота. Це означає втрату золотом грошових функцій; перетворення золота в звичайний товар, що вільно продається і купується, а його ціна визначається попитом і пропозицією; скасування фіксації золотих паритетів; золото перестало служити мірою вартості товару.

країни-члени МВФ вільні вибирати режими валютних курсів;

міждержавне валютне регулювання став здійснювати МВФ.

Негативні риси Ямайської валютної системи:

СДР є основною світовою валютною системою номінально, а не реально: СДР використовується тільки як рахункова одиниця; втратила зв'язок із золотом; до курсу СДР прив'язані тільки вісім валют країн світового співтовариства, тоді як до долара США валюти приблизно 40 країн світу;

золото об'єктивно впливає на курси валют і є основним резервним активом;

в даний час у світовій валютній системі СДР витиснуті доларом США. Він є головною резервною валютою. Етап паперово-валютного стандарту ще має назву "паперово-доларовий стандарт".

Найважливішою особливістю Ямайської валютної системи є те, що в її складі стали діяти регіональні валютні системи, у тому числі з 1979 р. Європейська валютна система (ЄВС).

Європейська валютна система це міжнародна валютна система країн ЄС, створена для стабілізації валютних курсів, координування валютної політики цих держав.

8.3 Види та структура валютних ринків

Валютні ринки це офіційні центри, де відбувається купівля-продаж іноземної валюти за національну валюту за курсом, що складається на основі попиту і пропозиції. Валютні ринки виникнули в XIX ст.

Основні принципи формування валютних ринків:

розвиток постійних міжнародних економічних відносин;

створення світової валютної системи;

поширення міжнародних розрахунків;

розвиток фінансових відносин між банками різноманітних країн;

розвиток інформаційного забезпечення валютних ринків.

Головні особливості функціонування валютного ринку:

посилення фінансових взаємозв'язків між ринками на основі використання сучасної техніки;

неперервне здійснення операцій на валютних ринках протягом доби у всіх частинах світу;

застосування єдиної техніки проведення валютних операцій;

розвиток валютних операцій, пов'язаних із страхуванням;

зростання числа спекулятивних валютних операцій;

нестабільність курсів валют.

Основні напрямки функціонування валютних ринків:

сучасне здійснення міжнародних розрахунків;

страхування валютних і кредитних ринків;

забезпечення взаємозв'язку валютних і кредитних ринків;

диверсифікація валютних резервів банків, підприємств, держав, тобто обмін їхніх ресурсів на різні валюти (долари, СДР, євро);

одержання спекулятивного прибутку учасниками валютних ринків у виді різниці курсів валют (марж);

сприяння проведенню валютної політики в окремих країнах і групах країн.

Види валютних ринків:

світовий;

регіональний;

національний.

Світовий валютний ринок це система стійких економічних і організаційних відносин з приводу купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземній валюті, що здійснюються у світових фінансових центрах.

Найважливішою особливістю світового валютного ринку є проведення операцій тільки з валютою, що широко використовується у світовому платіжному обороті (резервні валюти).

Регіональний валютний ринок це відносини між суб'єктами світового господарства з приводу купівлі-продажу іноземних валют, що діють у регіональних масштабах.

Національний валютний ринок це відносини, що здійснюються між суб'єктами господарської діяльності з приводу купівлі-продажу окремих конвертованих валют у рамках даної країни.

Головні організаційні структури міжнародного валютного ринку валютні біржі. На них і поза ними здійснюються операції з валютою.

Валютні операції це вид діяльності підприємств, банків, фінансово-кредитних установ, інших юридичних і фізичних осіб із приводу купівлі-продажу, розрахунків і надання в позику іноземної валюти.

Види валютних операцій:

валютні операції з негайним постачанням грошей спот. Сутність спот полягає в купівлі-продажу валюти на умовах її переказу банками на другий робочий день з дня укладення угоди за курсом, зареєстрованим в момент укладення. Спот найбільше поширені валютні операції (90% валютних операцій на валютних ринках світу);

термінові угоди з іноземною валютою форвардні і ф'ючерсні. Термінові валютні операції це валютні операції, при яких сторони домовляються про перекази передбаченої суми іноземної валюти через визначений термін після укладення угоди за курсом, зареєстрованим в момент її укладення;

поєднання наявних і термінових валютних операцій своп. Своп це валютні операції, при яких поєднується купівля-продаж двох валют на умовах негайного постачання спот і одночасно угода з купівлі-продажу валют у визначені терміни (форвардні і ф'ючерсні операції);

З світовими валютними ринками тісно пов'язані світові ринки золота.

Ринки золота це спеціальні центри торгівлі золотом, де здійснюється регулярна купівля-продаж золота за ринковою ціною. Основним джерелом пропозиції золота на ринку є його новий видобуток (80%).



ТЕМА 9. МІЖНАРОДНЕ ВИРОБНИЧЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

9.1 Міжнародна виробнича спеціалізація

Міжнародне виробниче співробітництво крім виробництва засобів виробництва і предметів споживання на мікрорівні включає також відносини з приводу виробництва на макрорівні (домовленості між країнами про спільне виробництво, про налагодження кооперативних зв'язків, здійснення спільних програм). Міжнародне виробниче співробітництво це форма міжнародних економічних відносин, які виникають у сфері матеріального виробництва на основі міжнародного поділу праці з приводу виготовлення речових виробів, тобто таких, які можна побачити, виміряти й використати для виробничого чи індивідуального споживання. Варто зазначити, що в даному визначенні спеціально виділяється виробництво саме матеріальних виробів, оскільки за ширшим розумінням виробляють не тільки матеріальні речі, а й послуги, інформацію, які є предметами інших форм МЕВ. Міжнародне виробниче співробітництво, як і інші форми міжнародних економічних відносин, базується на міжнародному поділі праці, але саме при розгляді виробничого співробітництва особливо помітно проявляються взаємопов'язані процеси міжнародної спеціалізації та кооперації.

Міжнародне виробниче співробітництво здійснюється у різних напрямках. Його структура наступна:

енергетичне співробітництво;

співробітництво у сировинному виробництві;

співробітництво у сфері переробного виробництва;

агропромислове співробітництво.

Міжнародне виробниче співробітництво включає також міжнародну спеціалізацію виробництва. Міжнародна спеціалізація виробництва це форма міжнародного поділу праці, при якій зосередження однорідного виробництва у світі відбувається на основі прогресуючої диференціації виробничих процесів між різними країнами та їхніми суб'єктами. Іншими словами, відбувається зосередження виробництва одних видів продукції в одних країнах (або на підприємствах одних країн), а інших видів продукції в інших країнах (чи на їхніх підприємствах).

Виділяють міжгалузеву, внутрішньогалузеву, внутрішньофірмову міжнародну спеціалізацію.

Міжгалузева міжнародна спеціалізація виробництва стосується виготовлення продукції цілих галузей національних господарств. Видами міжгалузевої спеціалізації можна назвати міжнародну спеціалізацію на добуванні паливно-енергетичних ресурсів, на сировинному виробництві, на агропромисловому виробництві, на виготовленні готової продукції і т. д.

Внутрішньогалузева міжнародна спеціалізація полягав в зосередженні підгалузей і фірм на виготовленні окремих видів продукції, що відносяться до даної галузі. Наприклад, це виготовлення верстатів, машин, обладнання та устаткування у машинобудуванні; виробництво м'ясних і молочних продуктів, олії у сільському господарстві; створення пластмас, мінеральних добрив, медичних та косметичних препаратів у хімічній промисловості. Крім того, виділяють три види внутрішньогалузевої міжнародної спеціалізації: предметну, тобто випуск готової продукції, вірніше випуск груп однорідної готової продукції певної галузі; подетально-повузлову, тобто виготовлення деталей, вузлів, агрегатів і компонентів внутрішньогалузевого та міжгалузевого застосування; технологічну або стадійну, тобто здійснення окремих операцій або виконання окремих технологічних процесів. Частково ці види притаманні і внутрішньофірмовій міжнародній стабілізації, особливо це стосується транснаціональних і мультинаціональних корпорацій, де одні підприємства-філії спеціалізуються на одних видах продукції, а інші на технологічно пов'язаних видах іншої продукції.

Розвиток міжнародного поділу праці викликав появу в МЕВ таких понять як “міжнародно-спеціалізована галузь” та “міжнародно-спеціалізована продукція”. Перша з них характеризує ті галузі, які беруть найбільш активну участь в міжнародному поділі праці. Для них характерна висока частка продукції на експорт та високий рівень внутрішньогалузевої спеціалізації.

“Міжнародно-спеціалізована продукція” це продукція, яка є предметом двосторонніх та багатосторонніх угод про розподіл виробничих програм і при умові виготовлення в одній чи декількох країнах у значній мірі покриває потреби світового ринку в ній.

Розгляд територіального розтину будови міжнародної спеціалізації виробництва дозволяє побачити спеціалізацію окремих країн, груп країн, міжнаціональних регіонів. Чим країна менша за територією або чим менше країна розвинена, тим більше їй доводиться зосереджуватись на виробництві невеликої групи продукції, щоб таким чином вистояти на світовому ринку. Якщо країна велика за територією, то у міжнародній спеціалізації виробництва бере участь не тільки уся країна, а й окремі її регіони (в тому числі й створення вільних економічних зон). Подібне може відбуватись і при федеративному устрої країни.

Вертикальний розтин дозволяє розглянути те, як відбувається міжнародна спеціалізація виробництва на різних рівнях. На мікрорівні спеціалізація дещо співпадає з територіальним аспектом, тобто це спеціалізація на міждержавному рівні між країнами, групами країн та міжнаціональними регіонами. Метарівень зводиться до міжгалузевої та внутрігалузевої міжнародної спеціалізації, а також між внутрішньонаціональними регіонами (наприклад спеціалізація вільних економічних зон).

9.2 Міжнародна виробнича кооперація та спільне виробництво

Крім того, міжнародна промислова співпраця включає міжнародну виробничу кооперацію. Міжнародна виробнича кооперація це похідна форма міжнародного поділу праці, яка полягає в розвитку міжнародних виробничих зв'язків, що виникають та існують між міжнародноспеціалізованими суб'єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих виробничих процесів.

Міжнародна виробнича кооперація об'єднує ресурси виробництва в єдиному організаційно-технічному процесі. Здійснення такого процесу у міжнародному масштабі передбачає укладання відповідних контрактів та угод, котрі регламентують виробничо-технічні та торгово-економічні питання, а також вироблення адекватних форм і методів співробітництва.

Виділяють такі основні ознаки міжнародної виробничої кооперації:

попереднє узгодження сторонами умов спільної діяльності;

головним методом співробітництва є координація діяльності партнерів із різних країн;

наявність промислових фірм, що належать різним країнам, в безпосередньому виробничому кооперуванні;

закріплення в угоді головних об'єктів кооперування: готові вироби, компоненти та відповідні технології;

розподіл між партнерами завдань у межах узгодженої програми, закріплення за ними виробничої спеціалізації, виходячи з основних цілей коопераційних домовленостей;

безпосередній зв'язок здійснюваних партнерами взаємних чи односторонніх постачань товарів з реалізацією виробничих програм у межах кооперування, а не як наслідок виконання звичайних договорів купівлі-продажу.

Загальне міжнародне кооперування класифікують за декількома критеріями.

а) за видами:

економічна кооперація;

промислове співробітництво;

виробниче кооперування;

науково-технічне кооперування;

кооперування в області проектування і будівництва промислових об'єктів;

кооперація у сфері побуту;

кооперація в інших сферах господарської діяльності.

б) за методами використання:

виконання спільних програм;

договірна спеціалізація;

створення спільних підприємств.

в) за стадіями:

довиробниче кооперування;

виробниче кооперування;

комерційне кооперування.

г) за структурою зв'язків:

внутрішньофірмові та міжфірмові коопераційні зв'язки;

внутрішньогалузеве та міжгалузеве кооперування;

горизонтальні та вертикальні форми кооперування;

змішані форми кооперування.

д) за територіальним охопленням:

кооперування між двома і більше країнами;

кооперування у рамках регіону;

світове кооперування.

е) за числом суб'єктів:

двостороннє кооперування;

багатостороннє кооперування.

є) за числом об'єктів:

однопредметне кооперування;

багатопредметне кооперування.

Основні способи налагодження коопераційних зв'язків у літературі зводяться до трьох методів: здійснення спільних програм, договірна спеціалізація та інтегрована кооперація.

Здійснення спільних програм міжнародного виробничого кооперування полягає у підрядному кооперуванні та спільному виробництві.

Суть підрядного кооперування зводиться до того, що замовник доручає виконавцю проведення певних робіт відповідно з наперед обумовленими вимогами щодо термінів, обсягів, якості виконання та інших умов. При цьому розглядають два різновиди міжнародного виробничого кооперування: просте виготовлення продукції (або його ще називають “класичним підрядом”) та підряд з проектування й виготовлення нового продукту.

Спільне виробництво зводиться до того, що дві сторони (або більше) із різних країн об'єднуються при виконанні певних робіт чи програм. Договірна спеціалізація, як ще один із способів налагодження коопераційних зв'язків, полягає в розмежуванні видів діяльності між суб'єктами різних країн, щоб не дублювати один одного, а взаємодоповнювати. При цьому вони часто розділяють загальну програму на підпрограми, які виконують окремо, але в межах загальної програми. Договірна спеціалізація передбачає й об'єднання вже апріорно спеціалізованих суб'єктів для виконання складних програм. Договірна спеціалізація, як і всяка інша форма кооперації, згладжує конкурентне протистояння фірм з різних країн.

Останнім часом у світі, а особливо у постсоціалістичних країнах, досить бурхливо розвивається інтеграційне кооперування, що здійснюється у формі об'єднання капіталів декількох суб'єктів з різних країн для досягнення окремих, спільно узгоджених цілей. Найпоширенішим видом інтеграційної кооперації стало створення спільних підприємств. У той же час, не менш важливим видом інтеграційної кооперації є розвиток мультинаціональних корпорацій, які, правда, мають набагато ширшу гаму особливостей у порівнянні зі спільними підприємствами.



ТЕМА 10. МІЖНАРОДНЕ НАУКОВО-ТЕХНІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

10.1 Суть міжнародного науково-технічного співробітництва

Міжнародне науково-технічне співробітництво (МНТС) - це форма МЕВ, яка представляє собою систему економічних зв'язків у сфері перетину науки, техніки, виробництва, послугової діяльності та торгівлі й існує на основі спільних, наперед вироблених та узгоджених намірів, закріплених у міжнародних економічних угодах та договорах.

Структура МНТС включає:

створення координаційних міжнародних програм спільних наукових і технічних досліджень, кооперацію при здійсненні науково-технічних досліджень;

міжнародне ліцензування, обмін науково-технічними документами, патентами, ліцензіями тощо;

міжнародний інжиніринг;

співробітництво в підготовці наукових та інженерно-технічних кадрів, міжнародні стосунки між навчальними закладами;

проведення міжнародних наукових і науково-технічних конференцій, симпозіумів;

вирішення окремих важливих наукових і технічних проблем шляхом спільного планування між зацікавленими країнами;

розробка науково-технічних прогнозів;

створення й функціонування міжнародних науково-дослідних інститутів, організацій тощо;

проведення взаємних міждержавних консультацій з питань науково-технічної політики.

Пріоритетними напрямками розвитку МНТС є:

електронізація, автоматизація, роботизація виробничих процесів;

надійне мирне використання атомної енергії;

створення нових видів конструкційних матеріалів;

розширення практичного використання біотоехнології та генної інженерії;

космічні дослідження.

10.2 Міжнародне передавання технологій

Технології - наукові методи досягнення практичних цілей. В поняття технології звичайно включають три групи технологій - технологія продукції,

технологія проектів, технологія управління.

Міжнародний рух технологій може здійснюватися в “чистому” виді (торгівлі патентами, ліцензіями, “ноу-хау”) або у виді торгівлі технологічно місткими товарами. У другому випадку міжнародне переміщення технологій, як фактор виробництва, статистично невід'ємний від торгівлі іншими товарами.

Міжнародна передача технології міждержавне переміщення науково-технічних досягнень на комерційній або безоплатній основі.

В основі розвитку технології лежить технічний прогрес. Існує багато визначень і методів аналізу технічного прогресу. Найбільш популярну розробив англійський економіст Джон Хікс.

Відповідно до його моделі технічний прогрес ділиться на нейтральний, працезберігаючий і капіталозберігаючий.

Нейтральний технічний прогрес прогрес, що грунтується на технології, яка забезпечує одночасне підвищення продуктивності праці і капіталу.

Працезберігаючий - прогрес, що грунтується на технології, яка забезпечує підвищення продуктивності капіталу в більшій степені, ніж праці.

Капіталозберігаючий прогрес, що грунтується на технології, яка забезпечує підвищення продуктивності праці у більшій степені, ніж капіталу.

У міжнародному технологічному обміні приймають участь чотири сфери людської діяльності:

наука (теоретичні закономірності пізнання природи);

техніка (досвід перетворення природи);

виробництво (створення матеріальних благ);

управління (дії з рішень виробничих та інших завдань).

Міжнародна передача технології забезпечується правовим захистом. В більшості країн нова технологія захищається одним або декількома правовими інструментами - патентами, ліцензіями, товарним знаком, копірайтом.

Патент свідоцтво, яке видається компетентним державним органом винахіднику і засвідчує його монопольне право на використання цього винаходу. Патент дає володарю право власності на винахід. Практично всі товари, які випускаються на ринок є запатентованими. Патентоспроможність винаходу означає, що він пропонує технічне рішення завдання через створення нових машин або технологічних процесів, володіє новизною, перевищує рівень звичайного інженерного рішення технічної задачі і може бути застосованим практично.

Ліцензія - дозвіл, який видається власником технології (ліцензіар), захищеної або незахищеної патентом, зацікавленій стороні (ліцензіату) на використання цієї технології протягом визначеного часу і за визначену плату.

Товарний знак - символ організації, який використовується для індивідуалізації виробника і який не може використовуватись іншими організаціями без офіційного дозволу власника.

Копірайт (право відтворення) - ексклюзивне право автора літературного, аудіо-, відеотвору, виробу на показ і відтворення своєї роботи.

Міжнародна передача технології може здійснюватися в наступних формах:

патентні угоди - міжнародна торгова угода, згідно якої власник патенту поступається своїми правами на використання винаходу покупцю патенту;

ліцензійні угоди - міжнародна торгова угода, згідно якої власник винаходу або технічних знань надає другій стороні дозвіл на використання у визначених межах своїх прав на технологію;

“ноу-хау” - надання технічного досвіду і секретів виробництва, які включають відомості технологічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує визначені переваги. Предметом купівлі-продажу в даному випадку, за звичай, є незапатентовані винаходи, які мають комерційну цінність;

інжиніринг - надання технологічних знань, необхідних для придбання, найму та використання придбаних або орендованих машин і устаткування. Вони включають широкий комплекс заходів з підготовки техніко-економічного обґрунтування проектів, консультацій, нагляду, проектування, гарантійного і післягарантійного обслуговування;

франчайзинг це надання великою “батьківською” фірмою права дрібній фірмі вести протягом певного періоду свою справу під її опікою та використовуючи її обладнання, реалізовувати через неї свою продукцію.

Крім того, на комерційних умовах технологія передається між країнами в рамках угод про промислове співробітництво, науково-технічну і виробничу кооперацію, інвестиційне співробітництво. До числа заходів з міжнародної передачі технології на некомерційній основі відносяться виставки, наукові конференції , обмін публікаціями.

Ліцензійна торгівля - основна форма міжнародної передачі технологій. Вони продаються на основі ліцензійної угоди, а саме:

патентна ліцензія - документ, який підтверджує передачу права використання патенту без відповідного “ноу-хау”;

безпатентна ліцензія - документ, який підтверджує право використання “ноу-хау” без патентів на винахід;

виключна ліцензія - передбачає монопольне право ліцензіата використовувати технологію і відмову ліцензіара від самостійного використання запатентованої технології і “ноу-хау”, і їх продажу на визначеній території;

невиключна ліцензія - залишає право ліцензіару надавати ліцензії на дану технологію іншим ліцензіатам на даній території;

повна ліцензія - надає право ліцензіату виключного використання патенту протягом дії угоди і відмова ліцензіара самостійно використовувати предмет ліцензії протягом цього терміну.

Ліцензійні платежі - винагорода ліцензіару за використання ліцензії:

роялті - періодичні відрахування від доходу покупця протягом дії угоди;

паушальний платіж - фіксований одноразовий платіж;

участь у прибутку - відрахування частини прибутку на користь ліцензіара;

участь у власності - передача частини акцій.

Разом з тим, на шляху міжнародної передачі технологій мають місце суттєві перешкоди. Кожна країна прагне утримати технології в національних рамках, забороняючи або обмежуючи їх вивіз, адже забезпеченість ними є опорою в конкурентній боротьбі; свою роль відіграють національна безпека, політичні та ідеологічні мотиви. Також можуть бути несумісні національні технічні стандарти з іноземною технологією. Тому має місце державне регулювання (контроль) за міжнародними передачами технологій. Воно має наступні напрями:

прагнення утримати технологічне лідерство, яке виходить з того, що країна, яка лідирує в тій чи іншій технологічномісткої сфері, має відносну перевагу над іншими країнами у виробництві технологічно ємної продукції;

прагнення національної безпеки - державний контроль, спрямований на попередження попадання технологій виробництва зброї і технологій військового призначення в країни, уряд яких проводить ворожу політику або існують можливості переходу до неї;

умови міжнародних угод - вводиться державний контроль за продажем технології, яка потенційно може бути використана для створення хімічної, бактеріологічної зброї. Відповідно до міжнародних угод, підлягають особливому контролю вивезення технології і науково-технічної інформації, які можуть бути застосовані для матеріалів, устаткування, які мають широке призначення, але можуть бути використані для зброї масового знищення.

Країни-одержувачі іноземної технології частіше всього регулюють її ввіз тільки з точки зору законності, забороняючи ввіз визначених видів технології, які шкідливі для суспільства.

10.3 Міжнародне технічне сприяння

Різновидом міжнародної передачі технології є міжнародне технічне сприяння або технічна допомога, яка одержала свій розвиток з середини 70-х років минулого століття.

Міжнародні програми технічного сприяння здійснюються як по лінії міжнародних організацій, так і на двосторонній основі. Вони спрямовані перш за все для здійснення технічного сприяння країнам з перехідною економікою.

Технічне сприяння (ТС) сприяння на платній та безоплатній основі у сфері технології процесів, продукції та управління. У сфері економіки технічне сприяння надається в галузі розробки програм економічного розвитку, статистики, грошової і бюджетної політики, розвитку регіонів, техніко-економічне обґрунтування окремих проектів.

Організаційні види технічної допомоги: технологічні гранди та співфінансування ТС.

Технологічні гранди безоплатна передача розвиненими країнами технології, технологічномістких товарів або фінансових засобів на купівлю технології, навчання та перепідготовку персоналу. Гранди передбачають надання донорам в рамках проекту ТС технології і обладнання, відрядження спеціалістів та здійснення навчання кадрів без будь-якої фінансової участі одержувача.

Співфінансування ТС передбачає більш серйозну участь і відповідальність одержувача, який повинен не тільки організаційно забезпечити її одержання, але й несе певну частину фінансування. Фінансова участь одержувача розглядається як свідоцтво зацікавленості в ефективності використання урядом технічної допомоги.

Залежно від кількості країн, що беруть участь у проекті, виділяється двостороннє та багатостороннє технічне сприяння.

Двостороннє ТС здійснюється відповідно до угод між урядами країни-донора і країни-одержувача. У бюджетах більшості розвинутих країн передбачаються спеціальні засоби для надання технічного сприяння країнам, що розвиваються. Зазвичай, це не суттєві суми, яких вистачає на консультації у вузьких напрямках, в розвитку яких можуть бути зацікавлені країни-донори. В економічній фінансовій сфері типовими формами технічної допомоги є підготовка та перепідготовка кадрів, електронних систем обліку і управління тощо.

Багатостороннє ТС включає здійснення спільних проектів декількома країнами по відношенню до однієї країни. Країни-постачальники ТС на основі багатостороннього договору надають окремі компоненти технології або технологічного устаткування. До розряду багатостороннього відноситься і ТС по лінії міжнародних організацій, яке фінансується за рахунок внесків країн-членів програми здійснення технічного сприяння другим членам, які його потребують. Міжнародні організації можуть посилати своїх штатних працівників, які володіють експертними знаннями у визначених галузях, або просять уряди країн-членів підшукати спеціалістів, які направляються в ту чи іншу країну за рахунок міжнародної організації.



ТЕМА 11. МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ

11.1 Суть міжнародної економічної інтеграції

В різних джерелах наводяться наступні визначення міжнародної економічної інтеграції (МЕІ):

це об'єктивний, усвідомлений і керований процес зближення, взаємопристосування та зрощування національних господарських систем, що володіють потенціалом саморегулювання й саморозвитку. В його основі лежить економічний інтерес суб'єктів, що самостійно функціонують та міжнародний поділ праці;

це процес зближення, переплетення, адаптації національних господарств світового співтовариства;

взаємопристосування національних економік, включення їх в єдиний відтворювальний процес в інтернаціональних масштабах;

процес економічної взаємодії країн, який приводить до зближення господарських механізмів, який приймає форму міждержавних угод й узгоджено регульований міждержавними органами.

Економічну інтеграцію не можна розуміти тільки як стихійний ринковий або тільки як свідомо регульований процес. Це діалектична єдність, що представляє обидві сторони об'єктивну і суб'єктивну того самого явища.

Ряд авторів (Ю.Шишков, В.Зуєв, Ю.Борко й ін.) поділяють наступну ідею реальна міжнародна, міждержавна економічна інтеграція можлива тільки на основі ринкових механізмів. Високий рівень техніко-економічного розвитку країн ще не гарантія того, що автоматично виникають тривалі звязки та достатня ступінь охоплення і широта господарських зв'язків.

Вихідним пунктом інтеграції є прямі міжнародні економічні (виробничі, науково-технічні, технологічні) зв'язки на рівні первинних суб'єктів економічного життя, що розвиваючись і всередину і вшир, забезпечують поступове зрощування національних господарств на базисному рівні. За цим неминуче випливає взаємопристосування державних економічних, правових, фіскальних, соціальних і інших систем, аж до визначеного зрощування управлінських структур.

Основна ціль інтеграції нарощування обсягів і розширення набору запропонованих товарів і послуг на основі й в результаті забезпечення ефективності господарської діяльності в міжнародних масштабах.

11.2 Основні етапи розвитку МЕІ

В сучасній теорії МЕІ не існує єдиного підходу щодо послідовності етапів розвитку інтеграційних процесів. Виходячи з першого підходу МЕІ проходить наступні етапи:

зона вільної торгівлі;

митний союз;

спільний ринок;

економічний союз;

економічний і валютний союз.

Інші автори виділяють наступні етапи МЕІ:

преференційна угода;

зона вільної торгівлі;

митний союз;

спільний ринок;

економічний союз.

Крім того можливим є також шостий рівень інтеграції - політичний союз, який передбачає делегування національними урядами більшої частини своїх функцій у відносинах з третіми країнами наддержавним органам.

Окремо також виділяється останній етап як повна інтеграція. Характеристика етапів МЕІ:

Преференційна торгівельна угода та зона вільної торгівлі. Преференційна торгівельна угода передбачає встановлення нижчих торгівельних бар'єрів у відносинах з членами об'єднання, ніж у співробітництві з третіми країнами. Всі учасники угоди самостійно визначають засади та механізм національної зовнішньоторгівельної політики, що містить у собі, як складовий елемент, преференційне ставлення до партнерів по угоді. Так, наприклад, члени преференційної торгівельної угоди можуть обкладати митом товари, що імпортуються в межах об'єднання, за ставкою, яка складає 50 % звичайного митного тарифу.

Наступним рівнем (формою) інтеграційного об'єднання є зона вільної торгівлі, яка характеризується відсутністю різного роду обмежень торгівельного обміну між учасниками зони. Але при цьому кожна країна зберігає такі обмеження та бар'єри по відношенню до не членів об'єднання. Слід відзначити, що принципи зони вільної торгівлі можуть застосовуватися як до всіх, так і до обмеженого кола товарів. Перевагою такого угруповання порівняно з іншими формами інтеграційних об'єднань є те, що його члени мають погоджувати свої інтереси у відносно вузьких межах. Недоліком вважається складність забезпечення реалізації такої багатосторонньої домовленості. Ця складність зумовлюється так званою проблемою транзиту. Її суть полягає в тому, що країни члени угоди застосовують різні тарифи в торгівлі з третіми державами, тому країна-аутсайдер може вийти на внутрішній ринок об'єднання через територію того члена угруповання, ставки мита якого відносно не членів угоди мінімальні.

Митний союз (МС) це міждержавне об'єднання, яке передбачає не тільки ліквідацію всіх обмежень торгівлі між членами союзу, а й створення спільної системи захисту від імпорту з третіх країн у формі єдиного “зовнішнього” тарифу. Такий тариф означає ліквідацію основи для появи проблеми транзиту як такої.

Митний союз це - згода двох або більше країн про скасування митних зборів у торгівлі, форма колективного протекціонізму. Відповідно до ст. XIV ГАТТ митний союз передбачає заміну декількох митних територій однією при повній відміні митних зборів всередині МС і створення єдиного зовнішнього митного тарифу.

Необхідно відзначити також, що функціонування МС далеко не пропонує уніфікацію митно-тарифної політики для всього спектру товарів, що виробляються і споживаються. У сферу інтеграційної діяльності на цьому етапі поступово залучаються найрізноманітніші галузі і сфери економіки. Це можна пояснити, так як головну роль відіграє рух на мікрорівні, що забезпечує виробничу інтеграцію. Інтеграція виникає і у валютно-фінансовій сфері, але валютно-фінансове співробітництво, особливо на перших етапах, не є авангардним. Воно швидше відіграє роль обслуговуючого фактора. Як правило, в рамках МС створювані фінансові інститути, банки, страхові компанії відіграють другорядну роль.

Четвертим рівнем економічної інтеграції є спільний ринок, у межах якого, крім вільної торгівлі товарами та послугами, створюються умови вільного переміщення факторів виробництва (мається на увазі міграція капіталу та робочої сили).

В наш час цей етап інтеграційного розвитку реалізований в ЄС, на основі досвіду якого можуть бути зроблені практичні висновки і оцінки. Не виключено, що в перспективі, по мірі руху вперед інших подібних інтеграційних структур, виникнуть нові ситуації, притаманні цим угрупованням, які будуть мати визначені відмінності від практики ЄС.

Переростання МС в спільний ринок обумовлюється як економічними факторами, так і політичними. Не дивлячись на зникнення в певній мірі тарифних перепон по обміну, існують і нетарифні: відмінності в технічних нормах, законодавчий захист національних марок товарів тощо.

Для створення єдиного ринку необхідно реалізувати декілька обов'язкових великих завдань, які неможливо здійснити в рамках МС. Проте, саме МС, знімаючи митні збори між країнами-членами і розроблюючи єдину торгівельну політику відносно третіх країн, створює передумови переходу до спільного ринку. Для створення спільного ринку цього недостатньо. Третє завдання - розробка спільної політики розвитку окремих галузей і секторів економіки. Їх вибір повинен здійснюватись, виходячи з того, наскільки це важливо для наступного закріплення інтеграції, яким буде соціальний резонанс після прийняття відповідних заходів, як це відобразиться на потребах конкретного споживача.

Економічний союз представляє собою економічне угруповання, члени якого уніфікують економічну політику, причому цей процес охоплює грошово-кредитні, податкові та соціальні аспекти. Економічний союз вимагає від учасників досягнення згоди по досить широкому колу проблем мікрота макроекономічного характеру.

Кожне інтеграційне угруповання представляє собою певну єдність двох принципових засад зовнішньоекономічної політики, а саме протекціонізму (коли мова йде про співробітництво з третіми країнами) та вільної торгівлі (у відносинах між членами об'єднання). Практична реалізація цих принципів веде до зміни структури зовнішньо-торгівельного обороту кожної країни члена інтеграційного угруповання, причому сукупний результат участі в конкретному об'єднанні може суттєво відрізнятись від країни до країни.

11.3 Основні категорії МЕІ

Європейський союз (ЄС) - регіональне інтеграційне угруповання 15 країн Європи, до складу якого входять Австрія, Бельгія, Великобританія, Данія, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.

ЦЄІ Центральноєвропейська ініціатива або центральноєвропейська зона вільної торгівлі центральноєвропейські країни: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина і Словенія (вступила пізніше), що утворили в грудні 1992 р. зону вільної торгівлі.

НАФТА Північноамериканська асоціація вільної торгівлі зона вільної торгівлі, створена США, Канадою і Мексикою в грудні 1992 р. Угода набрала сили в січні 1994р.

АСЕАН Асоціація держав Південно-Східної Азії субрегіональна організація, створена в 1967 р., до складу якої ввійшли Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппін, Сінгапур. Пізніше до складу організації ввійшли Бруней (1984 р.) і В'єтнам (1995 р.).

МЕРКОСУР Загальний ринок країн Південного конуса, створений у 1991 р. Аргентиною, Бразилією, Парагваєм і Уругваєм.

ЭКОВАС Економічне співтовариство західно-африканських держав - створене в 1975 р., до складу якого входять 16 держав.

КОМЕСА Загальний ринок Східної і Південної Африки усього 21 країна, САДК Співтовариство розвитку Півдня Африки політико-економічний регіональний блок, створений у 1992 р. на базі Конференції з координації розвитку країн Півдня Африки (САДКК).

ЮДЕАК Митна й економічна спілка центральної Африки створена в 1967 р., у складі 6 країн.

11.4 Наслідки МЕІ

В найбільш загальному вигляді економічна інтеграція характеризується двома основними наслідками, які ще називають статичними ефектами інтеграційного процесу. Внаслідок створення інтеграційного об'єднання реалізація принципу взаємної вільної торгівлі веде до зростання товаропотоків між його учасниками. Цей результат називається ефектом розширення торгівлі. Разом з тим, протекціонізм у відносинах з третіми країнами та інтенсифікація взаємного товарообороту в межах інтеграційного угруповання призводить до певного згортання торгівельно-економічних відносин між ними та членами об'єднання. Такий результат в економічній науці називається ефектом згортання торгівлі з третіми країнами.

Крім статичних ефектів, які реалізуються в формі зміни структури зовнішньоторгівельних потоків окремої країни і, відповідно, рівня її добробуту, інтеграційний процес багато в чому трансформує загальні умови та параметри функціонування національної економічної системи. Так, трансформація є суто результатом участі країни в тому чи іншому інтеграційному об'єднанні, а її наслідки в економічній літературі називаються динамічними ефектами економічної інтеграції.

Зменшення (або повне скасування) обмежень руху товарів та факторів виробництва веде до створення більш конкурентного середовища для національних виробників та зменшує рівень їх монопольної влади на внутрішньому ринку порівняно з доінтеграційним періодом.

Разом з тим, можливість вільного виходу виробників окремої країни на внутрішній ринок інтеграційного угруповання потенційно сприяє реалізації ефекту економії на масштабах виробництва певних експортних товарів. Така економія виникає внаслідок або збільшення масштабів виробничо-комерційної діяльності національної компанії (в даному разі мова йде про внутрішню економію, яка зумовлена організацією виробничо-комерційного процесу в межах даної фірми), або зменшення вартості виробничих ресурсів (це так звана зовнішня, незалежна від фірми, економія). Але в будь-якому разі економія на масштабах виробництва зумовлена розширенням масштабів економічної діяльності завдяки участі країни в міжнародному інтеграційному об'єднанні.

Слід також зазначити, що економія на масштабах виробництва може також супроводжуватися розвитком спеціалізації на виробництві певних товарів, внаслідок чого торгівля характеризуватиметься зростанням рівня внутрішньогалузевого обміну (і, відповідно, зменшенням міжгалузевих товаропотоків).

Наслідком економічної інтеграції може також бути зміна структури споживання.

Економічна інтеграція сприяє зростанню інвестицій в економіку країн членів об'єднання з внутрішніх та зовнішніх джерел. Така активізація інвестиційного процесу зумовлюється структурними змінами у виробництві та споживанні, внутрішньою та зовнішньою економією на масштабах виробництва, а також зростанням доходу та реального попиту. Очевидно, що зростанню інвестицій сприяє і зменшення ризику та елементів невизначеності. До того ж, як свідчить практика, ділові кола третіх країн зацікавлені у вкладанні коштів у розвиток виробничих потужностей на території держав учасників економічного блоку, щоб обійти торгівельні бар'єри та інші обмеження, які застосовуються проти аутсайдерів.

Серед наслідків створення інтеграційного об'єднання слід назвати також зростання мобільності факторів виробництва в межах зони інтеграції. Внаслідок цього капітал та праця можуть переміщуватися з галузей, де вони знаходяться в надлишку, до тих секторів економіки, які відчувають дефіцит цих виробничих ресурсів. А це, згідно з мікроекономічною теорією, веде до зростання економічної ефективності виробництва та, відповідно, збільшення віддачі на кожний виробничий ресурс, що застосовується в межах даного інтеграційного блоку.



ТЕМА 12. ВІЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ (ВЕЗ)

12.1 Вільні економічні зони (ВЕЗ): сутність та цілі створення

Вільна економічна зона (ВЕЗ) частина території країни з особливим економічним, правовим і адміністративним режимом, що забезпечує розширення зовнішньоекономічних зв'язків, приплив іноземних і вітчизняних інвестицій і нових технологій, створення сучасних виробництв, що працюють переважно на експорт. Звичайно це регіон, частина національної території зі спеціальним пільговим зовнішньо-торгівельними, митним, інвестиційним, валютно-фінансовим і податковим режимами, що заохочують господарську (виробничо-комерційну, підприємницьку) діяльність іноземних учасників, приплив зовнішніх інвестицій і передових закордонних технологій.

При створенні ВЕЗ реалізується точковий та функціональний підходи в стратегії прискорення господарського росту. Точковий визначається певний вид діяльності, незалежно від місця знаходження фірми на території країни. Функціональний - окрема територія, регіон з пільговим режимом господарювання. При створенні ВЕЗ вирішують чотири взаємозалежні цілі: економічну, соціальну, виробничу і науково-технічну.

Економічна ціль переслідує активізацію, розширення зовнішньоторгівельної й у цілому зовнішньоекономічної діяльності; залучення іноземного та вітчизняного капіталу; підвищення конкурентноздатності національного виробництва, його економічної ефективності; збільшення експорту і раціоналізацію імпорту; ріст валютних надходжень до бюджету та на цілі подальшого розвитку ВЕЗ.

У рамках соціальної цілі вирішуються задачі: створення нових робочих місць, ріст зайнятості населення; підвищення кваліфікаційного рівня робітників з урахуванням використання світового досвіду; формування сучасних менеджерських кадрів; ріст добробуту і рівня життя населення; прискорення розвитку соціальної і побутової інфраструктури.