Конфлікт у Косово та досвід його розв’язання

Угруповання військ НАТО складали: авіаційне з'єднання у складі 1121 бойового і транспортного літака, розгорнене на території Італії, ФРН, Великої Британії, Туреччини, Франції, а також США; військово-морське угруповання у складі трьох авіаносців, шести ударних підводних човнів, двох крейсерів, семи есмінців, 13 фрегатів, чотирьох великих десантних кораблів-амфібій у Середземному морі; наземне угруповання (16,6 тис. вояків) на території Македонії та Албанії. З боку СРЮ їм протистояли 52-ий (Приштинський) корпус зі складу 3-ої армії збройних сил СРЮ і деякі інші частини загальною чисельністю близько 30 тис. Крім того, у провінції діяли загони поліції та сил безпеки - близько 16 тис. осіб.

Інтенсивність бойових дій НАТО була високою: загальне число бойових вильотів становило 25-35 тис. З початку операції до її припинення авіаційне угруповання постійно нарощувалося - в основному за рахунок перекидання літаків зі США. Кількість американських бойових літаків зросла з 112 до 357, а європейських держав - членів НАТО - з 102 до 233.

За даними МО СРЮ, по території країни було завдано 2300 повітряних ударів по 995 об'єктах. За інформацією Пентагона, для цього було використано 23 тис. бомб і ракет.

В результаті операції людські втрати СРЮ склали 1,2 тис. убитих, 5 тис. поранених. Системи електропостачання були виведені з ладу на 35 % по всій території Сербії і на 70 % в районі Белграда. Знищено або виведено з ладу 45% радіо-і телестанцій. Утрати сил НАТО оцінюються у приблизно 50 загиблих; один літак був збитий, а три гелікоптери втрачені.

НАТО шляхом проведення повітряно-морської наступальної операції добилася капітуляції керівництва СРЮ в Косово на умовах, висунутих НАТО ще до війни. Війська СРЮ були виведені з Косово. Проте основне деклароване політичне завдання - запобігання гуманітарній катастрофі в провінції - не лише не було виконане, але і загострилася через зростання потоку біженців-сербів після виходу армії СРЮ і введення миротворчих сил.

Операція НАТО «Союзницька сила» з міжнародно-правової точки зору є застосуванням військової сили без санкції ООН з метою надання підтримки одній із сторін внутрішнього конфлікту між центральною владою Союзної Республіки Югославії і збройними сепаратистами провінції Косово і Метохія. Міжнародний суд в Гаазі відхилив позов Югославії до 10 країн НАТО визнати її актом агресії. По суті НАТО з інструменту реалізації рішень Ради Безпеки ООН у вирішенні регіональних конфліктів перетворилося на самостійний чинник. Вашингтон зумів довести своїм європейським партнерам, що вони не зможуть вирішити складні міжнародні питання без США.

Гуманітарні наслідки дій альянсу мають такий вигляд. Протягом 1998-початку 1999 років з території Косово виїхали 350-400 тис. албанців. До 150 тис. албанців за цей період були переміщені сербськими силами безпеки всередині краю. Удари НАТО спричинили втечу ще до 150 тис. албанців та до 50 тис. сербів. Після завершення операції до 500 тис. албанців повернулися до краю, а близько 200 тис. сербів його залишили.

9 червня 1999 року між НАТО і Белградом було підписано угоду про вивід з Косово сил безпеки СРЮ. Акція НАТО, яка тривала від 23 березня до 10 червня 1999 року, не була офіційно кваліфікована з боку Організації Об'єднаних Націй як агресія.

Матеріальні збитки, завдані СРЮ бомбардуваннями НАТО, становили 29,6 млрд. дол. Сильно постраждала транспортна й енергетична інфраструктура. На неї припадає 4,1 млрд. дол. утрат. Зруйновано 24 і пошкоджено 36 мостів, знищено 16 великих трансформаторних і шість розподільних станцій, п'ять магістральних ліній електропостачання. Збиток, завданий промисловим об'єктам, оцінений у 2,9 млрд. дол. Житлових будинків зруйновано на 0,4 млрд. дол.

Але основну частину збитків складає втрачений валовий внутрішній продукт - 23,2 млрд. дол. У 1999 року обсяг виробництва в Югославії впав наполовину, а роботу втратили 250 тис. осіб.

З метою закріпити результати повітряної кампанії, повернути албанських біженців, а також вивести Косово з-під влади уряду СРЮ, НАТО ініціював миротворчу операцію, що проводилася згідно із резолюцією Ради Безпеки ООН №1244, прийнятої 10 червня. У цій операції брало участь близько 50 тис. військовослужбовців. Контингенти зі США, Великої Британії, Німеччини, Франції, Італії та інших держав діють під керівництвом НАТО. Росія представлена 3600 військовослужбовцями, що діють під національним контролем. Ці сили з підтримання миру отримали назву КРОК. До їхнього складу також входять близько 3 тис. поліцейських з різних країн, які підтримують порядок за практичної відсутності відповідних албанських сил. Контингенти розподілені в краю по п'ятьох секторах - американському, британському, німецькому, італійському та французькому.

Ця резолюція переслідувала мету заднім числом легітимізувати агресію проти Югославії і, крім того, слугувати згодом підставою для звинувачень Сербії в систематичному порушенні міжнародного права. Згода сербів з цією резолюцією була зроблена ціною припинення бомбардувань Югославії. Резолюція санкціонувала наземну присутність на території Сербії збройних сил НАТО, що маскувалися під міжнародні миротворчі сили, а також встановлювала іноземну окупаційну адміністрацію в краю під назвою цивільної місії ООН (МООНК). Таким чином, Белград силоміць змусили залишити частину своєї території і погодитися на введення в Косово іноземних військ, що були, по суті справи, союзниками незаконних формувань ВАК. З їх підтримкою і під їх прикриттям Косовські сепаратисти розпочали вигнання сербського населення і форсовану підготовку до створення сепаратної держави.

Слід дещо детальніше зупинитися на резолюції 1244. З неї, а також з рішень, прийнятих в Рамбуйє, випливає «необхідність відділення Косова і Метохії від Сербії». Але насправді ця резолюція, швидше, підтвердила суверенітет і територіальну цілісність СРЮ. Насправді, резолюція вказує на необхідність забезпечити «істотну автономію» і «реальну самоврядність» Косово. З резолюції недвозначно виходить, що Косово - це частина СРЮ. Наприклад, її пункт 10 визначає, що завданням міжнародної адміністрації в Косово є створення місцевої тимчасової адміністрації, під управлінням якої «населення Косова зможе користуватися істотною автономією в рамках Союзної Республіки Югославії».

Згідно з резолюцією, врегулювання Косовської кризи передбачає укладення тимчасового політичного рамкового договору, що передбачає значну міру самоврядності для Косово з повним обліком угод, підписаних в Рамбуйє, і принципів суверенітету і територіальної цілісності Союзної Республіки Югославії і інших країн регіону. В той же час в резолюції говориться про політичний процес, покликаний визначити майбутній статус Косово, але при цьому ніде не згадується про право краю на самовизначення, немає і натяку на незалежність Косово. Таким чином, якщо слідувати тексту резолюції, то встановлення «остаточного» статусу Косово слід розуміти як вказівку на необхідність уточнити зміст статусу цієї складової частини Сербії, але зовсім не як розпорядження змінити його корінним чином.

Таким чином, підсумовуючи слід зазначити, що міжнародне співтовариство далеко не досягло успіху в сутнісних аспектах миротворчості на території колишньої Югославії - у створенні умов для спільного мирного проживання історично присутніх тут народів, відмови від ворожості і конфронтації, формування обстановки стабільності, безпеки, довіри і толерантності.

3. Переговори стосовно статусу Косово та їх результати

3.1 Ситуація в Косово напередодні переговорного процесу

Перетворення Косово в протекторат під управлінням представників міжнародного співтовариства після військової операції країн - членів НАТО проти Югославії в 1999 році призвело до того, що керівництво Сербії втратило контроль над цією частиною країни. Активність Косовських албанців, що посилилася внаслідок цього, з одного боку, виразилася в тому, що в Косово продовжився процес становлення місцевих органів державної влади, що почався ще в 90-ті роки. З іншою сторони, в Косово почалися гоніння на неалбанців, в першу чергу на сербів, що тут залишилися. Більше того, насильство і зовсім стало виходити за межі Косово - в південну частину Сербії, у тому числі в долину Прешево, де була створена вузька, шириною в 5 км. буферна демілітаризована зона, а також до Македонії, в прикордонні райони, де переважали етнічні албанці. Це спостерігалося вже наприкінці 2001 року. У березні 2004 року серби знову опинилися під ударом радикально налаштованих Косовських албанців. Зіткнення, які спалахнули між ними в районі Косовської Мітровіци та інших частинах Косово, призвели до жертв серед населення.

Надалі косовська криза мала вже не настільки гострий характер, і аналогічної ескалації конфлікту в Косово вже не було, що до речі, підкреслювали і основні сторони, залучені в конфлікт, тобто Косовські албанці і серби. Для них в 2000-ті роки основними були питання, що стосувалися їх безпосередньо, наприклад, проблема безробіття, що в даний час гостро стоїть перед значною частиною населення держав, що виникли на місці колишньої Югославії. Проте, починаючи з кінця 2005 року проблема, пов'язана з наданням Косово остаточного статусу, залишалася однією з найважливіших. Цей процес розпочався в кінці 2005 року. Зокрема, 24 жовтня 2005 року, на основі доповіді, зробленої уповноваженим ООН К. Ейде, РБ ООН висловилася за проведення переговорів щодо остаточного статусу Косово. У прийнятій заяві підкреслювалося, що незважаючи на проблеми, що стоять перед Косово і регіоном в цілому, прийшов час перейти до наступної фази - політичного процесу, який повинен знову підтвердити прихильність побудови в краю багатонаціонального і демократичного суспільства, що сприяло б зміцненню регіональної стабільності. Іншими словами фактично йшлося про те, що виникла необхідність почати розгляд питання про отримання Косово повної незалежності. Незабаром (11 листопада 2005 року) на пост глави міжнародних посередників з врегулювання проблеми Косово був призначений колишній президент Фінляндії Марті Ахтісаарі. 21-27 листопада 2005 року він здійснив своє перше турне по Балканах, в ході якого зустрівся з представниками Косовських албанців і Сербії.

24 липня 2006 року у Відні вперше на вищому рівні за участю представників двох сторін -Косовських албанців (президента Ф. Сейдіу і прем'єр - міністра А. Зек) і Сербії (президента Б. Тадіча і прем'єр-міністра В. Коштуніци) за посередництва спеціального представника генерального секретаря ООН М. Ахтісаарі відбулися переговори про майбутній статус Косово. На них била обговорена загальна платформа, яка повинна була лягти в основу вирішення проблеми, пов'язаної з наданням Косого остаточного статусу. Проте, відразу ж виявилися серйозні і важко вирішувані протиріччя між головними учасниками переговорів, пов'язані з діаметрально протилежними позиціями відносно майбутнього Косово. Фактично ці розбіжності концентрувалися довкола, мабуть, найважливішого аспекту проблеми - бути або не бути Косого незалежною державою.

Тим часом, незважаючи на те, що консенсус між представниками Сербії і Косовськими албанцями у Відні досягнутий не був, спеціальний представник генерального секретаря ООН М. Ахтісаарі приступив до розробки проекту плану, відповідно до якого передбачалося врегулювати питання про остаточний статус Косово і вже 2 лютого 2007 року він представив обом сторонам цей проект - так званий план Ахтісаарі ( раніше, 26 січня 2007 року з ним ознайомилися представники Контактної групи). План Ахтісаарі, в якому, до речі, безпосередньо не говорилося про незалежність Косово, як, втім, і про суверенітет Сербії над ним, передбачав наділити край багатьма атрибутами державності і фактично надати йому обмежений суверенітет під міжнародним військовим і цивільним контролем : право самостійно вступати у міжнародні відносини, можливість укладати міжнародні угоди і навіть вступати в міжнародні організації, мати свою конституцію, символи, незалежну систему влади. При цьому вказувалося, що край повинен стати багатонаціональним суспільством, маючи право здійснювати демократичне управління на основі повної пошани норм права і загальновизнаних стандартів в області прав людини.

В ході першого раунду переговорів, що розпочався 21 лютого 2007 року, план отримав у Косовських албанців і Сербії протилежні за своїм характером оцінки, що базувалися на вже сформованих раніше позиціях. 11 березня 2007 року обидві сторони чітко заявили про своє небажання йти на компроміс один з одним. Треба відзначити, що на переговорах робилася спроба поступово підійти до визначення остаточного статусу Косово через вирішення питань децентралізації управління краєм, створення нових сербських общин, забезпечення гарантій прав національних меншин, захисту пам'яток культури і релігійної спадщини. Вона, проте, успіхів не мала.

У результаті серби заявили, що пропозиції М. Ахтісаарі для них неприйнятні, а Косовські албанці охарактеризували їх як незадовільні, але, врешті-решт, прийнятні для них як деякий перехідний етап. Розрахунок Приштини при цьому очевидний: скоріше передати питання на новий розгляд РБ ООН в надії, що там буде прийняте нове антисербське і проалбанське рішення і тим самим буде здійснений вагомий крок на шляху до остаточного відділення Косова і його міжнародного визнання. На останній зустрічі з сербськими представниками у Відні президент Косово і Метохії Фатмір Сейдіу категорично заявив, що «незалежність Косова - початок і кінець нашої позиції».

Шляхом вчинення тиску на міжнародне співтоваристві Косовські сепаратисти раз у раз повторювали, що, в разі незадоволення їхніх вимог, в краю виникне масове заворушення і можливі нові акти насильства. Простіше кажучи, якщо РБ ООН не визнає незалежність Косова хоч би де-факто, албанці загрожують новими бунтами. Їх позиції носила і ультимативний характер. Їм потрібна лише незалежність, в той час як серби були готові обговорювати і виробляти різні варіанти автономії Косова у складі сербської держави.

Таким чином, буквально відразу процес врегулювання питання про остаточний статус Косово зайшов у безвихідь. Проте навіть вказані труднощі не спричинили відмови країн Заходу від зайнятої ними раніше позиції відносно проблеми. 26 березня 2007 року проект, що передбачав надання Косово «контрольованої» незалежності, тобто «план Ахтісаарі» був відправлений на розгляд до Ради Безпеки ООН, у зв'язку з чим генеральний секретар ООН Пан Гі Мун заявив: «Процес щодо визначення майбутнього статусу Косово досягнув вирішальної фази».

Тим часом на початку 2007 року серед керівництва країн Заходу остаточно склалася думка про необхідність надати незалежність Косово. Така ж точка зору стала домінуючою і в ЗМІ. Вона послідовно викладалася на сторінках західного періодичного друку, у тому числі із залученням так званих лідерів думки, тобто впливових в певних колах осіб, здатних не лише донести до читача свою точку зору, але і сприяти формуванню громадської думки в потрібному напрямі.

Розпочаті в лютому 2006 року переговори щодо визначення статусу Косово, з самого початку були орієнтовані лише на визначення майбутнього «статусу» краю, але ніяк не на проголошення його «незалежності». Незважаючи на це, призначений керівником «статусного процесу» з Косову Марті Ахтісаарі, що раніше активно проявив себе в ході переговорів 1999 року стосовно Косовського врегулюванню з антисербського боку, ще напередодні початку «статусного» переговорного процесу в ході прес-конференції 11 листопада 2005 року в Хельсінкі не став приховувати, що при виробленні рекомендації про майбутній статус краю «важливу роль повинен відігравати ЄС, а центральну роль - НАТО».

Невипадково, що згодом в своєму плані Косовського врегулювання, на 58 сторінці, офіційно названому як «Всеосяжна пропозиція про врегулювання статусу Косова», який був представлений ним спочатку на засіданні Контактної групи з Косово у Відні 26 січня, а потім в Белграді і Приштині 2 лютого 2007 року, він, всупереч запереченням Сербії і ряду інших держав, відкрито висловився за надання краю «контрольованої незалежності», яка з часом набула б форму повної незалежності. По суті, колишній фінський президент запропонував анексувати частину території суверенної держави за допомогою невоєнних засобів.

Міжнародний контрольно-управлінський механізм пропонувалося зробити багатошаровою структурою. Верховним керівником краю став би міжнародний цивільний представник, який одночасно отримав статус спеціального представника ЄС, що призначається Міжнародною керівною групою.

Міжнародного цивільного представника передбачалося наділити наднаціональними функціями, наприклад правом затвердження нової конституції Косово. Він також мав би недеталізовані специфічні повноваження для вживання заходів, необхідних для ефективного виконання положень всеосяжного врегулювання. Цей представник міг би коригувати або відміняти рішення, що приймаються органами влади і управління в Косово, якщо вважав би, що такі рішення суперечать духу і букві всеосяжного врегулювання.

Таким чином, згідно з «планом Ахтісаарі» (до речі він так і не знайшов повної підтримки в Раді Безпеки ООН, де його схвалили лише 5 з 15 його членів), майбутній міжнародний цивільний представник з Косово наділявся повноваженнями, що виключають будь-який політичний, адміністративний, юридичний та інший контроль над краєм з боку Сербії.

На міжнародні сили КФОР (Сили для Косово) передбачалося покласти завдання по забезпеченню безпеки і стабільності, а також організацію охорони заздалегідь визначених місць культу Сербської православної церкви (але лише на початковому етапі реалізації всеосяжного врегулювання).

Паралельно в Косово передбачалося розвернути нову цивільнo-поліцейську Місію Євросоюзу з повноваженнями здійснення функцій виконавчого характеру в області забезпечення верховенства закону, громадського порядку і безпеки з чисельністю до 2 тис. чоловік - поліцейських, фахівців в області юриспруденції (прокурорів, суддів), митників, а також ще певну кількість адміністративнo-технічного персоналу з країн - членів ЄС та інших держав. Громіздкість контрольно-управлінського механізму була обтяжена підключенням до нього ще і ОБСЄ, яка через обширну мережу своїх польових офісів повинна була б спостерігати за ходом реалізації всеосяжного врегулювання.

Загальне враження від «плану Ахтісаарі», незважаючи на його широку рекламу і деякі додаткові роз'яснення, був і залишається негативним: він не містив жодних компромісних елементів і мав незбалансований характер, оскільки передбачав заходи, вигідні виключно Косовським албанцям, а не національним меншинам краю. План утискав законні територіальні і суверенні права Сербії, а його реалізація створювала б небезпечний прецедент порушення засадничих принципів і норм міжнародного права.

3.2 Проголошення незалежності Косово і реакція світової спільноти

Парламент Косово в неділю 17 лютого 2008 року ратифікував декларацію про незалежність від Сербії. «З цієї миті Косово оголошується незалежною і суверенною державою», - заявив прем'єр Косово Хашим Тачи.

За ухвалення декларації проголосувало 109 депутатів парламенту. Представники сербів, які мають 10 місць в парламенті, були відсутніми на засіданні. Окрім Декларації про незалежність краю, парламентарії також ухвалили прийняття прапора та герба майбутньої незалежної держави.

Прем'єр-міністр Сербії Воїслав Коштуніца вже назвав незалежне Косово «лжедержавою на території Сербії».

Самопроголешення 17 лютого 2008 року незалежності Косово, що є невід'ємною частиною Сербії, створило вкрай небезпечний прецедент для всієї системи міжнародних відносин і ускладнило військово-політичну ситуацію не лише в районі Західних Балкан. З цієї події можна зробити декілька повчальних висновків.

Висновок перший: не вдалося досягнути широкого визнання.

На превеликий жаль низки країн, що підтримали «приштинську декларацію» від 17 лютого «смуги визнання» цієї «незалежності» так і не вдалося отримати: більше, ніж 30 держав світу з 200 вітало цей акт, хоча Хашим Тачи - нинішній прем'єр-міністр Косово ще до проголошення цієї «незалежності» стверджував, що її відразу визнають понад 100 держав світу або половину держав - членів ООН. На практиці ж настільки оптимістичний прогноз не виправдався.

З п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН «незалежність» краю схвалили три держави - Великобританія, США і Франції, проти ж виступили Росія і КНР.

З 27 країн Євросоюзу її підтримала половина його членів, але одночасно з'явилася група країн, зокрема Іспанія, Румунія і Словаччина, які прямо заявили, що ніколи не визнають «Республіку Косово», а офіційні особи Кіпру, північну частину якого незаконно в 1974 році окупувала Туреччина, упевнено пообіцяли, що Нікосія не визнає Косово навіть в тому разі, якщо це зробить Белград.

У спеціально прийнятій 18 лютого 2008 року заяві з приводу того, що край Косово оголосив про свою «незалежність» і вихід із складу Сербії, Рада палати Ради Федерації і Рада Державної Думи Федеральних Зборів Росії констатували, що Косовський сепаратизм не мав би перспективи, якщо не був спочатку підтриманий державами Заходу, в першу чергу США. Була зроблена практична спроба порушити співвідношення між правом і силою в міжнародних відносинах, говориться в документі, ігнорувати законні інтереси однієї із сторін конфлікту і замовчувати порушення прав людини, що продовжуються, за національною ознакою.

Обидві Ради заявили, що саме керівники держав, що опікали режим в Приштині і що підтримують Косовську незалежність, несуть пряму відповідальність за фактичний зрив переговорного процесу і нестимуть також всю повноту відповідальності за неминуче загострення існуючих і виникнення нових територіальних конфліктів в світі, поширення радикальних ідей і політичних течій унаслідок Косовського прецеденту. Обидві Ради звернули увагу на резолюцію 1595 (2008 року) Парламентської асамблеї Ради Європи, в якій від імені всіх європейських народів говорилося про необхідність продовження переговорів на основі резолюції Ради Безпеки ООН 1244 (1999 року) і досягнення компромісного рішення в найближчому майбутньому, з тим аби не допустити перетворення Косово на порохову бочку.

Висновок другий : грубе порушення норм міжнародного права.

З іншого боку, держави, що виступають проти проголошення незалежності Косово, особливо країни, що мають на своїй території національно-етнічні проблеми, обґрунтовано вважають, що така акція серйозно суперечить декільком засадничим міжнародним документам, порушивши:

- Статут ООН, зокрема принцип суверенної рівності держав, закріплений в статті 2;

- декларацію про принципи міжнародного права, прийняту в ООН ще в 1970 році;

- Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року;

- базові документи ОБСЄ: Паризьку хартію для нової Європи 1990 року і Хартію європейської безпеки 1999 року;

- п'ять резолюцій Ради Безпеки ООН, які були схвалені в 1998-2008 роках, у тому числі резолюцію, що найбільш часто згадується, 1244, прийняту в червні 1999 року, і резолюцію 1785, погоджену в листопаді 2007 року;

- нарешті «Керівні принципи» Косовського врегулювання, затверджені в листопаді 2005 року Контактною групою з Косово.

Зокрема, у Декларації про принципи міжнародного права йдеться про те, що право на відділення і створення незалежної держави може виникнути в територіального утворення лише тоді, коли права народу, що населяє його, грубо і систематично порушуються центральними властями.

Проголошення Косово незалежною державою порушило два ключові принципи, що містилися в Заключному акті Хельсінкі і заклали основи післявоєнного політичного врегулювання в Європі, а саме: принцип непорушності кордонів і принцип поваги територіальної цілісності держав континенту.

У резолюції 1244 немає жодного слова про незалежність краю. В документі, за який одноголосно проголосувала вся п'ятірка постійних членів Ради Безпеки, лише говориться про істотну автономію Косово, його реальну самоврядність. До того ж, така формула міститься в трьох місцях - і преамбулі і двох додатках до резолюції.

Відсутнє положення про незалежність і в «Керівних принципах», які прямо посилаються на необхідність виконання положень резолюції 1244. У цьому зведенні також записано, що врегулювання Косовської проблеми повинне повністю відповідати нормам міжнародного права, сприяти зміцненню регіональної безпеки, а в самому переговорному процесі повністю дотримуватимуться територіальна цілісність і внутрішня стабільність сусідів по регіону.

Висновок третій: край взагалі не був готовий до незалежності.

Незважаючи на солідну фінансово-економічну допомогу, надану Косово ЄС і багатьма країнами Заходу на національній основі за останні вісім років, край ніколи не був готовий і до цих пір не є готовий навіть до якоїсь форми контрольованої державної самостійності.

Обстановка в краю як і раніше залишається неспокійною, що визнають всі щотижневі доповіді Ситуаційного центру міжнародних поліцейських сил.

Ні місцеві Косовські власті, ні міжнародні миротворчі і поліцейські сили не в змозі забезпечити надійну безпеку на всій території краю, особливо за межами компактного проживання неалбанських етнічних груп населення, не виконавши ключових положень резолюції 1244, особливо в частині, що стосується забезпечення безпеки сербам та іншим неалбанським етнічним групам.

Великою проблемою залишається питання надійного блокування Косовсько-македонського кордону, через який як і раніше відбувається інфільтрація бойовиків і перекидання зброї. 3а останні вісім років міжнародні військові і поліцейські сили змогли вилучити з незаконного обігу лише декілька тисяч одиниць зброї, і то старих зразків. В той же час, за оцінкою командування КФОР, в краю все ще «гуляє» близько 500 тис. одиниць незареєстрованної зброї різних калібрів, яка головним чином прихована у Косовських албанців і яка може бити використана проти нацменшин в краю.

Рівень безробіття в Косово як і раніше є одним з найвищих в Європі, досягаючи 70%. Серед досягнень минулих років, щоправда, значиться підвищення державним службовцям зарплати, яка в середньому досягла рівня 200 євро в місяць. В той же час, згідно із статистикою Світового банку, приблизно половина населення краю продовжує жити за межею бідності, причому у сербів цей показник перевищує 60%.

Значними залишаються масштаби організованої злочинності, корупції, незаконного переміщення людей і наркотичних засобів. За останніми показниками, Косово перевершує всі інші транзитні шляхи транспортування наркотичних речовин на європейському континенті. За даними Інтерполу, через край проходить до 90% всіх постачань наркотиків, призначених для нелегального розповсюдження в Європі.

В цілому ООН і Рада Безпеки, ЄС, ОБСЄ, НАТО та інші міжнародні і регіональні організації повинні ще раз ретельно зважити, до якого балансу привело надання незалежності Косово в цьому складному поліетнічному і поліконфесійному регіоні Європи, який не відрізняється високим рівнем стабільності і стійкості. Тому при вирішенні Косовської проблеми мають бути ретельно враховані всі реально існуючі політичні, юридичні, економічні та інші чинники, які об'єктивно визначають загальну нинішню і майбутню ситуацію в краю.

Україна в цілому позитивно оцінила проголошення незалежності Косово. Оцінка цієї події міститься в заяві, яку оприлюднило зовнішньополітичне відомство.

Зокрема, в документі наголошується, що ситуація, яка виникла довкола Косово, не може вважатися прецедентом. Українські дипломати при цьому підкреслюють, що дотримуються в цьому питанні позиції більшості країн.

Крім того, в заяві МЗС України заявляється про те, майбутнє Косово і регіону в цілому - у європейській перспективі. Тільки у такий спосіб можна буде гарантувати збереження стабільності, недопущення насильства та забезпечення громадянського миру.

Таким чином, визнання з боку багатьох країн самопроголошеного в односторонньому порядку 17 лютого 2008 року суверенного статусу сербського краю Косово спричинило ряд принципіальних питань в міжнародному праві, які стосуються всього майбутнього міжнародного порядку

Висновки

Косово знаходиться в точці зіткнення інтересів трьох цивілізацій. Можливо, саме тому складність проблеми Косово зростає у міру її вивчення. Поєднання демографічного, етнічного, релігійного та історичного чинників створили конфліктний потенціал між албанцями, котрі складали 90% мешканців провінції Косово, та сербами. Албанці не вважали сербську меншість у Косово основним суб'єктом їхніх етнічних проблем.

Чисельне домінування нетитульної етнічної спільноти стало підставою вимоги повного панування в політичній, культурній, економічній сферах життя провінції Косово. Але на це, звичайно, не погоджувалася республіканська влада. Її відповідні, зокрема силові, репресивні, дії викликали потребу албанців вийти з-під влади республіканського Центру або шляхом отримання державної незалежності, або приєднання до етнічно спорідненої держави, тобто Албанії. Відтак, об'єктами дискримінації з боку офіційного Белграда стали Косовські албанці, котрі в свою чергу вдалися до дискримінації сербської меншини в Косово.

Зіткнення історичного права сербського народу на територію провінції і етнічного права албанської національної спільноти на самовизначення стало основним джерелом посилення конфлікту між албанцями та сербами у середині провінції Косово - з одного боку, та між провінцією і офіційним Белградом - з іншого.

З'ясовано, що в даний час ситуація в Косово по праву займає одне з найзначніших місць серед тих міжнародних проблем, що існують в світі. Про це, зокрема, свідчить підвищена увага до того, що відбувається на Балканах не лише представників міжнародного співтовариства, але і світової громадськості.

Досліджено, що в той же час структура громадської думки відносно проблеми Косово багато в чому повторює елементи, що містяться в рамках офіційної позиції сторін, залучених в конфлікт, як безпосередньо (це стосується Косовських албанців і сербів, у тому числі Сербії), так і частково (країни Заходу). Одна з найістотніших характеристик, що відносяться до громадської думки Косовських албанців і сербів стосовно проблеми Косово, - це яскраво виражена непримиренність їх позицій, конфронтаційний, фактично такий, що доходить до взаємовиключних позицій, рівень мислення.

Головне, а по суті і основне питання, яке виникає у зв'язку з цим, полягає в наступному: чи є вихід з цієї, здавалося б, безвихідної ситуації? Зараз розбіжності довкола Косовської проблеми фактично визначають клімат в регіоні, проте подолання цих розбіжностей можливе, але лише в тому випадку, якщо міжнародне співтовариство, а також сторони, залучені в конфлікт, відмовившись від конфронтації, підуть на необхідний компроміс. В даному випадку йдеться про те, що лише в рамках діалогу можливий пошук тієї основи, яка б стала своєрідним фундаментом для врегулювання проблеми Косово. Потрібна тривала робота із залученням всіх, хто міг би своєю участю внести вклад до цього процесу.

Проаналізовано, що єдиний реальний шанс досягнути довгоочікуваного вирішення проблеми Косово пов'язаний в першу чергу з необхідністю і далі продовжувати переговорний процес. Поспішні кроки, а також будь-які спроби нав'язати будь-якій з двох сторін (Косовським албанцям або сербам) рішення, що не влаштує її хоч би навіть частково, можуть призвести до непередбачуваних наслідків.

Список використаних джерел та літератури

1. Декларация о принципах международного права.

2. Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе.

3. Заява МЗС України щодо Косово.

4. Конституция Социалистической Федеративной Республики Югославия (1974 г.).

5. Основные положения Всеобъемлющего предложения об урегулировании статуса Косово.

6. Резолюция СБ ООН 1244.

7. Резолюция СБ ООН 1785.

8. Соглашения Рамбуйе (Временное соглашение о мире и самоуправлении в Косово).

9. Устав ООН.

10. Ансимов В. Косовский узел Третьего Рима.

11. Арбатова Н. К. Мир или перемирие? // Международная экономика и международные отношения. - 1998. - №9. - С. 78-85.

12. Балканы в конце XIX начале XX века: Очерки становления национальных государств и политической структури в Юго-Восточной Европе. - М.: Наука, 1991.- 457 с.

13. Бейліс О. Новітня історія Югославії(1918- 1974рр.): Навчальний посібник. - Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 1975. - 126 с.

14. Волков В.К. Трагедия Югославии // Новая и новейшая история. - 1994.- №4. - С. 3-32.

15. Вулевич М.Р. Косово и Метохия: очерк политико-правовой истории и современное положение. - К.: Оріяни, 1999. - 76с.

16. Гуськова Е.Ю. Кризис в Косово. История и современность // Новая и новейшая история. - 1999. - № 5. - С.26-51.

17. Гуськова К. Ю. История Югославского кризиса 1990-2000 гг. - М., 2001. - 247 с.

18. Данилов Д., Мошес А., Бордачев Т. Косовский кризис: новые реалии. - М., 1999. - 84 c.

19. Джукич С. Встреча в Вене о статусе Косова. Первый раунд// Международная жизнь. - 2006. - № 3. - С. 45-57.

20. Джукич С. Косовская проблема. Возможно ли решение без переговоров?// Международная жизнь. - 2006. - № 1. - С. 110-115.

21. Джурич М. Образование многонационального государства Югославия (1918- 1921гг.). - М.: Изд. Моск. ун - та, 1970.- 124 с.

22. Керестеджиянц Л. Югославская трагедия// Международная жизнь. - 2008. - №4. - С. 38-53.

23. Достян И.С. Борьба сербского народа против турецкого ига XV - начало XIX в. - М., 1958.- 384 с.

24. Історія Центрально-Східної Європи /За ред. Л. Зашкільняка. - Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. - 660 с.

25. История Югославии: В 2-х томах. - М.: АН СССР, 1963. - Т.2. - 504 с.

26. История южных и западных славян/ Под ред. Г.Ф.Матвеева, З. С. Ненашевой. - М., 2001. - 486 с.

27. Кандель П. Станет ли Косово «состоявшимся» государством?// Международная жизнь. - 2008. - № 4. - С. 94-96.

28. Квицинский Ю., Штодина И. Сегодня Косово, а завтра?// Международная жизнь. - 2007. - № 5. - С. 47-62.

29. Керестеджиянц Л. Югославская трагедия// Международная жизнь. - 2008. - №4. - С. 38-53.

30. Клименко З.В. Югославский кризис и его международные последствия// Мировая политика и международные отношения. - 2000.- №7. - С. 105-126.

31. Козин В. Пять уроков независимости Косова// Международная жизнь. - 2008. - № 5. - С. 63-78.

32. Писарев Ю. Великие государства и Балканы накануне Первой мировой войны. - М., 1985. - 364 с.

33. Косово: Международные аспекты кризиса/ Под ред. Д. Тренина, Е. Степановой. - М.: Моск. центр Карнеги: Гендальф, 1999. - 308 c.

34. Кузнєцов Д. Проблема Косово в зеркале общественного мнения в 2000-е годы // Мировая политика и международные отношения. - 2008. - № 5. - С. 63-74.

35. Лещиловская И.И. Исторические корни югославского конфликта. - 1994. - № 5. - С. 40- 56.

36. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки) : Підручник/ Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремінь, Л.В. Губернський та ін. - К.: Либідь, 2001. - 622 c.

37. Моисеев А. Косовский прецедент и система международного права// Международная жизнь. - 2008. - № 5. - С. 79-89.

38. О конституции СФРЮ 1974 г.

39. Османская империя и страны Центрально-Восточной и Юго-Восточной Европы в ХV-XVI вв. главные тенденции политического взаимодействия. - М., 1984. - 361 с.

40. Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. - М.: Наука. 1991. - 380 с.

41. Писарев Ю. Великие государства и Балканы накануне Первой мировой войны. - М., 1985. - 364 с.

42. Писарев Ю. Образование Югославского государства. - М.: Наука, 1975. - 416 с.

43. Писарев Ю. Сербия и Черногория в Первой мировой войне. - М.: Наука, 1968. - 376 с.

Размещено на Allbest.ru