Теоретичні основи дослідження міжнародного торговельно-інвестиційного співробітництва

Теорія абсолютних переваг А. Сміта була першою зовнішньоторговельною теорією. Він виокремлював три причини зовнішньої торгівлі: 1) існують товари, які не можуть вироблятися усередині країни; 2) предмети експорту - це засоби для виробництва надлишку; 3) принцип абсолютних переваг витрат: витрати виробництва в різних країнах неоднакові і якщо різниця перевищує транспортні витрати, доходить до міжнародної торгівлі. Проте цією теорією не пояснювалося, чому країни, які мають абсолютний збиток від виробництва певних товарів, все ж експортують їх. На підставі цього розробив свою теорію порівняльних переваг Д. Рікардо. Згідно з цією теорією, обмін товарів може відбуватися між двома країнами також тоді, коли виробництво товару у одній країні менш витратне, ніж в іншій, тобто залежно не від абсолютних витрат виробництва, а від умов. Країна може володіти порівняльною перевагою у виробництві товару і експортувати його, навіть якщо отримує абсолютний збиток від його виробництва.

На зміну переліченим класичним теоріям в XX ст. прийшли неокласичні теорії зовнішньої торгівлі. Неокласики модифікували теорії порівняльних переваг. Е. Гекшер і Б. Олін вивели відмінності порівняльних переваг з різних факторів виробництва товару. Згідно з теорією Гекшера - Оліна, країни з відносно високою концентрацією капіталу мають порівняльну перевагу у виготовленні капіталомістких товарів, оскільки капітал у них відносно дешевий. Тому такі країни експортують капіталомісткі товари, тоді як країни з високим рівнем трудових ресурсів експортують працемісткі товари.

Теорему пропорції факторів виробництва Гекшера - Оліна поставили під сумнів на початку 60-х років дослідження В. Леонтьєва (так званий парадокс Леонтьєва). Він виявив залежність пропорції факторів виробництва не тільки від відношення, але і від якості маси фактора. Згодом П. Самуельсон визначив, що з поглибленням спеціалізації співвідношення цін факторів вирівнюється.

Нова теорія торгівлі критикує теорію порівняльних переваг за те, що багато з її положень не стосуються конкуренції, повної зайнятості і т.д. Наводяться аргументи, що торгівля без врахування порівняльних переваг (якщо у двох країнах ідентичні умови виробництва (технологія, фактори і так далі)) може відбуватися і приводить до переваг. Порівняльні переваги існують тоді, коли у виробництві при пропорційному підвищенні всіх факторів виробництва доходить до обернено пропорційного підвищення маси прибутку. Отже, сукупні витрати виробництва зростають пропорційно до збільшення прибутку. На противагу класичній торговій теорії нова теорія торгівлі ґрунтується не на досконалій конкуренції, а на недосконалій. Згідно з цією теорією, зовнішньоторговельну спеціалізацію країн можна пояснювати порівняльними перевагами. Диференціація товару на підставі різниці якості або потреби урізноманітнення асортименту товарів для споживачів зумовлює імпорт товарів навіть за умови, що подібні товари виробляються усередині країни [53].

На початку 80-х років ХХ ст., спираючись на модельно-теоретичний аналіз економіста П. Кругмана та нову теорію торгівлі почала формуватись концепція стратегічної зовнішньоторговельної політики. Основою її не є повна конкуренція, а твердження, що національні і іноземні фірми перебувають на ринку в олігополітичній конкуренції одна з одною. Виходячи з того, що напрям, обсяги і структуру міжнародної торгівлі визначають сьогодні не фактор ресурсів, а специфічні для індустрії фактори і порівняльні переваги, перед державою постають нові завдання в зовнішній торгівлі. Вона повинна сприяти зміцненню конкурентоспроможності окремих галузей на зовнішніх ринках цілеспрямованими заходами, що визначаються як промислова політика. Завдяки субсидіям або пільговим режимам, окремі національні галузі повинні досягти ефекту економії масштабу і в підсумку конкурентних переваг порівняно з іноземними виробниками, а також захопити частку світового ринку. Держава за допомогою стратегічної зовнішньоторговельної політики перетворює зовнішню торгівлю у регульовану, маніпульовану торгівлю (“managed trade”) [53].

У 1986 р. дослідник Р. Розекранц розробив „теорію торгової держави”. На його думку „торгова держава” повинна відмовитись від планів досягнути зовнішньополітичної автономії або економічної автаркії, оскільки ці цільові настанови є майже недосяжні в сучасній ускладненій різноманітними взаємозалежностями міжнародній торговельній системі. Тому міжнародний поділ праці для „торгової держави”, яка прагне максимізації добробуту не становить жодної загрози, а навпаки істотно сприяє її інтеграції і співпраці з іншими країнами, а отже, оптимізації прибутку. Водночас вона зацікавлена в процвітанні інших держав її партнерів, а тому приймає існуючі взаємозалежності і підтримує наднаціональну інтеграцію [33, c.8; 94, c. 3-5].

Цілями ліберальної зовнішньоторговельної політики є:

1. Сприяння зміцненню економіки від зростання прибутків зовнішньої торгівлі.

2. Надання індивідуальної зовнішньоторговельної свободи.

3. Міжнародна кооперація та інтеграція.

У інтервенціоністській зовнішньоекономічній політиці зовнішньоторговельна свобода економічних об'єктів обмежується державними інтервенціями на ринок. Її метою є:

1. Захист національної економіки (господарства) від іноземної конкуренції.

2. Поліпшення умов торгівлі для країни.

3. Позитивний торговельний баланс.

4. Мито як джерело державного доходу.

5. Запобігання міжнародній залежності.

Політична аргументація на користь вільної торгівлі відображає той факт, що політична прихильність до ідеї вільної торгівлі може бути досить вигідною на практиці, хоч теоретично, можливо, розумніше було би дотримуватися політики, побудованої на інших принципах. Економісти часто стверджують, що торговельну політику на практиці визначають інтереси певних кіл, а не розуміння національних вигод чи втрат.

Більшість американських економістів наводять три аргументи на користь одного з видів зовнішньоторговельної політики - політики вільної торгівлі: втрати, пов'язані з відходом від вільної торгівлі і виміряні звичайним способом, бувають великі; існують інші переваги вільної торгівлі, які потрібно додатково враховувати при аналізі втрат від протекціонізму; будь-які намагання провести раціональне обґрунтування відступ від принципів вільної торгівлі будуть спотворені при формуванні політики [33, c. 225].

Протекціонізм, на противагу вільній торгівлі, - це давній конфлікт цілей. Зрозуміло, що держава не може провадити політику вільної торгівлі і водночас захищати вітчизняні галузі від іноземної конкуренції. Якщо вільна торгівля дає змогу державі отримати вигоду від міжнародної спеціалізації, то протекціонізм перешкоджає цьому. Крім того, держави часто проповідують принципи вільної торгівлі, а практикують протекціонізм.

Значна частина мит, імпортних квот, інших засобів зовнішньоторговельної політики запроваджуються здебільшого для захисту інтересів певних кіл. Політики звичайно переконують, що це робиться з метою захисту національних інтересів і деколи це справді так. І хоч економісти часто сперечаються, що порушення принципів вільної торгівлі зменшує національне багатство, існують деякі теоретичні підстави вважати, що певна політизація торговельного регулювання інколи сприяє зростанню добробуту нації.

Важливим чинником формування зовнішньоторговельної політики є інтеграційні об'єднання. У зовнішньоторговельній, як і в усій зовнішньоекономічній політиці, інтеграція передбачає об'єднання двох або декількох національних господарств до нового економічного утворення. Основною метою інтеграції кожної країни-члена інтеграційного об'єднання є досягнення економічних прибутків, власного добробуту. Основою інтеграційного процесу є узгодженість інтересів і цілей держав-членів. Інтеграція тим ефективніша, чим вищий рівень соціально-економічного розвитку держав-членів і чим ближчий етнічно-релігійний і соціокультурний менталітет народів країн, що об'єднуються. Наслідками ефективної економічної інтеграції є: розширення обсягів взаємної торгівлі, прискорення економічного зростання і скорочення трансакційних витрат; підвищення конкурентоспроможності товарів, фірм і національних економік, зростання інноваційного потенціалу внаслідок посилення конкуренції на внутрішніх ринках держав; збільшення іноземних інвестицій, які надходять як з країн-членів інтеграційного об'єднання, так і з третіх країн; згладжування відмінностей в рівні і якості життя населення.

Більшість країн із розвиненою ринковою економікою застосовують змішану форму зовнішньоторговельної політики, так звану керовану, яка ґрунтується на перевагах міжнародного поділу праці і на індивідуальній свободі дій, але внутрішнє господарство при цьому захищається від впливів світового ринку [94, с. 236]. Тому прихильники такої політики не відмовляються від дирижистських заходів, але застосовують їх тільки у разі необхідності і переважно дотримуючись міжнародних угод. Такі країни намагаються управляти зовнішньою торгівлею, передусім шляхом контролю курсів валюти, використанням різних торговельних та фінансових засобів.

Висновки до розділу 1

Міжнародна торгівля - оплачуваний сукупний товарообіг усіх країн світу. Експортні замовлення дозволяють збільшити випуск продукції, і, відповідно, заробітну плату в галузях, що виконують це замовлення. Тому однієї із цілей економічного розвитку буд-якої країни є активізації участі її суб'єктів господарювання у міжнародних торгових процесах. Розрізняють такі форми міжнародних торговельних відносин: за специфікою регулювання - звичайна торгівля, торгівля за режимом найбільшого сприйняття, периферійна, прикордонна та дискримінаційна торгівля; за специфікою взаємодії суб'єктів - традиційна (проста) торгівля, торгівля за кооперацією, компенсаційна (зустрічна) торгівля.

З метою отримання максимальної віддачі від розвитку зовнішньої торгівлі кожна країна постає перед вибором найбільш ефективної зовнішньоторговельної політики.

Зовнішня торгівля не може ефективно розвиватися без інвестиційного супроводу, основною метою якого є насичення інвестиційними потоками пріоритетних напрямів розвитку економіки держави.

Мотиви іноземних інвестицій формуються під впливом сукупності факторів, перш за все очікуваної прибутковості та ступеня ризику.

В цілому прийнято іноземні інвестицій розподіляти на інвестиції з низьким ступенем ризику та інвестиції з високим ступенем ризику; портфельні іноземні інвестицій та прямі іноземні інвестицій

У своїй переважній більшості іноземні інвестиції формують виробничий потенціал на новій науково-технічній базі та зумовлюють конкурентні позиції країни-реципієнта на світових ринках. Увагу іноземних інвесторів привертають такі особливості українського ринку, як невибагливість споживачів, можливість у цьому зв'язку продовжити життя товарам, які для західних ринків застаріли і припинили бути достатньо рентабельними. Це призводить до стагнації національних виробників і в цілому ефективність реального використання іноземних інвестицій залишається низькою. Загалом обсяги ПІІ в світі в 2009 р. скоротилися на 39%, склавши за підсумками року близько 1 трлн. дол. Таким чином, глобальні потоки прямих іноземних інвестицій продовжили зниження, розпочате в кризовому 2008 р. Зовнішня торгівля, іноземна інвестиційна діяльність та інші зовнішньоекономічної діяльності формують зовнішньогосподарський комплекс країни. Зв'язки, що виникають в зовнішньогосподарському комплексі, покривають нестачу національної економіки в будь-яких факторах виробництва та дають змогу знаходити ринки збуту для національних виробників. Основною складовою зовнішніх зв'язків є зовнішньоекономічні зв'язки, що представляють собою сукупність напрямів, форм, методів і засобів торговельно-економічного, валютного і кредитно-фінансового співробітництва між країнами з метою раціонального використання міжнародного поділу праці.

Размещено на Allbest.ru