Регіональний інноваційний комплекс в умовах глобалізації

Характеризуючи систему державного регулювання та підтримки регіональних інноваційних процесів у Великій Британії, слід акцентувати на високому рівні мілітаризації НДДКР, що особливо було притаманним для її економіки до початку 90-х років (частка витрат на військові дослідження становила близько 30% від усіх витрат на дослідження) та повільне зростання витрат на цивільні НДДКР. Одним з наслідків надмірної мілітаризації інноваційної сфери у країні стало сформування громіздкого та досить неефективного механізму управління науковою діяльністю з значною кількістю регулюючих органів з дублюючими функціями. Останніми роками уряд країни вживає заходів щодо спрощення та оптимізації структури управління інноваційними процесами, запроваджується система довгострокового планування розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності, вдосконалюється система моніторингу та контролю за використанням бюджетних коштів, що спрямовуються на проведення НДДКР.

Система стимулювання інноваційної діяльності у Великій Британії включає заходи щодо субсидування інновацій у державному секторі шляхом: надання безповоротних позик та гарантованих кредитів; фінансової підтримки незалежних лабораторій, які проводять дослідження з найперспективніших наукових напрямів; виділення державних коштів на створення інформаційних центрів; формування системи державних закупівель та гарантованих контрактів на проведення НДДКР; надання податкових пільг тощо [36, 22-23]. З метою широкого залучення малих та середніх компаній до інноваційного бізнесу у Великій Британії реалізуються урядові програми. Так, для прискорення обміну та поширення інформації у сфері НДДКР було створено інформаційну систему Супернет, базу даних про публікації британських вчених у сфері біотехнології, запроваджено програму Форсайт, метою якої є аналіз та прогнозування науково-технологічного розвитку Великої Британії та інших країн [36, 28]. За рівнем фінансування НДДКР ця країна посідає одне з провідних місць в ЄС, проте значно поступається іншим європейським країнам у сфері взаємодії науки та виробництва, що зумовило досить низький рівень комерціалізації інновацій.

Прикладом успішної діяльності наукових парків у Великій Британії є Кембриджський науковий парк, відкритий 1975 р., який за час свого існування розширив територію в п'ять разів. Право на одержання приміщення на його території надається за умови проведення прикладних досліджень та організації промислового виробництва на основі регулярних консультацій з науковими співробітниками університету або представниками інших наукових організацій регіону [37, 13].

Становлення європейсько-континентальної моделі РІК розпочалось у 70-ті роки минулого століття із започаткуванням технопарків «Левен-ла-Нев» у Бельгії, «Софія-Антиполіс» у Ніцці, «Зона наукових і технологічних нововведень та виробництва (ZIRST)» у Греноблі, які певною мірою копіювали американську модель та спирались на досвід США. Характерними ознаками європейських технопарків є наявність будівлі, призначеної для розміщення нових малих фірм, які користуються перевагами системи колективних послуг, наявність кількох засновників, у т.ч. наукової установи, що зумовлює сформування складної системи управління технопарком та розширює можливості щодо одержання фінансування [37, 13]. При цьому традиційно значна увага приділяється встановленню неформальних контактів між бізнесменами, науковцями та управлінцями.

Особливістю європейської інноваційної системи, що активно формується в межах Євросоюзу, є орієнтація на удосконалюючі, а не на базисні інновації; проведення НДДКР на коопераційній основі, велика частка фінансування НДДКР у малих та середніх фірмах національним урядом; незавершеність та майже відсутність руху до сформування єдиного законодавства в сфері науково-технологічного розвитку; переважання національного законодавства кожної держави, яке характеризується складними процедурами щодо патентування (наприклад, високі вимоги до отримання дозволу в галузі біотехнології); поєднання національних та наднаціональних програм розвитку та фінансування інноваційних процесів.

Традиційним для країн континентальної Європи є незначна участь малих та середніх компаній у проведенні досліджень та піонерних розробок. Основна частина такої діяльності припадає на великі корпорації, які навіть у період кризи збільшують витрати на НДДКР. Визнаним лідером є компанія «Сіменс», яка витрачає на НДДКР до 9% своїх обігових коштів, дві третини обігу компанії припадає на випуск нових продуктів [36, 13]. Європа також відома своїми численними науково-технологічними альянсами, що формуються, як правило, великими корпораціями за галузевою ознакою. Європейській інноваційній системі притаманний високій ступінь кооперації та державного втручання, тому що саме міністерства та відомства визначають пріоритетні напрями проведення наукових досліджень та обсяг їх фінансування [38, 64-65]. З цією метою створені спеціальні державні органи: Комісія з оцінки технологій у Німеччині, Парламентське управління з питань відбору в галузі науки і техніки у Франції.

У контексті тенденцій посилення регіональної інтеграції на європейському просторі науково-технологічний розвиток також набуває інтернаціонального характеру, що дозволяє розміщувати дослідні та виробничі підрозділи у сусідніх країнах. Для європейських країн цей показник є набагато вищим за американський чи японський. Найбільш інтернаціоналізованою є наукова сфера малих країн Європи, зокрема Швейцарії. Поряд із національними програмами розвитку РІК та підтримки інноваційного бізнесу суб'єкти РІК беруть участь у європейських програмах, зокрема у EUREKA, рамкових програмах, одержують дослідницькі гранти Марії Кюрі, гранти для студентів та аспірантів Леонардо да Вінчі тощо. Кожна країна передбачає надання пільг і дотацій компаніям, що здійснюють НДДКР та інвестиції у нові високотехнологічні виробництва. Наприклад, у Люксембургу дотації можуть покривати до 25% валових затрат на НДДКР, у т.ч. до 50% - на прикладні дослідження та 75% - на фундаментальні дослідження. В Австрії корпоративні НДДКР субсидуються в розмірі до 360 тис. євро на одне підприємство щорічно, в т.ч. до 50% вартості фундаментальних досліджень, до 25% - на прикладні та інженерні розробки, для малих та середніх підприємств (МСП) ставка збільшується на 10%, для підприємств, розташованих в депресивних регіонах - на 5% [39, 53].

Кожній європейській країні притаманні певні особливості в сфері регулювання регіональних інноваційних процесів. Нині безумовними лідерами в цій сфері за більшістю позицій є Франція, Німеччина, Велика Британія, Швеція, Фінляндія, Данія. За рядом показників (кількістю зайнятих у високотехнологічному секторі, часткою державних та корпоративних витрат на НДДКР у ВВП, співвідношенням між інноваційними витратами й обсягом продажу, часткою венчурного капіталу у ВВП тощо) Швеція більш ніж вдвічі випереджає середній європейський показник і навіть США [14, 31].

Незважаючи на наявність багатьох спільних рис у механізмах регулювання інноваційного розвитку в європейських країнах, у кожній країні існують певні особливості розвитку інноваційних систем. Розглянемо особливості інноваційних систем Франції та Німеччини. У Франції наукові дослідження сконцентровані переважно в державному секторі, основна частина державного фінансування спрямовується у державні науково-дослідні установи. Як і у Великій Британії, має місце низька ефективність зв'язків між промисловою та науковою сферами, низький рівень комерціалізації інновацій. Зважаючи на традиційно провідну роль держави в регулюванні економічних процесів, істотними елементами управління регіональними інноваційними процесами є система державного планування та прогнозування регіональних інноваційних процесів. Проте у даній сфері спостерігається тенденція до децентралізації, що виявляється у запровадженні договірної системи співробітництва між державою й освітніми, науково-дослідними установами, усуненні надмірної централізації та жорсткості організаційних структур НДДКР, запровадженні системи експертної оцінки результатів досліджень, сприянні щодо активізації співробітництва наукової та промислової сфер. Останнім часом активізується політика підтримки малого підприємництва, наприклад, запроваджено програму POST-DOC.INDUSTRIAL для молодих підприємців [40, 92]. А прийняття Закону про інновації та дослідження від 12 червня 1999 р. передбачало активізацію трансферу результатів досліджень, які провадяться за державні кошти, до промислового сектора та створення малих підприємств. Науковцям та викладачам вузів, які мають статус державного службовця, було також дозволено брати участь в інноваційних проектах корпоративного сектора, створювати власні підприємства із вільним використанням результатів досліджень, що проводились за рахунок державного бюджету. У разі повернення на попереднє місце роботи протягом 6 років за такими особами зберігався статус державного службовця.

У кожному регіоні Франції в результаті погоджених дій уряду (діє спеціальна державна служба розвитку технічних регіональних комплексів) і регіональної влади було засновано чимало РІК. Так, у середземноморському регіоні Альпи-Прованс створені та діють 6 таких комплексів, у т.ч. агропарк в Авіньоні, європоліс в Арбуа, Шато Гомбер, науковий та технологічний парк «Люміні», технопарк у Тулоні та найбільший нині європейський науковий парк «Софія-Антиполіс». Заснований 1972 р. у Ніцці науковий парк «Софія-Антиполіс» займає площу 2,3 тис. га, на території якого діють 1200 організацій із загальною чисельністю зайнятих 25 тис. осіб (з них 5 тис. - дослідники й студенти). За останні три роки в парку було створено 5 тис. нових робочих місць, виникло 150 нових компаній. Спеціалізацією парку є інформаційні технологій та телекомунікації [40, 92]. Функціонують також регіональні інноваційні комплекси у Марселі, Ліоні, Нанті, Греноблі та інших містах.

Особливістю німецької науково-технологічної політики є відносна технологічна незбалансованість, внаслідок чого 80% витрат на НДДКР сконцентровано в обмеженій кількості галузей - хімічній, фармацевтичній, сталелітейній, електронній, оптиці та машинобудуванні. До 40% від загального обсягу фінансування НДДКР у малих та середніх компаніях здійснюється за рахунок федерального уряду. Істотний внесок у розвиток науки та технологій у Німеччині вносять такі науково-дослідні установи, як Зареєстроване товариство Макса Планка із сприяння науці, яке координує проведення фундаментальних досліджень в країні, товариство Фраунгофера з підтримки прикладних досліджень, Німецьке науково-дослідне товариство, Фонд Олександра фон Гумбольдта. Запорукою економічного успіху Німеччини є найкраща система вищої технічної освіти, проте підготовка фахівців ще не відповідає зростаючому попиту на висококваліфіковану робочу силу у високотехнологічній сфері. Протягом першої половини нинішнього десятиліття до роботи в німецьких компаніях планується залучити понад 20 тис. іноземних фахівців. У Німеччині діють близько 30 технополісів.

Поряд із великими за територією та економічним потенціалом країнами Європа представлена країнами із невеликою територією (Нідерланди, Ліхтенштейн, Люксембург) та країнами із рівнем розвитку меншим за середній європейський (Греція, Португалія). Малі європейські країни через обмеженість як ресурсів, так і ринків збуту та неможливість диверсифікації діяльності займають позицію жорсткої спеціалізації, що підає їх ризику опинитися у так званій економічній пастці моноспеціалізації. Шляхом до вирішення даної проблеми є інтернаціоналізація їхньої діяльності, лобіювання щодо прискорення формування Спільного Європейського економічного простору, активна участь у загальноєвропейських програмах та власна інноваційна діяльність, а також створення так званих «локальних переваг» - залучення до співпраці іноземних компаній, інвесторів або певних категорій осіб шляхом надання їм преференцій на певні види діяльності.

Проте європейській інноваційній сфері притаманий ряд недоліків: недосконала система фінансування, обмежена координація між різними рівнями досліджень, повільність темпів реалізації стратегії спільного європейського розвитку, порівняно низький рівень комерціалізації наукових відкриттів [41, 62-63]. Зазначений «європейський парадокс» підтверджується такими цифрами. За даними соціологічних досліджень, 51% європейських промислових компаній та 40% компаній сфери послуг вважають себе інноваційними, у той час як рівень витрат на дослідження корпоративного сектора ЄС дорівнює лише 60% від рівня США. Зазначений парадокс підтверджується й аналізом структури робочої сили. Якщо в Японії кількість дослідників на 1000 осіб дорівнює 9,4 особи, у США - 7,4, то в ЄС - 5 осіб, з яких у корпоративному секторі зайнято відповідно 6,3, 5,9 та 2,4 особи. В Європі близько половини досліджень здійснюються у корпоративному секторі, а в інших країнах Тріади - понад дві третини [14, 12].

Європейський Союз останнім часом здійснює активні кроки в напрямі формування єдиного інноваційного простору. Одним із перших документів у цій сфері став прийнятий у 1996-1997 рр. Меморандум про інновації (Green Paper on Innovation) та План європейського інноваційного розвитку (The First Action Plan for Innovation in Europe). З метою стимулювання інноваційних процесів передбачається розширити сприяння розвитку інноваційної культури, створення відповідної структури стимулювання інновацій та підвищити рівень їх комерціалізації. Серед заходів, спрямованих на розвиток інноваційної культури, слід виділити: реалізацію положень, зафіксованих у Меморандумі про освіту та навчання (White Paper on Education and Training), особливо програми Еразмус (Erasmus); здійснення пілотних програм щодо розвитку зв'язків між науковими школами; розширення сприятливих умов щодо мобільності студентів, викладачів, науковців в межах ЄС; підтримку ініціатив, спрямованих на підвищення суспільної інноваційної свідомості. В системі стимулювання інноваційної діяльності Євросоюзу важливе місце належить дотриманню принципів конкуренції організаційних структур за вертикаллю, спрощенню бюрократичних процедур, посиленню правового захисту промислової та інтелектуальної власності й гармонізації правового поля цієї сфери. Підвищенню ефективності процесів комерціалізації інновацій сприятиме збільшення витрат структурних фондів на реалізацію інновацій; сприяння у заснуванні професійних організацій з підтримки інновацій; сприяння розвитку секторальних і міжсекторальних контактів; підтримка окремих країн у реалізації результатів досліджень; проведення процедур бенчмаркингу, підтримка розвитку мережі організацій в межах Організації спостереження за науковим та технологічним розвитком Європи (The European Science and Technology Observatory); сприяння залученню експертів з гуманітарних та суспільних наук до виконання технічних проектів, аналіз процесу співробітництва дослідницьких, академічних установ та промислових підприємств, виявлення та усунення перепон на його шляху.

Розпочинаючи з 2000 р., Єврокомісія значно активізувала роботу, спрямовану на сформування Спільного європейського дослідницьного простору, були прийняті документи «Інновації в економіці, що заснована на знаннях» (Innovation in a knowledge-driven economy), «Регіональний вимір Європейського дослідницького простору» (The regional dimension of the European Research Area), «Міжнародний вимір Європейського дослідницького простору» (The international dimension of the European Research Area), «Стратегія посилення мобільності в межах Європейського дослідницького простору» (A mobility strategy for the European Research Area), які містять не лише статистичний компаративний матеріал стану інноваційного процесу в європейських країнах, але й елементи подальшої стратегії Євросоюзу щодо формування спільного інноваційного простору.

Значне місце в політиці ЄС належить підтримці інноваційної діяльності через реалізацію Рамкових програм (РП). В основу 6-ї РП (2003-2006 рр.), загальний обсяг фінансування якої сягатиме 17,5 млрд євро [42, 22], покладено такі принципи: концентрація зусиль на розвитку пріоритетних галузей наукових досліджень; визначення напрямів наукових досліджень, здатних справити найбільший структурний вплив на всі сфери НДДКР; значне удосконалення системи координації регіональних, національних та європейських ініціатив; спрощення засобів впливу на розвиток НДДКР шляхом децентралізації їх управління [43, 20]. Вперше в межах РП передбачено виділення 280 млн. євро для підтримки діяльності по координації національних програм НДДКР країн-членів ЄС [44, 23]. Європейська спільнота вважає за необхідне приділити значну увагу розвиткові відповідної інфраструктури із спрощеним транснаціональним доступом до неї; а також формуванню новітніх інтегрованих інфраструктур, розвитку комунікаційних мереж.

Першочергового значення в контексті побудови інноваційно-орієнтованого суспільства в Європі набуває проблема розвитку людини як особистості. Серед проблем, з якими зіткнулася нині Європа в даній сфері, слід визначити проблему освіченості та можливості набуття освіти, адже понад 10% від загального населення Європи зазнають труднощів через недостатню освіченість. Система вищої освіти є не досить гнучкою, оскільки не може забезпечити зростаючі потреби певних сегментів ринку праці у кваліфікованих фахівцях. Зростаюча динамічність усіх видів діяльності зумовлює прискорене застарівання знань, необхідність постійного засвоєння нової інформації. Перспективним шляхом вирішення даної проблеми є створення системи «постійного навчання».

Так звана проблема «відпливу розуму» є актуальною не лише для пострадянських країн, але й для Європи. Частка осіб, що повертаються на батьківщину після навчання закордоном (переважно у США) є досить малою.

Особливу увагу слід приділити вивченню досвіду Японії щодо формування та функціонування регіональних інноваційних комплексів. Японська модель організації РІК базується на реалізації загальнонаціональної програми «Технополіс». Її основними положеннями є планомірність та прогнозованість створення та розвитку комплексу, пріоритет довгострокових цілей, збереження природного середовища, встановлення певних меж щодо розростання комплексу [45, 42-43]. У межах цієї програми створені 19 регіональних інноваційних комплексів з метою вирішення таких завдань:

· модернізація традиційних для регіону галузей;

· визначення пріоритетних для регіону високотехнологічних напрямів досліджень та досягнення їх ефективності;

· випереджаючий розвиток виробничої інфраструктури;

· забезпечення соціальної спрямованості діяльності технополісу.

На національному рівні технополіси повинні сприяти формуванню потужного сектора фундаментальної науки та технологій, спроможних забезпечити енергетичну й сировинну незалежність Японії та її конкурентоспроможність на світовому ринку. Фінансування проектів по створенню технополісів здійснюється на 50% за рахунок префектури (ряд префектур запроваджили спеціальні «регіональні податки», спрямовані на забезпечення потреби технополісу), на 30% - за рахунок місцевих бюджетів, а на 10% - за урядові кошти. У процесі залучення коштів беруть участь також муніципальні корпорації. Стратегія щодо географічного розташування технополісів спрямована на оптимальне використання вже існуючих промислових центрів, рівномірне розміщення на території регіонів країни, удосконалення транспортної інфраструктури та органічне поєднання з концепцією містобудування. Місцезнаходження таких японських технополісів, як Аоморі, Акіта, Хакодате, Нагайка, Тояма, Хамамацу, Киби-Коген, Хіросима-Тюо, Убе, Кагава, Куруме-Тосу, Кан-Омураван (Нагасаки), Кумамото, Кенхоку-Кунісаки, Міядзаки, Козубу-Хаято, Уцуноміа, Нісі-Харіма підтверджує це на практиці. Для кожного комплексу визначений пріоритетний напрям розвитку від дослідження нових матеріалів, робототехніки, електроніки, металофізики, фотопромисловості, інформаційних систем до хімії, біотехнологій, нових матеріалів, електроніки для медицини, досліджень океану, утилізації ресурсів тощо.

Японській інноваційній системі, що базується на особливих формах взаємодії працівників в інноваційному процесі, притаманні специфічні риси. По-перше, це принцип суспільної корисності, превалювання суспільного інтересу над приватним, що означає пріоритет у наданні правового захисту технологіям, які вже використовуються; постійне удосконалення західних технологій. По-друге, це специфіка патентної системи, яка передбачає значні терміни щодо отримання патентів, застосування практики «попереднього патентування» [47, 72-73]. Традиційно в Японії увага приділялась насамперед прикладним дослідженням. Нині акцент змістився у сферу фундаментальних досліджень. Цьому процесу значною мірою сприяють: високий рівень здатності компаній до адаптації технічної інформації незалежно від джерела її надходження; традиції співробітництва між підприємствами в науково-дослідній сфері; заохочення співробітництва між вищою школою та промисловістю, особливо в сфері університетсько-промислових обмінів; тривалі й тісні зв'язки між банківською і промисловою сферами, що грунтуються на довгострокових стратегіях та «відкладеному» прибутку; громадська підтримка та схвалення адаптації й удосконалення іноземної техніки та технологій; реалізація спільних стратегій вузами та корпораціями; а також зумовлена особливостями японського менеджменту висока мобільність персоналу в межах компанії [48, 24].

Зі зміною економічного становища країни зміщуються й акценти в її інноваційній стратегії. На нижчих щаблях її розвитку превалюють продуктові інновації, орієнтованість на залучення капіталу та створення системи фінансування інновацій. Але чим вищим є рівень розвитку країни, тим більша увага приділяється розвиткові й примноженню людського капіталу.

Крім зазначених моделей регіональних інноваційних комплексів на сучасному етапі розвитку формуються інші моделі: китайська, пострадянська, східноєвропейська. Особливості китайської моделі регіонального інноваційного розвитку полягають, по-перше, у тому, що вирішення цієї проблеми покладене на місцеві органи управління; по-друге, регіональний інноваційний процес успішно реалізується в межах курсу на створення вільних економічних зон (ВЕЗ). У Китаї кожна така зона потенційно визначається як науково-технологічна. Це підтверджено законодавством КНР: у системі пільг, що надаються суб'єктам ВЕЗ, чітко визначена прогресивно-пропорційна залежність між обсягом пільги та рівнем технології, що ввозиться та реалізується, рівнем витрат на НДДКР у компанії тощо. Поряд із розвитком високотехнологічного сектора у межах вільних економічних зон широкого профілю згодом розпочали створюватися спеціалізовані РІК.

Таблиця 3. Відносні переваги та недоліки інноваційного процесу країн Тріади

Нині в Китаї діють, за даними Міжнародної асоціації наукових парків, понад 19 РІК, а перші серед них розпочали функціонувати ще у середині 80-х років минулого століття. Підприємства, розташовані у зонах розвитку нових та високих технологій у Китаї мають відповідати певним вимогам, а саме: здійснювати дослідження, розробки і випуск продукції в одному з пріоритетних напрямів розвитку промисловості; керівництво підприємством повинні здійснювати науково-технічні працівники, які спеціалізуються із зазначених напрямів та працюють на підприємстві повний робочий день; науково-технічний персонал із вищою освітою повинен становити не менше 30% від загальної кількості працюючих, а науково-технічний персонал, зайнятий безпосередньо в сфері НДДКР, - не менше 10% від загальної кількості працюючих; рівень витрат на дослідження та розробки новітніх і високих технологій повинен становити не менше 3% від валового річного доходу підприємства; період функціонування підприємства повинен становити не менше 10 років [49, 49-50]. Незважаючи на превалювання централізації в адміністративній системі країни, вирішення всіх питань щодо ВЕЗ делеговане регіональній владі - на найвищому рівні влади погоджуються лише проекти вартістю понад 30 млн. дол. США.

У Китаї реалізується державна Програма розвитку технопарків «Факел», яка вже дала реальні результати: створено Науковий та технологічний парк Гонконгу, промисловий парк «Конкордіа» у Макао, технопарк «Сушу» («Suzhou»), науково-промисловий парк «Хсінчу» («Hsinchu») та ряд інших. Так, наприклад, на території парку «Хсінчу» у 2001 р. було розташовано 312 фірм порівняно з 17 у 1981 р. У 90-ті роки до цього парку щорічно приєднувалось 15 - 20 компаній.

Країни пострадянського простору намагаються якнайширше використовувати всі методи, перевірені практикою світового економічного розвитку, й не залишаються осторонь від основних тенденцій у сфері формування РІК. Слід зазначити, що за часів СРСР даній проблемі приділялась значна увага, про що свідчить створення у 1956 р. Новосибірського наукового містечка. Якщо в Україні історія створення технопарків розпочинається з 1999 р. та характеризується лише першими реальними кроками у формуванні технопаркових структур, то в Російській Федерації перший технопарк «Томський науково-технологічний парк» було створено у 1990 р. Нині діють понад 80 технопарків у 35 регіонах РФ, 50 інноваційно-технологічних центрів, близько 20 центрів колективного користування унікальною науковою апаратурою, 16 центрів підготовки спеціалістів в галузі інноваційного підприємництва. В інших країнах колишнього СРСР також функціонують інноваційні структури: «Науково-технологічний парк» Білоруського державного університету у Мінську, зона вільного підприємництва «Виробничий парк «ВАЛКАНЕШ» у Молдові, технологічний парк «Беруні» при Ташкентському державному технічному університеті, технологічний парк при Казахському державному національному університеті у Алматі та ін.

Особливістю пострадянської моделі технопарків є те, що, незважаючи на номінально значну кількість створених технопарків та значні зусилля щодо створення нових інноваційних структур, ряд з них досі не функціонує. На основі аналізу досвіду заснування технопарків у РФ впродовж першого десятиріччя на рівні регіональної влади запропоновані нові підходи до їх формування. У РФ активізувалася робота по створенню наукоградів на базі закритих містечок, побудованих за часів СРСР, які потерпіли від кризи більше ніж інші регіони країни і в яких було сконцентровано найкращі, найсучасніші наукові, трудові, матеріальні й технологічні ресурси. Наукогради створені в Обнінську, Дубні, Арзамасі-16, Томську, Пущино тощо. Особливо активну політику щодо набуття статусу наукограда та використання його переваг для вирішення регіональних соціально-економічних проблем проводить Московська область на основі реалізації програми «Наукогради - соціально-економічному розвитку Московської області» [50, 18].

У РФ до проблеми відродження науково-технологічного потенціалу країни та переходу до реалізації інноваційної моделі розвитку ставляться досить серйозно, про що свідчить, зокрема, й активний розвиток законодавства в цій сфері. Головні напрями та заходи в зазначеній сфері визначаються Концепцією інноваційної політики на період 2001-2005 рр., за якою передбачається реформування системи фінансового забезпечення науки, модернізація структури науково-технічних програм, а також заходи інституціонального характеру, зокрема, активний розвиток технологічних і наукових парків та інших форм РІК, сприяння участі вузів у діяльності федеральних центрів науки та високих технологій.

При цьому формується законодавство щодо регулювання відносин у сфері організації та функціонування наукоградів: прийнято Закон РФ «Про статус наукограда Російської Федерації». Зважаючи на те, що в Росії на державному рівні й досі не сформоване законодавство, що визначає правові основи функціонування вільних економічних зон, існує значна кількість актів регіональної та локальної дії, що гальмує запровадження в межах держави єдиної уніфікованої політики щодо цього. Це підтверджує особливу актуальність зазначеної проблеми та необхідність реалізації цілеспрямованих заходів з метою перетворення наукового та інноваційного комплексу країни на реальний ресурс її оновлення й розвитку на засадах інноваційності.

Особливий інтерес для України становить досвід в інноваційній сфері центрально - та східноєвропейських постсоціалістичних країн. Наприклад, у Польщі проводяться експерименти як у створенні невеликих бізнес-інкубаторів, так і в організації технологічних парків зі статусом спеціальної економічної зони, яких нині в країні два - у Кракові та Варшаві. Створення цих структур, з точки зору польських економістів, поки що не дало очікуваних результатів, що спричинило дебати про неефективність і навіть несумісність розвитку інноваційного виробництва в межах механізму, сформованого спеціальними економічними зонами [51, 93]. Серед факторів, що сприяють успіху інноваційних структур у зазначених країнах, визначають насамперед: можливість доступу до стартового капіталу для малих підприємств, можливість залучення до роботи в компанії достатньої кількості кваліфікованих менеджерів середньої ланки, спроможність структури забезпечити належну маркетингову підтримку компаніям-клієнтам; а також інтегрованість інноваційної структури до регіональної економіки. У світовій практиці реалізуються багато форм регіонального інноваційного розвитку. Становлення моделей регіональних інноваційних процесів в кожній країні має певні особливості, зумовлені рівнем економічного розвитку країни, обсягом фінансових ресурсів, рівнем науково-технологічного розвитку та іншими факторами, які повинні враховуватися при запозиченні досвіду інших країн з метою створення національної системи управління регіональним інноваційним розвитком.

Висновки

регіоналізація глобалізація інноваційний економічний

Було досліджено три основні проблеми. Перша стосується вивчення теоретико-методологічних засад дослідження регіонального інноваційного комплексу та визначення його місця у сучасному економічному розвитку в умовах розгортання процесів світової глобалізації та регіоналізації. Друга полягає у науковому обгрунтуванні необхідності посилення інноваційного спрямування економічної політики нашої держави. Третя присвячена аналізу моделей нині діючих регіональних інноваційних комплексів та визначенню факторів, що стали запорукою в досягненні ними успіху з метою реалізації позитивного світового досвіду на основі його адаптування до умов вітчизняної економіки.

В умовах світової глобалізації відбувається трансформація чинників міжнародної конкурентоспроможності країн. Основними формами вияву глобальних трансформацій є посилення регіоналізації світового економічного розвитку та зростання рівня його інноваційності. Сучасний етап НТР зумовлює сформування нових принципів поділу праці на основі високих технологій, а запорукою економічного зростання є досягнення високого рівня інноваційності виробництва.

Згідно з основними закономірностями та тенденціями розвитку світогосподарських зв'язків формуються регіональні інноваційно-активні осередки із високою щільністю та рівнем концентрації економічної діяльності. Аналіз світового досвіду функціонування регіональних інноваційних структур дозволив визначити види регіональних інноваційних комплексів та особливості усталених (європейська, англо-американська, японська) та таких, що формуються, моделей регіональних інноваційних процесів (китайська, пострадянська) (рис. 1). Найістотнішими чинниками розвитку англо-американської моделі є: високий рівень витрат на наукові дослідження; висока координація досліджень у цивільній та оборонній сферах; тісні зв'язки між вузівським сектором науки і промисловістю, розвинутий ринок венчурного капіталу; сприятливі психологічні передумови; потужна система правового захисту. Базовими для японської моделі є принципи: суспільної корисності; превалювання суспільних інтересів над особистими; наявність коопераційних зв'язків між промисловістю, банківською сферою та сферою освіти; розширення бази фундаментальних досліджень; висока здатність до адаптації технічної інформації. Особливостями європейської моделі регіональних інноваційних процесів є: переважання удосконалюючих інновацій; проведення НДДКР на коопераційній основі; значне фінансування НДДКР, що проводяться малими та середніми фірмами, в межах програм регіонального, національного та європейського розвитку; активізація формування загального європейського простору в галузі освіти, науки та інновацій.

Прискорення інтеграційних процесів на європейському просторі передбачає необхідність врахування особливостей європейської інноваційної системи при запровадженні інноваційної моделі економіки в Україні. Високий рівень фундаментальних досліджень у ряді галузей вітчизняної науки та володіння передовими технологіями у високотехнологічному секторі промислового виробництва дозволить віднайти власну нішу в європейській інноваційній системі. Посилення міжнародного співробітництва України в сфері освіти й науки з європейськими закладами, запровадження світових стандартів щодо рівня освіти та якості підготовки фахівців, участь у проектах з проведення НДДКР на коопераційній основі є першочерговими заходами щодо адаптації національної інноваційної системи до європейської.

Регіональні інноваційні процеси відіграватимуть суттєву роль у розвитку міжнародного економічного співробітництва України на паритетній основі та забезпеченні її міжнародної конкурентоспроможності в нових умовах господарювання та високому динамізмі розвитку світової економіки. Використання регіонально-інноваційних чинників у зовнішньоекономічній стратегії надасть поштовх вітчизняній економіці до позитивних зрушень, економічного зростання та забезпечить реалізацію економічних інтересів України на міжнародних ринках.

Метою вітчизняної державної економічної політики в умовах обмеженості фінансових ресурсів є визначення найперспективніших галузей та регіонів вкладення коштів у їх розвиток. Пропонований дисертантом коефіцієнт інноваційного потенціалу дозволяє визначити оптимальні напрями концентрації ресурсів.

Відтак, об'єктивна необхідність щодо створення механізмів активізації регіональних інноваційних процесів зумовлює подальший науковий пошук оптимального вирішення даної проблеми. Вивчення та дослідження механізмів створення та функціонування регіональних інноваційних комплексів, формування їх оптимальної структури, визначення факторів середовища, що сприяють посиленню його експортної орієнтованості, а також виявлення процесів взаємодії регіональних інноваційних комплексів із регіональною та національною економікою, є одним із шляхів щодо її вирішення.

Размещено на Allbest.ru