Класифікація країн за рівнем соціально-економічного розвитку

Металургійний комплекс переживає кризу через нестачу власних металевих руд і палива. Чорна металургія - майже повністю (2/3) використовує руди з Африки, Австралії та Америки. Скорочено видобуток власних руд протягом останніх 30 років у п'ять разів. Для подолання кризи в галузі передусім змінюють її територіальну структуру: будівництво нових комбінатів у портових містах для використання імпортної сировини, закриття більшості старих комбінатів, які будувались біля вітчизняних родовищ руд і палива (табл. 2).

Найбільші експортери сталі - Німеччина, Франція, Бельгія, Люксембург. За виплавкою сталі Західна Європа має перше місце в світі (донедавна - друге місце після СРСР).

У кольоровій металургії лише алюмінієва промисловість на 30% спирається на власну сировину, використовуючи французькі та грецькі руди. Решта галузей працює на африканських і південноамериканських рудах, що їх отримує у вигляді концентратів.

Металургійний комплекс має такі галузі, які переживають важку кризу - потужності багатьох комбінатів використовуються на 50%. Його продукція - сталь, прокат, чавун, кольорові метали - забезпечує розвиток машинобудування. В цілому роль видобувних галузей важкої промисловості в регіоні значно менша, ніж у північноамериканському центрі; через нестачу власних сировинних ресурсів деякі галузі припиняють існування.

Обробні галузі зростають, у їхній структурі провідну роль відіграє виробництво засобів виробництва. Найвищі темпи зростання мають наукомісткі галузі машинобудування та хімії. На світовому ринкові регіон має провідні позиції у: виробництві оптичних приладів (Німеччина); виготовленні медикаментів та пластмас (Швейцарія, Великобританія, Італія); багато видів верстато- та суднобудування.

Машинобудування - провідна галузь регіону. Понад 30% зайнятих працює в машинобудуванні. Ця галузь виробляє 1/3 вартості промислової продукції. Західноєвропейський регіон має майже всі види машинобудівельних галузей (їх у світі нараховується біля 120); тут виробляється майже 40% світового виробництва ковальсько-пресового обладнання і верстатів (Італія, Швейцарія, Великобританія, Франція). В цілому регіон - найбільший у світі виробник та експортер машин і промислового обладнання.

Електротехніка - складний багатогалузевий комплекс, що випускає електронну, радіо- й телефонну апаратуру, енергетичне обладнання; дещо менша, ніж у США, питома вага галузей по виробництву побутової техніки. Біля 1/6 світової електротехніки припадає на Німеччину. Нідерланди - виробник радіоприймачів, телевізорів; Італія - один з найбільших у світі виробників пральних машин, холодильників.

Транспортне машинобудування - одна з провідних галузей, у якій висока питома вага автомобілебудування. Характерною ознакою його є висока концентрація на заводах провідних фірм Великобританії ("Бритиш Лейленд"), Італії ("ФІАТ"), Франції ("Рено") та Німеччини ("Фольксваген"). Майже 25% виробництва автомобілів припадає на філії американських фірм у Європі.

Суднобудування було провідною галуззю у 50-х роках XX ст., зараз регіон випереджає США, але поступається Японії. Провідні країни - Нідерланди, Франція, Іспанія, Швеція, Великобританія, Німеччина. Найвищого розвитку суднобудування досягло у Великобританії, Німеччині, Франції, Італії (високий рівень розвитку, багатогалузева структура), при цьому Німеччина виділяється найвищою експортною орієнтацією. Експортною спрямованістю окремих галузей, що досягли відповідного рівня розвитку, характеризуються Бельгія, Норвегія, Данія, Швеція, Нідерланди, Швейцарія. Недостатньо розвинене суднобудування в Іспанії, Австрії, Фінляндії, Ісландії, Ірландії, Греції, Португалії.

Хімічна промисловість також виробляє 1/3 світового випуску хімікатів. При цьому Німеччина та Франція входять до числа трьох найбільших у світі експортерів (і імпортерів) хімічних продуктів.

Останнє десятиріччя характеризується значним зниженням темпів розвитку хімії, появою кризових явищ. Експорто-орієнтовані товари тонкого органічного синтезу. Більшість країн має вузьку спеціалізацію: Франція виробляє синтетичний каучук, Швейцарія - фармацевтичну продукцію, Швеція - продукцію лісохімії, ФРН, Великобританія та Франція виробляють 2/3 (25%, 20%, 18% відповідно) хімічної продукції за собівартістю.

Галузі групи "Б" найвищого рівня досягли на початку XX ст., а тепер легка промисловість належить до кризових галузей. Майже всі країни Західної Європи за сучасних УМОВ на 50% споживають імпортний одяг (з країн, що розвиваються). Головна причина: втрата ринків збуту внаслідок швидкого зростання легкої промисловості у країнах Азії, Латинської Америки та Північної Африки. Питома вага легкої промисловості постійно зменшується - за останні 30 років удвічі-тричі.

Сільське господарство належить до високорозвинутих галузей, темпи його зростання були вищими, ніж темпи зростання кількості населення. Забезпеченість власними сільгосппродуктами сягає 95% (5% імпорту складають продукти тропічного сільського господарства). Регіон має високу питому вагу в світі: 30% молока, 20% м'яса, 15% зерна припадає на Західну Європу. Важливу роль відіграє в розвитку сільського господарства аграрна політика ЄС, вона передбачає єдиний контроль над цінами та ринком у сільському господарстві, спільноєвропейську зовнішню торговельну політику, єдиний екологічний контроль.

Відповідно до загальносвітових тенденцій організації сільгоспвиробництва у Західній Європі укрупнюються господарства, посилюється механізація їх та оснащення новітніми технологіями й технікою. Особливо високих показників досягай на півночі та в центрі Західної Європи - тут працюють великі сучасні спеціалізовані агропромислові об'єднання. Однак країни Південної Європи мають значно нижчі показники спеціалізації аграрних виробництв, нижчу товарність.

Завдяки постійній увазі до транспортної системи з боку урядів західноєвропейський регіон є одним із найрозвинутіших у світі.

В цілому співвідношення окремих видів транспорту у Західній Європі приблизно таке (сума - 100%):

морський-10;

річковий(внутрішній)-12;

трубопровідний-15;

залізничний-23;

автомобільний -40.

Туризм. Західноєвропейський регіон - найбільший у світі центр міжнародного туризму. Прибутки від туризму найвищі (на одного жителя) в Австрії та Швейцарії, а за кількістю туристів попереду Італія та Іспанія (по 40-42 млн щорічно). Для обслуговування туристів у Західній Європі працює біля 6 млн чоловік. Найулюбленіші місця відвідувань - Альпи та Середземномор'я. Тут обладнано численні бази, пансіонати, готелі тощо. У багатьох країнах сезонна зайнятість у системі обслуговування туристів частково допомагає вирішувати проблему безробіття, відроджує традиційні промисли.

Зовнішньоекономічні зв'язки західноєвропейського регіону складають розгалужену й розшаровану систему, мають планетарний характер. Вони виражаються у вигляді зовнішньої торгівлі, валютно-фінансових та кредитних операцій, виробничого кооперування та науково-технічного співробітництва, міжнародних послуг й інших форм міжнародних економічних відносин. Зовнішня торгівля має центральне місце і відіграє провідну роль у всій системі зовнішньоекономічних зв'язків. Західноєвропейський регіон зв'язаний торговельними відносинами з іншими країнами й регіонами світу більше, ніж США чи Японія. На Західну Європу припадає 40% товарообороту світу, хоча за межі Західної Європи вивозиться лише третина товарів, що експортуються, а решта реалізується на внутрішньому ринку. В теперішній час переміщення товарів з однієї держави на територію іншої поки що мало відрізняється від зовнішньої торгівлі у межах ЄС, що формально утворює спільний ринок. З прийняттям Маастрихтських угод останній став фактично спільним у західноєвропейському регіоні. Зовнішньоторговельний комплекс помітно зріс після Другої світової війни. Невеликі розміри території більшості країн, обмеженість їхньої сировинної бази, з одного боку, поглиблення спеціалізації та інтеграції - з іншого, зумовили постійно зростаючу роль зовнішньої торгівлі у розвитку національних господарств і господарства регіону в цілому. За обсягом торгівлі Західна Європа перевершує такі країни, як США та Японія.

Імпорт значно перевищує експорт. Головні статті імпортних надходжень - корисні копалини (металеві та паливні), фураж. Експортуються хімікати, машини, промислове обладнання, продовольчі товари. Частка зовнішньої торгівлі у ВНП перевищує 20- 25%.

Між країнами регіону встановлено міцні торговельні відносини - питома вага взаємної торгівлі складає 66% зовнішнього товарообігу; 20% припадає на країни, що розвиваються; 12% - на інші розвинуті країни світу (враховуючи Японію та США), майже 2% - на постсоціалістичні країни Східної Європи.

Дефіцит зовнішньої торгівлі у платіжному балансі багатьох країн компенсується торгівлею патентами та ліцензіями, експортом капіталу, фрахтом, туризмом. Порівняно з іншими західноєвропейськими країнами в плані балансу зовнішньої торгівлі у найбільш сприятливих умовах перебуває ФРН. Тільки вона досягла активного сальдо торговельного балансу і завдяки цьому отримала можливість "покривати" зростаючий та дедалі дорожчий імпорт сировини, палива й продовольства. Аналіз за тривалий час свідчить про досить стійке становище ФРН у світовій торгівлі. Щодо Франції й, особливо, Великобританії та Італії, то для них характерні великі дефіцити торговельних балансів, що утворились ще в 70-ті роки (внаслідок багатьох різноманітних криз) й істотно погіршили зовнішньоторговельне та валютне становище цих країн.

Західна Європа має чільне місце у системі зовнішньоекономічних зв'язків з країнами, які розвиваються. 70-ті роки започаткували формування нового механізму цих зв'язків. Це зумовлено фундаментальною перебудовою структури міжнародних економічних відносин, які склалися в колоніальну епоху і закріпили економічну відсталість країн, що розвиваються. Головною суттю перебудови стало створення гарантованих умов розвитку їхніх національних економік і остаточне подолання вкрай нееквівалентного (а за характером - грабіжницького) обміну.

Особливу увагу звернемо на проведення тонкої політики західноєвропейськими стратегами, націленої на збереження "європейської присутності" у колишніх колоніях, на розширення з ними зовнішньоекономічних зв'язків. Вони намагаються надати контактам з молодими національними державами того особливого характеру, значно кращих умов і більш сучасної моделі відносин, ніж ті, які пропонують інші розвинуті держави. У цьому вбачається один із дійових засобів у боротьбі з конкуренцією монополій США та Японії. Посилення позицій Західної Європи у світовому господарстві, зокрема у розстановці сил ЄС, викликане передусім намірами закріпити сферу впливу в географічне близьких районах Середземномор'я, Близького Сходу й Африки.

Важливо застерегти, що така західноєвропейська політика ще в недалекому минулому враховувала наміри і вплив на молоді національні країни соціалізму, особливо СРСР.

Крах соціалізму позначився на системі зовнішньоекономічних зв'язків з країнами, що розвиваються, і проявився у тимчасових "нішах", які досить динамічно заповнюють країни західноєвропейського регіону.

Зв'язки між Західною Європою і країнами, що розвиваються, ґрунтуються передусім на двосторонніх економічних відносинах, їхню базу утворюють: поділ праці, що склався історично, експорт капіталу, зовнішня торгівля й т. ін. Тенденції до зміни старого поділу праці як наслідку колоніального панування відображаються в індустріалізації молодих держав, їхньому прагненні до рівноправного становища у світовому господарстві. До того ж різко змінюються умови відтворення і в самих розвинутих країнах західноєвропейського регіону (особливо під тиском НТР), спостерігається інтенсифікація господарських зв'язків між державами Західної Європи, насамперед у межах ЄС. Це помітно відобразилось на їхньому експорті та імпорті з країнами, які розвиваються. Так, із 1955 р. по 1972 р. питома вага останніх в імпорті з країнами Західної Європи знизилася з 24% до 15%, а в експорті - з 25% до 13%. Але від 1972 р. питома вага країн, що розвиваються, в імпорті й експорті Західної Європи стала помітно зростати порівняно з попередніми роками. Значення західноєвропейського регіону у зовнішній торгівлі з молодими національними державами набагато більше, ніж США і Японії. Особливо це стосується торгівлі країн Західної Європи з державами ОПЕК. Суттєвим є і той факт, що всі західноєвропейські країни є членами ГАТТ. Найважливіші ринки збуту сировини країнами, що розвиваються (Африки та Близького Сходу), зосереджені в Західній Європі. Але в даний час інтереси останніх посилюються і відносно інших країн Азії й Латинської Америки. Це більше стосується експорту промислових товарів та імпорту сировини й продовольства. Спеціалізація західноєвропейського експорту на промислових товарах виражена чіткіше, ніж у США. Тому в їхньому експорті в країни, що розвиваються, значну роль відіграють продовольчі товари, машини і обладнання. Крім того, треба мати на увазі, що американські (а також японські) концерни більше, ніж західноєвропейські, виготовляють промислову продукцію безпосередньо в країнах, які розвиваються.

Щодо імпорту з молодих незалежних країн у Західну Європу, то він має сировинну спеціалізацію. Так, майже 90% його складають сировина й продовольство: нафта, кольорові метали, добрива, бавовна та волокно, масло й жири. Узагальнюючи характеристику позиції Західної Європи у зовнішньоекономічних зв'язках з країнами, які розвиваються, і відзначаючи деякі їхні переваги порівняно з США та Японією, слід підкреслити, що вони ще недостатньо сталі, але є підстави оцінити їх як довгострокову тенденцію. А окрім того, трансформація постсоціалістичних країн до ринкової економіки і поглиблення їхніх зв'язків з країнами західноєвропейського регіону та іншими (Близького Сходу, Африки) будуть поступово послаблювати названі переваги Західної Європи.

Висновок

Таким чином ми бачимо, що усі країни світу класифікуються не тільки за географічними та культурними показниками, але й класифікують за рівнем соціально-економічного розвитку. Отже ми побачили, що до рівню соціально-економічного розвитку країн світу входять такі показники як: рівень індустріального та наукового розвитку, політичні та соціальні напрями, економічні показники та ВВП. Але не потрібно забувати й про ресурси кожної країни. Отже, у країнах, де відбулася ефективна розбудова ринкової економіки, застосовувалася стратегія оптимального комбінування мобілізації державних, позичкових і приватних ресурсів з метою структурної модернізації.

Ми побачили що,різний ефект стратегій лібералізації в НІК та Латинській Америці пояснюється тим, що у перших вона виступала логічним продовженням ефективної промислової політики, у другій - стала реакцією на поразку стратегії імпортозаміщення. Окрім того, у країнах Південно-Східної Азії лібералізація проводилася поступово, вибірково і контрольовано, тоді як у Латинській Америці вона набула вигляду "шокової терапії".

Активна політика розвитку власних конкурентоспроможних виробників, що застосовувалася в НІК на тлі імпортних обмежень, виявила більшу ефективність, ніж лібералізація імпорту та надання світовому ринку права вибору національних компаній, що гідні існування. Промислова стратегія НІК, таким чином, була активною і спрямовувалася на створення динамічних порівняльних переваг та розвиток експортних галузей. У країнах Латинської Америки - переважно пасивною, зорієнтованою на експлуатацію наявних статичних порівняльних переваг у світовій торгівлі та імпортозаміщення. Пріоритетність розвитку низько-технологічних виробництв та імпорту продуктів високих ступенів обробки неминуче призводить до прискорення зростання імпорту стосовно експорту.

Отже, нині стратегія лібералізації зовнішньої торгівлі є ефективною лише за динамічних порівняльних переваг країни щодо продуктів, у яких технологічна складова відіграє значну роль. Якщо для товарів, на яких спеціалізується країна, потенціал технологічного вдосконалення низький або значною мірою вичерпаний, торговельна лібералізація веде до поступового відпливу капіталів та погіршення платіжного балансу. Власне, можна сказати, що у НІК активна і послідовна економічна стратегія держави сама становила важливу конкурентну перевагу.

Спільними рисами економічних стратегій НІК є динамічний розвиток сільського господарства, швидкі зростання експортних виробництв, демографічні зміни, значні частка заощаджень та інвестицій, великі обсяги інвестицій у людський капітал. Ці риси взаємопов'язані. Прогрес в аграрному секторі вивільнив робочу силу для промисловості, надав можливість прискореному розвитку експортного сектора, доходи від якого стали джерелом інвестицій у виробництво і людський капітал. Позитивний вплив на гуманітарну політику НІК мали закономірні для етапу економічного зростання значні демографічні зміни: скорочення рівня народжуваності, збільшення тривалості життя та зменшення темпів приросту населення. Це сприяло збільшенню питомих витрат на освіту, соціальні потреби, підвищенню якості освіти. У свою чергу, вкладення в людський капітал сприяли підвищенню продуктивності інвестицій, полегшували перенесення технологій, підвищували якість та дієвість заходів державної економічної політики.

Запровадження кредитної підтримки бідних верств населення, земельна реформа, вкладення у соціальну сферу та прогресивне оподаткування, застосовані в НІК, мали значно більший вплив на розвиток соціальної справедливості, підтримку суспільної злагоди, соціальної стабільності та легітимності економічної стратегії, ніж політика цільових соціальних витрат у країнах Латинської Америки. Остання стратегія малоефективна, оскільки багато з тих, хто потребує допомоги, з різних причин не входить у соціальну мережу. Відсутній синергічний ефект соціальних витрат. Розпорошуючись, вони виявляються недостатніми для окремої людини, не сприяють соціальній злагоді, оскільки допомагають меншості населення. Велике землеволодіння, що зберігається у Латинській Америці, є матеріальною основою збереження значної нерівності. На думку автора, саме спричинена цим низька легітимність державних економічних стратегій перешкодила розробці зваженого, послідовного та збалансованого курсу побудови ринкової економіки.

Важливу роль відіграла ідеологія спільної участі в економічному зростанні, що панувала у НІК, та забезпечила приблизну рівність учасників економічного процесу щодо можливостей, які надає зростаюча ринкова економіка. Це дозволило встановити спільну спрямованість державних і приватних економічних інтересів, забезпечило узгодження державних і приватних економічних стратегій для макроекономічної стабілізації та зростання.

Основою національного економічного успіху НІК, таким чином, є насамперед економічна стратегія, що ефективно поєднала соціокультурні чинники, конкуренцію та централізацію, підтримку здорових фінансів, експортну орієнтацію та протекціонізм, велику частку витрат на освіту, науку та технології. Завдяки реалізації цієї послідовної, логічно узгодженої стратегії було сформовано сучасні високорозвинені, конкурентоспроможні економіки.

Список використаної літератури

1. Авдашева С. Турция: национальная модель либерализации экономики // Вопр. экономики. - 1992. - № 11. - С. 93-101.

2. Андрианов В. Роль государства в формировании рыночной модели динамичной экономики в Южной Корее // Экономист. - 1994. - № 8. - С. 90-96.

3. Белов Д. Изменения экономических функций государства: опыт латиноамериканских стран // Мировая экономика и междунар. отношения. - 1996. - № 6. - С. 121-129.

4. Бузгалин А., Колганов А. Либерализация versus модернизация // Вопр. экономики. - 1997. - № 8. - С. 38-56.

5. Бьюкенен Дж. Конституция экономической политики // Вопр. экономики. - 1994. - №6. - С. 104-113.

6. Ван дер Вее Г. История мировой экономики. 1945-1990. - М. : Наука, 1994. - 413 с.

7. Велиев Д. Государственные финансы и социально-экономическое развитие Турции. - Баку : Элм, 1991. - 240 с.

8. Вергун В., Вергун Л. Інституціональна економіка та кліометрія Д.Норта і Р.Фогеля // Економіка України. - 1996. - № 5. - С. 78-83.

9. Вечерник Й. Vox Populi - Что люди думают о реформах, проводимых в их странах? // Трансформация. - 1997. - № 2. - С. 13.

10. Військово-промисловий комплекс України та основні напрямки підвищення ефективності експорту зброї (анотований звіт). - К.: УДНДІМЗЕІ - 1995.

11. Власюк С.І. Світовий ринок зброї і Україна. - Л., 1995.

12. Гао Далин. Экономический рост и экономическая стабильность по-китайски // Рос. экон. журн. - 1995. - № 9. - С. 81-83.

13. ГациридзеХ. Латиноамериканский опыт экономического реформирования // Рос. экон. журн. - 1997. - № 8. - С. 86-94.

14. Доклад международного совещания "за круглым столом" по вопросу о новой роли организаций предпринимателей в странах с переходной экономикой, Женева, 29-31 мая 1995г. - Женева : Междунар. бюро труда, 1995. - 38 с.

15. Жуков С.В. Роль государства в сотворении "южнокорейского чуда" // Рос. экон. журн. - 1993. - № 5. - С. 98-104.

Размещено на Allbest.ru