Міжнародний рух робочої сили

Таблиця 2.1.

Українська діаспора

Указані цифри охоплюють українців за походженням різних поколінь, які постійно проживають у вказаних країнах, і переважна більшість яких є їх громадянами. Що ж стосується заробітчан -- громадян України останньої хвилі, які сьогодні легально й нелегально перебувають за кордоном, їх кількість за різними оцінками коливається в межах 3--10 млн. осіб. Здебільшого вони знаходяться як у вже згаданих країнах Західної, Центральної та Східної Європи, так і в Чехії, Угорщині, Іспанії, Португалії, Італії та багатьох інших. У мас-медіа були відтворені такі дані, що в сучасному світі в різних країнах за межами України 20 млн. осіб ідентифікують себе як українці. Якщо розглянути нашу новітню історію від середини 80-х років по теперішній час, можна зробити певні узагальнення та висновки. По-перше, еміграцію з України можна розподілити на три періоди, які за кількісними та якісними показниками суттєво відрізняються між собою. Перший період розпочався під час «горбачёвской перестройки» та скінчився практично з набуттям Україною незалежності. Характерною рисою того часу було те, що в західні країни виїжджали здебільшого представники інтелектуальної та культурної еліти. Незважаючи на суперечливі статистичні дані щодо цієї еміграційної хвилі (від 30-40 до 100-120 тисяч), що взагалі свідчить про відносно незначний кількісний індекс еміграції, втрати України в стратегічному плані розвитку нації дійсно величезні.

Другий період охоплює 1991 -- 1995 роки. Йому притаманні емігранти з числа висококваліфікованих робітників та інженерно-технічних працівників. Хоч і в даному випадку статистика не дає точної кількості емігрантів, за різними джерелами йдетеся про сотні тисяч осіб.

У третій хвилі, що розпочалася в середині 90-х років і триває й дотепер, переважають промислові робітники середньої кваліфікації, будівельники та інші аналогічні категорії працівників, а також люди без професії та спеціальності, яких можна охарактеризувати французьким виразом «pret a tout», тобто «готовий на все». Із загальної кількості вибулих за кордон у 2008 році (46182 особи), територіальними лідерами є Донецька область (більше 6 тис), Республіка Крим (більше 4 тис), Луганська, Харківська та Дніпропетровська області (більше 3 тис. кожна). Варто додати, що, на жаль, серед тих, хто покинув батьківщину в цей період переважає молодь, яка не бачила перспектив для себе вдома.

За даними зарубіжної преси найбільша кількість (близько одного мільйона осіб) українців працює сьогодні легально й нелегально в Росії, 500 тис. -- в Італії, по 300 тис. - у Португалії та Німеччині, 200 тис. -- у Великій Британії, більш ніж по 150 тис. - у Франції та Іспанії. Є цікаві дані щодо статевого розподілу заробітчан. Так, в Італії на долю жінок припадає близько 90% від загальної чисельності заробітчан з України, в той час як у Португалії та Іспанії працюють переважно чоловіки (70-80%). Щодо віку, то як чоловіки, так і жінки мають здебільшого 20-45 років, 80% з них знаходяться в шлюбі і мають дітей.

Взагалі основними чинниками, які спричиняли й спричиняють сьогодні еміграційні хвилі в Україні, є такі:

- комплекс економічних причин (несприятлива економічна ситуація, низька заробітна плата, безробіття, закриття заводів та фабрик, конверсія оборонного комплексу тощо);

- страх за життя та здоров'я себе і рідних. За офіційними даними Держкомстату України, за роки незалежності від нещасних випадків, отруєнь, травм, вбивств, самогубств тощо ми втратили більше мільйона осіб, здебільшого, молодих у розквіті сил;

- лібералізація режиму виїзду громадян за кордон;

- інтенсифікація зовнішньоекономічної діяльності, швидкий розвиток міждержавних зв'язків, в тому числі гуманітарних. По різному складаються долі наших співвітчизників на чужині. Предметом особливої уваги з боку держави безперечно мають бути ті, хто тимчасово покинув Україну здебільшого з метою покращення свого матеріального стану. На жаль, більшість з них, навіть з числа легально працевлаштованих, практично не мають ніякого соціального захисту в країнах, де перебувають. Основні причини такої ситуації:

- відсутність ратифікації Україною низки конвенцій МОП щодо трудящих-мігрантів;

- необізнаність наших громадян як з нормами міжнародного права, так і з національними законодавчими базами країн-реципієнтів;

- відсутність механізмів реалізації вже узгоджених, підписаних та ратифікованих двосторонніх та багатосторонніх угод;

Серед двосторонніх та багатосторонніх договорів щодо наших громадян, які працюють у країнах СНД і, насамперед, у Росії можна зазначити такі: Угода про гарантії прав громадян держав -- учасниць СНД у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 року; Угода між урядами України та Росії про трудову діяльність та соціальний захист громадян, працюючих за межами своїх держав від 14.01.1993 року; Угода про порядок переказу та виплати пенсій від 30.07.1996 року між урядами України і Росії; Угода про переказ коштів від 9.09.1996 року, укладена між державами -- членами СНД.

Серед країн Західної Європи доцільно окремо виділити Португалію, з якою укладено низку угод, що реально спроможні забезпечити соціальний захист українців-заробітчан.

Як відзначалося вище, Україна належить до числа країн, які виступають одночасно і як донори, і як реципієнти робочої сили. Так, у 2008 році за даними Держкомстату України, в нашу державу офіційно прибуло 38567 осіб, що тільки на 7615 чоловік менше кількості вибулих.

Якщо розглянути якісний склад прибулих, то останній упродовж 1998--2008 рр. майже стабільно складається з кількох категорій:

1. Громадяни інших держав, які в різні часи добровільно покинули свої домівки в пошуках кращої долі і які зберегли національну свідомість, мову, культуру, тобто власну ідентичність, і з набуттям Україною незалежності повернулися на батьківщину. Серед них є як такі, що натуралізувалися, так і ті, що зберегли підданство інших держав. Більшість осіб цієї категорії, кількість яких можна оцінити тисячами, є представниками світової інтелектуальної еліти. Їх вплив на демократичні процеси в Україні є вельми потужним.

2. Громадяни інших держав - країн СНД, які на момент розпаду Радянського Союзу працювали за контрактами в районах з екстремальними умовами праці на територіях сучасної Росії, Казахстану, Туркменістану тощо.

3. Особи різних національностей, що були в різні періоди і за різних обставин вислані або організовано депортовані з України. Значну кількість серед них становлять кримські татари, які за сталінським указом у 1944 р. були примусово виселені зі своєї історичної батьківщини -- Криму. На жаль, в умовах сучасних економічних негараздів матеріальна допомога татарам-репатріантам, яка передбачена з боку держави на законодавчому рівні, далеко не повністю задовольняє потреби прибулих репатріантів.

4. Вимушені переселенці з тих країн, де з різних причин склалися форс-мажорні обставини. Так, ще на початку 1992 р. Україна
прийняла близько 60 тис. чоловік із Молдови з районів бойових
дій. Кілька тисяч прибуло також із Грузії, Вірменії, Таджикистану
та інших країн, де відбувалися військові конфлікти та перевороти.

З 1996 р. на підставі Закону «Про біженців» (1993 р.) таким особам надається статус біженця.

Рис. 2.1. Кількість біженців за даними Держкомстату України

5. Нелегальні мігранти, які використовують Україну як транзитну державу на шляху до Західної Європи. На превеликий жаль, наші співвітчизники -- мешканці прикордонних регіонів в умовах економічної кризи і хронічного безробіття часто не просто сприяють, але й організують нелегальне транспортування мігрантів, отримуючи за кожного винагороду від кількох сотень до кількох тисяч доларів США. У свою чергу, це є фоном і чинником кримінальної торгівлі людьми, транзиту зброї, наркотиків. Усе це значно погіршує і без того важку криміногенну ситуацію в державі. Більше того, це впливає на санітарно-епідеміологічні аспекти безпеки нації, адже багато з нелегалів є носіями дуже небезпечних захворювань, таких, як СНІД, малярія, туберкульоз тощо.

Завдяки зусиллям правоохоронних органів більшість мігрантів-нелегалів затримуються в Україні. Але невідпрацьованість механізмів депортації і постійна відсутність коштів для цього (висилка лише одного нелегалу обходиться державі від однієї тисячі доларів США і вище), призводять до того, що мігранти роками знаходяться в Україні як дешева робоча сила для нечистоплотних бізнесменів, а нерідко й поповнюють ряди бомжів та злочинців.

Особи, які тимчасово легально працюють в Україні без спеціального дозволу. Цю нечисленну групу складають: представники зарубіжних компаній, насамперед, транспортних; працівники закордонних мас-медіа, акредитовані в Україні; працівники аварійно-рятувальних служб та деякі інші.

Особи, які легально прибувають в Україну для постійного або тимчасового проживання з метою працевлаштування або навчання. Серед них значну частину складають бізнесмени, фахівці з різних галузей, викладачі, студенти.

Усі перераховані категорії мігрантів, їх кількісна та якісна оцінка, сучасний стан та імміграційні тенденції наочно свідчать про складність і суперечливість процесів, що відбуваються в цій сфері соціального й економічного життя держави. Паралельність дії як позитивних, так і негативних чинників впливу імміграції на життя країни і, відповідно, її соціально-економічні наслідки вимагають їх адекватної оцінки та здійснення впливу з боку держави. Недооцінка тих чи інших аспектів імміграції може стати у майбутньому причиною серйозних соціальних потрясінь, що красномовно підтверджується трагічними подіями навіть у такій багатій на іммігрантські традиції країні як Франція.

З метою суттєвого поліпшення ситуації щодо еміграції та імміграції та розробки подальшої ефективної політики в цій сфері в нашій державі вважаємо за доцільне:

- ратифікувати Конвенції Міжнародної Організації Праці «Про трудящих-мігрантів» (1949 р.) та Конвенцію «Про зловживання у сфері міграції та забезпечення трудящим-мігрантам рівних можливостей» (1975 р.), де передбачені основні норми умов, праці, побутового та житлового забезпечення, транспортування та соціального страхування працівників;

у консульських відділах у складі посольств України в державах, де тимчасово працює значна кількість наших громадян, ввести посаду аташе з питань працевлаштування та соціального захисту;

створити постійно діючу інформаційну мережу для ознайомлення як громадян України, так і іноземців з усім комплексом питань щодо міграції;

привести до відповідності умовам сьогодення вже напрацьовану національну законодавчу базу як з огляду на власні пріоритети, так і відповідно до вимог сучасної цивілізованої міграційної політики, прийнятої у більшості країн світу;

посилити кримінальну відповідальність щодо осіб, що причетні до нелегальної міграції, торгівлі людьми тощо;

розробити квоти на в'їзд в Україну з метою працевлаштування для різних категорій мігрантів;

опрацювати питання щодо доцільності прийняття спеціального закону «Про міграцію»;

удосконалити й врегулювати із зацікавленими країнами процедури примусової депортації нелегальних мігрантів;

в Законі про Державний бюджет передбачати витрати, пов'язані з реалізацією відповідних нормативно-правових актів про імміграцію.

Входження України до глобального світового ринкового середовища шляхом докорінної трансформації як внутрішніх, так і зовнішніх соціально-економічних відносин, передбачає її інтеграцію до сучасного міжнародного ринку праці. Це вже відбувається сьогодні та реально впливає на різні сторони життя як мільйонів громадян України, так і багатьох іноземців, і вимагає постійної наполегливої роботи по вдосконаленню еміграційної та імміграційної політики держави[6, с. 73]

РОЗДІЛ ІІІ. ПЕРСПЕКТИВИ Й ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ АКТИВІЗАЦІЇ ПРОЦЕСІВ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ

3.1 Економічні ефекти міграції

Міждержавні переміщення робочої сили можуть мати різні економічні наслідки та призводити до виникнення досить складних проблем у країнах-експортерах та країнах-імпортерах робочої сили.

Для аналізу економічних наслідків міжнародної міграції робочої сили скористаємося простою економічною схемою імміграції, зображеною на рис. 3.1, та зробимо такі припущення:

головною та єдиною причиною міжнародної міграції є різний рівень середньої реальної заробітної плати у різних країнах;

у світі є дві країни: країна 1 з низькими доходами та трудовими ресурсами у розмірі ОС, яка є експортером робочої сили; країна 2 з високими доходами та трудовими ресурсами у розмірі ОС, яка є імпортером робочої сили;

прямі D₁ та D₂ показують попит на робочу силу відповідно у країні 1 та країні 2;

якщо міжнародної трудової міграції не існує, то обидві країни використовують весь наявний у них запас трудових ресурсів всередині країн та забезпечують середній рівень реальної зарплати у розмірі відповідно Р та P';

міжнародна міграція не веде ні до яких витрат;

у жодній з країн закони не перешкоджають міжнародній
міграції.

Оскільки середня реальна заробітна плата у двох країнах різна і обмеження на вільне міжнародне переміщення робочої сили в них відсутні, робітники з країни 1 будуть емігрувати в країну 2 доти, доки заробітна плата в обох країнах не встановиться на однаковому рівні Р?. Кількість робітників-емігрантів із країни 1 в країну 2 у такому випадку буде дорівнювати FC (F'C')

Еміграція робочої сили із країни 1 буде мати такі наслідки для її економіки:

1) середній рівень реальної заробітної плати зросте з Р до Р?;

2) обсяг національного продукту (сума граничного продукту,
створеного робочою силою у грошовому виразі) зменшиться з ОАВС
до ОАDF;

3) загальний фонд заробітної плати (ставки заробітної плати, помножені на кількість працівників) зміниться з ОРВС до OР?DF;

4) дохід бізнесу (підприємців), який дорівнює різниці обсягу національного продукту та загального фонду заробітної плати, зменшиться з РАВ до РAD.

Імміграція робочої сили у країну 2 буде мати такі наслідки для її економіки:

1) середній рівень реальної заробітної плати впаде з Р' до Р?;

обсяг національного продукту збільшиться з О'А'В'С до О'А'D'F';

загальний фонд заробітної плати зміниться з О'Р'В'С до O' Р?D'F';

4) дохід бізнесу (підприємців) збільшиться з Р'А'B' до Р?A'D'.

З погляду усього світу (обох країн) міжнародна міграція робочої сили з країни 1 до країни 2 приведе до зростання реального обсягу національного продукту у всьому світі з (ОАВС + О'А'В'С') до (ОАDF + О'А'D'F'), тому що приріст національного продукту С'В'D'F' у країні 2 перевищує втрати національного продукту FDBC у країні 1. Отже, можна зробити висновок: усунення законодавчих бар'єрів для міжнародного руху робочої сили збільшує економічну ефективність у всьому світі. Увесь світ виграє завдяки тому, що люди можуть вільно переїхати до тієї країни, де вони зможуть зробити вагоміший внесок у світове виробництво. Міжнародна міграція дає змогу виробляти більший обсяг національного продукту з тим самим обсягом ресурсів.

Під час розгляду економічних аспектів міграції робочої сили для спрощення аналізу були зроблені деякі припущення, відкинуті деталі, які можуть вплинути на остаточні висновки. Розглянемо вплив цих додаткових чинників.

51

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 3.1. Проста економічна схема імміграції

1. Витрати міграції. Міжнародна міграція спричиняє витрати, пов'язані з переїздом та перевезенням особистого майна, альтернативні витрати, викликані втратою доходу під час переїзду та влаштування у країні, що приймає, витрати, пов'язані з адаптацією до нової культури, мови, клімату тощо. Якщо ці витрати перевищують вигоди, які принесе висока заробітна плата у країні, що приймає, то потенційний емігрант відмовляється від еміграції. Для схеми наявність витрат міграції означає, що експорт робочої сили з країни 1 до країни 2 не досягне рівня FC (= C'F'), за якого заробітні плати у них зрівняються. Зарплата у країні 2 залишиться вищою, ніж у країні 1. І більше того, вигода від еміграції для усього світу буде менша.

Грошові перекази. Країна-експортер робочої сили зазвичай отримує своєрідну плату за такий експорт у вигляді переказів назад на батьківщину частини доходів емігрантів своїм сім'ям. Це призводить до перерозподілу чистої вигоди від еміграції між країною-експортером і країною-імпортером робочої сили. Грошові перекази емігрантів, що працюють у країні 2, призведуть до того, що приріст обсягу національного продукту в країні 2 та втрати в обсязі національного продукту в країні 1 будуть меншими, ніж це зображено.

Зворотні потоки. Повертаючись на батьківщину, емігранти привозять з собою значні матеріальні цінності та солідну робочу кваліфікацію та управлінський досвід, який вони потім використовують у своїй країні. Отже, зворотні потоки, тобто повернення емігрантів додому із заробітків за кордоном, з часом змінюють співвідношення вигод та втрат у країні 1 та країні 2. Проте дуже часто емігранти, набувши досвід та кваліфікацію, залишаються у країні, що приймає. До того ж здебільшого країну залишають найбільш кваліфіковані працівники, тобто відбувається "втрата інтелекту", що призводить до зниження технологічного потенціалу країн-експортерів робочої сили, падіння їх загального наукового та культурного рівня.

Безробіття. Частою причиною міграції є не відмінності у рівнях заробітної плати у різних країнах, а хронічне безробіття або неповна зайнятість. Внаслідок цього країна 1 виграє від еміграції безробітних, тому що вони не беруть ніякої участі у створенні національного продукту країни 1 та живуть на трансфертні платежі за рахунок тих, що працюють. Добробут громадян країни 1 збільшиться на суму цих трансфертних платежів, якщо безробітні емігрують до країни 2. І навпаки, якщо робітники-емігранти не зможуть знайти роботу в країні 2 та будуть отримувати засоби до існування за рахунок тих, що працюють у країні 2, то середні реальні доходи робітників країни 2 зменшаться.

Фіскальні аспекти. Вплив іммігрантів на податкові надходження та державні втрати країни, що приймає, залежить від характеристик самих іммігрантів. Якщо іммігранти молоді, кваліфіковані, освічені, володіють мовою країни, що приймає, то вони знайдуть собі відповідну роботу і будуть платити великі податки. Якщо іммігранти некваліфіковані, не знають мови, то їм буде потрібна державна або доброчинна допомога протягом декількох років, щоб вивчити мову та асимілюватись.

Проблема імміграції ускладнюється цілою низкою позаекономічних чинників. Масову міграцію завжди супроводжують зростання соціальної напруги у суспільстві, злочинності, конфлікти на расовому, національному чи релігійному ґрунті та інші негативні явища.[7, с. 224]

3.2 Наслідки активізації міжнародних міграційних процесів для економік різних країн

Як соціально-економічне явище міграція має свої як позитивні, так і негативні наслідки. Це твердження стосується як експортерів, так і імпортерів робочої сили. В загальному вигляді ці наслідки представлені в таблиці 3.1. Більшість з них не потребує пояснень, але деякі варто прокоментувати та проілюструвати прикладами.

Так, для багатьох країн-експортерів приватні перекази є найголовнішою формою валютних надходжень. У 80-і роки XX століття в Югославії щорічні сумарні надходження від емігрантів (приватні перекази плюс повернені накопичення) складали приблизно 7 млрд. дол. США. Річна сума грошових переказів до десяти основних країн-експортерів у 90-і роки XX століття перевищувала 1 млрд. дол. США, в тому числі: до Греції - 7-8; Португалії - 7-7,5; Єгипту -4-5; Мексики - 4-4,5; Індії - 3-4; Бразилії - 3-4; Марокко - 2,5.

Як свідчать національні статистичні органи країн-експортерів, при поверненні на батьківщину емігранти привозять накопичення й речі довготривалого використання на суму, що в середньому дорівнює їх попереднім переказам. Враховуючи динаміку та тенденції на ринках праці країн-потенційних імпортерів, прогнозуючи зміни у попиті на окремі професії та спеціальності, передбачливі бізнесмени країн -- традиційних експортерів організують попередню фахову підготовку майбутніх емігрантів, дають мінімальні мовні знання і забезпечують цільове використання робітників за попередніми контрактами з фірмами країн-імпортерів. В інших випадках емігранти після навчання влаштовуються самостійно. Але в будь-якому разі вони зобов'язуються сплачувати частину своєї зарплати в іншій країні фірмі-організатору навчання і найму. У Південній Кореї емігранти, що працюють за кордоном і які пройшли попереднє навчання та професійне тренування, мають сплачувати певний час як компенсацію до 80% свого заробітку. міграція робоча імміграція

Підсумовуючи наведене вище, можна зробити висновок, що міграція населення і, в першу чергу, економічно-активної його частини, є об'єктивною закономірністю розвитку продуктивних сил людства. Вона, крім того, сприяє покращенню глобальної демографічної ситуації, забезпечуючи приплив надлишкових (в окремих країнах) людських ресурсів до тих регіонів світу, де в них є потреба. З гуманної, цивілізованої точки зору - це можливість вільного вибору вільної людини, це реалізація її невід'ємного права на свободу щодо місця проживання, яка може обмежуватися, крім окремих випадків (наприклад, обізнаність особи щодо державних таємниць) тільки двома обставинами, а саме: бажанням особи емігрувати і готовністю тієї чи іншої країни його прийняти.

Наслідки для країн імміграції.

1. Країни імміграції мають суттєві вигоди від підготовки спеціалістів іншими країнами. Так, за сучасними оцінками, чиста вигода для країни, що приймає, від залучення одного "середнього" вченого-гуманітарія становить 230 тис. дол. США, вченого у галузі суспільних наук -- 235 тис. дол., інженера -- 253 тис. дол., лікаря -- 646 тис. дол.

2. Фірми країн імміграції мають економію як за рахунок нижчої оплати праці іммігрантів, так і за рахунок того, що праця іноземних робітників дає змогу знизити загальний рівень заробітної плати.

3. Робітники-емігранти сприяють омолодженню структури трудових ресурсів країн імміграції.

4. Грошові перекази емігрантів на батьківщину сприяють розширенню реалізації товарів країн імміграції за кордоном.

Разом з тим наплив робітників з-за кордону ускладнює проблему зайнятості в країні, негативно впливає на економічне становище-місцевих працівників. Поряд з економічними, виникають соціальні, культурні, правові та інші проблеми.

Наслідки для країн еміграції.

Для країн еміграції повернення досвідчених кваліфікованих робітників після роботи за кордоном сприяє розвитку національної економіки.

Таблиця 3.1.

Позитивні та негативні соціально-економічні наслідки міграції робочої сили країн-експортерів та країн-імпортерів

Для деяких з цих країн грошові перекази емігрантів є основним джерелом валютних надходжень, яке перевищує надходження валюти від експорту товарів.

Водночас еміграція завдає шкоди країнам, оскільки національна економіка втрачає наймобільнішу і, як правило, найкращу частину трудових ресурсів. Це веде до старіння структури трудових ресурсів.

Серйозною є проблема реадаптації робітників, які повертаються після роботи за кордоном і відвикли від місцевих умов праці та життя.

Особливо негативні наслідки для країн еміграції має відплив висококваліфікованих спеціалістів та вчених. Тому уряди цих країн намагаються проводити політику гальмування такого процесу.[8, с. 201]

3.3 Центри тяжіння трудової міграції в світі та форми сучасного державного управління міграційними процесами

Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула характеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець XX ст. кількість країн, залучених до міжнародного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за рахунок Центральної та Східної Європи, а також СНД. Кількість мігрантів, за даними ООН у 2002р. становила 175 млн. чол., у тому числі понад 30 млн. чол. стали мігрантами внаслідок розпаду СРСР та Югославії. За прогнозами експертів, у найближче десятиліття кількість мігрантів, що приймаються розвинутими країнами, зберігатиметься на високому рівні (близько 2 млн. чол. щороку). Основними країнами виходу мігрантів стануть Китай (300 тис чол.); Мексика ( 267 тис чол.); Індія ( 222 тис чол.); Філіппіни (184 тис чол.) та Індонезія (180 тис чол.).

Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують значення переміщення цього чинника виробництва у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил світового співтовариства. Але не менш важливою характеристикою міждержавного та внутрішньо корпоративного перерозподілу робочої сили в межах світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка.

Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, звичайно виокремлюють: Північно- та Південно-Американський регіон, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. Наприкінці XX ст. щорічний приплив становив пересічно 2,3 млн. чол.; з них 1,4 млн. чол. прямували до Північної Америки а 800 млн. чол. - до Європи. Найбільшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада (їх готовність приймати іноземців оцінюється відповідно в 1,1 млн. чол. та 211 тис. чол.) Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де загальна чисельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в 30 млн. чол. Характерно, що в останні 20 років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутрішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі напрямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греції, Іспанії, Туреччини, Польщі, Угорщини та ін.) до високорозвинутих країн Західної та Північної Європи (Франції, Англії, Німеччини, Швеції тощо), з країн Північної Африки, Індії, Пакистану на західноєвропейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високорозвинутої країни до іншої.

У 90-ті роки збільшилась еміграція до країн Європейського Союзу. Чисельність іноземців, що мешкають сьогодні в країнах ЄС, досягає 17-21 млн. чол. З них 12-14 млн. чол. (близько 4% населення ЄС) прибули з країн, що не є членами Союзу: 29% мігрантів є громадянами Туреччини і колишньої Югославії; 20,7% -- громадянами країн Африки, 7% -- Америки, 13,6% -- Азії, 7,8% -- країн ЦСЄ. Серед країн ЄС, що прийняли іноземців, перші місця посідають: Німеччина (понад 7 млн. чол.); Франція (близько 5млн.чол.) та Велика Британія (близько 3 млн. чол.)

Важливим центром притягання робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили став район Перської затоки, де ще у 1975 р. загальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах ) становила 2 млн. чол., а в 1980 р. -- 4 млн. чол. або майже 40% всього населення. Більша частина арабських мігрантів надходить з Палестини, Єгипту, Іраку, Сирії, Йорданії. На Африканському континенті центри притягання -- країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів в усіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

Поряд із Західною Європою за останні два десятиліття створюються нові центри притягання іноземних робітників, які відображають трудову міграцію з одних країн, що розвиваються, до інших, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих до менш розвинутих країн, що в цілому не було характерним для міждержавної міграції в минулому. Це насамперед "нові індустріальні країни" Азіатсько-Тихоокеанського регіону. А в Латинській Америці -- Аргентина, Венесуела, Бразилія. Що стосується структури мігруючої робочої сили, то тут можна встановити такі основні закономірності. Структуру робочої сили, що мігрує до розвинутих країн, і між самими розвинутими країнами, характеризують два моменти:

1) висока частка висококваліфікованих та наукових кадрів, необхідних для розвитку напрямків науково-технічного прогресу. Розвинуті країни стимулюють таке переміщення робочої сили. Так, на початку 90-х років питома вага іноземців серед інженерів у США становила понад 10%, лікарів -- понад 20%. "Втрата інтелекту" до США відбувається як з країн, що розвиваються, так і з країн з перехідною економікою. Всередині ЄС висококваліфіковані кадри концентруються в найбільш розвинутих країнах.

2) значна частка робочої сили для галузей з фізично важкими, малокваліфікованими і непривабливими видами праці. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% всіх зайнятих у будівництві, 1/3 -- в автомобілебудуванні. В Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії -- 40% будівельних робітників.

Міграція робочої сили між країнами, що розвиваються, -- це головним чином міграція між НІК та країнами -- членами ОПЕК, з одного боку, та іншими країнами, що розвиваються, -- з іншого.

Основний склад мігрантів з цих країн -- малокваліфікована робоча сила. Порівняно невеликий потік кваліфікованих працівників йде з розвинутих країн до країни, що розвиваються.

Для міграції в межах колишньої світової системи соціалізму характерне переміщення робочої сили з країн з менш сприятливими соціально-економічними умовами до країн з більш стабільною економікою та соціальною обстановкою.

Неоднозначність впливу міграції на соціально-економічну ситуацію в країні обумовлює необхідність втручання держави у відповідні процеси. Держава, яка в умовах міжнародної конкуренції відстоює національні інтереси і дбає про свою національну безпеку, повинна докладати значних зусиль для усунення негативних наслідків міграційних процесів у всіх формах прояву міграційної мобільності, адаптації мігрантів до нових умов та їх скерування у вигідне для суспільства соціально-економічне русло.

Державне управління міграційними процесами реалізується через відповідний механізм, який охоплює різні напрямки державного управління та включає сукупність взаємоузгоджених методів організуючого та регулюючого впливу держави на суспільну життєдіяльність людей для досягнення певної мети, що сприятиме розвитку країни в обраному стратегічному напрямку з додержанням низки визначальних принципів. Механізм державного управління міграційними процесами включає методи, інституційне, інформаційне, інфраструктурне та науково-методичне забезпечення, через які здійснюється вплив суб'єкта управління на керований об'єкт. До методів державного управління належать програмно-нормативні, фінансово-економічні, науково-технічні, соціальні, психологічні, екологічні та зовнішньоекономічні. Базовими виступають програмно-нормативні методи, які реалізуються через нормативно-правове регулювання міграційних процесів та відображають прикладний характер державної міграційної політики.[9, с.81]

ВИСНОВКИ

Отже, міграція населення являє собою переміщення людей через кордони певних територій зі зміною постійного місця проживання або поверненням до нього. Причинами міграції робочої сили є фактори як економічного, так і неекономічного характеру, тобто політичні, національні, релігійні, расові, сімейні тощо.

Причини економічного характеру полягають у різному рівні розвитку окремих країн, що спричиняє переміщення робочої сили з країн з низьким рівнем життя у країни, де цей рівень вищий. Істотним фактором є наявність органічного безробіття. Важливим є вивіз капіталу, функціонування міжнародних корпорацій, що сприяють з'єднанню робочої сили з капіталом, розвиток транспортних засобів, що сприяє розвитку трудової міграції.

Основу міграційних потоків становлять робітники, і в менших масштабах - службовці, спеціалісти та вчені. Напрями міграційних потоків порівняно стійкі й часто перетинаються. Вирішальне значення при цьому має економічний розвиток країни, що приймає, її роль у сучасному світі, та часто її історичні, географічні і етнічні фактори.

Основні напрями, це:

міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинених країн;

міграція в рамках промислово розвинених країн;

міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

міграція з країн колишнього Радянського Союзу;

міграція наукових робітників та кваліфікованих спеціалістів з розвинених країн у країни, що розвиваються.

Двома традиційними центрами тяжіння робочої сили є США та Західна Європа. Система економічних зв'язків, що виникають між державами у зв'язку з міграцією робочої сили, супроводжується потоком товарів та капіталів.

Конкретні ефекти для країни, що приймає робочу силу такі:

1) підвищення конкурентоспроможності її товарів внаслідок зменшення видатків виробництва, пов'язаних з нижчою ціною іноземної робочої сили;

2) іноземні робітники, створюючи додатковий попит на товари та послуги, стимулюють зростання виробництва та додаткову зайнятість у країні, де перебувають;

3) при імпорті кваліфікованої робочої сили країна економить на витратах на освіту та фахову підготовку;

4) іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор у випадку кризи та безробіття, позаяк можуть бути звільнені першими;

5) іноземні робітники не забезпечуються пенсіями та не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм.

Ефекти для країни, що надають робочу силу наступні:

1) експорт робочої сили розглядається як дуже важливе джерело надходження у країну вільно конвертованої валюти у виді податків на прибутки фірм-посередників, грошових переказів від мігрантів на батьківщину для підтримки рідних, та особисте інвестування мігрантів;

2) експорт робочої сили позначає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів, і, відповідно, соціальної напруги в країні;

3) безкоштовне для країни-імпортера навчання робочої сили новим професійним навикам, знайомство з передовою організацією праці тощо.

Наслідки міграції робочої сили можуть бути як позитивними, так і негативними. Але, тим не менше, трудова міграція є невід'ємною та важливою складовою розвиненої економіки та економічних відносин. Проте, на мою думку, варто більше уваги приділити регулюванню міграційних процесів, особливо для країн, що розвиваються, та умовам імпорту робочої сили у країнах з розвиненою економікою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Сахаров В. Є. Міжнародна економіка: начальний посібник / В. Є. Сахаров. - К. : Національна академія управління, 2007. - С. 199-227.

2. Козак Ю. Г. Міжнародна економіка: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Козак Ю. Г., Лук'яненко Д. Г., Макогон Ю. В. та ін. - 3-тє видання. - К.: Центр учбової літератури, 2009. С. 159-180.

3. Міжнародна економіка: Підручник / [Рум'янцев А. П., Климко Г. Н., Рокоча В. В. та ін.]; за ред. А. П. Рум'янцев. - К. : Знання-Прес, 2003. С. 147-159.

4. Дахно І. І. Міжнародна торгівля: Навчальний посібник / Дахно І. І. - К.: МАУП, 2003. С. 132-146.

5. Козик В. В. Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини: Практикум / Козик В. В., Панкова Л. А., Григор'єв О. Ю., Босак А. О.- 2-ге видання, перероблене і доповнене. - К.: Вікар, 2006. С.234-235.

6. Черевань В. П., Міжнародна економічна діяльність: Навчальний посібник / Черевань В. П., Румянцев А. П., Романенко Л. Ф. - К.: Видавничий Дім «Слово», 2003. С. 73-76.

7. Козик В. В. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник / Козик В. В., Панкова Л. А., Даниленко Н. Б. - К. : Знання, 2008. С. 223-232.

8. Одягайло Б. М. Міжнародна економіка / Б. М. Одягайло - К. : Знання, 2006. С.199-211.

9. Коротич О. Механізм державного управління: проблеми теорії та практичної побудови / Олена Коротич // Вісник Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. - 2006. - № 3. - С. 79-84.

Размещено на http://www.allbest.ru/