Діяльність міжнародних організацій

У травні 1950 року в Парижі міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман запропонував новий план часткової економічної інтеграції. Ця ідея належала Жану Моне. 9 травня 1950 року було підписано Декларацію Роберта Шумана, яка пропонувала створити організацію, що контролюватиме видобування вугілля та виробництво сталі у ФРН та Франції.

План Шумана та Моне був реалізований 18 квітня 1951 року підписанням Паризького Договору про створення Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі, який набрав чинності в липні 1952 р. Членами нової організації стали Франція, ФРН, Італія, Голландія, Бельгія та Люксембург.

Наступним кроком було ухвалення Римського договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейської спільноти з атомної енергії (Євроатом). Документ був підписаний 25 березня 1957 року і набрав чинності з 1958 р. Ним передбачалося ліквідація всіх національних бар'єрів на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами-учасницями, а також перехід до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики. Крім того, було підписано Конвенцію про спільні для трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) інституцій, якими стали Парламентська асамблея (Європейський Парламент) та Європейський Суд. На той момент, кожне співтовариство мало власні інституції:

1967 рік знаменується злиттям трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в єдине Європейське співтовариство. У 1973 році набула чинності Угода про вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС з одного боку та країнами Європейської асоціації вільної торгівлі - з іншого. У 1979 році завершився процес створення Європейської Валютної Системи (ЄВС), запроваджено ЕКЮ. Введення ЕКЮ мало зменшити коливання валютних курсів, витіснити з міжнародних розрахунків долар США, стимулювати подальший розвиток інтеграційних процесів через забезпечення передумов формування єдиного валютного ринку ЄС.

У 1985 році підписано програму подальшого розвитку Європейського співтовариства і перетворення його в Європейський Союз (“Європа без кордонів”), а потім і досягнення цілковитої інтеграції. У 1992 році укладена угода між ЄС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Європейського Економічного Простору (ЄЕП). Цього ж року прийнято Маастрихтську угоду, суть якої характеризувала новий якісний етап в еволюції ЄС - усунення діючих обмежень вільного руху капіталу в Португалії та Греції.

З 1 листопада 1993 р. Європейське співтовариство перейшло в нову стадію економічної інтеграції. За рішенням держав та урядів країн-членів, організація набула офіційної назви - Європейський Союз. У межах ЄС планується також перехід до політичної інтеграції - створення нової наддержави конфедеративного або федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності, контури якої проявляються в економіці, політиці й соціальній сфері.

1 січня 2002 року з метою покращення умов для співпраці в межах Європи та зниження витрат, пов'язаних із обміном національних валют, запроваджено єдину європейську валюту - євро.

Організаційна структура ЄС побудована за принципом розподілу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

* Європейська комісія;

* Європейський парламент;

* Рада міністрів ЄС;

* Європейська Рада;

* Інші інституції ЄС:

- Суд європейських співтовариств;

- Суд аудиторів;

- Європейський омбудсман;

- Статистичний офіс Європейських співтовариств (Євростат);

- Економіко-соціальний комітет (EcoSos);

- Комітет регіонів;

- Європейський інвестиційний банк;

- Європейський центральний банк тощо.

Європейська Комісія є виконавчим органом ЄС. Її склад розглядається та ухвалюється Європарламентом, тому кожний з членів ЄК має повноваження впродовж 5-річного терміну. Як представник колективного органу, кожний член ЄК патронує один або кілька напрямів діяльності ЄС. Маючи право ініціативи, ЄК зобов'язана подавати пропозиції щодо нових законів Євросоюзу. Такі пропозиції вона висуває після активних консультацій, але не на основі інтересів окремих регіонів чи країн ЄС, а базуючись на власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення для ЄС та його громадян. Європейська Комісія виступає із законодавчими ініціативами тільки в тих галузях, де для ефективних дій Євросоюз має кращі можливості, ніж окремі його члени.

Європейська Комісія спеціалізується на захисті угод Євросоюзу, забезпеченні застосування державами-членами законодавства ЄС. У тих випадках, коли держави-члени порушують або не застосовують закони ЄС, Комісія може вжити відповідні санкції, включаючи передачу справи до Європейського Суду. ЄК здійснює контроль за використанням субсидій, які виділяються урядами окремих країн власним галузям промисловості, а також за наданням дозволів на державну допомогу в разі, коли це не заборонено законодавством ЄС.

Крім того, на ЄК поширюються обов'язки виконавчого органу, який відповідає за практичне втілення політики ЄС. Для цього ЄК наділена суттєвими власними повноваженнями і правом прийняття рішень у різних галузях, зокрема аграрній, торговельній, транспортній тощо. Крім того, ЄК керує фінансами ЄС - бюджетом та роботою різноманітних фондів і програм ЄС, включаючи ті, що стосуються допомоги країнам, які не входять до Євросоюзу.

Європейський парламент - представницький орган, що обирається з 1979 року прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць (відповідно до чисельності населення країни).

Функції Європарламенту дещо відрізняються від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов'язано з тим, що на рівні ЄС не існує структури, яка може вважатись урядом у повному розумінні цього слова.

Проте Європарламент впливає на формування Європейської Комісії, оскільки Голова Комісії призначається урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як голови, так й інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.

Європарламент виконує законодавчу, дорадчу та наглядову функції, приймає рішення, узгоджує політичні ініціативи, здійснює демократичний контроль. Для виконання цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів.

Європейська Рада скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав та урядів. У засіданнях Європейської Ради також беруть участь міністри закордонних справ, голова та віце-президент Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов'язкової сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні орієнтири подальшого розвитку Євросоюзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутися Рада Міністрів ЄС та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішуються в межах звичайної процедури ЄС.

Рада міністрів ЄС є органом прийняття остаточних рішень. У її роботі беруть участь представники держав-членів на рівні глав профільних міністерств. На відміну від національних рад міністрів, Рада міністрів ЄС є не виконавчим, а законодавчим органом. Рішення Ради міністрів є обов'язковими. Разом з установчими документами ці рішення утворюють право ЄС.

Водночас, Рада міністрів не має постійного складу. На практиці існує низка рад, які спеціалізуються на розгляді фахових питань: Рада міністрів економіки, закордонних справ, сільського господарства, фінансів, освіти тощо. Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн. Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов'язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов'язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання.

Водночас, Рада міністрів не має постійного складу. На практиці існує низка рад, які спеціалізуються на розгляді фахових питань: Рада міністрів економіки, закордонних справ, сільського господарства, фінансів, освіти тощо. Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн. Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов'язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов'язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання.

Рішення в Раді міністрів приймаються або одностайно, або простою чи кваліфікованою більшістю. В останньому випадку кожна країна-член має різну кількість голосів. Їх поділ між країнами-членами ЄС здійснено таким чином, щоб зробити неможливим блокування рішень окремими державами. Тож, для блокування рішення необхідно об'єднатися кільком державам, щоб набрати мінімум 34 із загальних 76 голосів. Функції Голови Ради міністрів виконують почергово упродовж шести місяців міністри закордонних справ країн-членів.

Окрім перелічених інституцій, доцільно назвати також два консультативних органи, призначені сприяти роботі Ради міністрів, Європейській Комісії та Європарламенту:

Комітет з економіки та соціальних питань, до якого входять представники організацій, які представляють інтереси основних соціальних груп - найманих робітників, підприємців, фермерів, осіб вільних професій тощо.

Комітет регіонів, створений відповідно до Маастрихтського Договору. Він включає в себе представників регіональних та місцевих установ і організацій.

У межах ЄС також діє Європейський інвестиційний банк - кредитна установа, що сприяє реалізації інвестиційних проектів, які відповідають інтересам і завданням ЄС.

Для того, щоб стати членом ЄС, країна повинна мати стійкий демократичний лад, який гарантує верховенство законів, забезпечує права людини і захист національних меншин. Крім того, держава повинна мати розвинуту ринкову економіку та державну службу, на базі якої може здійснюватися керівництво ЄС. Сам Євросоюз надає фінансову й консультаційну підтримку країнам-претендентам на вступ до організації.

Громадяни країн, які входять до ЄС, можуть вільно пересуватися в межах Європейського Союзу, а також брати участь у навчальних і дослідницьких проектах ЄС. Крім того, Євросоюз активно виступає проти тероризму, бере активну участь у проектах захисту навколишнього середовища та науково-дослідній роботі.

Кожна країна ЄС має визначену кількість голосів, які можуть бути використані для голосування того чи іншого рішення, що приймається Радою Міністрів Європейського парламенту. Представники кожної країни також обирають певну кількість членів парламенту. Ця кількість зазвичай залежить від кількості населення країни.

Діяльність Європейського Союзу заснована на принципі, за яким жодна держава-учасниця не може бути примушена до будь-яких дій без її згоди. Якщо рішення ЄС приймаються більшістю, то вони мають декларативний характер. Для того, щоб рішення мали обов'язковий характер, необхідно одноголосна підтримка.

Прийняття рішень у ЄС має таку послідовність: Європейська Комісія починає розробку законопроектів за своєю ініціативою або на прохання Європарламенту чи Ради міністрів. Пропозиції ЄК надходять до Ради міністрів, а потім передаються до Європарламенту, де розглядаються відповідним комітетом. Комітет Європарламенту вносить поправки до проектів, і вони проходять попереднє обговорення перед тим, як їх буде винесено на чергове засідання Європарламенту в Страсбурзі. Одночасно проекти передаються до Комітету з економіки та соціальних питань.

Висновки Європарламенту і Комітету з економіки та соціальних питань надходять до ЄК, яка з їх урахуванням вносить проект до Ради міністрів і Європарламенту на друге читання. Пропозиції знову розглядаються на рівні комітетів, голосуються на щомісячній пленарній сесії Європарламенту і повертаються до Ради міністрів, яка приймає остаточне рішення.

Для забезпечення роботи ЄК у тісному контакті з урядами держав-членів ЄС, їй підпорядковані комітети, до складу яких входять представники урядів. Це комітети трьох видів: консультативні, адміністративні та регулюючі. Існуюча в ЄС процедура підготовки та прийняття рішень є складною, проте закладений у ній механізм перевірок та противаг забезпечує демократичність процесу, ґрунтуючись на відкритій дискусії, консультаціях та консенсусі.

МВФ

Міжнародний валютний фонд, МВФ (International Monetary Fund, IMF) - спеціальне агентство ООН, засноване 39 державами для регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм допомоги при дефіциті платіжного балансу. Головним завданням МВФ є скорочення тривалості та посилення рівноваги в міжнародному балансі розрахунків членів, а також забезпечення стабільності валютних курсів. Основним інструментом для цього МВФ використовує виділення коротко- та середньострокових кредитів в іноземній валюті.

Специфіка МВФ порівняно з іншими міжурядовими організаціями полягає у виконанні ним одночасно функцій регулювання, фінансування, нагляду та консультування держав-членів у сфері валютно-фінансових відносин. Фонд має статус спеціалізованої установи ООН. Штаб-квартира МВФ знаходиться в місті Вашингтон, США.

МВФ розпочав свою діяльність у травні 1946 року. Передумовою його створення стала часткова відмова від золотого стандарту, який, беручи за міру вартості кожної валюти певну кількість золота, визначав упродовж тривалого часу вартість грошей. Невизначеність поточного вартісного виміру грошей, які не мали фіксованого співвідношення з відповідною кількістю золота призвела до того, що фінансовий обмін між країнами, які зберегли золотий стандарт, і країнами, які відмовилися від нього, значно ускладнився. Уряди багатьох держав почали поповнювати запаси казни золотом і грошима, які можна було використати для його купівлі. У зв'язку з цим скоротилася кількість і частота грошових операцій, ліквідувалися робочі місця, що призвело до зниження рівня життя. Ще одним наслідком стала зміна співвідношення між грішми та вартістю товарів, а також між вартістю різних валют.

Новостворений МВФ був покликаний урегулювати валютно-розрахункові відносини між державами та надати фінансову допомогу країнам-членам через виділення їм короткострокових позик в іноземній валюті. Тож, практично, МВФ став інституціональною основою сучасної міжнародної валютної системи.

Організаційна структура та прийняття рішень МВФ

Вищий керівний орган МВФ - Рада керуючих (Board of Governors), в якій кожна країна-член представлена керуючим і його заступником. Зазвичай - це міністри фінансів або керівники центральних банків. До повноважень Ради належить вирішення ключових питань діяльності Фонду. Зокрема, йдеться про внесення змін до Статей Угоди, прийняття і виключення країн-членів, визначення і перегляд їх часток в капіталі, вибори виконавчих директорів. Керуючі збираються на сесії раз на рік, але водночас можуть проводити засідання в будь-який час.

У МВФ діє принцип “зваженої” кількості голосів. Тобто, можливість країн членів впливати на діяльність Фонду через голосування визначається їх часткою у фондовому капіталі. Кожна держава має 250 “базових” голосів незалежно від розміру її внеску в капітал і додатково по одному голосу за кожні 100 тис. СДР суми цього внеску. Такий порядок забезпечує більшість, яка спроможна приймати рішення провідним державам.

Рішення в Раді керуючих зазвичай приймаються простою більшістю (не менше половини голосів). Для рішення з важливих питань, які мають оперативне або стратегічне значення, необхідна “спеціальна більшість” (у різних випадках - 70% або 85% голосів країн-членів). Незважаючи на скорочення питомої ваги голосів США і ЄС, вони, як і раніше, можуть накладати вето на ключові питання Фонду, які потребують максимальної більшості - 85 %.

Важливу роль в організаційній структурі МВФ відіграє Міжнародний валютний і фінансовий комітет МВФК (International Monetary and Financial Committee, IMFC). Він складається з 24 керуючих МВФ і збирається на сесії двічі на рік. Цей комітет є дорадчим органом Ради керуючих і не має повноважень для прийняття директивних рішень. Але він виконує важливі функції - спрямовує діяльність Виконавчої ради, формує стратегічні рішення, які відносяться до світової валютної системи і діяльності МВФ, вносить на розгляд Раді керуючих пропозиції про внесення поправок до статей Угоди МВФ. Схожу роль відіграє також Комітет з розвитку - Об'єднаний міністерський комітет Рад керуючих Світового Банку і Фонду Joint IMF.

Рада керуючих делегує більшість своїх повноважень Виконавчій раді (Executive Board), тобто директорату. Він несе відповідальність за ведення справ МВФ, які включають широке коло політичних, оперативних і адміністративних питань, а саме надання кредитів країнам-учасникам і здійснення нагляду за їх політикою валютного курсу.

Цілі діяльності МВФ:

- сприяння міжнародному співробітництву шляхом забезпечення механізму для консультацій та погоджених дій стосовно міжнародних валютних питань;

- сприяння збалансованому зростанню міжнародної торгівлі з метою підвищення рівня зайнятості та реальних доходів населення, розвитку виробничих можливостей країн-членів;

- сприяння стабільності валют і впорядкованим валютним відносинам та запобігання конкурентному знеціненню валют;

- сприяння створенню багатосторонньої системи платежів та переказів у поточних операціях, прагнення ліквідації валютних обмежень.

До основних функцій організації належать здійснення нагляду за узгодженою системою впорядкованого обміну національних валют, надання кредитів своїм членам на реорганізацію економіки для встановлення більш ефективного співробітництва й надання додаткових послуг країнам-членам (підвищення кваліфікації персоналу, технічна допомога в спеціалізованих сферах, інформаційне обслуговування).

Форми діяльності МВФ:

1) інспектування (пов'язано з переходом від паритетної до відкритої системи обміну валют);

2) консультації (використовує три типи консультацій - щорічні, додаткові (може організувати директор-розпорядник фонду у випадках, якщо країна несподівано опиняється в складній економічній ситуації, або є підозра, що її дії суперечать “кодексу поведінки” і можуть завдати шкоди іншим країнам) та спеціальні (проводить з тими країнами, економічна політика яких значною мірою визначає стан світової економіки);

3) надання послуг, фінансування. Безпосереднє фінансування здійснюється за допомогою таких механізмів:

- резервний транш (перевищення квоти країни в МВФ над "скоригованою" сумою її валютних коштів, що знаходяться у фонді на рахунку загальних ресурсів);

- кредитні транші (МВФ надає кредити у вигляді чотирьох траншів, кожний з яких дорівнює 25 відсоткам квоти).

Основні механізми фінансування МВФ:

- резервні кредити “стенд-бай”;

- розширене кредитування (ЕФФ);

- компенсаційне та надзвичайне фінансування (ССФФ);

- фінансування системних перетворень (СТФ);

- фінансування буферних запасів (БСФФ);

- фінансування структурної перебудови (САФ).

Кредитування за програмами МВФ вимагає виконання певних умов. Його максимальний розмір - 125% квоти країни у фонді.



Міжнародний Комітет Червоного Хреста

Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) - незалежна нейтральна організація, яка надає гуманітарну допомогу та захист жертвам війн, бойових конфліктів, внутрішніх безладів та інших подібних ситуацій. Засновниками нинішнього МКЧХ вважаються п'ять громадян Швейцарії - Анрі Дюнан, Гійом Анрі Дюфур, Гюстав Муан'є, Луї Аппіа та Теодор Монуар.

Народилася ця гуманітарна організація на полі бою у 1863 році. Виступаючи як Sui generis (організація особливого напряму), нині МКЧХ має повноваження (мандат), отриманий від міжнародного товариства, а також діє в якості нейтрального посередника між воюючими сторонами. МКЧХ є пропагандистом та хранителем міжнародного гуманітарного права. Мандат організації на надання захисту жертвам збройних конфліктів отриманий і закріплений у чотирьох Женевських конвенціях 1949 року і Додаткових протоколах до них 1977 року - гідних продовжувачів першої Женевської конвенції 1864 року.

Мандат і правовий статус додають МКЧХ особливого характеру. Будучи приватною неурядовою установою, вона відрізняється як від міжурядових організацій (наприклад, що входять до системи ООН), так і від неурядових організацій. Відповідно угод у рамках міжнародного права, МКЧХ надаються пільги та імунітети, якими зазвичай користуються тільки міжурядові організації (зокрема, юрисдикційний імунітет, завдяки якому МКЧХ не підлягає адміністративному й судовому переслідуванням, а також недоторканність приміщень, архівів та іншої документації). Ці пільги й привілеї забезпечують дві найважливіших умови діяльності МКЧХ - нейтральність та незалежність. МКЧХ уклав угоду зі Швейцарією, що гарантує йому волю дій і незалежність від швейцарського уряду.

Принцип, яким керується МКЧХ, полягає в тому, що навіть у війни є межі, які обумовлюють методи та засоби ведення бойових дій і поведінки комбатантів (учасників конфлікту). Майже всі держави зобов'язалися дотримуватися правил, що випливають з цього принципу і складають Міжнародне гуманітарне право (МГП).

До завдань МКЧХ входять:

- відвідування військовополонених, а також цивільних осіб, затриманих у зв'язку з конфліктом;

- розшук зниклих без вісти;

- організація обміну листами між членами родин, розлучених у результаті конфлікту;

- возз'єднання розлучених родин;

- надання продовольства, води і медичної допомоги цивільним особам, що позбавлені найбільш необхідного;

- поширення знань про Міжнародне гуманітарне право і контроль за дотриманням його норм;

- звернення уваги громадськості на порушення гуманітарного права та сприяння його розвиткові.

Хоча МКЧХ був створений за ініціативи приватних осіб, він є міжнародною організацією. Вона має представництва, іменовані делегаціями, майже в 60-ти країнах світу, здійснює свою діяльність у понад 80 країнах, а число співробітників МКЧХ сягає 12 тис. осіб. Більшість з них - громадяни тих країн, де ведеться робота. Близько 800 співробітників штаб-квартири МКЧХ у Женеві (Швейцарія) забезпечують підтримку операцій на місцях.

Оперативні делегації, в основному, надають допомогу і захист жертвам збройних конфліктів та насильства всередині країни, а також вживають заходів для запобігання подібних ситуацій.

Регіональні делегації працюють в усіх країнах, де йдуть збройні конфлікти. Вони займаються як оперативною діяльністю, так і “гуманітарною дипломатією”, до того ж стежать за виникненням і розвитком потенційно небезпечних ситуацій у регіоні, що дозволяє Комітетові оперативно проводити будь-які гуманітарні акції.

МКЧХ разом із національними товариствами Червоного Хреста та Червоного Півмісяця, об'єднаними в Міжнародну Федерацію товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця, разом складають Міжнародний Рух Червоного Хреста та Червоного Півмісяця. Як правило, один раз на чотири роки ці організації проводять Міжнародну конференцію, в роботі якої беруть участь також представники держав - учасниць Женевських конвенцій.

Під час міжнародних збройних конфліктів МКЧХ діє на основі чотирьох Женевських конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу від 1977 року. Ці договори надають право Комітетові здійснювати певну діяльність, зокрема, надавати допомогу пораненим, хворим та особам, які зазнали катастрофи корабля зі складу збройних сил, відвідувати військовополонених, діяти в інтересах цивільного населення та в цілому слідкувати за тим, щоб із затриманими поводилися відповідно до норм гуманітарного права.

Під час збройних конфліктів, які не мають міжнародного статусу, МКЧХ діє на підставі Статті 3 (загальної для чотирьох Женевських конвенцій), а також Додаткового протоколу ІІ. Крім того, згідно із загальною Статтею 3, МКЧХ має право пропонувати свої послуги сторонам конфлікту з метою проведення операцій з надання допомоги або відвідання осіб, які знаходяться під вартою.

В ситуаціях, коли насильство не досягає рівня збройного конфлікту (внутрішні безладдя та інші ситуації всередині країни), діяльність МКЧХ базується на статті 5 Статуту Руху, який визнає за ним право гуманітарної ініціативи. Це положення може застосовуватися в умовах як міжнародних, так і неміжнародних збройних конфліктів.

Усі ці положення та права складають мандат, отриманий МКЧХ від міжнародного товариства, тобто держав-учасниць.



СОТ

Перед початком Першої світової війни міжнародна торгівля досягла вже значних обсягів. Тоді розвиток торговельних зв'язків полегшувався стабільністю валют і свободою руху капіталів та робочої сили. На той час держави не відчували необхідності створення міжнародної організації торгівлі, натомість Перша світова війна порушила цю рівновагу і призвела до створення режимів майже економічної автаркії. Заходи жорстокої регламентації міжнародної торгівлі, введені під час війни, діяли й після її завершення. Між тим країни прагнули до відродження свободи торгівлі. У зв'язку з цим з 1919 по 1039 роки було здійснено багато спроб створити механізм регулювання та розвитку міжнародної торгівлі.

Вже у 1920 році в Брюсселі під егідою Ліги Націй відбулася фінансова конференція представників 30-и країн. Прийняті на ній резолюції, передусім, стосувалися фінансово-економічних проблем. Відносно міжнародної торгівлі конференція висловила побажання, щоби кожна країна поступово переходила до принципів вільної торгівлі. Друга міжнародна конференція з економічних питань відбулася в Генуї в 1922 році. Учасники форуму прийняли низку резолюцій щодо розвитку міжнародної торгівлі, а також її охорони. У 1927 році в Женеві відбулася третя велика економічна конференція, на якій 200 делегатів і 150 експертів представляли 50 країн світу. Як наслідок, за кілька місяців була підписана спеціальна конвенція, згідно з якою країни брали на себе зобов'язання у шестимісячний термін зняти всі заборони й обмеження на імпорт та експорт і не замінювати їх жодними подібними заходами. Натомість конвенція не була ратифікована більшістю країн.

Хоча позитивні результати конференцій виявилися незначними, але саме в цей період було закладено основи сучасного правового підґрунтя міжнародної торгівлі - прийнято конвенції про спрощення митних формальностей (1923 р.), міжнародний торговельний арбітраж (1924 р.), охорону промислової власності (1925 р.), продукцію промисловості вторинної переробки металів (1929 р.).

Останню передвоєнну конференцію було скликано у 1933 році в Лондоні. З того часу і до Другої світової війни спроби лібералізації торгівлі не мали великого значення, однак після неї всі питання, які обговорювалися раніше, знову опинилися в центрі уваги.

На конференції в Бреттон-Вудсі (липень 1944 року) були створені дві організації - Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Заключний акт форуму містив рекомендації державам щодо створення Міжнародної торговельної організації, яка б опікувалася регулюванням торговельно-економічних відносин між державами. Відтоді було зроблено дві спроби створення такої організації - розробка Гаванського статуту (конференція в Гавані) і створення Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, ГАТТ (конференція в Лондоні та Женеві).

На конференції в Гавані, яка тривала з 21 листопада 1947 р. до 24 березня 1948 р., були присутні представники 56 країн. При цьому Гаванський статут не підписали Аргентина, Польща, Туреччина. Крім того, в роботі конференції не взяли участь СРСР, Німеччина, Японія та Іспанія. Міжнародна угода, розроблена в Гавані за ініціативою США, містила 106 статей і мала дві основні теми. По-перше, йшлося про принципи організації та регулювання міжнародної торгівлі, а по-друге, - про створення міжнародної організації. Угоду ратифікували лише дві країни, а США відмовилися від свого проекту. Ця спроба виявилася невдалою. Натомість на Женевській конференції, яка розпочала роботу 20 жовтня 1947 року, представникам 23-х держав вдалося розробити так звану Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ).

Досягнення угоди на Женевській конференції пояснюється простотою і лаконічністю тексту ГАТТ, який містив лише 35 статей; використанням механізму двосторонніх переговорів; відсутністю нововведень організаційного характеру, оскільки система відтворювала традиційний порядок міжнародних конференцій. Угода передбачала три основні функції: впливати на державну зовнішньоекономічну політику розробки правил міжнародної торгівлі; бути форумом для переговорів, які сприяють лібералізації і передбачуваності торговельних відносин; опікуватися врегулюванням спорів. Відтоді ГАТТ спрямовує свою діяльність проти всіх видів протекціонізму, крім митних тарифів. З цією метою створено систему тарифних переговорів, які починаються на конференціях і продовжуються на раундах багатосторонніх торговельних переговорів (БТП).

З початку дії Генеральної угоди проведено вісім раундів БТП. Більшість торговельних раундів стосувалися, в основному, зниження тарифів, але на останніх раундах розпочався процес перегляду, реінтерпретації або розширення статей самої угоди.

Восьмий раунд торговельних переговорів (в Уругваї) був найбільш конструктивним і багатостороннім з усіх, які мали місце. Він розглянув як традиційні сфери (зниження тарифів, уточнення правил і ліквідацію нетарифних перешкод), так і нові - торгівля послугами й торговельні аспекти, пов'язані з правами інтелектуальної власності, а також сфери торгівлі товарами, які тривалий час не лібералізувалися (сільське господарство і легка промисловість).

У рамках Уругвайського раунду для проведення багатосторонніх переговорів було створено складну організаційну структуру. До її складу увійшли Комітет з нагляду (спеціальний орган, призначений для спостереження за виконанням зобов'язань учасниками не вводити нових торговельних обмежень, що суперечать ГАТТ), а також 15 переговорних робочих груп. Крім того, в рамках Уругвайського раунду працювали численні неофіційні робочі групи.

За результатами цієї роботи 15 грудня 1993 року прийнято Заключний акт переговорів і Угода про створення Світової організації торгівлі (СОТ) . Підписання і ратифікація Заключного акту відбулося 15 квітня 1994 року в Марракєші (Марокко) 120-ма країнами - учасницями багатосторонніх переговорів у межах ГАТТ.

ГАТТ планувалася як частина Міжнародної торговельної організації (МТО), але угода з МТО не була ратифікована, і ГАТТ діяла в якості тимчасового органу. З метою підвищення статусу міжнародних торговельних правил і забезпечення відкритості торговельної системи Уругвайський раунд прийняв рішення, що ГАТТ стає постійним органом, який займається загальною процедурою міжнародної торгівлі товарами і послугами та правилами інтелектуальної власності.

СОТ - це нова міжнародна організаційна структура, яка заснована на ГАТТ, результатах попередніх погоджень, а також домовленостях, досягнутих під час Уругвайського раунду, іншими словами - це об'єднання держав, спрямоване на створення і підтримку системи юридичних норм міжнародної торгівлі.

Членами СОТ є 153 держави, на які припадає понад 95% обігу міжнародної торгівлі. На відміну від ГАТТ, СОТ має юридичний статус. До членства в СОТ ставляться більші вимоги, ніж до членства в ГАТТ. Згідно з третьою статтею Марракєшської угоди, СОТ повинна виконувати чотири функції:

- сприяти реалізації угод Уругвайського раунду і будь-яких інших угод, які укладатимуться в межах організації;

- служити міжнародним форумом для обговорення питань, тлумачення і застосування угод Уругвайського раунду;

- виконувати функції арбітра;

- періодично здійснювати збір інформації про торговий режим у країнах-членах з метою перегляду торгової політики.

Вищим органом СОТ є Конференція міністрів, яка скликається щонайменше раз на два роки. Вона приймає найважливіші рішення, наприклад, укладає нові міжнародні угоди з питань торговельного режиму. У період між конференціями керує Генеральна рада, вона як постійний орган відповідає за політику СОТ. Крім того, саме вона виступає головним арбітром коли між державами-членами СОТ виникають суперечки щодо тлумачення або застосування норм угод Уругвайського раунду. Менш важливі питання розглядають відповідні органи, а саме: Рада з торгівлі товарами, Рада з торгівлі послугами, Рада з аспектів інтелектуальної власності, що стосуються торгівлі. Конференція міністрів і Генеральна рада складаються з представників усіх країн-членів Організації.

Угода СОТ не входить до структури ГАТТ (1947 року), тому країни можуть стати (або залишитися) договірними сторонами ГАТТ, не приєднуючись до СОТ. З іншого боку, країни не можуть стати членами СОТ, поки вони не приєднаються до ГАТТ. Країни можуть також клопотатися перед підготовчим комітетом СОТ про поєднання процесу їхнього приєднання до ГАТТ із процесом приєднання до СОТ.

Приєднання відбувається поетапно у такій послідовності:

- подання прохання щодо приєднання;

- розгляд прохання;

- проведення консультацій з країнами-членами ГАТТ;

- проведення серії засідань робочої комісії ГАТТ;

- подання меморандуму про зовнішньоекономічний режим країни;

- проведення багатосторонніх переговорів;

- розробка протоколу про приєднання;

- прийняття країни в ГАТТ (ГАТТ-СОТ).

Протокол про приєднання набирає чинності після того, як Генеральна рада (або Конференція міністрів) схвалять доповідь Робочої групи і приймуть рішення Генеральної ради (рішення міністрів) більшістю у дві третини голосів.

Україна і СОТ

Процес приєднання України до системи ГАТТ-СОТ розпочався 30 листопада 1993 року, коли до Секретаріату ГАТТ було подано офіційну заявку Уряду України про намір приєднатися до ГАТТ. Робочу групу з питань розгляду заявки України було створено 17 грудня 1993 року.

Після багаторічної роботи та консультацій у лютому 2008 року Президент України Віктор Ющенко та керівники СОТ підписали угоду про вступ України до Організації. 10 квітня 2008 року Верховна Рада ратифікувала протокол про вступ України до Світової організації торгівлі 411 голосами. 16 квітня МЗС України направило ноту генеральному секретареві СОТ, в якій повідомило про ратифікацію Протоколу про вступ України до цієї Організації. Також було ухвалено постанову Кабінету Міністрів. 16 травня Україна стала 152-им офіційним членом Світової організації торгівлі.

ПАНІА

Причорноморська асоціація національних інформаційних агентств - ПАНІА, створена у Києві 29 - 31 травня 2006 року, є міжнародною організацією, яка об'єднує зусилля національних інформаційних агентств країн регіону для ефективного використання їхніх інформаційних ресурсів.

До складу Асоціації входять національні інформаційні агентства АЗЕРТАДЖ (Азербайджан), ANA (Греція), ANADOLU AJANSI (Туреччина), ATA (Албанія), АРМЕНПРЕСС (Вірменія), БТА (Болгарія), ІТАР-ТАСС (Росія), КАВКАЗ-ПРЕСС (Грузія), МОЛДПРЕС (Молдова), АДЖЕРПРЕС (Румунія), ТАНЮГ (Сербія) та УКРІНФОРМ (Україна).

Цілями ПАНІА, згідно зі Статутом, є сприяння реалізації принципів дружби і добросусідства, зміцнення взаємоповаги і довіри між агентствами, вільний і рівноправний обмін інформацією та її поширення на територіях країн, які представляють агентства - учасники Асоціації, об'єктивне висвітлення всіх сфер їх життя.

Члени ПАНІА прагнуть сприяти реалізації спільних інтересів в усіх галузях, важливих для їх роботи і діяльності, включаючи інформаційну й технічну співпрацю, обмін досвідом і технологіями. Асоціація відкрита для співпраці з Організацією Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), іншими міжнародними організаціями.

Документами ПАНІА передбачено проведення конференцій, виставок, конкурсів, інших заходів для ознайомлення її учасників зі станом справ у сфері міжнародного інформаційного обміну, інформаційних і телекомунікаційних технологій, обговорення актуальних проблем і тенденцій, характерних для інформаційного ринку та світу в цілому. Вони можуть також здійснювати спільну редакційну, видавничу, рекламну та іншу діяльність.

Агентства - члени ПАНІА здійснюють обмін текстовими, фотографічними та іншими інформаційними матеріалами на узгоджених технічних й інших умовах, підтримують і розвивають спільний веб-ресурс Асоціації.

Вищим органом ПАНІА є Конференція.

Європейський альянс інформаційних агентств - EANA

Основу прибутків інформаційного агентства становить продаж його інформаційних продуктів. Але такий бізнес потребує здорової конкуренції, свободи преси та цивілізованих умов. Саме на цьому засновують свою роботу члени Європейського Альянсу Інформаційних Агентств (EANA).

Тридцять одне Європейських інформаційних агентства вирішили об'єднати свої ресурси, щоб створити загальну платформу до вирішення на ключових проблемах, зокрема, авторські права, політика тарифу, технологія й доступ до джерел інформації. Це - головна сила EANA. Організація доповнюється зусиллями кожного члена, які переставляють 31 європейську країну із загальним населенням понад 750 млн жителів.

Члени Альянсу - це, насамперед, постачальники новин, фотографій, графіків, радіо та відео-звітів, а також іншої інформації як традиційних засобів, так і нових медіа оточень.

Інформаційні агентства, які працюють за принципами свободи преси та створюють неупереджені новини, є важливою складовою демократичного суспільства. Однією з головних цілей EANA є захист економічної та юридичної складових роботи інформагентств, які будують свою роботу на демократичних засадах.

Головні завдання EANA:

- забезпечення ділового клімату, де інформаційні агентства можуть виконувати завдання незалежного й неупередженого повідомлення новин. Це включає захист авторських прав та прав для інформаційних агентств і доступу до джерел інформації;

- підвищення кооперації та інформаційного обміну між членами агентства;

- створення професійного форуму інформаційних агентств Європи для обміну досвідом, проведення робочих семінарів тощо.br>

Один з основних напрямів роботи EANA є дотримання прав на авторські права в країнах-членах Альянсу та у світі. Питання авторських прав у роботі створення новин є першочерговим завданням. Це забезпечує діловий клімат, який гарантує, що інформаційні агентства можуть виконувати свою роль постачальників неупереджених новин до передплатників. Важливість цих прав підкреслює технологічним перетворенням, що має місце на світовому ринку. Дуже важливо дотримання законодавства щодо інтелектуальної власності та прав власності на інтелектуальні й фінансові зусилля, інвестовані інформаційними агентствами, що збирають всі види новин. Неуповноважене використання послуг інформаційного агентства підриває дії незалежних інформаційних агентств як постачальників новин у всіх сферах від політики, економіки до культури та спорту.



ГУАМ

Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ є регіональним об'єднанням чотирьох держав - Грузії, України, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова. Її назва складається з перших букв назв країн-засновників Організації. В основі утворення цієї форми співробітництва лежить єдність позицій країн із подібними політичними та економічними зовнішніми орієнтирами.

Історія виникнення та основні напрями діяльності ГУАМ

Заснування політико-консультативного форуму ГУАМ у складі чотирьох країн (України, Азербайджану, Грузії й Молдови) відбулося 10 жовтня 1997 року в Страсбурзі в рамках Саміту Ради Європи, під час якого було схвалено Спільне Комюніке глав держав. У документі було зафіксовано рівень політичного зближення й практичного співробітництва між країнами цієї групи, спільність позицій із ключових міжнародних проблем та процесів на пострадянському просторі.

24 квітня 1999 року під час Вашингтонського саміту президентів країн-членів до ГУАМ приєднався Узбекистан. Розширене таким чином об'єднання держав отримало назву ГУУАМ. Натомість 5 травня 2005 року Узбекистан вийшов зі складу Організації, повернувши їй таким чином стару назву.

Спільні економічні інтереси держав ГУАМ найбільше сконцентровані навколо питань транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон. Крім того, ефективним напрямом економічного співтовариства є розвиток інвестиційної діяльності між державами ГУАМ, створення спільних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, в галузі машинобудування, енергетики й транспорту. Іншим важливим напрямком співпраці в межах ГУАМ є проблеми безпеки та стабільності в регіоні.

Співпраця делегацій країн ГУАМ в рамках міжнародних організацій, у першу чергу ООН та ОБСЄ, реалізується на постійній основі, що включає регулярні консультації з метою обговорення тих чи інших питань, які виникають під час роботи та стосуються інтересів країн ГУУАМ, а також вироблення спільних позицій. Зміцнення та поглиблення цієї форми співробітництва країн ГУАМ допомагає більш ефективній координації індивідуальних позицій та зусиль країн об'єднання, реалізації їхніх національних інтересів у діяльності міжнародних організацій.

Учасники об'єднання зацікавлені у всебічному розвитку співробітництва з третіми країнами та міжнародними організаціями, які виявляють інтерес до діяльності ГУАМ і можуть сприяти досягненню цілей та принципів, викладених у Ялтинській Хартії ГУАМ.

Організаційна структура ГУАМ

Найвищим органом об'єднання ГУАМ є щорічна зустріч глав держав країн-учасниць Організації. Її виконавчим органом є Рада міністрів закордонних справ країн ГУУАМ. Робочим органом є Комітет національних координаторів (КНК ГУУАМ), до складу якого входять координатори по одному від кожної країни-учасниці Організації.

Виконання функцій інформаційного центру ГУАМ покладено на Інформаційний офіс ГУАМ у Києві. Координацію співробітництва між чотирма країнами Організації на галузевому рівні покладено на вісім робочих груп - з питань енергетики, транспорту, торговельно-економічних питань, інформатики та телекомунікацій, культури, науки та освіти, туризму, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю і розповсюдженням наркотиків.

АЗПАК

АЗПАК - регіональна політико-економічна організація азіатсько-тихоокеанського регіону, до складу якої входять Австралія, Малайзія (до 1973 року), Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни і Японія, а також Південний В'єтнам (до травня 1975 року), Південна Корея і Тайвань.

Організація створена в червні 1966 року на конференції міністрів закордонних справ країн-учасниць (з 1966 по 1972 р. проведено 7 сесій). Робочими органами є Постійний комітет і Секретаріат. Штаб-квартира знаходиться у Бангкоці (Таїланд).

АЗПАК проголосив своєю метою розширення економічного, науково-технічного і культурного співробітництва країн, що входять до нього. Але найбільш реакційні кола намагалися спрямувати діяльність Організації на боротьбу проти національно-визвольних рухів у країнах Далекого Сходу, Південного Сходу, Азії та західної частини Тихого океану.

Країни АЗПАК входили до багатьох регіональних організацій, мають двосторонні угоди зі США і Великою Британією. Наприклад, у 1989 році було підписано американсько-австралійську угоду про подальше співробітництво у військовій сфері терміном на 10 років.

П'ять країн АЗПАК (Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея, Філіппіни, Південний В'єтнам) брали участь в агресії проти народів Індокитаю.

АЗПАК активно підтримував політику США щодо Демократичної Республіки В'єтнам, Китайської Народної Республіки і з Тайванського та Корейського питань.

Успіхи національно-визвольного руху в Індокитаї, прагнення народів азіатсько-тихоокеанського регіону до роззброєння і співробітництва привели до кризи АЗПАК. У березні 1973 року Постійний комітет АЗПАК не зміг прийняти рішення про проведення чергової сесії Ради, тому що Австралія і Малайзія не брали участі в її засіданні, а Японія і Нова Зеландія були представлені спостерігачами.

У червні 1973 року було вирішено відкласти сесію на певний час. Це рішення практично паралізувало діяльність Ради. У 1975 році Нова Зеландія і Таїланд відкликали своїх представників з АЗПАК.

Ідею США і Японії про перетворення АЗПАК у так звану Тихоокеанську співдружність було відкинуто у зв'язку з ініціативою Австралії про розширення співробітництва в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Водночас, зміцнюються та поглиблюються двосторонні й багатосторонні зв'язки між країнами-учасниками АЗПАК.

В системі АЗПАК працюють два регіональні центри: з питань продовольства і добрив (Тайвань), а також культурний і соціальний (Південна Корея).

АЗПАК не має об'єднаного військового командування та об'єднаних збройних сил, але багато уваги приділяється розвиткові військових зв'язків між країнами Ради.

Размещено на Allbest.ru