Згальна характеристика світового господарства

Крім того, на виникнення і загострення глобальних проблем впливають реальні конкретно-історичні умови. Без урахування соціальних факторів, специфіки суспільного ладу окремих держав неможливо до кінця з'ясувати суть і джерела цих проблем.

Таким чином, в аналізі глобальних проблем слід враховувати загальні закономірності історичного процесу; загальні тенденції розвитку продуктивних сил, вплив на них НТР, соціальні фактори. За цих умов оптимальне розв'язання глобальних проблем потребує поєднання науково-технічних і соціально-політичних факторів у єдиний механізм, основу якого будуть складати колективні дії всіх держав. Координація зусиль сторін, які беруть участь у розв'язанні глобальних проблем, ґрунтується на визначенні посильного внеску кожної з країн і умов участі незалежно від рівня її розвитку та соціального ладу.

Серед глобальних проблем, які стоять сьогодні перед людством, збереження миру -- найгостріша проблема, що потребує невідкладного розв'язання, Людська цивілізація дійшла до такого стану, коли локальні національні конфлікти без застосування ефективних попереджувальних заходів можуть перерости в глобальні і становити безпосередню загрозу життю на Землі.

Гонка озброєнь у XX ст. сягнула небачених масштабів. Протягом століття світові воєнні витрати зросли більше ніж у 30 разів. Якщо в період між двома світовими війнами воєнні затрати людства становили від 20 до 22 млрд. дол. США щорічно, то сьогодні ця сума перевищує 1 трлн дол.

До сфери світової воєнно-виробничої діяльності, за підрахунками експертів ООН, втягнуто близько 50 млн. осіб, а у військових дослідженнях і створенні нової зброї зайнято від 400 до 500 тис. На ці витрати припадають 2/5 усіх витрат на науку.

Гонка озброєнь безпосередньо впливає на величину національного багатства, на рівень життя населення. Утримання сучасних збройних сил і забезпечення їхніх потреб завдають величезної шкоди світовій економіці, посилюють диспропорції в її структурі, загострюють інші глобальні проблеми. Відтягнення коштів на гонку озброєнь стало таким суттєвим, що під його впливом деформується механізм суспільного відтворення.

Гонка озброєнь -- це також фактор забруднення природного навколишнього середовища, головними носіями якого виступають виробництво і випробування зброї масового ураження -- ядерної, хімічної, бактеріологічної. На цей час у світі накопичено близько 50 тис. різноманітних ядерних боєзарядів. Крім того, що вони самі загрожують людству, процес створення і зберігання їх також несе в собі небезпеку. Радіоактивні відходи, які потрапили в навколишнє середовище, впливають на імунну систему людини, викликають різноманітні захворювання. Наслідки аварії на ЧАЕС -- пряме підтвердження цього.

У цих умовах вихід може бути лише один: спільне, відповідно організоване ядерне роззброєння, яке буде сприяти зміцненню міжнародної безпеки, вивільненню необхідних для розв'язання інших глобальних проблем матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. У цих умовах особливого значення набула проблема збереження існуючої системи протиракетної оборони, яка не дає переваги нікому.

Невипадково при заснуванні Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (1992 р.) як постійно діючого інституту було висунуто пропозицію про спрямування частини засобів, вивільнених завдяки припиненню гонки озброєнь, на розв'язання найболючіших економічних і екологічних проблем країн, які переходять до ринкової економіки, в тому числі й України.

Виникнення екологічної проблеми, як і інших глобальних проблем у сфері взаємовідносин суспільства з природою, пов'язане з прискоренням науково-технічного прогресу, яке створює можливості для посилення людського впливу на навколишній світ. Навіть позитивне перетворення природи в інтересах суспільства не може не мати нехай вторинних чи третинних, але негативних наслідків для навколишнього середовища. Прискоривши розвиток продуктивних сил і давши в руки людини нові засоби підкорення природи, НТР не тільки виявила нові взаємозв'язки між людиною і природою, а й зумовила нові конфлікти в ході здійснення цих взаємозв'язків.

За даними Всесвітньої комісії ООН з навколишнього середовища і розвитку, у наш час щорічно перетворюються в пустелю 6 млн. га родючих земель, на 11 млн. га скорочується площа тропічних лісів, 31 млн. га лісів погублено забрудненням і кислотними дощами. Інтенсивна хімізація сільського господарства і промислові викиди шкідливих речовин викликають непоправні наслідки. Тільки у США 50 видів пестицидів отруюють ґрунтові води в 32 штатах, 2500 звалищ токсичних відходів потребують термінового очищення. У світі від отруєння пестицидами щорічно вмирає 14 тис. осіб і захворюють більше 700 тис. У ряді районів Африки, Китаю, Індії і Північної Америки резервуари підводних вод скорочуються внаслідок перевищення попиту на воду над її природним поповненням. Усе це не може не впливати на тваринний і рослинний світ. Очікується, що в найближчі 20 років може зникнути 1/5 всіх існуючих видів тварин і рослин.

Генофонд тваринного й рослинного світу України також перебуває під загрозою. На відміну від США, Німеччини, Великобританії, Франції, Канади та інших країн, де розроблено близько чверті земель, в Україні цей показник перевищив 80 відсотків. Площа природного фонду, де заборонено або обмежено господарську діяльність, в Україні становить лише 2 відсотки території, в США -- 7,8 відсотка; Канаді -- 4,5 відсотка; Японії -- 5,6 відсотка; Норвегії -- 12 відсотків. Тепер в Україні перед загрозою знищення постали 531 вид диких рослин і грибів, 380 видів диких тварин.

Значної шкоди природі й суспільству завдає підвищення в атмосфері концентрації вуглекислого газу, який утворюється при спалюванні вугілля, нафти, газу і т. ін. Вчені передбачають, що його накопичення може підвищити до 2050 р. середню температуру на поверхні землі на 1,5 -- 4,5 °С, що викличе танення льоду в морях, океанах, у горах і призведе до підвищення рівня Світового океану до 2100 р. на 1,4 -- 2,2 м, внаслідок чого будуть затоплені берегові зони, що негативно відіб'ється на економіці багатьох країн. Важкими наслідками загрожують людству ерозія і руйнування озонового шару, який є захистом від сонячного радіоактивного випромінювання.

Пов'язані зі станом природи питання виникають на різних рівнях: регіональному, коли мова йде про забруднення або порушення природи на обмежених ділянках поверхні; національному, коли техногенний вплив зачіпає інтереси всієї держави; планетарному, оскільки діяльність людини втручається в глобальні природні процеси. Особливість проблеми сьогодні полягає в тому, що ці рівні тісно взаємопов'язані. Регіональний і національний рівні в наш час у багатьох випадках набирають глобальних масштабів. Наприклад, випадання кислотних дощів на території сусідніх країн, експорт екологічної кризи шляхом поширення в глобальних масштабах міжнародними каналами токсичної технології, відходів підприємств або свідомого перетворення країн, що розвиваються і переходять до ринку, у звалища токсичних речовин. Конференцією ООН із навколишнього середовища і розвитку було визначено 5 суб'єктів, які перешкоджають вирішенню глобальних екологічних проблем. Це США, які відмовляються підписати міжнародну конвенцію з біологічного різноманіття; Саудівська Аравія, яка збільшує добування і продаж нафти; Японія, яка підтримує США; Малайзія, на території якої знищують тропічні ліси; МАГАТЕ, яка підтримує подальший розвиток атомної енергетики при сучасному її рівні; при цьому багато подібних суб'єктів не було названо. Зрозуміло, що в таких умовах розв'язання екологічних проблем можливе лише через розгортання міжнародного співробітництва.

На сьогодні людство ще не має єдиної програми розв'язання екологічних проблем. Зусилля вчених і господарників зосереджені на розробці нових технологій (перехід на ресурсозберігаючі та безвідходні технології); вишукуванні коштів для фінансування заходів з охорони навколишнього середовища; розробці національних програм раціонального природокористування.

Національні програми охорони природного навколишнього середовища будуть ефективними лише тоді, коли відповідатимуть міжнародним потребам. Організатором і координатором цієї діяльності виступає ООН і її спеціалізовані організації, перш за все створена в 1972 р. в системі ООН Програма з навколишнього середовища (UNЕР). З її ініціативи було розроблено й ухвалено декларацію з розвитку навколишнього середовища (1992 р.) -- своєрідну міжнародну екологічну конституцію. Тепер UNЕР домагається ухвалення міжнародної конвенції про збереження глобального біологічного розмаїття.

Як і раніше, гостро стоїть проблема забезпечення людства сировиною та енергією. Значення енергоносіїв і сировинних джерел пояснюється тим, що вони є важливою передумовою і фактором економічного зростання, прогресу продуктивних сил, фактором природокористування. Суть проблеми полягає в тому, що на сучасному етапі немає нової, адекватної НТР бази постачання суспільного виробництва енергією і сировиною; затримці в освоєнні альтернативних енергоносіїв; наявності диспропорцій у світовому енергобалансі; переважанні традиційних енергоносіїв; залежності енергозабезпечення багатьох країн від зовнішніх джерел і т. ін.

Енергетична проблема тісно пов'язана з іншими глобальними проблемами. Так, із проблемами забезпечення миру і запобігання війни зв'язок двосторонній. По-перше, гонка озброєнь пов'язана зі зростанням непродуктивного споживання великих обсягів сировини й енергоносіїв; по-друге, залежність від імпорту енергії й окремих видів стратегічної сировини є причиною міжнародної напруженості. Наочно зв'язок цих двох проблем виявився в кризі та війні в Перській затоці. Суть зв'язку з екологічною проблемою полягає в тому, що енергетика, добування сировини змінюють антропогенне і природне середовище, руйнують родючі ґрунти, змінюють природний ландшафт.

Можливості попередження загострення проблеми містяться в пошуках альтернативних джерел енергії. На них і зосереджено зусилля багатьох учених із багатьох країн світу.

Останнім часом набула глобальності проблема освоєння Світового океану. Світовий океан надає людству біоресурси і мінеральну сировину. Розвідані запаси нафти на континентальному шельфі становлять 1/4 світових розвіданих запасів. На морські надра припадає близько ЗО відсотків олова, що добувається у світі, 100 відсотків брому, 20 відсотків важкої води тощо.

Проблема економічного відставання країн, що розвиваються, є однією з найбільших глобальних проблем, пов'язаних із взаємовідносинами між державами. Рис глобальності їй надає те, що її можна подолати виключно глобальним і справедливим регулюванням у межах світового співтовариства, яке, у свою чергу, гарантувало б економічну безпеку всіх країн і народів, сприяло б стабільному й гармонійному розвитку світового господарства. Ця проблема виявляється також і в кризі заборгованості.

Тепер перед людством постала нова глобальна проблема світогосподарського розвитку -- проблема країн, що переходять від командно-адміністративної системи до ринкової економіки, яка полягає в необхідності подолання їхнього кризового стану і входження на рівноправній основі в світову економіку. Це комплексна проблема, пов'язана із суспільними взаємовідносинами, що потребує для свого розв'язання активного здійснення цими країнами ринкової трансформації для підвищення ефективності господарювання в інтересах широких народних мас при обов'язковому зацікавленому сприянні світового співтовариства, в основному з боку економічно розвинутих країн.

Суттєві риси глобальних проблем, їхні ознаки, сфери і форми мають реальне втілення, їх можна досліджувати з допомогою існуючих уже нині методів глобалістики.

Особливого значення набуває питання конверсії військового виробництва, демілітаризації економіки країн, мирного співробітництва між ними. Для країн, які утворилися після розпаду СРСР, вивільнення коштів у ході роззброєння дає можливість сконцентрувати зусилля на розв'язанні завдань перехідного періоду. У західних країнах відмова від гонки озброєнь буде сприяти економічному зростанню, дасть можливість скоротити податки з населення. Усім країнам, що розвиваються, роззброєння принесе додаткові засоби для подолання економічної відсталості. Роззброєння може істотно вплинути на всю сукупність міжнародних відносин, перевести їх на загальноприйняті демократичні, справедливі й рівноправні міжнародні норми спілкування народів.

Позитивний вплив роззброєння на розв'язання глобальних проблем людства не можна переоцінити. Відмова від гонки озброєнь створила б сприятливі умови для економічного розвитку всього світового співтовариства. Стрижневим економічним аспектом роззброєння є питання про конверсію військового виробництва. Конверсія є ланкою процесу роззброєння -- розвиток і способом вивільнення в ході роззброєння матеріальних, фінансових, людських і наукових ресурсів та спрямування їх на розвиток цивільного сектора господарства. В Україні конверсія військового виробництва спрямована на переорієнтацію науково-технічного і виробничого потенціалу оборонної та машинобудівної промисловості на випуск цивільної продукції, технічне переозброєння інших галузей господарства.

Розв'язання глобальних проблем сучасності, забезпечення майбутнього людської цивілізації потребує розробки і реалізації колективної програми економічної, військово-політичної безпеки людства. Фінансові засоби її здійснення пов'язані з процесом роззброєння, конверсією військового виробництва, а суб'єктами втілення її в життя є всі зацікавлені країни і народи світу.

2.2 Світове господарство як зростаюча суперечлива цілісність

Розвиток світового господарства, пристосування його до змін, пов'язаних з науково-технічним прогресом, зумовили розмаїття його підсистем та їх структур -- соціально-економічної, організаційно-економічної та функціональної. Єдність світового господарства досягається через розв'язання суперечностей його різноманітності.

Еволюція світового господарства є невіддільною від інтернаціоналізації обмін; виробництва. Ці взаємопов'язані економічні процеси розгортаються у сфері міжнародних економічних відносин, позначаються на підвищенні ролі різних форм промислової кооперації, зростанні господарської та організаційно-економічної взаємозалежності різних країн і міжнародних економічних організацій.

Інтернаціоналізація обміну і виробництва все більше набуває незворотного характеру, відбиваючи розвиток єдності як національних господарств, так і різноманітних структур світовому господарстві, сприяючи розв'язанню його суперечностей. Відкритістю економіки визначається суспільний прогрес для всіх держав, а замкнутість згубна. У більшості країн процес відтворення практично неможливий без зовнішніх економічних зв'язків.

Перехідний стан, в якому знаходиться світове господарство, найповніше виявляється у процесі соціалізації, що тією чи іншою мірою охопив усі країни. На тлі розгортання цього процесу розвиваються суперечності світового господарства. Виваженість сучасного наукового підходу полягає у визнанні існування суперечностей і поступовому розв'язуванні їх у процесі взаєморозвитку, а не через знищення однієї із сторін суперечності.

Важливою суперечністю світового господарства є суперечність між країнами розвиненої ринкової економіки та державами перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки. Зазначена суперечність виявляється у різних формах. Наприклад, у той час, коли в розвинених країнах спостерігається новий виток НТП, пов'язаний зі зростанням концентрації капіталу, в країнах перехідної економіки відчувається гостра нестача коштів, зокрема на впровадження новітніх технологій у виробництво. За подібних умов конкуренція між двома групами країн стає більш жорсткою. Одним із серйозних теоретичних і практичних питань залишається подальше поглиблення європейської інтеграції та формування європейського економічного простору. Ця проблема охоплює не тільки власне економічну, а й політичну сферу. Участь країн Східної Європи (в тому числі України) в інтеграційних процесах на континенті потребує політичної відповідальності та врахування їхніх національних інтересів. Проте на сьогодні немає глибокого наукового аналізу цих проблем, а також цілісної концепції участі, скажімо України, в цих процесах, крім того, нашаровуються складні обставини державотворення.

У світовій практиці відпрацьовується ефективний механізм захисту регіональних економічних інтересів при одночасній активній взаємодії з третіми країнами. Це одна з нових тенденцій у розвитку міжнародного поділу праці, яка певним чином впливає на становище країн перехідної економіки в світовому господарському середовищі та вимагає від них пошуку і створення власних механізмів входження у світові ринки. Створення спільних підприємств у кращому випадку дасть можливість лише наблизитися до світового рівня, але перевершити його можна тільки завдяки запровадженню власних високих технологій. Отже, виникають завдання, розв'язання яких лежить у площині пошуку оптимального співвідношення процесів внутрішньої трансформації господарства в країнах перехідної економіки з новими тенденціями у зовнішньоекономічній діяльності їх та у світовій економіці.

За всеосяжної кризи, що охопила практично всі країни перехідної економіки, західні партнери відчувають практичну відсутність серйозних стимулів і реальних умов для великих капіталовкладень в економіку країн Східної Європи, у тому числі у сферу спільного підприємництва. Проте на Заході поступово перемагає конструктивний підхід до подолання цієї форми суперечності. Він полягає у визнанні необхідності спільного пошуку ефективних механізмів розв'язання передусім глобальних соціально-економічних проблем.

Суперечності між країнами, які переходять до ринкових відносин, і країнами з розвиненою ринковою системою пов'язані з тим, що ці групи країн мають неоднакові умови для ведення економічної конкуренції. Такі умови склалися внаслідок ослаблення економічних позицій країн командно-адміністративної системи, що розпалася, і посилення пануючих позицій у світовому господарстві США, Японії, Німеччини, Великобританії, Франції.

Суперечність між країнами розвиненої ринкової економіки і країнами ринкової економіки, що розвиваються, також є суперечністю світового господарства. Вона особливо помітно виявляється у відносинах асиметричної, деформованої взаємозалежності транснаціонального капіталу та країн ринкової економіки, що розвиваються. Транснаціональні корпорації (ТНК), діючи в цих країнах, орієнтують і матеріально сприяють переходу їх на інтенсивний тип економічного зростання, але паралельно відтворюють відносини залежності. Кожна країна відповідно до характеру та рівня розвитку її економіки або сприяє діяльності іноземного капіталу (Аргентина, Мексика, Південна Корея, Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Тайвань тощо), або уникає економічних відносин з ним (Лівія, Гана, Шрі-Ланка тощо), або юридично регулює діяльність ТНК (Індія, Бразилія, Єгипет, Нігерія тощо). Безперечно, що у всіх розглянутих випадках виникають нові суперечності. Вони, як правило, полягають у тому, що багато країн ринкової економіки, що розвиваються, володіють незліченними природними багатствами, проте залишаються слаборозвиненими, оскільки не зуміли вчасно визначити як свої порівняльні переваги в конкурентній боротьбі на світовому ринку, так і оптимальні способи (враховуючи залучення іноземних капіталів) використання власних ресурсів. У результаті інвестиції в індустріальний розвиток дають незначний ефект, породжують проблеми соціального характеру. Натомість у країнах Заходу структурна перебудова економіки і впровадження досягнень НТП зменшують залежність розширеного відтворення від країн, що розвиваються.

Усередині величезного масиву країн ринкової економіки, що розвиваються, також є суперечності. Об'єктивно вони спричинені дією закону нерівномірності розвитку на рівні світового господарства. Внаслідок цього спостерігається процес диференціації між цими країнами. Однією з форм вияву процесу диференціації є різний ступінь залучення національних економік до світового поділу праці, що визначається за часткою експорту в національному доході (експортною квотою). Іншою формою вияву суперечностей між країнами ринкової економіки, що розвиваються, є різні темпи структурної перебудови економіки, тобто переходу від трудоємних до капіталоємних і далі -- до наукоємних галузей. Як правило, різні країни платять різну соціальну ціну за модернізацію своїх внутрішніх структур. У той час як, наприклад, тихоокеанський економічний регіон розвивається надзвичайно динамічно, країни, розташовані південніше Сахари, перебувають у стані найглибшої кризи через стагнацію та агонію традиційних господарських структур і практично не спроможні скористатися в масовому масштабі плодами науково-технічного прогресу.

Та й динамічні країни, що розвиваються, Далекого Сходу і Тихоокеанського економічного регіону відчувають на собі перекладання економічно розвинутими країнами основних ударів світових криз в умовах свого незбалансованого розвитку. Яскраве свідчення цього -- дуже глибока економічна криза, що розгорнулася з другої половини 1997 р.

2.3 Суперечності всередині груп економічно розвинутих країн

Розвиваються суперечності і всередині групи економічно розвинутих країн. Це, перш за все, суперечності між провідними країнами і рештою країн групи, між США та іншими країнами великої сімки; США, ЄС і Японією та ін.

Суперечності світового господарства зачіпають усі його структури -- соціально-економічну, організаційно-економічну, функціональну. Дія цих суперечностей переплітається як на національному, так і на субрегіональному та глобальному рівнях. Розв'язання зазначених суперечностей можливе за умови переростання світового господарства і єдиний організм, в якому будуть розвиватися держави всіх соціально-економічних систем.

Процес розв'язання суперечностей світового господарства ґрунтується на загальному інтересі світового співтовариства на основі взаємозалежності країн світу. Цей процес служить стимулом зростання цілісності світового господарства у всіх його підсистема} і їхніх складових в умовах транснаціоналізації та глобалізації. У свою чергу, розв'язання одних суперечностей зі зміцненням цілісності світового господарства веде до появі нових і т. д.

Транснаціоналізація являє собою вихід економічних процесів за національні кордони і виражається в розвитку об'єднавчих тенденцій у світовому господарстві. Транснаціоналізація веде до глобалізації. Основною рисою глобалізації є взаємозалежність всіх складових світового господарства, яке все більше постає як функціонально й організаційно взаємопов'язана система. Процес глобалізації прискорюється зростанням конкуренції, впливом НТР, лібералізацією економічної політики і т. ін.

Процес глобалізації породжує дві тенденції в розвитку світового господарства. Одна-тенденція до відносного зменшення значення національних держав як основної ланки економічної діяльності (процеси інтернаціоналізації виробництва і транснаціоналізації) Друга тенденція полягає в зростанні ролі національних держав у формуванні й розвитку ринкових відносин і відставанні національних інтересів, національної безпеки ; світовій економіці.

Характер розвитку взаємозалежностей і суперечностей, взаємозв'язків, які виникають у світовому господарстві, впливає на всі його складові. Зміна технічних характери стик і поліпшення якості продукції, коливання світових цін на сировину та готові вироби нестійкість у валютно-фінансовій сфері, загострення енергосировинної і продовольче проблем, як і проблем навколишнього середовища та демілітаризації і т. ін., -- усе ц тією чи іншою мірою, залежно від значення проблеми, позначається на кожному національному господарстві, на економіці будь-якої групи країн.

Підсумком розвитку сучасного світового господарства як зростаючої суперечливе цілісності стало формування таких його головних закономірностей, як: 1) діалектична єдність відокремлених господарств різних країн, які відстоюють свої інтереси, вступають у визначені міжнародні економічні відносини, що поглиблюються під впливом розвитку тенденції до інтернаціоналізації господарських зразків, яка переростає в транснаціоналізацію, регіональну економічну інтеграцію, глобалізацію; 2) нерівномірність розвитку країн як причинно-наслідковий зв'язок між зростанням концентрації, монополізації виробництва і загостренням суперечностей економічного зростання; 3) зумовлене новим етапом науково-технічного процесу поглиблення міжнародного поділу праці, яки за речовим змістом є фактором удосконалення світових продуктивних сил, зростання продуктивності суспільної праці, а за суспільною формою -- засобом формування міжнародної асиметричної залежності країн, що веде до можливості їхнього нерівноправної становища; 4) головними суб'єктами в системі світових господарських зв'язків є ТНК і ТНБ; 5) посилення впливу держави і наднаціональних структур на світогосподарські зв'язки; 6) взаємодія тенденції до глобалізації з тенденцією до розвитку національних економік; 7) взаємозв'язок забезпечення національної і глобальної економічної безпеки. За темпами просування вперед світові господарські зв'язки випереджають розвите внутрігосподарських відносин, темпи створення валового національного продукту.

РОЗДІЛ ІІІ: ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ І ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ У СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

3.1 Об'єктивні основи зовнішньоекономічних зв'язків України

Розбудова незалежної України об'єктивно потребує входження її у світове господарство на організаційно-економічних засадах ринкових відносин на принципах рівноправності та взаємної вигоди у співробітництві.

Дипломатичне визнання молодої Української держави більшістю країн світу прискорює й урізноманітнює розвиток її зовнішньоекономічних відносин. Однаковою мірою це стосується як молодих незалежних країн, що утворилися на основі колишнього СРСР і переходять до ринкового типу відносин, так і держав розвинутої ринкової економіки та країн, що розвиваються.

Об'єктивна необхідність інтеграції України у світове господарство і розвитку її міжнародних економічних відносин безпосередньо випливає передусім з потреб використання у національній системі відтворення міжнародного поділу праці для прискорення переходу до ринкової економіки з метою розвитку країни і зростання багатства суспільства. Така необхідність спрямована на формування ефективної структури економіки країни. Зовнішньоекономічні зв'язки в процесі інтеграції України у світове господарство охоплюють також комплекс екологічних проблем, що розв'язуються спільними зусиллями. Нарешті, розвиток зовнішньоекономічних відносин відкриває додаткові можливості у створенні належних умов для задоволення життєвих потреб народу України.

Поряд з об'єктивною необхідністю інтеграції України у світове господарство та розвитку її зовнішньоекономічних відносин існують і об'єктивні можливості для таких процесів. До них насамперед належить економічний потенціал нашої країни, що дає підставу для належної участі у міжнародному поділі праці.

Об'єктивною можливістю для інтеграції у світове господарство є вироблення механізму зовнішньоекономічних зв'язків, по-перше, на макрорівні -- загальнодержавному; по-друге, на мікрорівні підприємств; по-третє, на глобальному та регіональному макрорівнях через участь у спеціалізованих і багатоцільових економічних міжнародних організаціях ООН і регіональних економічних об'єднаннях типу ЄС, певних структур СНД, зони вільної торгівлі між Грузією, Україною, Узбекистаном, Азербайджаном, Молдовою (ГУУАМ), Чорноморської зони співробітництва тощо. Поєднання об'єктивної необхідності та об'єктивних можливостей входження України у світове господарство робить цей процес закономірним.

Відомо, що енергетичне самозабезпечення є однією з головних умов незалежності. Досягти його Україна може, якщо візьме курс на модернізацію наявних і спорудження нових сучасних екологічно чистих вугільних та газотурбінних електростанцій, на розвиток власного енергетичного машино- та котлобудування, ефективність використання енергоресурсів, застосування енергозберігаючих технологій, скориставшись вітчизняними науковими та виробничими здобутками й досягненнями високо розвинутих країн. Без розвитку відповідних форм зовнішньоекономічних відносин зробити це практично неможливо.

В умовах формування сучасної моделі міжнародного поділу праці (МПП), основу якої має становити якісно оновлена технологічна база виробництва, Україна повинна поступово, цілеспрямовано розв'язувати проблеми ефективної участі у МПП, використовуючи зовнішньоекономічні зв'язки для реалізації національних економічних інтересів.

Україна має як природні, історичні, так і техніко-економічні, соціально-економічні, організаційно-економічні основи для участі в МПП. Слід зауважити, що в геологічному і гідрогеологічному аспектах територія України слабко вивчена, зокрема її глибинну будову досліджено лише на 10% території.

З історичних джерел відомо, що організовані суспільства, які існували на нинішній території України, завжди підтримували економічні зв'язки із зовнішнім світом. Тож з огляду на власні культурні та історичні традиції Україна має всі можливості для того, щоб стати рівноправним членом європейської спільноти.

Рівень розвитку продуктивних сил є одним з тих техніко-економічних чинників, які найбільше сприяють активній участі України у сучасному МПП. Видобуток залізної руди, вугілля, виробництво сталі, чавуну, мінеральних добрив, цементу, електроенергії, цукру, тракторів і металоріжучих верстатів становлять значний економічний потенціал нашої країни. За кількісними характеристиками і потужностями продуктивних сил Україна може бути гідним партнером у світових економічних зв'язках. Наявний науково-технічний потенціал дасть змогу Україні за сприятливих умов втримати передові позиції у світовій науці з цілого ряду науково-технічних напрямів і, найголовніше, провадити незалежну економічну політику на включення в систему світових господарських зв'язків.

Організаційно-економічні чинники включення України в систему сучасного МПП за своїм змістом відображають ступінь розвитку процесів концентрації, спеціалізації, кооперації й комбінування виробництва (за участю української сторони) на рівні міжнародних економічних зв'язків.

Створення виробництв з випуску всіх нових видів продукції не завжди доцільне в межах однієї країни. Одним з найважливіших критеріїв реалізації економічних інтересів країни -- суб'єкта МПП є забезпечення високої економічної ефективності галузей її національної економіки, мінімізація витрат суспільної праці. Спеціалізація та кооперація характеризують економічно доцільну й раціональну організацію (територіальну, регіональну, галузеву тощо) суспільних продуктивних сил.

Разом з тим є певні обмеження у розвитку процесів концентрації та спеціалізації. Відомо, що надмірна концентрація зусиль на розвитку однієї-двох галузей, зорієнтованих на експорт, зумовлює вразливість національної економіки та її сильну залежність як від світового ринку, так і від конкретної країни-партнера. Так, у колишньому СРСР більше 80 відсотків промислового виробництва України не мало на її території завершеного технологічного циклу, що зробило Україну залежною від стану її зовнішньоекономічних зв'язків, причому левова частка цієї залежності припадає на колишні республіки СРСР.

Характер накопиченого виробничого потенціалу, спеціалізація, що склалася, з її орієнтацією на фондомісткі види продукції вимагають значних інвестицій у базові галузі економіки України на відшкодування та якісне оновлення фондів. Структурна трансформація економіки України перетворюється у найважливішу умову для інтеграції у світову економіку і визначення її місця в системі МПП.

Складність і розмаїтість соціально-економічних факторів включення України в систему світових господарських зв'язків детермінуються перехідними економічними виробничими відносинами з притаманними їм формами та методами ведення господарства. На міжнародному рівні вплив соціально-економічних чинників країн-партнерів визначається їх адекватністю та відповідністю загальносвітовим тенденціям.

У сучасному взаємозалежному світі розвиток соціально-економічних чинників МПП нівелює їхні відмінності в окремих національних господарствах, і цей факт дослідники пов'язують з формуванням однотипної за своїм соціально-економічним змістом системи світового господарства. Утверджуються ринкові методи господарювання, активізується державне регулювання певних напрямів розвитку економіки, виявляється соціальна спрямованість її тощо. Такі процеси зумовлюють, по-перше, подібність змісту економічних базисів більшості країн, що беруть участь у МПП; по-друге, природний поділ праці між країнами з урахуванням не тільки їхніх національних економічних інтересів, а й інтересів світового співтовариства в цілому.

Нерозвинутість ринкових відносин і форм господарювання в Україні посилює необхідність значного підвищення економічної культури населення та ділової етики підприємців, оволодіння принципово новою культурою ринку, високим професіоналізмом поряд з такими поняттями, як честь, достойність, порядність, які знадобляться Україні для визнання її розвинутими країнами як рівноправного партнера.

Особливості об'єктивних основ зовнішньоекономічних зв'язків України пояснюються насамперед тривалою відсутністю національної державності та можливості провадити незалежну економічну політику.

3.2 Основні напрями, форми і суб'єкти зовнішньоекономічних відносин України

Етапною правовою основою для зовнішньоекономічних зв'язків незалежної України стали Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і, нарешті, Конституція України (28 червня 1996 р.). Серед спеціальних законів з питань економіки слід відзначити Закони України про економічну самостійність (3 серпня 1990 р.); про зовнішньоекономічну діяльність (16 квітня 1991 р.); про створення державного експортно-імпортного банку (3 січня 1992 р.); про іноземні інвестиції (13 березня 1992 р.), Декрет Кабінету Міністрів України "Про режим іноземного інвестування" (20 травня 1993 р.); Закони України про промислово-фінансові групи в Україні (21 листопада 1995 р.); про режим іноземного інвестування (19 березня 1996 р); про захист від недобросовісної конкуренції (7 червня 1996 р.); Указ Президента України "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності у Донецькій області" (4 липня 1998 р.), наступні закони України про спеціальні економічні зони в інших регіонах країни, про захист експортерів, національного ринку (1999 -- 2000 рр.) та інші законодавчі й нормотворчі акти.

Важливими правовими документами щодо створення механізму зовнішньоекономічних зв'язків України стали договори та угоди з молодими незалежними державами, що утворилися на території колишнього СРСР, та багатьма країнами Європи, Північної й Південної Америки, Азії, Африки.

Входження України до світового економічного простору можливе тільки на основі відкритості економіки за одночасного застосування комплексу засобів щодо захисту внутрішнього ринку. Сучасні процеси глобалізації вимагають від України якомога ширшого використання всіх основних форм МЕВ.

Інтеграція України до структур світової економіки, МПП потребує проведення багатовекторної зовнішньоекономічної діяльності з урахуванням національних інтересів. Це стосується, по-перше, геополітичних напрямів цієї діяльності й, по-друге, входження до міжнародних економічних інституціональних структур.

Щодо геополітичних напрямів зовнішньоекономічної діяльності України, то як стратегічні, магістральні її вектори, які водночас і самодостатні, і взаємопов'язані, керівництвом країни визначено такі три:

® по-перше, європейський вибір, оскільки ставиться мета вступу до ЄС, що відноситься до перспективи, а Нині це також розвиток двосторонніх економічних відносин із Німеччиною, Францією, Італією та ін. і Договір з ЄС про партнерство й співробітництво;

® по-друге, на одному з головних місць перебуває стратегічне партнерство з Росією, іншими країнами СНД, з якими Україна пов'язана за багатьма аспектами: історично, виробничою кооперацією, ввозом енергоносіїв та іншого критичного імпорту, нарешті, просто стосунками між людьми і т. ін.;

® по-третє, до одного з ключових зовнішньоекономічних напрямів належить стратегічне партнерство зі США -- світовим лідером.

Україна прагне органічно поєднувати зазначені вектори з економічним співробітництвом на інших напрямах, диверсифікуючи їх. Це економічні зв'язки зі східноєвропейськими країнами, у тому числі Польщею, Чехією, Словаччиною, Угорщиною, країнами Балтії та ін., з традиційними партнерами в Канаді, Азії та азіатсько-тихоокеанському регіоні, зокрема з близьким сусідом Туреччиною, а також із Китаєм, Індією, В'єтнамом, Республікою Корея, Ізраїлем, однією з найрозвинутіших країн світу Японією та ін. Настійно потребують активізації зовнішньоекономічні зв'язки з країнами Африки й Латинської Америки.

Щодо міжнародних економічних інституціональних структур, то Україна є членом СБ, МВФ, МОП, UNIDО, ПРООН та багатьох інших спеціалізованих економічних установ ООН, входить до складу таких регіональних об'єднань, як СНД, ОЧЕС, ЦЄІ та ін., сприяє розвитку інтеграційних процесів у балтійсько-чорноморському регіоні і т. ін. Нині нагальним завданням став вступ до ГАТТ-СОТ, FАО і т. ін.

З колишніми республіками СРСР Україна провадить переговори щодо розв'язання економічних і фінансових проблем, питань паливно-енергетичного комплексу, транспорту і зв'язку, правонаступництва новостворених держав. Водночас основою розширення економічного простору є горизонтальні зв'язки між безпосередніми виробниками товарів, а також між державами. При цьому тільки за умови безмежності економічного простору складаються ефективні господарські зв'язки. До того ж стабілізація економіки, радикальні зміни інституціональних структур, збалансованість товарної та грошової маси більше ймовірні, якщо їх провадити в масштабах держав. Між процесами введення вільних цін, децентралізації системи прийняття рішень і фінансовою дисципліною існує найтісніший зв'язок, який і зумовлює формування внутрішніх ринків молодих держав, що є передумовою створення справді ринкового міждержавного середовища.

Для України важливими є двосторонні угоди і договори з державами -- колишніми республіками СРСР. За цими угодами держави мають надавати своїм підприємствам можливість самим встановлювати господарські зв'язки, обумовлювати порядок розрахунків, форми матеріальної відповідальності за невиконання поставок. Загалом угоди мають виробляти економічний механізм реалізації інтересів України та її партнерів, а не бути політичними деклараціями на економічну тему.

Створення національних грошових систем країн, що входили до колишнього Союзу РСР, породжує об'єктивну необхідність і водночас створює можливість фундації міждержавної валютної угоди, яка б стала інституціональною ланкою налагодження цивілізованих та рівноправних валютних відносин.

Перехід у розрахунках на ВКВ поставив питання про нову організацію співробітництва. Вихід на прямі економічні зв'язки між підприємствами поглибив, але вже на новій основі, торговельні зв'язки, бо торгувати повинні товаровиробники. Проте сьогодні потрібний певний перехідний період, протягом якого у взаєморозрахунках за товари та послуги сторони мають виходити з цін світового ринку, а для погашення заборгованостей, що виникатимуть, надавати одна одній довгострокові кредити на пільгових умовах. Про це свідчить і розвиток такої примітивної форми товаровідносин, як бартер.

У процесі створення нових основ співробітництва важливо не тільки не допустити неконтрольованого розпаду кооперативних зв'язків, а й знайти нових партнерів (адже нерентабельні підприємства і неконкурентоспроможна продукція випадуть з усталених господарських зв'язків), спрогнозувати кон'юнктуру товарообміну з метою створення економіки відкритого типу, інтегрованої в європейський і світовий економічний простір.

Розробка і послідовне втілення в життя єдиної національної геополітичної стратегії сприятиме оновленню на економічній основі старих виробничих зв'язків України і розширенню її прямої участі в системі економічних і політичних відносин на глобальному рівні.

Колишні зв'язки України зі східноєвропейськими країнами відбивали лише міждержавний обмін продукцією. Перехід до вільної торгівлі на основі світових цін і конвертованої валюти випливає з курсу країн Східної Європи й України на переведення економіки на ринкові рейки і ставить розв'язання всіх проблем взаємних зв'язків у залежність від економічного інтересу. Передбачається, що спочатку існуватимуть два взаємозалежних сегменти.

По-перше, це визначення параметрів співробітництва на міждержавній основі через погодження між урядами контингентів взаємних поставок. По-друге, -- це розвиток відносин на рівні прямих зв'язків підприємств, об'єднань, кооперативів, бірж, асоціацій, консорціумів, спілок тощо. Перехід до подібних відносин можливий за умови поступового звуження сфери дії державних органів у визначенні взаємних поставок і надання свободи підприємницької діяльності виробничим ланкам. Останні повинні погоджувати не лише предмет співробітництва, а й сферу ціноутворення, поставок, кредитів, інші фінансові питання. Широкий вихід товаровиробників на ринок, наповнення його товарною масою створять передумови для функціонування східноєвропейської зони вільної торгівлі.

Отже, перехід України на нові умови господарювання і форми зовнішньоекономічних зв'язків сприятиме зміцненню зони взаємного економічного тяжіння східноєвропейських держав і України.

Співвідношення згаданих вище сегментів складаються для країн-партнерів по-різному, залежно від прийнятих систем господарського управління, їхньої спроможності засвоювати нові форми співробітництва. Цілком імовірно, що практика породжуватиме й інші сегменти. Спочатку за нових умов центр ваги перемістився на двосторонні зв'язки.

Прийняття Україною відповідного законодавства відкриває й нові форми взаємного співробітництва. Йдеться про інвестиційну сферу, створення спільних підприємств за кордоном, особливо в прикордонній смузі, спільну діяльність на ринках третіх держав, оскільки угорські, польські, чеські, словацькі фірми вже завоювали там певні позиції.

Щодо розвитку торгівлі та інших форм зовнішньоекономічних зв'язків України з державами розвинутої ринкової економіки та країнами, що розвиваються, доцільно було б спрогнозувати платіжний баланс нашої країни, беручи до уваги залежність від імпорту з третіх держав, що входили до складу колишнього СРСР, сальдо в міждержавному обміні з ними та експортний потенціал. При цьому динаміка платіжного балансу України залежатиме, по-перше, від створення умов для поступового, без різких соціальних потрясінь, розв'язання проблем виробництв, що працюють на привізній сировині, і від спроможності самих товаровиробників перепрофільовувати виробництво, наприклад диверсифікацією, щоб позбутися вузької галузевої спеціалізації; по-друге, від власних матеріальних і золотого запасів та резервів ВКВ; по-третє, від співвідношення курсів національних валют, що залежатиме, у свою чергу, не тільки від емісійної політики Національного банку та товарного наповнення споживчого ринку, а й від глибини системної економічної реформи в Україні.

Розробка програм стабілізації й розвитку зовнішньоекономічних зв'язків повинна включати оцінку можливостей сучасного експортного потенціалу України і першочергових, так званих критичних імпортних потреб. У цьому контексті слід використовувати спільні підприємства разом зі створенням вільних економічних зон.

З урахуванням потреб наших партнерів за кордоном та можливостей диференційованого стимулювання тих виробництв, що становитимуть основу експортного сектору економіки України, доцільно було б ширше заохочувати вкладення іноземного капіталу у вже існуючі господарські об'єкти та створення іноземними інвесторами фірм на території нашої держави. При цьому слід брати до уваги, що іноземний капітал віддає перевагу організаційно-економічним відносинам високого рівня, а не лібералізації умов для залучення іноземних інвестицій.

Подібні форми економічних відносин із залученням іноземного капіталу сприяли б запровадженню у виробництво сучасних технологій, надали б імпульс прогресивним зрушенням у господарській структурі України, забезпечили б вихід на світовий ринок з конкурентоспроможною продукцією. Що стосується контролю іноземних інвесторів, то диференційований підхід до оподаткування і видавання ліцензій, контроль за додержанням санітарних та інших умов, створення національного агентства сприяння залученню іноземних інвестицій та інші заходи, успішно застосовувані в цивілізованих країнах світу, прийнятні і для України.

Сприятливе географічне розташування, значний потенціал обробної промисловості й перспективний експорт сільськогосподарської продукції слід враховувати під час розробки програми стабілізації та розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України. Треба також пам'ятати, що: 1) торгівлю готовою продукцією на світовому ринку витісняє обмін науково-технічними досягненнями; 2) частка взаємного обміну деталями, компонентами, вузлами у міжнародній торгівлі зростає; 3) матеріально-технічне забезпечення виробництва фірми не обмежується національним ринком. Отже, одним зі стратегічних напрямів доцільно передбачити пріоритетне залучення іноземного капіталу до науково-технічної та виробничої кооперації, взаємовигідного обміну на ліцензійній основі винаходами, розробками, ноу-хау, промисловими зразками тощо.

Розвиток міжнародної кооперації потребує стимулів з боку держави -- звільнення окремих категорій товаровиробників від митного оподаткування та ліцензування чи квотування, надання кредитних пільг тощо. Слід розширити імпорт комплектуючих для експортної продукції, практикувати застосування імпортних технологій і новітнього устаткування для легкої промисловості й галузей АПК, електротехніки, зв'язку тощо. Науково-технічний прогрес за своєю природою інтернаціональний, тому розв'язати завдання розвитку передових технологій без зв'язків із зовнішнім світом, без залучення світового капіталу практично неможливо.

Обґрунтована стратегія розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України підпорядковується раціональному розв'язанню найгостріших проблем оздоровлення економіки -- подоланню численних дефіцитів на внутрішньому ринку, прискоренню НТП, нагромадженню валютних ресурсів для сплати нашої частки в колишньому загальносоюзному зовнішньому боргу, поліпшенню якості товарів, підвищенню збалансованості бюджету і платіжного балансу.

Подальшу децентралізацію зовнішньоекономічного комплексу, вихід на світовий ринок численних дрібних учасників (кооперативів, малих підприємств тощо) гальмує відсутність спеціальної підготовки значної частини персоналу. Щоб забезпечити ефективність зовнішньоекономічних зв'язків, слід оперативно формувати демократичні політичні структури, соціальну базу демократії, високу загальну, політичну культуру, підприємницьку етику, розвивати ринок, сприяти тому, щоб психологія радикальних реформ оволоділа суспільною свідомістю. Однією з актуальних є проблема функціонування на високому рівні широкої системи професійної підготовки і перепідготовки працівників для підприємств і організацій, зайнятих зовнішньоекономічною діяльністю. Розв'язання цього завдання може різко скоротити наші втрати через некомпетентність персоналу. Фірми та навчальні заклади зарубіжних країн накопичили корисний і вартий вивчення досвід. Цілком виправданим у зв'язку з цим вбачається направлення за кордон на навчання громадян України і запрошення з інших країн спеціалістів з маркетингу, валютно-фінансових операцій, міжнародного права.

Отже, розвиток зовнішньоекономічних відносин є не самоціллю, а одним з перевірених досвідом багатьох розвинутих країн способів подолання кризового стану економіки, виведення виробничого потенціалу на сучасний технічний і технологічний рівні, підвищення добробуту народу України.

3.3 Роль економічної реформи в інтеграції України у світову економічну систему

Міжнародний досвід переходу економіки в нову якість показує, що практично завжди у випереджальному режимі запроваджуються економічні реформи, а потім відбуваються зміни в політичній надбудові. В Україні, як, до речі, і в інших державах, що утворилися після розпаду СРСР, така логіка реформування порушена, оскільки тут свого часу економічні перетворення не просто недооцінювались, а й запізнились і відірвалися від політичної сфери через специфіку утворення нових держав на терені колишнього СРСР.

Успішний розвиток зовнішньоекономічних зв'язків має ґрунтуватися передусім на кардинальних змінах у структурі національної економіки України. Однак зовнішньоекономічні зв'язки -- не пасивний елемент в еволюції національної економіки, вони можуть активно впливати на її розвиток. Для цього необхідно сконструювати гнучкий і динамічний механізм, який регулював би інтеграцію економіки України у світовий ринок, зробив би її відкритою для зовнішнього світу. Зрештою, без інтеграції економіки України у світову економічну систему неможливо досягти високого рівня добробуту народу. Розв'язуючи проблему інтеграції економіки України у світове господарство, необхідно мати на увазі, що роль вертикальної ієрархії управління у світі невпинно зменшується за одночасного зростання значення горизонтальних зв'язків у процесі створення нової системи виробництва та благ.

Основними характеристиками нової системи виробництва благ є: зменшення чисельності зайнятих у промисловому виробництві найрозвинутіших країн; широке використання фірмами і корпораціями нових форм фінансової діяльності як ефективних інструментів досягнення необхідного балансу між інвестиціями і заощадженнями; інформаційна революція, яка все більше поширюється і зможе змінити виробничі ресурси.

Дослідники функціонування "швидких" економік високорозвинутих країн помітили, по-перше, зменшення потреби в багатьох традиційних видах масової сировини; по-друге, збільшення кількості підприємств, які працюють за "швидким циклом", коли процеси проектування і випуску продукції поєднуються, а можливості скорочення запасів сировини і устаткування різко зростають; по-третє, інвестування значних коштів в електронну інфраструктуру.