Київська Русь і її дипломатія в ІХ - першій половині Х століття: відношення з державами Європи та Азії

У даному випадку відсутня єдина точка зору на те, чи є договір 944 року. тільки доповненням до договору 911 року, чи це окремий дипломатичний документ, який охоплює в повному обсязі дипломатичні параметри відношень Русі і Візантії.

Нарешті, історики не ставлять перед собою питання, яке місце договору 944 р. у системі візантійської так і руської дипломатії? Це питання до цього часу залишається відкритим.

Дипломатія княгині Ольги (50-ті - початок 60-х років Х ст.)

Пройшли бурхливі в зовнішньополітичній історії старовинної Русі 40 роки Х століття, відмічені русько-візантійською війною 941-944 роках, договором Русі з імперією 944 року, ударами руської раті по арабським васалам у Закавказзі, пошуком союзних відносин із печенігами. Великий князь Ігор безславно загинув у древлянських лісах, але реалізація задумів староруської держави продовжувалась після його смерті.

У зв'язку з виконанням договорів із Візантією руси брали участь у експедиціях грецького флоту, направлених проти кіпрських корсар, руські гарнізони розміщувались на прикордонних територіях із халіфатом.

Уряд княгині Ольги прийняв цілий ряд дипломатичних кроків, які повинні були давати можливість у подальшому закріплювати зовнішньополітичні зв'язки старовинної Русі, росту її міжнародного престижу.

Руська місія, яку очолювала сама княгиня Ольга, з'явилась у Константинополі, а візантійське посольство приїхало в Київ. Відправилось руське посольство і на Захід у германські землі до германського імператора Оттона І, через півтора роки в Києві з'явилась німецька духовна місія.

Історія посольства Ольги в Константинополь викладена в «Повісті временних літ», у «Новгородській першій літописі». У літописах описані прийом Ольги у імператора і патріарха, історія сватання імператора до Ольги та її хрещення у Константинополі.

На прикладі укладання і підготовки договорів русько-візантійських угод 60-х років ІХ століття, 907, 911, 944 роках видно як протистояли дві політичні концепції влади - руська і візантійська, і як поступово від десятиліття до десятиліття руси добивались більшого ступеню рівноправ'я і змісту і в формі укладених із імперією угод.

Боротьба за більш вищу титулатуру руського великого князя, за підвищення державного престижу Русі, завжди займала важливу роль київських політиків у дипломатичних зносинах із іншими державами.

У відношенні хрещення Ольги, то тут деякі історики розходяться у тому, де ж все-таки хрестилась Ольга - у Києві чи в Константинополі?

В історії історіографії недаром відмічено, що Ольга хрестилась у Константинополі, і ні один не повідомляє, що в Києві. Єдиним аргументом проти факту хрещення Ольги у Візантії є розходження в датах по Костянтину VII Багрянородному і руської літописі. Костянтин повідомляє лиш дні візиту Ольги в палац - середа, 9 вересня і неділя, 10 жовтня 957 року, уже вирахувані спеціалістами на основі цих даних. Руський літописець дає дату 955 рік. Історики розглядають три версії.

Ольга хрестилась в Києві, на користь цього факту говорить Іаков Мніх, вона померла, проживши 15 років у християнстві, це дає дату 969 рік і присутність в її делегації священика Григорія.

Ольга два рази їздила В Константинополь - у 955 і у 957 роках. Приїхала вона, будучи уже християнкою, інакше Костянтин VII неодмінно вказав би про її хрещення у Візантії.

Ольга хрестилась у Візантії, але імператор не згадав про це, у нього була інша задача - описати церемонію прийому руської княгині.

У політиці християнізації сусідніх держав і народів у Візантії, як відомо, головну роль грали не патріарх, не церковні ієрархи, а імператор і його апарат політичної влади.

Зрозуміло, що константинопольські патріархи у відповідності до свої санів приймали участь у реалізації політики держави, у зв'язку з тим, що грецька церква була частиною феодальної державної системи. А тому руські літописи розказують про хрещення Ольги правомірно, зв'язують рішення цього питання у першу чергу з діями імператора, а не патріарха.

У «Повісті временних літ» прямо сказано, що в той час у Візантії правив імператор Костянтин, син Лева, і Ольга «приде к нему» звернулась до нього: «Азъ погана есмь», «аще мя хощеши крестити, то крести мя самъ». Ольга хрестилась в Константинополі, літопис відмічає: «и крести ю царь с патреархом», і знову на першому плані фігурує імператор, а далі йде мова про те, як патріарх вчив її християнському чину.

Характерна ще одна деталь: Ольга прийняла при хрещенні ім'я Олена на честь матері Костянтина Великого. Костянтин І перший із імператорів прийняв хрещення і зробив християнство офіційною релігією Римської імперії. Деталь ця немало важлива, оскільки вона свідчить про важливий політичний зміст хрещення руської княгині та її високих державно-престижних запитах, і свідчить про важливий крок в історії стародавньої Русі [7, с. 214].

У літописі прямо вказано, що в даному випадку мова йде не про хрещення всієї Русі, а тільки про хрещення греками однієї княгині Ольги.

У «Повісті временних літ» відмічається, що поширення християнства на Русі для Ольги представляло великі труднощі, вона в Константинополі жалілася патріарху: «Люде мои пагани и сынъ мой, дабы мя богъ съблюлъ от всякого зла». У цих словах виказані Ольгою труднощі введення християнства на Русі, де було сильне язичество, був язичником і її син Святослав Ігорович. Ольга вмовляла Святослава прийняти християнство, а у відповідь чула, а що скаже моя військова дружина.

Важко собі уявити, як в подібних умовах можливо було запровадити християнство на Русі, якщо не було підтримки з боку її сина і великокнязівської дружини.

У 60-х роках ІХ століття візантійський патріарх Фотій направив у Київ візантійську місію для організації підприємств по прийняттю християнства русами, але ця місія не залишила навіть сліду в руській історії.

Ольга, приїхавши в Константинополь, була прийнята імператором, як кажуть, по першому розряду як високоповажна особа, про що відмічено в літописі, але вона була не задоволена тим, що довго чекала прийому візантійським імператором, про що виказала своє незадоволення візантійському послу в Києві: «тако же постоиши у меня в Почайне, яко же азъ в Суду...».

Встановлення відносин «миру і дружби» з Германським королівством

У 959 році Ольга проявила ще одну зовнішньополітичну ініціативу, відправивши посольство до германського короля Оттона І.

В історіографії цей крок руської княгині зв'язують з тим, що Ольга потерпіла невдачу по введенню церковної організації із Візантії і не отримала ніяких політичних преференцій, звернулась із тим же питанням на Захід, чим хотіла вплинути на незговірливу Візантію.

Але, як свідчать історичні факти, ніякої мови про введення християнства на Русі Ольга про приїзді в Константинополь з імператором і патріархом не вела.

Як стверджують історики, посли русів перевищили свої повноваження і попросили направити в Київ єпископа і пресвітерів їх народу.

По причині відмічених вище обставин язична партія в Києві на чолі зі Святославом не давала Ользі можливості зробити такий крок як прийняття церковної організації з рук короля Оттона І. Це було б викликом не тільки великокнязівській дружині і язичникам, але і руським християнам, які були зв'язані з грецькою церквою, про її сильний вплив добре знали на Русі і добре знали в Римі. Це добре видно із тексту булли папи Іоанна ХІІІ від 967 року про затвердження Пражського епіскопства.

Важко собі уявити, Оттон І і королівські чиновники не зрозуміли, з яким проханням до них звернулись руські посли і могли направити без відповідної підготовки церковну місію в Київ.

Дипломатична активність Ольги може говорити про бажання вступити у відносини «миру і дружби» ще з однією великою державою західного світу, із якою до того часу в Русі не було регулярних дипломатичних зносин.

Подібне прагнення знаходилось у руслі тих умов по розширенню свого міжнародного впливу, які Русь провадила в життя у другій половині ІХ - першій половині Х ст.

До Оттона І прибула звичайна посольська місія «миру і дружби» для встановлення між державами мирних відносин, для регулярного обміну посольствами, вільного пропуску купців.

Дипломатія Ольги здійснювалась, коли Русь не воювала ні з одним із сусідніх держав, але і в мирних умовах руська ранньофеодальна держава постійно проводила ту ж зовнішньополітичну лінію правлячої влади Русі, коли вона силою зброї добивалась політичного визнання, рівноправних міждержавних угод із Візантією, закріпляла за собою нові райони в Причорномор'ї. лінія на подальше підняття державного престижу стародавньої Русі, розширення міжнародних зв'язків, проходить червоною лінією і в 50-х - початку 60-х років Х ст. Необхідно відмітити, що не завжди дипломатичним потугам Ольги був успіх: лиш частково вона добилась поставлених цілей у відносинах із Візантійською імперією, тернистий шлях був і у встановленні нормальних зовнішньополітичних відносин із Германською державою. Кожний дипломатичний крок Русі зустрічав контр дії і Візантії і Оттона І, і київським князям доводилось іти на поступки, які вимагали в замін Візантія і Германське королівство.

У цьому дипломатичному протиборстві стародавня Русь знайшла політичну лінію, яка в тодішніх умовах найбільш повно виражала інтереси ранньофеодальної держави, інтереси правлячої династії.

Витоки староруської дипломатії виходять ще з часів антів. У VI - початку VII ст. до нас дійшли перші відомості про дипломатичну практику східних слов'ян.

Анти знали як вести переговори по територіальним питанням, угоди про викуп полонених, посольські місії, статус послів, заключали зі своїми сусідами військово-союзні договори.

Племінні союзи антів вступили на традиційний як для «варварів» VI ст. так і пізніших «варварських» державних об'єднань шлях отримання грошової дані від Візантійської імперії в обмін на мир на її кордонах. Таку ж практику знали й інші слов'янські сусіди антів, зокрема, склавини.

Перші згадки про зовнішню політику стародавніх слов'ян на сході VI ст. доносять до нас арабські автори.

У кінці VIII - першій третині ХІ ст. є уже можливість говорити про перші дипломатичні угоди стародавніх русів із греками. Після перших походів русів на кримські та малоазіатські володіння імперії руси вступали у мирні переговори з місцевою візантійською владою, противники домовились про зупинення військових дій, про повернення русами полонених жителів при берегових міст і награбованого добра.

У цей період встановлюються основні шляхи воєнних походів русів на південь і на південний захід: Північне Причорномор'я і берег Криму, опорні візантійські пункти в регіоні - Херсонес - Сурож, а також південний берег Чорного моря.

Більше того, удар по Криму був не тільки направлений проти могутньої імперії, але був викликом її давньому союзнику - Хазарському каганату - це було рекогносцировкою перед походом на Константинополь у 860 року.

Похід на Константинополь 18 червня 860 року і перемир'я у зв'язку з цим грали важливу роль у становленні староруської держави та розвитку дипломатичної системи русів і розширення її міжнародних зв'язків, а також росту міжнародного престижу.

Відносини з Хазарією залишались двоякі, з одного боку каганат був союзником Візантії, а з іншого - традиційним противником Русі, а тому румька дипломатія цю обставину враховувала. Похід Русі на Закавказзя проходив по хазарській території і каганат був вимушений терпіти.

Русь уклала з Візантією договір і в 909, 910 років, а також 912, 913 років руське військо знову вдарило по Закавказзю.

Усередині 30-х років Х ст. економічна, військова, політична могутність Русі продовжує рости. Руси хочуть заволодіти північним Причорномор'ям, розтрощити опорні пункти в Криму і утвердитися на торгових шляхах у Приазов'ї. до початку 40-х років Х ст. Русь зуміла заволодіти опорними пунктами на Таманському півострові, у нижньому Придніпров'ї та в інших районах Причорномор'я.

Документально отримує подальший розвиток ідея загальноруського представництва посольства за кордоном. Уперше в руській дипломатичній документації вводиться поняття «Руська земля», яку представляють посли.

Новий рівень розвитку державності Русі викладений в дипломатичній діяльності та договорі 944 року з Візантією, у якому представлена ціла програма воєнного рівноправного союзу двох держав, що є великим успіхом староруських дипломатів. Сторони домовились про військову допомогу проти спільних ворогів, визначили регіон, де їх інтереси повинні охоронятись у першу чергу, а також спільну боротьбу проти арабів.

Дипломатія Ольги була задіяна в мирний період і вона хотіла закріпити досягнення у міжнародних відносинах і примножити престиж Русі. З цією метою вона їздила в Константинополь і посилала дипломатичну місію в Германське королівство.

Таким чином, в середині Х ст. Русь стабілізувала свої відносини з Візантією, Хазарією, уграми, варягами, Болгарією, печенігами, мирні контакти з Германією, направляла посольства в Польщу, Чехію.

Необхідно підкреслити, що на кожному історичному етапі Русь одночасно вирішувала декілька важливих зовнішньополітичних задач і це, як правило, вдавалось.

Використана література

Греков Б.Д. Киевская Русь. Москва, 1953. 565 с.

Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. Москва, 1968. 472 с.

Курс международного права. Москва, 1967. 39 с.

Прокопій із Кесарії. Війна з готами. Москва, 1950. 496 с.

Історія Болгарії. Москва, 1954. 40 с.

Сказкин С.Д. Історія Візантії. Москва, 1967. 524 с.

Адриановой-Перетц В.П. Повесть временных лет. Москва, 1950. 147 с.

Лонгінов А.В. Мирні договори руських з греками, заключених у Х ст. Одеса, 1904. 44 с.

Рибаков Б.А. Анты и Киевская Русь. Вестник древней истории. 1939 г. Т 1. 337 с.

Василевский В.Г. Введение в житие Георгия Амастрадского. Труды. 1977. Т 3. 427 с.

Очерки истории СССР. Период феодализма IX-XIII вв. Москва. 1953. 984 c.

Две беседы святейшего патриарха константинопольского Фотия по случаю нашествия россов на Константинополь. Христианское чтение. Санкт-Петербург, 1882. 373 с.

Лопарев Х.М. Старое свидетельство о положении ризы Богородицы во Влахернах в новом истолковании применительно к нашествию руських на Византию в 860 г. Византийский временник. Санкт-Петербург, 1895. Т ІІ. 432 с.

Пападопуло-Керамевс А. Акафист божьей матери. Русь и патриарх Фотий. Византийский временник. Санкт-Петербург,1903. Т. Х. 381 с.

Удальцов З.В. Идейно-политическая борьба в ранней Византии. Москва, 1974. 352 c.

Василевский В.Г. Год первого нашествия русских на Константинополь. Византийский временник. Санкт-Петербург, 1894. Т. 1. 258, 259 с.

Положение честной ризы пресвятой Богородицы во Влахерне. Москва, 1887. 611 с.

Левченко М.В. Очерки по історії русько-візантійських відносин. Москва, 1956. 553 с.

Кузьмин А.Г. Начальные этапы древнерусского летописания. Киев, 331 с.

Дорн Б.А. Каспий: о походах древних русских в Табаристан, с дополнительными сведениями о других набегах их на побережья Каспийского моря. Санкт-Петербург, 1875. 718 с.

Минорский Ф.В. История Ширвана и Дербенда Х-ХІ вв. Москва, 1963, 199 с.

Ибн-Мискавейх. Византийский временник. Санкт-Петербург, 1894. Т XXIV. С. 64-67.

Новосельцев А.П. Восточные источники о восточных славянах и Руси. VI-IX вв. Минск. 1977. 362 с.

Артамонов М.И. История хазар. 1962. 520 с.

Сергиевич В.И. Русские юридические древности. Санкт-Петербург, 1896. 517 с.

References:

Grekov B. (1953). Kievskaya Rus [Kievan Rus] Moskva, 565 s. [in Russian].

Pashuto V. (1968). Vneshnyaya politika Drevney Rusi [Foreign Policy of Ancient Russia] Moskva. 472 s. [in Russian].

Kurs mezhdunarodnogo prava (1967). [Course of international law] T. 1 Moskva, 39 s. [in Russian].

Prokopii iz Kesarii/Viina z hotamy. (1950). [ Procopius of Caesarea. War with the Goths] Moskva, 496 s. [in Ukrainian].

Istoriia Bolharii (1954) [History of Bulgaria], vol. 1. Moskva, 40 s. [in Ukrainian].

Skazkyn S. (1967). Istoriia Vizantii, [History of Byzantium], vol. 1. Moskva, 524 s. [in Ukrainian].

Adryanovoi-Peretts V. (1950). Povest vremennyih let [The story of the temporary years] - Moskva, 147 s. [in Russian].

Longinov A. (1904). Antyi i Kievskaya Rus. Vestnik drevney istorii [Peace treaties of Rus with the Greeks, concluded in the tenth century]. Odessa. 44 s. [in Russian].

Ribakov B (1939). Antyi i Kievskaya Rus. Vestnik drevney istorii. [Anti and Kievan Rus. Herald of ancient history]. T. 1, 337 s. [in Russian].

Vasilevsky V. (1977). Vvedenie v zhitie Georgiya Amastradskogo. [Introduction to the life of George Amastradsky. Works]. T. III, 427 s. [in Russian].

Essays on the history of the USSR. The period of feudalism IX-XIII centuries. Moskva. 1953, 984 s.

Dve besedyi svyateyshego patriarha konstantinopolskogo Fotiya po sluchayu nashestviya rossov na Konstantinopo (1882 September - October). [Two conversations of His Holiness Patriarch Photius of Constantinople on the occasion of the Russian invasion of Constantinople] Christian Reading. St.Petersburg, 373 s. [in Russian].

Loparev H. (1895). Staroe svidetelstvo o polozhenii rizyi Bogoroditsyi vo Vlahernah v novom istolkovanii primenitelno k nashestviyu ruskih na Vizantiyu v 860 g. [Old evidence of the position of the vestment of the Virgin in Vlahern in a new interpretation in relation to the Russian invasion of Byzantium in 860] Vizantiyskiy vremennik. T. II. St.Petersburg, 432 s. [in Russian].

Papadopulo-Keramevs A. (1903) Akafist bozhey materi. Rus i patriarh Fotiy. [Akathist of the Mother of God. Russia and Patriarch Photius]. - Vizantiyskiy vremennik. St.Petersburg, 381 s. [in Russian].

Udaltsov Z. (1974). Ideyno-politicheskaya borba v ranney Vizan [Ideological and political struggle in early Byzantium]. Moskva, 352 s. [in Russian].

Vasilevsky V. God pervogo nashestviya russkih na Konstantinopol [The year of the first Russian invasion of Constantinople] - Vizantiyskiy vremennik. T. 1. St.Petersburg, 258, 259 s. [in Russian].

Polozhenie chestnoy rizyi presvyatoy Bogoroditsyi vo Vlaherne [The position of the vestment of the Blessed Virgin in Vlahern] Moskva, 1887. 611 s. [in Russian].

Levchenko M. (1956). Ocherki po istoriyi rusko-vIzantIyskih vIdnosin [Essays on the history of n-Byzantine relations]. Moskva. 553 s. [in Russian].

Kuzmin A. Nachalnyie etapyi drevnerusskogo letopisaniya. [The initial stages of the ancient Russian chronicle]. KievA 331 s. [in Russian].

Dorn B. (1875)/ Kaspiy: o pohodah drevnih russkih v Tabaristan, s dopolnitelnyimi svedeniyami o drugih nabegah ih na poberezhya Kaspiyskogo morya [Caspian: about the campaigns of the ancient Russians in Tabaristan, with additional information about their other raids on the coast of the Caspian Sea]. Sanpeterburg: tipografiya Akademii nauk, St.Petersburg, 1875. 718 s. [in Russian].

Minorsky F. (1963). Istoriya Shirvana i Derbenda X-XI [History of Shirvan and Derbend X-XI centuries]. Moskva. -188, 198-199 s. [in Russian].

Ibn-Miskaveyh. Vizantiyskiy vremennik [Byzantine Times], Moskva, 199 s. [in Russian].

Novoseltsev A. Vostochnyie istochniki o vostochnyih slavyanah i Rusi VI-IX vv. [Eastern sources on the Eastern Slavs and Russia VI-IX centuries ]. Minsk, 362 s. [in Russian].

Artamonov M. Istoriya hazar [Histopy hazar], Leningrad. 1962. - 520 s. [in Russian].

Sergievich V. Russkie yuridicheskie drevnosti [Russian legal antiquities]. St.Petersburg, 1896. - 517 s. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru