Мінусники у просторі радянського терору (1917-1953 рр.)

Навесні 1940 р., реагуючи на наполегливі звернення багатьох висланих щодо повернення їх додому та відшкодування конфіскованого майна, між прокурором СРСР і його підлеглими на місцях розгорнулося активне листування. Апеляції здебільшого залишалися без задоволення. А регіональним функціонерам радили відповідати скаржникам загальними відписками на кшталт: «Це питання зараз перебуває на розгляді директивних органів / розглядається в НКВС» Там само. -- С.233.. По суті, вирішення долі конкретних людей делеґувалося тим самим структурам, які здійснювали репресії.

Наприкінці літа 1939 -- на початку 1940 рр. стало остаточно зрозумілим, що «каяття» партійних органів і НКВС мало декларативний характер. Служителі «радянської Феміди», замість захищати головні підвалини права, почали нагадувати вождям СРСР про те, що прийшов час згортати «відлигу». Це довели чергові масові каральні акції у Західній Україні.

У новому положенні про паспорти (1940 р.), окрім офіційного встановлення двох категорій режимних місцевостей Адміністративні та промислові центри СРСР, що мали велике економічне значення, відносилися до режимних місцевостей першої категорії. Тут установлювалися обмеження для проживання ширшого кола осіб, ніж у режимних місцевостях другої категорії. Загалом в УРСР статус режимних територій було надано Києву та одинадцятьом районам Київської обл., у Чернігівській обл. -- Шосткінському й Ніжинському р-нам, у Харківській -- обласному центру та дванадцяти районам, у Житомирській -- Житомиру й вісімнадцяти районам, у Кам'янець-Подільській -- Кам'янцю-Подільському та двадцяти трьом районам; а також, окрім обласних центрів, у Миколаївській обл. -- семи районам, Вінницькій -- тридцяти трьом, Одеській -- п'ятнадцяти, у Сталінській обл. -- місту Сталіно, Дніпропетровській -- Дніпропетровську, Запорізькій -- Запоріжжю (див.: ГДА МВС України. -- Ф.3. -- Оп.1. -- Спр.6. -- Арк.27--28)., подавався перелік громадян, яким заборонялося проживання в них. Найсуворіші обмеження розповсюджувалися на тих, хто відбув покарання (позбавлення волі або заслання) за «контрреволюційні злочини», на перебіжчиків із-за кордону, позбавленців, спецпереселенців і їхніх дітей, біженців із території колишньої Польщі, що тепер опинилася у складі Німеччини. У місцевостях, віднесених до другої категорії режимності, таке вето отримували всі вислані Особливою нарадою, корейці, переселені з Далекого Сходу, а також особи, «видалені» із західних областей УРСР у рамках заходів з «очищення» прикордонної смуги та ін. Вронська Т., Кульчицький С. Радянська паспортна система. -- С.7.

Переконуємося, що цей перелік відрізнявся від попередніх. Так, у ньому відсутні «колишні люди». Але з'явилися категорії, зумовлені «законотворчими новаціями» 1934--1937 рр., а також інкорпорацією західноукраїнських земель. Нове положення про паспорти легітимізувало нову конфіґурацію радянського соціалізму, а з тим -- і нових «ворогів». «Якщо у двадцятих роках СРСР був державою рівних національностей і нерівних класів, -- зауважив С.Єкельчик, -- то в кінці тридцятих він перетворився на державу рівних класів і нерівних національностей, де центр дедалі більше ототожнювався з російською нацією» Єкельчик С. Імперія пам'яті: Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. - К., 2008. - C.19--20.. Нові «вороги» у цій моделі набували акцентованих етнічних ознак.

Відразу після появи згаданого документа у великих адміністративно-промислових центрах СРСР, зокрема й у Києві та інших містах УРСР, відбулися спецпере- вірки паспортів і «видалення» мінусників. Про реакцію наркома внутрішніх справ республіки І.Сєрова на доповіді з місць щодо наслідків таких рейдів можна довідатися з документів, які зберігаються в архіві МВС України. Ознайомившись з одним із подібних звітів згаданий посадовець висловив гостре невдоволення «лояльністю» вжитих заходів і закарбував на папері: «Останній раз попереджаю. Мені потрібен не облік порушників паспортного режиму [...], а звіт про кількість посаджених на поїзди й вивезених до нережимних місцевостей» Вронська Т., Кульчицький С. Радянська паспортна система. -- С.8..

У період Другої світової війни карально-репресивна система використала досвід, набутий у попередні роки, послуговуючись тими самими методами. Зокрема в перші години німецької аґресії в контексті загальних заходів, реґламентованих 22 червня 1941 р. указами Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» і «Про проголошення в окремих місцевостях СРСР воєнного стану», військовій владі на місцях, окрім іншого, надавалися повноваження щодо адміністративного виселення осіб, визнаних «соціально небезпечними як за своєю злочинною діяльністю, так і за зв'язками зі злочинним середовищем» Органы государственной безопасности в Великой Отечественной войне: Сборник документов. -- Т.2: Начало. -- Кн.1 (22 июня -- 31 августа 1941 г.). -- Москва, 2000. -- С.6..

До категорії потенційних мінусників, згідно зі спільною директивою НКВС та НКДБ СРСР від 4 липня 1941 р., якою було суттєво розширено тлумачення указу про воєнний стан, потрапили «колишні члени антирадянських політичних партій, котрі виявляли пораженські настрої; колишні керівники чи активні учасники різноманітних контрреволюційних організацій і груп; усі колишні троцькісти та праві, які в минулому притягалися до відповідальності в партійному, судовому або адміністративному порядку; усі, хто вже відбув строк покарання за обвинуваченням у шпигунстві, диверсіях, терорі, шкідництві або закликах до повстання; колишні політбандити, перебіжчики та інші категорії осіб, на яких був компрометуючий матеріал; а також виключені з лав ВКП(б) за політичними мотивами, якщо вони виявляли невдоволення існуючим ладом та антирадянські настрої; безробітні, особи без певних занять і місця проживання, рецидивісти-кримінальники». Члени сімей перерахованих категорій підлягали «виселенню» лише тоді, коли голову родини за тих чи інших обставин було заарештовано Там же. -- С.176--177..

Утім задля справедливості зауважимо, що до окупації УРСР масштабних операцій із «санації» території республіки у формі примусового «видалення» в «географічний мінус» «соціально небезпечного елементу» та членів «ворожих» родин не відбулося. В умовах швидкого просування військ противника влада була зосереджена на інших питаннях. Тих, кого затримували й не позбавляли волі, відправляли, коли ще зберігалася така можливість, у віддалені місцевості СРСР (фактично у заслання).

О.Бажан подає дані про операцію з «очищення» столиці УРСР від «антира- дянського, підозрілого та кримінальних елементів», проведену НКВС наприкінці липня -- у першій декаді серпня 1941 р. У результаті відповідних заходів тоді «було затримано 2525 осіб, серед них 1436 порушників паспортного режиму» Бажан О. Політичні репресії в Києві в часи Другої світової війни // Наукові записки НаУКМА. - Т.130: Історичні науки. -- К., 2012. -- С.35.. Вірогідно, і цих людей не «видаляли» на 51-й кілометр, а обійшлися з ними значно суворіше. У кращому випадку в атмосфері загального передокупаційного хаосу -- видали усне розпорядження «виїхати з міста».

Навіть і в перші місяці після вигнання нацистів вище керівництво держави здебільшого фокусувалося на прирощенні загону мінусників із числа працівників стратегічних галузей «народного господарства» та військово-промислового комплексу, яким замість паспортів видавали тимчасові посвідчення сукупно із забороною пересуватися далі встановленої межі. Таке «виробниче кріпацтво» тривало й у повоєнні роки. Крім того, упродовж 1943--1945 рр. лави мінусників поповнювалися за рахунок стигматизованих владою категорій населення: «пособників окупантів», колишніх військовополонених, оточенців, переміщених осіб тощо.

В умовах воєнного часу на очищеній від нацистів території УРСР зберігався, а іноді й суттєво підвищувався рівень режимності. Уряд, партійні та військові органи ухвалили низку рішень обмежувального характеру, які не дозволяли не лише згаданим вище, а й іншим категоріям громадян вільно повернутися до Харкова, Києва, Дніпропетровська, Одеси, населених пунктів прикордонної зони. Звичайно, найбільш суворі обмеження, як і раніше, поширювалися на столицю УРСР і 50-кі- лометрову смугу навколо. Упродовж 1944 р., а також у 1945--1946 рр. вийшла низка нормативних ухвал. Доволі розлогий перелік категорій громадян, які підпадали під санкції режимного характеру, наводився в постанові військради Київського військового округу від 28 липня 1944 р. та в наказі НКДБ УРСР від 2 серпня 1944 р. Примусовому виселенню з Києва та 50-кілометрової приміської зони до східних областей республіки (за винятком режимних міст) підлягали родини тих, кого було засуджено за «зраду», «контрреволюційні» й інші злочини ще до війни (зокрема за грабіж, розбій, фальшивомонетництво тощо), а також сім'ї тих, хто відступив разом із нацистами. Аналогічні заходи наказувалося застосовувати й до громадян, «видалених» зі столиці УРСР раніше -- у межах «очищення» її як режимного міста першої категорії. Це ж стосувалося осіб, котрі прибули до Києва в період окупації. Окремим пунктом ішлося про жінок, що мали інтимні стосунки з окупантами Докл. див.: Вронська Т. Режимно-обмежувальні заходи органів влади на визволеній території України під час Великої Вітчизняної війни та в перші повоєнні роки // Сторінки воєнної історії України. -- Вип.1. -- К., 1997. -- С.125--143.. Утім розшук і покарання висланням таких жінок не стали головним напрямом у роботі органів держбезпеки. По-перше, тому, що спільноти воліли зберігати від влади свої секрети. По-друге, моральний дух та бойові якості військовослужбовців були настільки пріоритетними для радянської влади, що «органи» навіть узялися до адвокатування щодо поведінки в окупації дружин бійців та командирів. У грудні 1943 р. народним комісарам держбезпеки союзних, автономних республік, начальникам управлінь держбезпеки країв, областей, керівникам відділів військової цензури фронтів було надіслано вказівку НКДБ СРСР. У документі йшлося про необхідність ужити запобіжних заходів щодо листів у діючу армію, в яких повідомлялося про «аморальну поведінку» дружин і родичів бійців. Такі дописи було названо «провокаційними», «спрямованими на підрив боєздатності». Згадані відправлення «з метою припинення подібних методів антирадянської роботи» пропонувалося конфісковувати, а їх авторів -- розшукувати й арештовувати Докл. див.: Стяжкіна О. Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х рр. -- К., 2019. -- С.261--263..

У повоєнний час чітко окресленою групою мінусників залишалися колишні ґу- лаґівські в'язні, строк позбавлення волі в яких вичерпався під час або після війни. До цієї категорії належали передусім засуджені за політичними статтями з додатковим покаранням у вигляді п'ятирічного позбавлення прав сукупно із забороною проживання в режимних місцевостях. Більшість із них не мали паспортів. Їм спочатку видавали довідку про звільнення, згодом тимчасові 6-місячні посвідчення, пізніше -- на 1 рік (або паспорт такого ж терміну дії з відповідним обмежувальним записом). Тих, хто порушував заборону й намагався повернутися до великих міст УРСР, або оселитися попри обмеження в режимних місцевостях (станом на початок 1953 р. їх налічувалося 340 Реабилитация: как это было: Документы Президиума ЦК КПСС и другие материалы: В 3 т. -- Т.1: Март 1953 - февраль 1956 / Сост. А.Н.Артизов, Ю.В.Сигачев, В.Г.Хлопов, И.Н.Шевчук. - Москва, 2000. - С.18.), чекало неминуче покарання за відповідною статтею Кримінального кодексу.

Рубіжною подією у житті мінусників, як і решти репресованих за політичними мотивами, стала смерть Й.Сталіна. Саме в перші місяці після цього з'явилися паростки надії на повернення до більш-менш нормального життя, нехай і в радянській державі. Ці сподівання були небезпідставними, адже деякі колишні соратники «вождя», намагаючись дистанціюватися від терору попередніх років, удавалися до певних кроків із послаблення обмежень, зокрема і для мінусників. Так, Л.Берія, обіймаючи одночасно посади першого заступника голови Ради Міністрів СРСР та очільника союзного МВС, 13 травня 1953 р. звернувся з відповідною пропозицією до президії ЦК КПРС. Утім у його записці не наводилося загальної кількості громадян, які були у примусовий спосіб «видалені» з певних місцевостей в адміністративному порядку. Такі дані подавалися лише за окремий період, зокрема від 1942 до 1952 рр. стосовно табірного континґенту союзних мінусників: «За останні 10 років за судимістю отримали паспортні обмеження 3 млн 900 тис. громадян (із них лише за один 1952 р. -- 275 286 осіб), які після відбуття покарання не можуть повернутися до режимних місцевостей» Там же.. Окрім іншого, автор пропонував скасувати обмежувальні записи для багатьох громадян СРСР, видавши їм новий («чистий») паспорт. Виняток становили особи, які мали судимість за «особливо небезпечні державні злочини», а також «нероби». Однак анонсоване масштабне скорочення обмежень так і не відбулося. Після усунення з посади (наприкінці червня 1953 р.) та страти Л.Берії більшість його новацій було проіґноровано.

1 вересня 1953 р. указом Президії Верховної Ради СРСР нарешті ліквідували Особливу нараду при МВС СРСР. Уперше за всю історію існування органів державної безпеки вони втратили позасудові повноваження. Отже і значне прирощення загону мінусників апріорі ставало неможливим. 21 жовтня 1953 р. вийшла постанова Ради Міністрів СРСР №2666-1124 «Про скорочення кількості режимних міст і місцевостей та переліку паспортних обмежень». Одночасно затверджувалося нове положення про паспорти ГДА МВС України. - Ф.45. - Оп.1. - Спр.299. - Арк.267-267 зв.; 268-274 зв., в якому подавався перелік територій, де зберігався «особливий паспортний режим» Режимний статус було надано Києву, Мінську, Ташкенту, Тбілісі, Вільнюсу, Ризі, Єревану, Талліну, водночас його скасували в Ашхабаді, Сталінабаді, Алма-Аті, Фрунзе. Так само скоротили й перелік промислових центрів СРСР (раніше було 27 міст), що перед тим мали відповідний статус. Серед режимних залишили Одесу та Харків, натомість виключили Дніпропетровськ, Запоріжжя, Сталіно, Ворошиловград, Вінницю, а також усі залізничні вузли і станції.. Як і раніше, особам, котрі підпадали під обмеження, власне мінусникам, у 8-й графі паспорта вимагалося робити додатковий запис із посиланням на відповідну статтю згаданого положення. Окрім репресованих за «контрреволюційні злочини» (всі пункти ст.58 КК РРФСР; відповідно -- ст.54 КК УРСР), до цієї категорії потрапили раніше засуджені за умисне вбивство, бандитизм, розбій, військовополонені, покарані за «здачу в полон ворогові», депортовані із Західної України та ін. ГДА МВС України. - Ф.45. - Оп.1. - Спр.299. - Арк.273 зв. - 274 зв. 30 жовтня того ж року уряд УРСР своєю постановою оголосив перелік місцевостей, закритих для мінусників, до якого ввійшли Київ, Одеса, Харків, Львів, Ялта та прикордонні зони Ботвінкін О.В. Розвиток правового забезпечення функціонування системи охорони державної таємниці в УРСР у другій половині XX ст. // Інформаційна безпека. - 2011. - №1(5). - С.122-129.. У 1956 р. рішенням союзної влади нарешті зняли з обліку спецпоселенців, депортованих із Криму, заборонивши їм повертатися додому, а також скасували режимні обмеження для колишніх військовополонених, засуджених за «здачу в полон ворогові» Реабілітація репресованих: Законодавство та судова практика. - С.92-94.. Тим часом покарані за політичними статтями, як і депортовані із Західної України, продовжували залишатися у статусі мінусників. Таким чином, у повоєнний період очікуваної системної лібералізації не сталося, хоча окремі непослідовні кроки у цьому напрямі було зроблено.

У постсталінські часи до когорти мінусників рішенням партійної верхівки, яка перебрала на себе повноваження відсутнього вже позасудового органу, було зараховано дружин тих, хто ще недавно виступав ініціатором репресивно-дискримінаційних заходів. Президія ЦК КПРС 10 травня 1954 р. ухвалила постанову «Про членів сімей та родичів засуджених ворогів народу», яка своєю назвою перегукувалася з лексикою 1937--1938 рр. Близьким і далеким родичам колишніх керівників вищої ланки органів держбезпеки заборонили проживання в Москві, Ленінграді, Тбілісі, інших режимних місцевостях. Ішлося про Л.Берію (16 осіб -- мати, брати, сестри спільно з дружинами й чоловіками, племінники та ін.), В.Меркулова (дружина, мати), В.Деканозова (дружина, син із сім'єю, теща), Б.Кобулова (дружина, дочка, мати, сестра), С.Ґоґлідзе (дружина й син), П.Мешика (дружина, мати), Л.Влодзимирського (дружина та її батьки) -- загалом 33 особи Политбюро и дело Берия: Сб. док. - Москва, 2012. - С.615-619.. Вони нібито за власним рішенням виїхали: хто -- у Казахстан, хто -- до Красноярського краю. Але вже в ті роки режим перебуванні в такому великому «географічному мінусі» був значно м'якшим, ніж у тих, кого примусово «видаляли» зі своїх домівок, іноді безстроково, за часів, коли ті самі Л.Берія чи В.Меркулов стояли біля керма карально- репресивних органів.

У кожній із директив, які ухвалювалися вже після смерті Й.Сталіна, начебто спрямованих на послаблення режиму утримання репресованих, для покараних за політичними статтями робилися неґативні винятки, що не дозволяли їм сподіватися на зняття обмежень, зокрема й у частині свободи пересування. Так, у постанові Ради Міністрів від 5 липня 1954 р. зазначалося, що «на осіб, засуджених за особливо небезпечні державні злочини та направлених у заслання на поселення після відбуття строку покарання У побутовому мовленні йменувалися повторниками.; а також на категорії спецпоселенців, указаних у додатку Ішлося про учасників національно-визвольного руху та їхніх родичів, депортованих із Західної України., пом'якшення Тобто реєстрація раз на рік (замість кількох разів на місяць), суттєве розширення радіусу вільного пересування (в межах області, краю, республіки; а в разі службових відряджень -- усією територією СРСР). режиму не розповсюджується» Сборник законодательных и нормативных актов о репрессиях и реабилитации жертв политических репрессий. -- 4.II. -- Курск, 1999. -- С.263--264..

У середині 1950-х рр. навіть амністованим за політичні «злочини» (відповідно до чинного положення про паспорти) заборонялося оселятися у великих режимних містах. Це вможливлювала лише повна реабілітація, яку тоді називали «припиненням справи за відсутністю складу злочину». Тому колишні в'язні й боролися за неї відчайдушно та послідовно. Так, письменниця З.Тулуб, котра вже після звільнення із заслання продовжувала обстоювати своє право на зняття принизливого тавра мінусниці -- тобто скасування заборони проживати в режимних місцевостях, 30 липня 1954 р. звернулася до голови Президії Верховної Ради СРСР: «Я прошу не перегляду справи, а індивідуальної амністії (читай: реабілітації -- Авт.) права повернутися до рідного Києва» ГДА СБУ. -- Ф.6. -- Спр.369991. -- Арк.74..

Колишнім бранцям ґулаґівської імперії влада забороняла повертатися додому. І не лише тому, що не бажала бачити цих людей у великих містах через якусь потенційну небезпечність, а й тому, що воліла позбавити їх можливостей працевлаштування, самореалізації, налагодження побуту. Усе це розглядалося як привілеї, претендувати на які ці люди, на переконання режиму, права не мали. Цього пока- рання/дискримінації не оминув жоден політичний арештант, який виходив із воріт табору. Вони «тягнули» цей «мінус» за собою, куди б не закидало їх життя.

І в наступні десятиліття залишалася чинною стаття вже нової редакції (1960 р.) Кримінального кодексу УРСР, яка передбачала покарання у вигляді вислання, а отже обмеження права оселятися в певних місцевостях. Існувала також і розгалужена мережа режимних/закритих місцевостей. В їх виникненні та розширенні поряд з інтенціями 1930-1940-х рр. прочитувався й новий мотив. Як зауважили В.Колосов і П.Полян, «приховування масштабів мілітаризації радянської економіки ще більше, ніж побоювання за збереження військових секретів, змусили владу наглухо закрити від зовнішнього світу численні внутрішні промислові реґіони й центри» Колосов В.А., Полян П.М. Ограничение территориальной мобильности и конструирование пространства от сталинской эпохи до наших дней // Режимные люди в СССР. -- С.34..

Упродовж 1960-1970-х рр. вислання як самостійне покарання практично не застосовувалося, за винятком хіба що дисидентів. Причому їм політичних статей не інкримінували. Зазвичай це були обвинувачення в «неробстві», «ухиленні від суспільно-корисної праці», «антисоціальному, паразитичному способі життя». Пізніше, у період Московської олімпіади 1980 р., практикувалося короткотермінове примусове «видалення» з Москви та Ленінграда («на 101-й кілометр»). Натомість із Києва «на 51-й» було вислано чимало осіб, аби уникнути можливості їх спілкування з представниками акредитованих у СРСР засобів масової інформації, правозахисних організацій тощо.

Такий вид покарання, як вислання, а також кримінальну відповідальність за ухилення від нього, в Україні скасували 1992 р. (у Російській Федерації -- у 1993 р.). Але ніхто ніколи не пояснив мінусникам різних категорій, чому їх ізолювали від звичного середовища. Хоча у цілому це було й так зрозуміло. Тотальний терор, перманентні репресії, проваджені радянською владою, окрім «викорінення», фізичного знищення справжньої та уявної опозиції, передбачали «санацію» суспільства також й іншими методами, зокрема цільовою ізоляцією тих, кого в тогочасному побутовому мовленні, як і «протокольному» лексиконі партійних і каральних органів, іменували «зайвими людьми». Той, хто не погодився на це, вимушено емігрував (коли це ще було можливим). Ті ж, хто залишився, хоч-не-хоч приймали радянську дійсність...

Вислання начебто й не передбачало надвеликої, суворої ізоляції тих, кого йме- нували мінусниками. Проте насильницьке «видалення» зі звичного середовища, обмеження вибору місця оселення суттєво порушувало усталені соціальні зв'язки, викидало людину на узбіччя суспільства та зрештою ставало ефективним механізмом соціальної інженерії пролонгованої дії.

У СРСР головна мета позасудових покарань полягала в необхідності швидкої та спрощеної розправи, в уникненні формальностей, передбачених у разі судового розгляду. І це була не лише примітивна правосвідомість, як може здатися на перший погляд, а цілеспрямована політика тоталітарної влади. Позасудові репресії стали нічим іншим, як інструменталізованим свавіллям -- ідеальним для комуністичного режиму, котрий покликав до життя цей зручний та ефективний для себе інструмент установлення нічим не обмеженої диктатури в атомізованому суспільстві.

Адміністративне вислання, процес його легітимізації та практичного запровадження стали складовою творення символічного радянського простору. Заборонені для проживання режимні території в 1920-х рр. визначалися побоюванням заколотів і повстань від реальних та уявних опонентів більшовицької влади. У 1930-- 1950-х рр. конфігурація просторових обмежень зумовлювалася не стільки страхом, скільки уявленнями про ієрархію територій, закритість яких для умовних «ворогів» поєднувалась із певними привілеями в безпеці, постачанні, можливості отримати роботу для «правильних» радянських громадян. Маргіналізація людей ішла поряд із маргіналізацією простору, у котрому промислові міста поставали як еталонно соціалістичні, а містечка й села -- як відсталі та забиті. У наступні десятиліття до мотивів створення режимних територій додалося намагання в будь- який спосіб приховати від зовнішнього світу та власних громадян масштаби мілітаризації держави. Особливістю радянської символічної географії став той факт, що «заборонність» або «режимність» місцевості (за винятком прикордонної смуги) була таємницею від широкого загалу й давалася взнаки тільки в момент запровадження репресії. Специфіка радянського модерну полягала в тому, що простір у ньому для більшості людей сприймався як ворожий, а мобільність -- як примус або покарання.

У «країні Рад» кожна людина, штучно вмонтована в касту соціально-політично відчужених, відчувала ізольованість, несвободу, нескінченні обмеження в різних вимірах, як у зовнішньому (через неможливість пізнати інший світ, «залізна завіса»), так і внутрішньому, сформованому від дитинства, від перших років усвідомлення того, що відбувалося навколо (пропаганда, терор, репресії). Наслідком усього цього ставав суворий самоконтроль у конструюванні відповідного способу життя як інстинкту самозбереження. Цілком органічним доповненням такого буття стали просторова ізоляція, зумовлена обмеженням пересування й вибору місця проживання, а також сформована під тиском обставин свідома амнезія -- відмова від сімейного минулого, якщо воно не вписувалося у формат нового суспільного стандарту «будівничого соціалістичного суспільства / комуністичного раю».

За такою схемою, нав'язаною владою, відбулося змушене примирення з обмеженням власних запитів та навіть свободи думок і мрій. Людина, народжена в табірних умовах, не могла вичавити з себе психологічний ҐУЛАҐ -- жила озираючись, намагалася адаптуватися до усталених стандартів, свідомо виробляла стратегію лицемірства, нещирості, які іноді переростали у звичку й навіть уважалися правилами буття. Громадяни СРСР, котрим зробили щеплення несвободи, не знали іншого способу життя, і тому сприймали обмеження, зокрема й заборону проживання в певних місцевостях, як норму.

References

мінусник політичний терор радянський

1. Bazhan, O. (2012). Politychni represii v Kyievi v chasy Druhoi svitovoi viiny. Naukovi zapysky, 130: Istorychni nauky. Kyiv:VPTs NaUKMA. [in Ukrainian].

2. Bazhan, O. (2017). «My vsikh vorohiv narodu zmetemo z lytsia zemli, shchob ne brudnyly nash Radianskyi Soiuz....»: Velykyi teror na Kyivshchyni v 1937-1938 rr.: mekhanizm, diapazon, spetsyfika. ZarkhivivVUChK-HPU-NKVD-KHB, 1(47).[\n Ukrainian].

3. Botvinkin, O.V. (2011). Rozvytok pravovoho zabezpechennia funktsionuvannia systemy okhorony derzhavnoi taiemnytsi v URSR u druhii polovyni XX st. Informatsiina bezpeka, 1(5), 122-129. [in Ukrainian].

4. Danilov, V., Manning, R. and Viola, L. (Eds.). (2001). Tragediya sovetskoi derevni: Kollektivizatsiya i raskulachivanie: 19271939: Dokumenty i materialy: V 5 t. Moskva: ROSSPEN. [in Russian].

5. Etkind, A. (2013). Vnutrennyaya kolonizatsiya: Imperskiiopyt Rossii. Moskva: Novoe literaturnoe obozrenie. [in Russian].

6. Getty, J. and Naumov, O. (1999). The Road to Terror: Stalin and the Self-Destruction of the Bolsheviks, 1932-1939. New Haven: Yale University Press.

7. Golyakov, I.T. (Ed). (1953). Sbornik dokumentovpo istorii ugolovnogo zakonodatelstva SSSR i RSFSR (1917-1952gg). Moskva: Gosyurizdat. [in Russian].

8. Husiev, V. (1994). Zastosuvaty, yak odnu z represyvnykh mir proty profesury vyslannia za mezhi Federatsii. Viche, 10, 120-125. [in Ukrainian].

9. Khaustov, V.N. (Ed.) (2004). Lubyanka: Stalin i Gl. upr. gosbezopasnosti NKVD, 1937-1938. Moskva: MF «Demokratiya». [in Russian].

10. Khlevnyuk, O.V. (1996). Politbyuro: Mekhanizmy politicheskoi vlasti v 1930-e gody. Moskva: ROSSPEN. [in Russian].

11. Kokurin, A.I. and Petrov, N.V. (Eds.) (2003). Lubyanka: Organy VChK-OGPU-NKGB-MGB-MVD-KGB: 1917-1991: Spravochnik. Moskva: Materik. [in Russian].

12. Kolosov, V.A. and Polyan, P.M. (2009). Ogranichenie territorialnoi mobilnosti i konstruirovanie prostranstva ot stalinskoi epokhi do nashikh dnei. Rezhimnye lyudi v SSSR. Moskva: ROSSPEN. [in Russian].

13. Kondrateva, T.S. and Sokolov, A.K. (Eds.) (2009). Rezhimnye lyudi v SSSR. Moskva: ROSSPEN, Fond Pervogo Prezidenta Rossii B.N.Eltsina. [in Russian].

14. Kosheleva, L.P., Naumov, O.V. and Rogovaya, L.A. (1993). Materialy fevralsko-martovskogo plenuma TsK VKP(b) 1937 goda. Voprosy istorii, 6. [in Russian].

15. Leontev, Ya. and Yunge, M. (Eds.) (2004). Vsesoyuznoe obshchestvo politkatorzhan i ssylnoposelentsev: Obrazovanie, razvi- tie, likvidatsiya: 1921-1935. Moskva. [in Russian].

16. Maliarenko, V. (Ed.) (1997). Reabilitatsiia represovanykh: Zakonodavstvo ta sudova praktyka. Kyiv: Yurinkom. [in Ukrainian].

17. Mozokhin, O.B. (2006). Pravo na repressii: vnesudebnye polnomochiya organov gosudarstvennoi bezopasnosti, 1918-1953. Moskva; Zhukovskii: Kuchkovo pole. [in Russian].

18. Muan, N. (2009). Vnutrisoyuznye granitsy grazhdanstvennosti: territorialnoe vyrazhenie diskriminatsii v Sovetskom Soyuze cherez pasportnuyu sistemu. Rezhimnye lyudi v SSSR. Moskva: ROSSPEN, Fond Pervogo Prezidenta Rossii B.N.Eltsina. [in Russian].

19. Orlov, I.B. (2009). Sovetskii kurort 1930-kh gg.: na «eksport» i dlya vnutrennego polzovaniya. Sovremennye problemy servisa i turizma, 3, 25-30. [in Russian].

20. Popov, V.P. (1995). Pasportnaya sistema v SSSR (1932-1976 gg.). Sotsis, 8, 3-14. [in Russian].

21. Roginskii, A. and Daniel, A. (2003). «Arestu podlezhat zheny...». Uznitsy ..ALZhIRa": Spisok zhenshchin-zaklyuchennykh Akmol. i drugih otdeleniy Karlaga. Moskva: Zvenya. [in Russian].

22. Shirer, D.R. (2014). Stalinskii voennyi sotsializm: repressii i obshchestvennyi poryadok v Sovetskom Soyuze, 1924-1953 gg. Moskva: ROSSPEN. [in Russian].

23. Sidak, V. (Ed.) (2003). Vyzvolni zmahannia ochyma kontrrozvidnyka (Dokumentalna spadshchyna Mykoly Chebotariva). Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

24. Stiazhkina, O. (2019). Styhma okupatsii: radianski zhinky u samobachenni 1940-kh rokiv. Kyiv: Dukh i litera. [in Ukrainian].

25. Tagantsev, N.S. (1981). Ssylka i vysylka kak ugolovnoe nakazanie. Zhurnalgrazhdanskogo iugolovnogoprava, 4, 1-52. [in Russian].

26. Vorozheikin, E.M. and Gatsikho, O.I. (1957). Ugolovnoe zakonodatelstvo SSSR i soyuznykh respublik (Osnovnye zakonod- atel'nye akty). Moskva: Gosyurizdat. [in Russian].

27. Vronska, T. (1997). Rezhymno-obmezhuvalni zakhody orhaniv vlady na vyzvolenii terytorii Ukrainy pid chas Velykoi Vitchyznianoi viiny ta v pershi povoienni roky. Storinky voiennoi istorii Ukrainy, 1, 125-143. [in Ukrainian].

28. Vronska, T. (2013). Upokorennia strakhom: simeine zaruchnytstvo u karalnii praktytsi radianskoi vlady (1917-1953 rr.). Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

29. Vronska, T. (2003). Zaprovadzhennia pasportnoho rezhymu. Holod 1932-1933 rokiv v Ukraini: prychyny ta naslidky. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

30. Vronska, T.V and Kulchytskyi, S.V. (1999). Radianska pasportna systema. Ukrainskyiistorychnyizhurnal, 3/4, 3-15. [in Ukrainian].

31. Vynnychenko, I. (1994). Ukraina 1920-1980-kh: deportatsii, zaslannia, vyslannia. Kyiv: Rada. [in Ukrainian].

32. Yakovlev, A.N. (Ed.) (2003). Lubyanka: Stalin i VChK-GPU-OGPU-NKVD: Arkhiv Stalina: Dokumenty vysshikh organovparti- ynoy i gosudarstvennoy vlasti: Yanvar 1922 - dekabr 1936. Moskva. [in Russian].

33. Yekelchyk, S. (2008). Imperiia pamiati: Rosiisko-ukrainski stosunky v radianskii istorychnii uiavi. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian].

34. Zaitsev, E.A. (Ed.) (1993). Sbornik zakonodatelnykh i normativnykh aktov o repressiyakh i reabilitatsii zhertv politich- eskikh repressii. Moskva: Respublika. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru