Становлення та розвиток політики "подолання минулого" в національній пам'яті Федеративної Республіки Німеччини

Окрім цього й інші відповідальні посади у колишній НДР обіймали вчорашні нацисти. Скажімо, К. Блеха - член НСДАП з вересня 1941 р., у повоєнний час став керівником прес-служби при Раді міністрів НДР. У його віданні перебували інформаційне агентство НДР АДН (ADN), воно відповідало за інформаційну політику уряду. Член НСДАП і офіцер СС Г. Крегер, дипломований юрист, після повернення з радянського полону в 1948 р. стає деканом юридичного факультету, професором Академії керівних кадрів НДР, депутатом Народної палати з 1950 до 1963 рр., юридичним радником ЦК СЄПН, а пізніше протяжний час працював ректором Академії держави і права НДР [17].

Для колишньої НДР нацизм був продуктом капіталізму. Оскільки побудова нового суспільного ладу покінчила з капіталізмом, то небезпеки щодо впливу расової ідеології чи повернення до нацистського минулого там вважалися раз і назавжди усунутими.

Водночас, сучасні історичні дослідження унаочнюють ту кадрову наступність, яка була характерною для повоєнного періоду і практично для двох німецьких держав. Також варто підкреслити, що у ФРН представники політичної нацистської еліти, верхівка державного і політичного апарату - ті, хто в найвужчому сенсі несли відповідальність за режим терору і складали ядро політичного класу нацистського режиму - навпаки, на провідні политичні позиції не потрапляли. Але переважна більшість з них після енергійних чисток, проведених союзниками, незабаром знову відновили статус звичайних громадян, були амністовані та реінтегровані до суспільства [4, с. 77].

У перші роки ФРН в суспільному дискурсі не сталося витіснення нацистської епохи в загальноприйнятому сенсі. Для 1950-х рр. типовим було не заперечення, замовчування, табуювання минулого, а відсутність в цілому почуття провини, сорому. Як відзначають німецькі дослідники, нацистські діячі і прихильники, офіцери і рядові вермахту справедливо могли розраховувати на співчуття і розуміння. Адже вермахт і військові дії у той час у ФРН вважалися чистими і незаплямованими.

Поблажливість у повоєнній Західній Німеччині до особистого минулого за нацистської диктатури мала, однак, чіткі межі: вона не зачіпала офіційну політику і самоідентифікацію Федеративної Республіки. Минуле індивідуальне досить чітко відмежовується від буття всієї країни. Воно деполітизувалося, пов'язувалося з приватним способом мислення і особистою біографією, яка не мала нічого спільного з поточною ситуацією в країні. У цьому суть поводження з кадровим спадком Третього рейху в 1950-х рр.

Наведені вище факти, питома вага «вчорашніх» кадрів міністерств і відомств новопосталої ФРН справляють і нині доволі гнітюче враження. Звичайно, що пагубні наслідки кадрової спадковості неможливо переоцінити. Водночас варто зазначити, що коли мова заходить про ці факти і їх значення для Німеччини, досить багато чого базується на припущеннях. Спроби виробити надійні знання з цієї проблематики знаходяться тільки на початковому етапі, але історичні дослідження проходять все інтенсивніше.

На даний час складаються три варіанти оцінювання такого перебігу подій. Перший із них виходить із нерозривної спадковості еліт, що нанесла політичній системі ФРН довгострокові та непоправні вади. Другий заперечує те, що структурна і кількісна зміна еліт у ФРН після 1945 р. пройшла у більш широких вимірах, ніж у 1918 р. чи у 1933 р. Накінець третій вказує на те, що доволі велика «чистка», проведена союзниками після війни - інтернування, судові переслідування, масові звільнення, денацифікація - на ментальному і поведінковому рівні привели до наслідків, які мали величезне значення і це не варто недооцінювати. Навіть враховуючи той факт, що у ФРН в 1950-х рр. всі ці заходи були згорнуті, попередній їх вплив мав довготривалі наслідки, особливо на тих, кого вони торкалися [20]. І підтвердженням цьому може слугувати той факт, що державні службовці у ФРН, на відміну від Веймарської республіки, виявляли значно більшу лояльність до нової держави.

Як зазначають німецькі дослідники, питання про ставлення ФРН до нацистського минулого не зводиться до історії еліт. Існувала не лише наступність еліт, але й наступність народу. Подолання минулого, в такому ключі - це доволі багатовимірний процес. Він не меншою мірою включає побудову нової політичної системи з новими інститутами, а також компенсацію жертвам колишнього режиму. В нього також входить колективне обговорення націонал-соціалізму і критична «обробка» минулого, спрямовані в довгостроковій перспективі на зміну політичного менталітету всього населення країни. Якщо придивитися до історії подолання минулого у ФРН, то перед нами постає багатогранна, суперечлива, із різних сюжетів складена картина, відносно якої недоречними будуть будь-які легковажні судження.

Аналіз свідчить, що якщо для практики подолання минулого в перші повоєнні десятиріччя характерним було розходження індивідуальних форм свідомості і суспільної комунікації, то з проходженням наступних періодів цей розрив значно скоротився. Таке становище може бути проілюстрованим на прикладі антисемітизму. Офіційно антисемітські погляди у ФРН завжди оголошувалися поза законом. Але вони, зрозуміло, не зникли в 1945 р., а продовжували відігравати суттєву роль у приватному житті і окремих сферах спілкування. У громадських та політичних комунікаціях на антисемітизмі лежало табу. Однак антисемітизм мав поширення серед широких верств населення, але про це не дозволялося зізнаватися публічно. Іншими словами, існували «ножиці» між офіційною анти-антисемітською позицією і антисемітськими настроями населення, різниця між комунікацією і свідомістю.

Своєрідна подвійна стратегія ранньої ФРН в подоланні нацистського минулого виявлялася у більшості суспільних сфер: в університетській і шкільній освіті, юстиції, медицині. Скрізь панувало змішування наступності (кадрової) і замовчування нацистського минулого окремих осіб, з одного боку, і чіткого дистанціювання (на інституціональному і державному рівні) від епохи націонал-соціалізму та однозначної переорієнтації, з іншого. Така ж напруженість характерна для політики інтеграції із Заходом, коли на початковому етапі цих заходів інститути долали шлях до вестернізації швидше, ніж саме населення.

З висоти нинішнього часу можна судити про все значно спокійніше. Але зрозумілим є уявлення наскільки неймовірним здавалося у 1950-х рр., що подвійна стратегія широкої інтеграції колишніх нацистів при офіційному політичному відмежуванні від націонал-соціалізму призведе до чогось пристойного. Багато сучасників спочатку були переконані, що це невірне рішення. І дійсно, за подібне поводження з нацистським минулим довелося дорого платити. Перш за все, воно змусило колишніх супротивників і жертв нацистського режиму співіснувати майже у всіх громадських місцях з тими людьми, які ще вчора їх гнобили і позбавляли прав.

Постійно виникали протягом перших десятиріч скандали навколо тих чи інших осіб, які все чіткіше показували ненадійність, ризикованість і вразливість подвійної стратегії. Може бути, що в перші роки існування ФРН таке рішення і не мало альтернативи, проте з часом воно було приречене на повний провал. Але це був варіант домогтися утвердження демократії у ФРН всупереч існуючим вельми недемократичним настроям більшості населення переможеної країни. Така подвійна стратегія близько десяти років визначала ставлення до нацистського минулого у ФРН. Її кінець знаменувало 24 грудня 1959 р., коли в Кельні осквернили синагогу, відкриту всього кілька місяців тому в присутності канцлера К. Аденауера. На її стінах поруч зі свастикою з'явилося гасло: «Німці кажуть: геть євреям!» Це поклало початок лавині антисемітських написів, що мали поширення навіть за кордоном. До кінця січня I960 р. лише у ФРН було зареєстровано 470 антисемітських інцидентів. Спалах антисемітизму ознаменував кінець моделі 1950-х рр. та початок нової фази поводження з нацистським минулим. Ціла низка більш або менш гучних справ віщувала і готувала грунт завершення попереднього періоду. Одна з них - вимушена відставка 1955 р. всього через кілька тижнів після вступу на посаду праворадикального міністра землі Нижня Саксонія від ВДП Л. Шлютера в результаті масових протестів професорсько-викладацького складу і студентів Геттінгенського університету [21].

Ставлення ФРН до свого походження зазнавало все наростаючої критики. І всередині країни, і за кордоном множилися голоси, що настійливо рекомендували відновити зусилля з денацифікації. У ході дискусії вперше отримали перевагу ті, хто публічно вимагав розібратися з нацистським минулим і його наслідками. Це чітко проявилося в заяві, яку 20 січня I960 р. зробив у Бундестазі його тодішній президент К. Шмід від імені всіх фракцій: «.. .Лише розсіюючи те темне, що місцями творить зло серед нашого народу, ми виженемо його». Саме така вимога за допомогою метафори формулювала відповідну модель - не «приватизація» нацистського минулого і щедре виправдання нацистів допоможуть розвіяти злі чари, а лише публічна і відкрита дискусія. Умовою перетворення «співвітчизників» по Рейху на громадян демократичної країни бачили тепер не в комунікативному замовчуванні, а в критичній полеміці. За кілька місяців до цього Т. Адорно в знаменитій доповіді «Що означає “обробка минулого”» вже рішуче виступив за громадські дебати про нацистське минуле [22]. Це активізувало критичний аналіз нацистського минулого.

Так звана «довга хвиля» опрацювання тоталітарної спадщини, за оцінками німецьких дослідників, окрім іншого, стала етапом не лише формування, але й утвердження у суспільному дискурсі нової політичної культури. За визначенням німецького дослідника Г. Пікеля період 1960-1989 рр. став розвитком критичного мислення та утвердження громадянської політичної культури у широких верствах суспільства ФРН [23]. Уже на початку 1960-х рр. масштаби нацистських злочинів і участь у них еліт широко відкрилися сприйняттю і суспільному усвідомленню. Цьому сприяли процеси проти нацистських злочинців. Тему нацистського минулого підхопила література і творча інтелігенція. 19 жовтня 1965 р. одночасно в 15 театрах ФРН і НДР відбулася прем'єра вистави за п'єсою П. Вейса «Дізнання». Драма Р. Хохгута «Намісник», два роки як написана, була вперше показана на сцені в лютому 1963 р. і викликала запеклі суперечки про роль католицької церкви в роки нацизму. У Бундестазі пройшла низка дебатів з питання про термін давності. Після низки компромісів законодавці у 1979 р. все ж прийняли рішення, яке повністю скасовувало термін давності переслідування за вбивство. В університетах під натиском студентів з середини 1960-х рр. розгорнулася дискусія про нацистське минуле наук та вчених [4, с. 27].

Все це відбувалося часом при відчутному опорі, багато робилося нерішуче і невміло. Перші широкі дебати щодо термінів давності у 1965 р. змусили К. Ясперса піддати ФРН нищівній критиці. За визначенням психоаналітиків Олександра і Маргарети Мичерлих у 1967 р., ФРН досі не зуміла по- справжньому відректися від минулого, що німці на емоційному рівні все ще не прийняли, як факт загибель свого Третього рейху і не змирилися з цим, а сама країна залишалася у полоні минулого [24].

Прикметним для двох провідних партій ХДС і СДНП, які рухалися у напрямі створення «великої коаліції» стало номінування канцлером К. Кізінгера - політика з активним нацистським минулим. Останній, дійсно приєднався до націонал-соціалістів у 1933 р., активно працював у Міністерстві пропаганди Третього рейху, а після війни продовжив політичну кар'єру вже у ФРН. Принципова журналістка Б. Кларсфельд, уособлюючи протестні настрої молодого покоління, на одному із публічних виступів претендента К. Кізінгера дала йому ляпаса і назвала нацистом. За цей вчинок Б. Кларсфельд засудили до позбавлення волі терміном на рік. Водночас конфлікти з приводу поводження з нацистським минулим з середини 1960-х рр. досягли кульмінації і вилилися в широкий позапарламентський опозиційний рух. Славнозвісна журналістка Б. Кларсфельд, яка постійно викривала колишніх нацистів, з часом стала Спеціальним представником ЮНЕСКО з питань історії Голокосту та попередження геноциду [25].

На зміну офіційній політиці забуття на межі 1960-1970-х рр. прийшла політика покаяння та програма «подолання минулого». У межах цієї програми проводилися відповідні заходи, відкривались музеї, виставки, присвяченні викриттю злочинного нацистського минулого [26]. З виникненням позапарламентської опозиції всі попередні спроби нейтралізувати критичний погляд на нацистське минуле зазнали фіаско.

Справжнім проривом і новою відправною точкою у справі подолання минулого стало уклінне перепрошення Федерального канцлера В. Брандта перед пам'ятником гетто у Варшаві за злочини нацизму. Водночас цей вчинок мав неоднозначне сприйняття та чимало критиків у Німеччині та й поза її межами [27]. Певною мірою ця критика відображала й складнощі в утвердженні нових засад політики пам'яті про нацистське минуле і його злодіяння.

Повернення на початку 1980-х рр. до влади християнських демократів на чолі з Г. Колем супроводжувалося ініціативами щодо опрацювання нацистського минулого. Ідеологом нової концепції був радник канцлера історик М. Штюрмер. Він вважав, що націонал-соціалістичне минуле і його злочини не повинні нині домінувати в історичній пам'яті німців. У площину реалізації цієї нової концепції і репрезентації німецького історичного минулого, яке б викликало гордість, а не сором було заплановано створення двох історичних музеїв: загальнонімецької історії у Берліні та історії ФРН у Бонні.

Запропонована концепція ренаціоналізації викликала серйозну критику з боку лібералів, соціал-демократів і колишніх жертв Голокосту [28]. Аргументи й підходи останніх виявилися сильнішими та переконливішими і відповідно в подальшому задавали тон всій наступній політиці подолання та опрацювання нацистського минулого.

Варто наголосити, що починаючи з 1980-х рр. нацистське минуле стало пануючою і загальновизнаною центральною темою історичної пам'яті та політичної комунікації у ФРН. Демонстрація американського фільму про

Голокост у січні 1979 р. по німецькому телебаченню дійсно зробила знищення євреїв медійною подією першочергової ваги. Розгорілися широкі дебати про те, як слід говорити про нацистське минуле, які форми комунікації співвідносяться з цим явищем та як віднайти прийнятний суспільний підхід до Голокосту не замовчуючи його. Всі масштабні конфлікти з приводу нацистського минулого з того часу є лише вимірами з питань стилю подачі, символіки, достовірності висвітлення тогочасних подій тощо.

Вищим мірилом політичних рішень став прийнятий Бундестагом після жорстких дебатів всіх політичних фракцій у квітні 1985 р. Закон щодо відповідальності за заперечення правди про Освенцим. Тоді були внесені зміни до кримінального кодексу, згідно з якими параграф 195 відносить заперечення геноциду до злочину, який публічно переслідується у ФРН. Разом з цим оцінка Федеральним президентом значення 8 травня 1945 р. як дати звільнення від націонал-соціалізму потужно сприяли широкому і однозначному засудженню політиками та суспільством злочинного минулого Третього рейху, його інститутів, включаючи й вермахт, та усвідомлення відповідальності поколінь за геноцид й тим самим вони стали унаочненням демократичного профілю ФРН.

Досить важливим для Федеративної Республіки стало те, що змінам політичної свідомості сприяло зміцнення демократичних інститутів, а стабільне функціонування останніх вело до формування й утвердження політичної культури. Тим самим суб'єктивні погляди і демократичні цінності громадян, їх когнітивна ідентичність пов'язувалися із політичною системою. Цей процес значно посилився та набрав ширших географічних меж з відновленням державної єдності, коли у 1990 р. на демократичних засадах Основного закону ФРН до її складу увійшли землі колишньої НДР та Східний Берлін. Саме політика подолання минулого і широка система заходів щодо введення у історичний наратив пам'яті дискурсу про злочини нацизму мала позитивні результати.

З погляду історії сучасної Німеччини досить важливим чинником подолання минулого стали як широкі громадські дискусії, зокрема суперечки істориків, так й належна емпірична практика, засади вестернізації країни. За визначенням К. Зонтхаймера: «...вирішальне значення для вестернізації ФРН мали інститути. Інститути роблять політику: уряд, парламент, партії, суди тощо - організатори політичного процесу, ними вона визначається. Інститути твердо орієнтувалися на адаптацію до західної системи. Рано чи пізно довелося уступити й тим, хто ще чіплявся за минуле». За оцінкою дослідника «для політики головне - що люди роблять усередині інститутів. Оскільки там вони не нацисти, по-суті, не можна сказати, що минуле не подолано» [29, s. 669, 672].

Щодо результатів суспільного обговорення останнього періоду у дискурсі ФРН щодо подолання минулого гору взяла позиція Ю. Габермаса про відповідальність за нацистські злочини всіх поколінь німецької нації. Тим самим, головним елементом політичної культури ФРН, підтвердженням її демократичного поступу стала пам'ять та відповідальність німців за націонал- соціалізм і, передусім, за Голокост. Цей концепт перетворився на один із вагомих чинників демократичного профілю німецької держави і всього суспільства.

Таким чином, в історичному дискурсі подолання нацистського минулого і тоталітарної спадщини в Німеччині проведена величезна робота. Її важливою складовою став розгляд «проблеми вини» і сумісності ідеї національної величі та чесного викладу історії. Завдяки дискусії про «проблему вини» в німецькому суспільстві утвердилися уявлення про те, що будь-які позитивні, але не пов'язані з реальністю, історичні міфи не здатні стати підставою для справжнього розвитку країни, а протиотрутою від повторення страшних сторінок історії служить не їх забуття, а невмируща пам'ять. Такий підхід включає відповідний комплекс суспільно-політичних і соціально-економічних заходів, починаючи від денацифікації, реституції власності, люстрації, закінчуючи виплатами грошових компенсацій жертвам режиму і створення музеїв та меморіальних комплексів.

Важливим чинником, що мав позитивний вплив на опрацювання «проблеми вини» в Німеччині, стала зміна поколінь. Для людей, які не застали гітлерівський режим або не брали участі в беззаконні в силу юного віку, виявилося набагато легше актуалізувати в громадському просторі пам'ять про злочини нацизму. Покоління людей, які пережили націонал-соціалістичний режим у роки свого життєвого розквіту, навпаки, довгий час перешкоджали повноцінному розкриттю «проблеми вини» і проведенню відповідних політико- юридичних заходів у післявоєнній Німеччині.

Завдяки широким суспільно-політичним дискусіям, залученню до них видатних мислителів та фахівців-істориків, у повоєнному дискурсі Німеччини відбулося чітке розмежування понять «колективна вина» і «колективна відповідальність». Відкинувши можливість першого твердження і визнавши необхідність останнього, як пізніше зазначив Ю. Габермас у «суперечці істориків», історична (тобто колективна) відповідальність актуальна для всіх поколінь нації, які живуть і житимуть після скоєних злочинів.

Тим самим пройдений шлях осмислення тяжкого спадку минулого в Німеччині був болісним, він розтягнувся на кілька десятиліть і проходив по висхідній, зокрема і після приєднання східнонімецьких земель. Нацизм у сучасній ФРН перестав сприйматись у нерозривному зв'язку з поняттям «німецький народ». Пішли з життя або втратили колишній вплив багато людей, для яких нацистські злочини були конкретними діями їх самих або їх близьких і знайомих. Для тих же, хто не застав нацизм і, отже, не міг бути причетним до його політики, критика нацизму не сприймалася як критика самих себе і свого народу, а трактувалася, насамперед, як критика конкретного політичного режиму. За такого підходу стали можливими виважені оцінки і пам'ять про національну історію. Цей підхід передбачає особливе почуття відповідальності за все своє минуле. Завдяки проведеним заходам у попередні роки в освітній, культурній, історичній політиці поступово в Німеччині сформувався громадський консенсус щодо визнання злочинів і винесення уроків з минулого. Для сучасної ФРН, як і для будь якого іншого західного суспільства, ставлення до Голокосту є наріжним каменем пам'яті про Другу світову війну, виразним символом злочинів нацизму та центральною історичною подією XX ст. Пам'ять про злочини Другої світової війни, політика «подолання минулого» - це більш ніж піввікова традиція осмислення та інкорпорації Голокосту до німецького історичного наративу.

Список використаних джерел і літератури

1. Bergmann W. Antisemitismus in der Bundesrepublik Deutschland. Ergebnisse der empirischen Forschung von 1946-1989. - Opladen: VS Verlag fьr Sozialwissenschaften, 1991. - 328 s.; Brochhagen U. Nach Nьrnberg. Vergangenheitsbewдltigung und Westintegration in der Дra Adenauer. - Hamburg: Junius, 1994. - 469 s.; Broszat M. Nach Hitler. Der schwierige Umgang mit unsere Geschichte. - Mьnchen: Deutscher Taschenbuch Verlag, 1988. - 344 s.; Frei N. Vergangenheitspolitik. Die Anfдnge der Bundesrepublik und die NS-Vergangenheit. - Mьnchen: C.H. Beck Verlag, 1996. - 430 s.; Jaspers K. Die Schuldfrage. Von der politischen Haftung Deutschlands. - Mьnchen: Piper, 1987. - 88 s.; Jeismann M. Auf Wiedersehen Gestern. Die deutsche Vergangenheit und die Politik von morgen. - Mьnchen: Deutsche Verlags-Anstalt, 2001. - 214 s.; Herf J. Zweierlei Erinnerung. Die NS-Vergangenheit im geteilten Deutschland. - Berlin: Propylдen, 1998. - 558 s.; Nolte E. Der europдische Bьrgerkrieg 1917-1945. Nationalsozialismus und Bolschewismus. - Berlin: Propylдen, 1987. - 616 s.; Reichel P. Vergangenheitsbewдltigung in Deutschland. - Mьnchen: C.H. Beck Verlag, 2001. - 253 s.; Winkler H.A. Der lange Weg nach Westen. Deutsche Geschichte. Bd 1-2. - Mьnchen: C.H. Beck Verlag, 2002. - 652 s.; Борозняк А.И. Жестокая память. Нацистский рейх в восприятии немцев второй половины XX и начала XXI века. - М.: Политическая энциклопедия, 2014. - 352 с.; Ватлин А.Ю. Германия в XX веке. - М.: РОССПЭН, 2012. - 332 с.; Кёниг Г. Будущее прошлого. Национал-социализм в политическом сознании ФРГ / Пер. с нем. Л.Ю. Пантиной. - М.: РОССПЭН, 2012. - 168 с.; Любин В.П. Преодоление прошлого: Споры о тоталитаризме. Аналитический обзор. - М.: РАН ИНИОН, 2004. - 112 с.; Шеррер Ю. Германия и Франция. Проработка прошлого // Историческая политика в XX веке. - М.: Новое литературное обозрение, 2012. - С. 473-505.

2. Vergangenheitsbewдltigung am Ende des zwanzigsten Jahrhunderts / Hrg. H. Kцnig, M. Kohlstruk, A. Wцll. - Opladen-Wiesbaden: VS Verlag fьr Sozialwissenschaften, 1998 - 460 s.; Kцnig H. Die Zukunft der Vergangenheit. Der Nationalsozialismus im politischen BewuЯtsein der Bundesrepublik. - Frankfurt am Mein: Fischer Taschenbuch Verlag, 2003. - 191 s.

3. Wolfrum E. Geschichtspolitik in der Bundesrepublik Deutschland. Der Weg zur bundesrepublikanischen Erinnerung 1948-1990. - Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 1999. - 532 s.; Winkler H.A. Der lange Weg nach Westen. Deutsche Geschichte. - Mьnchen: C.H. Beck Verlag, 2002. - Bd. 2. - S. 446.

4. Кёниг Г. Будущее прошлого. Национал-социализм в политическом сознании ФРГ / Пер. с нем. Л.Ю. Пантиной. - М.: РОССПЭН, 2012. - 168 c.

5. Public Opinion in Occupied Germany: the OMGUS Surveys, 1945-1949 / Ed. by A.J. Merrit, R.L. Merritt. - Urbana: University of Illinois Press, 1970. - 364 p.

6. Jaspers K. Die Schuldfrage. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://libarch.nmu.org.ua/ bitstream/handle/GenofondUA/18198/bf68f96d1b7120b65dd49e6a604691eb.pdf?sequence= 1

7. Ватлин А.Ю. Германия в XX веке. - М.: РОССПЭН, 2012. - 332 с.

8. Das Grundgesetz fьr die Bundesrepublik Deutschland. - Berlin, 2007.

9. Verfassung der Deutschen Demokratischen Republik vom 6. April 1968 (in der Fassung vom 7. Oktober 1974). - Berlin, 1974.

10. Kцnig H. Ortega und die Bundesrepublik // Die Neue Gesellschaft/Frankfurter Hefte. - 1988. - Jg. 35. - № 3.

11. Frei N. Vergangenheitspolitik. Die Anfдnge der Bundesrepublik und die NS-Vergangenheit. - Mьnchen: C.H. Beck Verlag, 1996. - 430 s.

12. Солошенко В.В. «Викрадене мистецтво» в структурі політики пам'яті ФРН // Проблеми всесвітньої історії. - 2018. - № 1(5). - C. 211-227.

13. Jдger L. Seitenwechsel. Der Fall Schneider/Schwerte und die Diskretion der Germanistik. - Mьnchen: Fink, 1988. - 256 s.; Leggewie C. Von Schneider zu Schwerte. Das ungewцhnliche Leben eines Mannes, der Geschichte lernen wollte. - Mьnchen: Carl Hanser, 1998. - 368 s.

14. Jasper G. Die Universitдt Erlangen-Nьrnberg und der Fall Schn eider/Schwerte // Leviathan. - 1996. - Jg. 24. - № 4. - S. 456-468; Sprache und Literatur. Schwerpunkt: Der Fall Schneider/Schwerte. 1996. H.77; Vertuschte Vergangenheit. Der Fall Schwerte und die NS- Vergangenheit der deutschen Hochschulen / H. Kцnig et al. - Mьnchen: Beck, 1997. - 359 s.

15. Eckart Conze E., Frei N., Hayes P., Zimmermann M. Das Amt und die Vergangenheit. Deutsche Diplomaten im Dritten Reich und in der Bundesrepublik. - Mьnchen: Karl Blessing Verlag, 2010. 880 s.

16. Kosthorst D. H.-J. Doescher, Verschworene Gesellschaft. Das Auswдrtige Amt unter Adenauer zwischen Nuebeginn und Kotinuitдt. - Berlin: Boehlau Verlag Historische Anthropologie, 1996. - 948 s.

17. Миф о денацификации Германии. Как было на самом деле. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://xexe.club/149552-mif-o-denacifikacii-germanii-kak-bylo-na-samom-dele.html

18. Серов В. Нацистов принимали на работу по блату. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.rg-rb.de/index.php?option=com_rg&task=item&id=17200&Itemid=0

19. Бланк А., Хавкин Б. Вторая жизнь фельдмаршала Паулюса. - М.: Патриот, 1990. - 216 с.

20. Henke K.-D. Die Trennung vom Nationalsozialismus. Selbstzerstцrung, politische Sдuberung, «Entnazifizierung», Strafverfolgung // Politische Sдuberung in Europa. - Mьnchen: Deutscher Taschenbuch Verlag, 1991. - S. 21-83; Frei N. Karrieren im Zwielicht. Hitlers Eliten nach 1945. - Frankfurt a. M: Campus Verlag, 2001. - 364 s.

21. Marten H.-G. Der niedersдchsische Ministersturz. Protest und Widerstand der Georg-Agust- Universitдt Gцttingen gegen den Kultusminister Schlьter im Jahre 1955. - Gцttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 1987. - 216 s.

22. Adorno T.W. Was bedeutet Aufarbeitung der Vergangenheit // Eingriffe. Neun kritische Modelle. - Fraunkfurt a. M.: Suhrcamp, 1963. - S. 127-143.

23. Pickel G. Das politische System der BRD. Die politische Kultur der Bundesrepublik Deutschland. [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу: http://slideplayer.de/slide/207440/

24. Jaspers K. Wohin treibt die Bundesrepublik? - Mьnchen: Piper, 1966. - 280 s.; Hug W.F. Der hilflose Antifaschismus. - Frankfurt a. M.: Suhrkamp, 1967. - 158 s.; Mitscherlich A., Mitscherlich M. Die Unfдhigkeit zu trauern. - Mьnchen: Piper, 1967. - 400 s.

25. Охотница за нацистами // ПравдоРУБ. - 2017. - 5 февраля. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pravdoryb.info/okhotnitsa-za-natsistami-113203.html

26. Шеррер Ю. Германия и Франция. Проработка прошлого // Историческая политика в XX веке. - М.: Новое литературное обозрение, 2012. - С. 473-505.

27. Михник А. Тернистая дорога диссидента: Два польских визита Вилли Брандта // Cogita. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.cogita.ru/polskii-eterburg/nauka/ternistaya-doroga-dissidenta-dva-polskih-vizita-villi-brandta

28. Бергер Ш. Историческая политика и национал-социалистическое прошлое Германии 1949-1982 // Историческая политика в XXI веке. - М.: Новое литературное обозрение, 2012. С. 33-64.

29. Sontheimer K. «Das PreuЯische ist uns sowieso ausgetrieben». Die Bundesrepublik zwischen alt und neu. Ein Gesprдch mit Kurt Sontheimer // Blдtter fьr deutsche und internationale Politik. - 1995. - Jg. 40. - S. 666-676.

Размещено на Allbest.ru