Зміна поколінь істориків як методологічний та світоглядний діалог в українській історіографії (кінець ХІХ - перше двадцятиріччя ХХІ ст.)

Працюючи з нинішніми маґістрантами, аспірантами, помічаю, що для багатьох із них характерні креативність, критичність і відкритість мислення, рішучість та амбіційність, дещо інше розуміння кар'єри й лідерства, готовність усе робити самому, займатися волонтерством, створювати стартапи. Водночас є й такі, що мають завищені очікування, розраховують на легкий і швидкий результат, удаються до запозичень, забуваючи, що історичне дослідження потребує копіткої, тривалої роботи, передусім із джерелами. Соціальне й майнове розшарування суспільства розділяє молодь, викликає почуття заздрості одних до інших.

Постає питання, які цінності отримає нинішнє покоління у спадщину від попередників, як воно поставиться до них? Поряд з явними здобутками, у середовищі його наставників усе ще живуть деякі рудименти минулого, які виявляються в певній методологічній розгубленості (особливо серед істориків старшого віку), ностальгії за віджилими концепціями й гіпотезами, недостатній рівень знання іноземних мов і володіння інформаційними технологіями, що звужує повноту історіографічної поінформованості.

І все ж, на моє переконання, у середовищі українських істориків немає причин для конфлікту поколінь у буквальному розумінні слова. Є конфлікт мислення, який проявляється радше не між поколіннями, а між окремими істориками або групами на ґрунті різного бачення тих чи інших подій, явищ, особистостей. Дуже важливо навчитися не просто прислухатися до молоді, а чути й розуміти її. Яким би обдарованим, успішним і досвідченим не був історик, скільки б учнів не мав, усе рівно він і сам залишається учнем, продовжує вчитися, у тому числі у своїх учнів. Якщо зважити, що історія розвивається за спіраллю з певними стрибками і схильна до повторень, то хочеться вірити, що кращі традиції сучасних наукових шкіл будуть підхоплені та продовжені нашими нащадками. Ось чому так необхідно, аби у процесі нинішньої спільної роботи над науковими проектами, участю в різного роду конференціях, симпозіумах, дискусіях продовжувався методологічний діалог і зближувалися погляди істориків різних поколінь, скорочувався розрив цінностей, зберігався принцип спадкоємності.

Відрадно, що нинішня учнівська і студентська молодь продовжує захоплюватися історією, її осмисленням, новим прочитанням. Серед учасників фіналу Всеукраїнського конкурсу-захисту учнівських робіт з історії та археології Малої академії наук 2019 р. були представники всіх реґіонів України

Висновок

Підсумовуючи, хочеться ще раз застерегти від абсолютизації поколіннєвої теорії й перебільшення її значення для оцінки історіографічного процесу. Ідеться лише про один зі способів його персоналізації, відстеження принципу наступності, методологічного та світоглядного діалогу істориків різних ґенерацій. І все ж, застосування цієї теорії в історіографії дозволяє глибше осмислити змінюваність поколінь як природний процес та явище поступу. Сучасне співтовариство українських істориків за віковими характеристиками досить багатомірне й різноманітне. Найбільший його сеґмент за чисельністю і продуктивністю представлений третім та четвертим поколіннями, тобто людьми у віці 40--65 років. До старшої ґенерації зазвичай відносять осіб, кому більше 70 років, але є й такі, кому за 80, і вони продовжують наукові студії. Однак на передові інноваційні горизонти науки впевнено виходять молоді історики -- люди від 25 до 40 років -- із новаторськими за тематикою, змістом, стилем, манерою історієписання публікаціями. Така вікова ґрадація засвідчує наявність поколіннєвої гармонії в нашому професійному співтоваристві. Утім, спілкуючись із науковою молоддю, легко помітити, що частині бракує системних знань, наполегливості в роботі з літературою та джерелами, глибини й наполегливості у виконанні навчальних дослідницьких завдань. Ось чому у сучасних умовах актуальною залишається проблема органічної єдності та співпраці різних поколінь істориків, наступності, спадкоємності у спільних наукових пошуках.

Покоління істориків -- це, з одного боку, об'єктивно сформована фахова й вікова конкретно-історична частина загальної спільності людей, об'єднана близькістю професійних інтересів, покликанням, завданнями, свідомістю та цінностями, соціально-психологічними рисами, націлена на продукування й поширення історичних знань, а з іншого -- ця спільнота має характер умовної ідентичності. Кожне з шести поколінь українських істориків кінця ХІХ -- перших десятиріч XXI ст. так чи інакше пов'язане із загальними тенденціями інноваційного розвитку історичної науки та гуманітаристики загалом, із методологічним і світоглядним діалогом на тлі суспільно-політичних, соціокультурних, інформаційних трансформацій в Україні та світі. У нинішній спільноті істориків одночасно живе і працює чотири -- п'ять поколінь, які забезпечують своєрідний професійний, соціокультурний, віковий баланс та рівновагу між усіма поколіннєвими сеґментами вітчизняного історичного співтовариства.

Зміна поколінь істориків в умовах переходу від модерну до постмодерну підтверджує певну спіральність та циклічність розвитку історії людства. Вона супроводжувалась їх методологічною переорієнтацією, найголовнішою з яких стала відмова радянських і пострадянських істориків від абсолютизації формаційності історичного процесу, від «партійно-класових» принципів, перехід до вивчення історії українського народу в контексті цивілізаційного трактування. Позитивний вплив на вітчизняну історіографію справили антропологічний та соціокультурний повороти гуманітаристики. Історія України почала розглядатися крізь призму культури як синтез матеріальних і духовних цінностей у тісному зв'язку з соціальними процесами. При цьому не відособлено, а у взаємозв'язках та порівнянні з соціокультурними надбаннями інших народів, регіональних і світових цивілізацій. Це дозволяє повніше осягнути самоцінність українського народу й нації, чіткіше окреслити місце України у світовій історії та культурі. І у цьому заслуга, хоч і в різній мірі, усіх поколінь української історіографії, включаючи представників діаспори.

Наукові публікації останніх десятиріч, зокрема багатотомна «Енциклопедія історії України», ґрунтовні дослідження з цивілізаційної історії, княжої та козацької доби, Української революції 1917--1921 рр., обох світових воєн, осмислення трагедій Голодомору й репресій, підвищений інтерес до історії зарубіжних країн та інтеґраційних процесів утверджують пріоритет людини як найбільшої цінності в історії та культурі. Сама українська історія висвітлюється під кутом зору подолання ідеологічних стереотипів, успадкованих від комунізації суспільства та колоніально-тоталітарного мислення. Усе це своєю чергою сприяє підвищенню ролі історичної науки у формуванні національної свідомості та цивілізаційної ідентичності українського суспільства, розумінні єдності й цілісності поколінь у соціокультурній системі України, збереженні її соборності за належної поваги до реґіонального розмаїття.

На завершення видається доцільним викласти декілька пропозицій щодо напрямів подальшого дослідження проблем теорії і практики поколінь в історичній науці, їх зміни на засадах наступності та спадкоємності. Спираючись на цивілізаційну й поколіннєву теорію, методологію антропологічного та соціокультурного поворотів, історіографи покликані глибше досліджувати конкретно-історичні умови й особливості формування кожного покоління, розмаїття його персонального складу, створювати інтелектуальний і просопографічний образи, повніше розкривати спадкоємність та внесок у продукування історичних знань на всіх етапах історії України з акцентом на методологічні, світоглядні злами, на переломні періоди, пов'язані з національно-культурним відродженням, державотворчими процесами. При цьому важливо враховувати, що майже всі покоління українських істориків зазнали психологічних і ментальних травм. Проте необхідно уникати механічної екстраполяції загальних характеристик поколінь на всіх його представників, навішування ярликів на того чи іншого історика, забуваючи, що кожна людина неповторна й самобутня.

Із перспективи сучасного розуміння самоцінності історика та корпоративної спільноти загалом важливо заглибитись у причини й наслідки явищ кризового, конфліктного характеру у співтоваристві українських істориків у минулому й тепер: надмірна ідеологізація, політизація історичної освіти, науки, живучість рудиментів комунізації, суперечлива історична політика держави, низька взаємодія історика і влади, відсутність належного фінансування дослідницьких проектів та перспективних програм міжнародної співпраці, зменшення державного замовлення на підготовку істориків у вишах, старіння дослідників, відтік частини наукової молоді за кордон тощо.

Ідеться також про подальше оновлення змісту історичної освіти, удосконалення форм, методів, засобів підготовки нової ґенерації українських істориків у контексті цифровізації суспільства, інтеґраційних та ґлобалізаційних процесів, утвердження у свідомості наукової молоді соціокультурних і духовних цінностей старших поколінь, формування фаховості, прищеплення відчуття причетності до традицій національної історіографії і громадянської відповідальності за порушення професійної доброчесності. До пріоритетних професійних компетентностей сучасного історика відноситься здатність до інноваційної наукової та науково-педагогічної діяльності, абстрактного і критичного мислення, аналізу й синтезу джерел.

Особливої уваги заслуговує людинознавча компетентність істориків, їх орієнтація на моральне, розумове, фахове самовдосконалення, на утвердження справедливого, відкритого й поважного ставлення до кожної людини. Нарешті, ще одне з пріоритетних завдань нашого співтовариства, це участь у подоланні синдрому «малоросійства», деміфологізація, розвінчування парадигм «російського світу», «одного народу», «одвічного братерства», «спільної історії» українців і росіян.

Автор цілком свідомий того, що багато питань, порушених у цій статті, мають дискусійний характер, а сама структура поколінь, тим більше їх назви умовні та потребують поглибленої арґументації й колективного обговорення.

історія дослідницький україна

References

1. Bondar, V. (2014). Suchasna ukrainska istoriohrafia: pidsumky i vykLyky. istoriohrafichni doslidzhennia v Ukraini, 25, 95. [in Ukrainian].

2. Dashkevych, Ya. (2011). Postmodernizm ta ukrainska istorychna nauka. «Uchy nelozhnymy ustamy skazaty pravdu»: istorychna eseistyka, 341-345. [in Ukrainian].

3. HLomozda, K. (2004). Stan ukrainskoi istoriohrafii ta vyznachennia yii roLi v suchasnomu suspiLstvi. Mahisterium, 17: Istorychni studii. [in Ukrainian].

4. HoLovko, V.V. (2003). Istoriohrafiia kryzy istorychnoinauky: Ukrayinskyikontekst. Kyiv. [in Ukrainian].

5. Hrytsak, Ya. (2005). Ukrainska istoriohrafiia: 1991-2001: DesiatyLittia zmin. Ukraina moderna, 9, 66-67. [in Ukrainian].

6. Hyrych, I. (2016). Mykhailo Hrushevskyi konstruktor ukrainskoi modernoi natsii. Kyiv. [in Ukrainian].

7. Kahanov, Yu. (2019). Konstruiuvannia radianskoi liudyny (1953-1991): ukrainska versiia. Zaporizhzhia. [in Ukrainian].

8. KaLakura, Ya.S. (2016). Metodolohiia istoriohrafichnoho doslidzhennia. Kyiv [in Ukrainian].

9. KaLakura, Ya.S. (2012). Ukrainska istoriohrafiia. Kyiv. [in Ukrainian].

10. KoLesnyk, I.I. (2000). Ukrainska istoriohrafiia (XViii pochatokХХst.). Kyiv. [in Ukrainian].

11. KoLesnyk, I.I. (2013). Ukrainska istoriohrafiia: kontseptualna istoriia. Kyiv. [in Ukrainian].

12. KoLesnyk, I.I. (2016). instytut istorii Ukrainy: Nove ukrainske vidrodzhennia. Kyiv. [in Ukrainian].

13. Kondratiuk, K. (2002). Ukrainska istoriohrafiia ХІХ pochatku ХХst.: osnovni napriamy i kontseptsii. Lviv. [in Ukrainian].

14. Kotsur, V.P. & Kotsur, A.P. (1999). istoriohrafiia istorii Ukrainy. Chernivtsi. [in Ukrainian].

15. KuLchytskyi, S. (2005). HoLodomor 1932-1933 rr. v Ukraini yak henotsyd. Problemy istorii Ukrainy: fakty, sudzhennia, poshuky, 14, 225-300. [in Ukrainian].

16. Lutsyshyn, O.B. (2018). Heneratsiina teoriia Ivana Franka. Visnyk Lvivskoho universytetu: Seriia filolohichna, 67(2), 101107. [in Ukrainian].

17. Matviichuk, O. (2018). Teoriia pokolin: chomu my rizni ta yak porozumitysia odne z odnym. Praktyka upravlinnia doshkilnym zakladom, 7, 36-41. [in Ukrainian].

18. Onyshchenko, A.S. (2014). Pokolinnia yak sotsialna katehoriia. Naukovipratsi Chornomorskoho derzhavnoho universytetu imeni Petra Mohyly: Seriia Sotsiolohiia, 234, 222, 61-62. [in Ukrainian].

19. Ostrianko, A. (2012). Naukovi istorychni shkoly v Ukraini: fantomy ukrainskoi istoriorafii. istoriohrafichni doslidzhennia v Ukraini, 22, 293-310. [in Ukrainian].

20. Serykh, A.A. (2010). Pokolencheskaya identichnost istorikov Rossii v kontse XIX nachale XX vv.: Avtoref. diss. ... kand. ist. nauk. Omsk. [in Russian].

21. Udod, A. (2015). Prosopohrafichna palitra ukrainskykh radianskykh istorykiv doby «rozvynenoho sotsializmu». Svitlo i tini ukrainskoho radianskoho istoriopysannia, 161-168. [in Ukrainian].

22. Yaremchuk, V. (2009). Mynule Ukrainy v istorychnii nautsi URSR pisliastalinskoi doby. Ostroh. [in Ukrainian].

23. Yaremchuk, V. (2017). Ukrainska istoriohrafiia: suspilno-politychna istoriia. Ostroh. [in Ukrainian].

24. Zarnowski, J. (2015). Pokolenia historykow po 1945 r. a przeobrazenia polskiej historiografii. Klio Polska: Studia i Materiaty z Dziejow Historiografii Polskiej, 7, 15-42. [in Polish].

25. Zashkilniak, L. (1999). Metodolohiia istorii: vid davnyny do suchasnosti. Lviv. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru