Воєнно-політичні союзи та коаліційні відносини напередодні та в період другої світової війни: природа, модальність, специфіка

24 червня 1941 р. президент США Ф. Рузвельт теж виступив із заявою, в якій висловлював підтримку боротьби СРСР проти нацистської агресії.

Початок боїв на радянсько-німецькому фронті створив передумови для формування другої антигітлерівської коаліції, яка об'єднала держави, що брали участь у війні проти блоку держав-агресорів - Німеччини, Італії, Японії та їх сателітів. Основу для встановлення коаліційних зобов'язань забезпечувало усвідомлення урядами СРСР, Великобританії і США головної небезпеки, яку представляли військова могутність та політичні плани - держав «осі».

Першим міжнародним документом, який засвідчив формування нової системи коаліційних зв'язків, вважається радянсько-англійська угода про спільні дії проти Німеччини та її союзників (12 липня 1941 р.). Проявивши готовність до подолання суперечностей, спричинених Мюнхенською угодою (1938 р.) і обставинами окупації Чехословаччини та Польщі (1939 р.), уряд СРСР підписав угоди про спільні дії у війні проти фашистської Німеччини з емігрантськими урядами Чехословаччини (18 липня) і Польщі (30 липня).

Згодом, 2 серпня 1941 р. було укладено військово-економічну угоду між СРСР і США. Питання взаємних військових поставок між СРСР, Великобританією та США були врегульовані на Московській нараді, що відбулася 29 вересня - 1 жовтня 1941 р. США постачали СРСР озброєння, військову продукцію та продовольство на підставі закону про ленд-ліз, а Велика Британія - відповідно до угоди про взаємні поставки, кредит і порядок платежів від 16 серпня 1941 р.

Між основними учасниками антигітлерівський коаліції зберігалися суттєві протиріччя, які виявилися при обговоренні проблем військового планування та післявоєнного світового устрою. В загальних рисах порядок взаємодії в межах «великої трійки» (СРСР, Велика Британія, США) відображав створення стійкого англо-американського блоку з єдиним військовим командуванням і узгодженим плануванням під час військових операцій та більш загальну й багатоступеневу координацію дій лідерів США і Великобританії з радянським керівництвом.

Доцільно відзначити, що підписання Атлантичної хартії лідерів США і Великої Британії (14 серпня 1941 р.), яка визначала загальні політичні цілі двох держав і слугувала основним політичним документом англо-американського союзу, сталося ще до формального вступу США у війну. Сторони зобов'язалися надавати одна одній різнобічну підтримку у війні проти Німеччини, не вести з нею переговорів, не укладати перемир'я чи мирного договору, інакше як за обопільної згоди. Попри її специфічну форму, Атлантична хартія вважалася міжнародною угодою, яка набувала чинності з моменту підписання та не підлягала ратифікації. Таким чином, США набували статусу «невоюючого союзника» антигітлерівської коаліції.

На конференції в Лондоні (вересень 1941 р.) представники 14 держав, які перебували у стані війни з Німеччиною (Британської імперії, СРСР, Бельгії, Греції, Нідерландів, Норвегії, Люксембургу, Польщі, Чехословаччини, Югославії, британських домініонів та Національного комітету «Вільна Франція») погодилися з принципами Атлантичної хартії. В окремій заяві від 24 вересня 1941 р. уряд СРСР підкреслив нагальну необхідність «сконцентрувати всі економічні та воєнні ресурси» волелюбних народів для повного і якомога скорішого звільнення Європи від гітлерівської навали та висловився за послідовне втілення принципів Атлантичної хартії [19].

Уряд СРСР визнав комітет «Вільна Франція» представником французів, що продовжували боротьбу проти гітлерівської Німеччини та її союзників. Натомість голова комітету Ш. де Голль зобов'язався надавати СРСР допомогу та сприяння усіма наявними засобами.

Москва наполягала на тому, аби всі союзники у війні проти Німеччини та Італії оголосили стан війни іншим країнам, які брали участь у вторгненні до СРСР та окупації радянської території, зокрема Румунії, Угорщині та Фінляндії. Радянська дипломатія послалася на загарбницькі плани їх урядів, яким німецьке керівництво обіцяло щедрі територіальні компенсації.

Хоча СРСР зробив британському уряду відповідне подання суто по дипломатичних каналах, питання про доцільність оголошення війни союзникам Німеччини почало широко дискутуватися в британській пресі. Спочатку британський уряд дав Москві негативну відповідь, оскільки мав зацікавленість у збереженні неформальних стосунків з фінським урядом, що встановилися під час радянсько-фінської війни. Попри те, що уряд Фінляндії розірвав дипломатичні відносини з Великою Британією, Черчилль сподівався переконати фінську верхівку поновити статус нейтралітету. Висловлюючи жаль з приводу того, що «з почуття лояльності» до Росії Британія «буде змушена... оголосити Фінляндії війну», Черчилль у листі до К. Маннергейма (29 листопада 1941 р.) попереджав його про негативні наслідки продовження участі у війні на боці Німеччини [20, с. 403-404].

Вступ США у війну прискорив узгодження практичних форм коаліційної взаємодії. До грудня 1941 р. допомога з боку США іншим країнам, які брали участь у війні проти Німеччини, Італії та Японії, надавалася відповідно до американського закону про ленд-ліз (позику та оренду), ухваленого за ініціативи Ф. Рузвельта 11 березня 1941 р. Згодом цей механізм коригувався в залежності до потреб армій союзників та підготовки наступальних операцій на різних фронтах. Загалом обсяг поставок під час війни у формі ленд-лізу, які отримували 42 країни, оцінювався в 49 млрд. дол. Зокрема на Велику Британію та її домініони припадало 30,7 млрд. дол., на СРСР - 9,5, Францію - 2,4 і Китай (уряд Гоміндану) - 1,3. Утім, домовленості про обсяги допомоги СРСР порушувалися. В 1943-1944 рр. уряди США і Великої Британії мотивували скорочення поставок потребами забезпечення десантних операцій у Середземномор'ї та підготовки відкриття другого фронту [21].

Двосторонні відносини між США і Великою Британією ґрунтувалися на Атлантичній хартії та доповнювалися низкою економічних угод і військово- політичних домовленостей, аж до створення спільного воєнного командування.

Відносини англо-американських союзників із СРСР були оформлені у вигляді двосторонніх політичних зобов'язань - договору між СРСР та Великою Британією про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Європі та про співпрацю і взаємну допомогу після завершення війни (від 26 травня 1942 р.), та угоди між США та СРСР «Про принципи, які стосуються взаємної допомоги у веденні війни проти агресії» (від 11 червня 1942 р.).

В результаті тривалої двосторонньої наради у Вашингтоні (22 грудня 1941 р. - 14 січня 1942 р.), в якій брали участь Рузвельт, Черчилль та начальники військових штабів, було створено спільний англо-американський вищий орган воєнного командування - Виконавчий комітет начальників штабів (з березня 1942 р. - Об'єднаний комітет начальників штабів). Ця структура спільного воєнного командування продовжувала діяти аж до створення Північноатлантичного союзу в 1949 р., коли її функції перебрали на себе відповідні комітети НАТО.

В меморандумі англо-американського командування від 13 січня 1942 р. було записано рішення стискати кільце довкола Німеччини вздовж лінії, що проходить через Архангельськ, Чорне море, Анатолію, північне узбережжя Середземного моря і західне узбережжя Європи. В «Атлантичній зоні» першочергова увага приділялася контролю території «дружньої Французької Північної Африки». Ці ухвали визначалися стратегією «непрямих дій», яка передбачала проведення операцій на другорядних театрах та захоплення плацдармів, що дозволяли згодом підготувати завдання вирішального удару з урахуванням розстановки сил і перебігу подій на радянсько-німецькому фронті.

За підсумками англо-американської наради Атлантика визнавалася зоною спільної відповідальності. Середній Схід належав до зони британського контролю. Американське командування відповідало за стан справ на Тихоокеанському театрі воєнних дій (окрім Бірми) та в Китаї [22].

До найскладніших питань коаліційної взаємодії між англо-американськими союзниками та СРСР належали узгодження воєнних планів, термінів відкриття другого фронту в Європі, визнання радянських кордонів станом на 22 червня 1941 р. та визначення умов повоєнного устрою європейських країн.

Для Великої Британії початок війни на східному фронті означав відвернення загрози німецького вторгнення та фактичне припинення планування німецької десантної операції, хоча й не поліпшив її загальних стратегічних позицій. Планування спільних англо-американських воєнних операцій розпочалося лише в 1942 р., а координація спільних дій з СРСР - після відкриття другого фронту в червні 1944 р.

Попри усвідомлення Ф. Рузвельтом та радниками його адміністрації важливості співпраці з СРСР, в політичних колах США були поширені антирадянські настрої. В бліц-інтерв'ю газеті «The New York Times» сенатори Р. Тафт (республіканець) і Г. Трумен (демократ) стверджували, що перемога комуністів у війні з нацизмом так само небезпечна, як і завоювання СРСР Гітлером. Тому, пропонував Г. Трумен, якщо ми побачимо, що перемагає Німеччина, нам слід допомагати Росії, а якщо виграватиме Росія, слід допомагати Німеччині, і нехай вони якомога більше виснажують одне одного, «хоча я за жодних обставин не прагну перемоги Гітлера» [23].

Принаймні до битви під Москвою, яка зупинила гітлерівський бліцкриг, адміністрацію Ф. Рузвельта цікавила насамперед спроможність СРСР чинити опір військам Німеччини та її сателітів. Згодом, після вступу США у війну між союзниками почалися складні й суперечливі переговори про відкриття другого фронту.

Спробам з'ясувати це питання була присвячена дипломатична місія В. Молотова до Лондона і Вашингтона в травні - червні 1942 р. У спільних комюніке за підсумками переговорів між СРСР та урядами Великої Британії та США (12 червня 1942 р.) сторони підтвердили «повну домовленість стосовно невідкладних завдань створення другого фронту в Європі в 1942 р.» [24]. Проте під час двосторонніх англо-американських консультацій питання про підготовку десантної операції у Франції ставилося в залежність від досягнення Червоною Армією переконливих успіхів на радянсько-німецькому фронті. Американське військове командування вважало, що західні союзники мають організувати потужну наступальну операцію за умов, якщо наступ німецьких військ загрожуватиме нанесенням критичної поразки СРСР. Натомість У. Черчилль доводив, що «жодних значних десантних операцій у Франції не буде, якщо німці не будуть деморалізовані поразкою в Росії». Цю тезу, яку британський воєнний кабінет підтримав 11 червня, Черчилль обстоював і на переговорах з американцями впродовж червня - липня 1942 р. Вирішальне обговорення на рівні військового командування відбулося на нараді в Лондоні 22 липня. Союзники погодилися, що десант до Франції може бути організований лише з території Британії. Оскільки така операція потребувала тривалих підготовчих заходів, було вирішено замінити її висадкою союзників у Північній Африці. В надісланому Ф. Рузвельту меморандумі американські начальники штабів констатували, що лише «перемоги, а не неминуча поразка» СРСР, «стануть вирішальною передумовою вторгнення в 1943 р.» [6, кн. 2, с. 494]. У серпні 1942 р., знову пообіцявши Сталіну відкриття другого фронту у Франції в 1943 р., Черчилль наказав воєнним штабам готувати вторгнення лише в тому разі, якщо буде виявлено чіткі ознаки краху гітлерівського режиму [6, кн. 2, c. 510-514].

Рішення сепаратних конференцій англо-американських союзників у Касабланці, Вашингтоні, Квебеку та Каїрі впродовж 1943 р., які стосувалися планування воєнних операцій та послідовно відсували терміни відкриття другого фронту в північній Франції, суттєво ускладнювали становище СРСР, проти якого було зосереджено понад 75% німецьких військ. На цих нарадах Черчилль наполегливо відкладав узгодження термінів з відкриття другого фронту, натомість пропонуючи різноманітні операції в Середземномор'ї та на Балканах.

Після висадки західних союзників у Нормандії 6 червня 1944 р. постало питання про практичну координацію воєнних дій на західному та східному фронтах. Розпочавши наступ Ленінградського та Карельського фронтів (10 червня 1944 р.) та Білоруську наступальну операцію (з 23 червня), радянські війська здійснили оточення та розгромили 100-тисячне угруповання Вермахту. До кінця серпня радянські війська завершили визволення Білорусі, частини Латвії, Литви, вийшли на рубіж річок Нарев і Вісла (Польща) та кордонів Східної Пруссії. Згодом, у січні 1945 р. на прохання союзників радянське командування здійснило масштабну Вісло-Одерську операцію, яка зупинила наступ німецьких військ в Арденах. У результаті цього наступу Червона Армія досягла сучасного східного кордону ФРН.

Проблеми повоєнного устрою країн Європи належали до найгостріших, подекуди конфліктних питань, які посідали важливе місце в переговорах лідерів та експертів союзних держав. Під час тривалого перебування У. Черчилля в Москві (9-18 жовтня 1944 р.) між ним та Сталіним відбулась ґрунтовна розмова щодо політичного устрою країн Центральної та Південно-Східної Європи - Польщі, Румунії, Греції, Югославії, Угорщини та Болгарії. Бесіда зосередилася на спробі визначити відносну вагу сторін при вирішенні політичних та економічних проблем перелічених країн.

У. Черчилль запропонував Сталіну схему розподілу впливів, яка нагадувала співвідношення часток в акціонерному товаристві. Стосовно Румунії інтереси СРСР та решти союзників визнавалися в пропорції 90/10. Щодо Греції Велика Британія (в згоді зі США) претендувала на 90% та залишала СРСР 10% впливу. Співвідношення для Югославії, Угорщини та Албанії пропонувалося встановити 50/50, а для Болгарії - 75% (для СРСР) та 25% (для решти союзників).

Ці ж питання обговорювалися міністрами закордонних справ Е. Іденом та В. Молотовим за участі спецпредставника президента США А. Гаррімана. Дискусія стосувалася Чорноморських проток, майбутнього устрою Німеччини, Італії, Польщі та інших європейських країн. З приводу пропорцій розподілу впливу пропозиції В. Молотова становили: по 75/25 для Угорщини та Болгарії й 60/40 для Югославії. Натомість Е. Іден обстоював співвідношення 75/25 для Угорщини, 80/20 для Болгарії та 50/50 для Югославії [25].

В історіографії ці епізоди згадуються як «Процентна угода», яка не була оформлена у вигляді якогось політичного документу, але для У. Черчилля це було серйозним предметом розмови. У не надісланому листі до Сталіна від 11 жовтня 1944 р. він розмірковував, що зазначені «проекти» не мають складати основу офіційного документа, проте можуть слугувати орієнтиром у справах союзників.

Досвід діяльності антигітлерівської коаліції за участю СРСР, Великої Британії та США (1941-1945 рр.) засвідчив деякі важливі тенденції та функціональні особливості:

- учасники нової коаліції, що мала глобальний характер, розуміли об'єктивну потребу в постійній та чесній співпраці. Від дотримання цих критеріїв залежав процес узгодження й оформлення союзницьких відносин;

- встановлення союзницьких зобов'язань супроводжувалося затвердженням цілей, до досягнення яких прагнули учасники нового коаліційного формату. Ці завдання були сформульовані в Атлантичній хартії лідерів США і Великої Британії (14 серпня 1941 р), Декларації Об'єднаних Націй (1 січня 1942 р.) та установчих документах ООН (конференція в Сан-Франциско, 5 квітня - 26 червня 1945 р.). Декларація Об'єднаних Націй, підписана представниками 26 держав, підтверджувала принципи Атлантичної хартії. Документ проголошував зобов'язання продовжувати війну до повної перемоги над «жорстокими звірячими силами, що прагнуть підкорити світ», мобілізувати «всі свої воєнні чи економічні ресурси проти тих членів Троїстого пакту і тих, хто приєднався до нього», з якими той чи інший уряд перебуває у війні, співпрацювати з іншими урядами-підписантами декларації та не укладати сепаратного миру з державами-агресорами [26];

- союзницькі зобов'язання були закріплені в двосторонніх угодах між СРСР, Великою Британією, США та Китаєм, а також з емігрантськими урядами деяких окупованих країн (Чехословаччина, Польща, Югославія);

- на економічні відносини між країнами був поширений пільговий режим, який забезпечував постачання озброєнь і військових матеріалів (програма ленд- лізу);

- міжсоюзницька координація у відносинах між США і Великою Британією мала більш тісний та інституціонально оформлений характер, аніж взаємодія між англо-американським блоком і СРСР;

- узгодження позицій у тристоронньому форматі забезпечувалося в режимі регулярних дипломатичних контактів та зустрічей на рівні міністрів закордонних справ. Найважливіші питання, включаючи відкриття другого фронту, вирішувалися на конференціях керівників СРСР, США і Великої Британії в Тегерані, Ялті та Потсдамі за участі представників урядів та воєнного командування.

В грудні 1943 р. у якості постійно діючого органу за рішенням Московської конференції міністрів закордонних справ трьох держав була створена Європейська консультативна комісія (ЄКК). З листопада 1944 р. четвертим членом ЄКК став представник Франції. ЄКК готувала рекомендації з питань післявоєнного устрою Німеччини та її сателітів. Іншим постійно діючим органом представників Великої Британії, США та СРСР була Консультативна рада з питань Італії, створена в жовтні 1943 р. в Алжирі.

Прикладом узгодженої позиції урядів СРСР, США і Великої Британії було звернення союзників до урядів Угорщини, Румунії, Фінляндії та Болгарії з пропозицією припинити війну на боці Німеччини (13 травня 1944 р.).

В рамках ЄКК були підготовлені проекти документів про беззаперечну капітуляцію Німеччини (25 червня 1944 р.), про зони окупації Німеччини (12 вересня 1944 р.), щодо угоди про перемир'я з Болгарією (22 жовтня 1944 р.), про контрольний механізм у Німеччині (14 листопада 1944 р.) та ін.

Згідно з рішеннями Ялтинської та Потсдамської конференцій 1945 р. в якості постійно діючого органу була створена Рада міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії, Китаю та Франції (1945-1949 рр.), покликана забезпечувати узгодження позицій сторін на етапі підготовки мирних договорів та узгодження основних аспектів післявоєнного врегулювання. У 1945-1946 рр. в роботі РМЗС, попри суттєві розбіжності в підходах та уподобаннях, упродовж певного часу простежувалася інерція міжсоюзницьких відносин. Однак, подальший розвиток відносин між колишніми союзниками засвідчив усе відчутніше розходження політичних цілей та прагнення сторін до забезпечення односторонніх переваг при збереженні тісної взаємодії між західними державами.

Серед специфічних ознак міжсоюзницьких відносин між СРСР, Великою Британією та США слід відзначити відсутність прямого тристороннього союзного договору. Політичні цілі держав антигітлерівської коаліції у війні були оформлені в Атлантичній хартії та багатосторонній Декларацій Об'єднаних Націй, які передбачали ведення війни до остаточної перемоги і чітко заперечували укладення їх учасниками сепаратного миру з супротивником. Відносини між принциповими союзниками у війні регулювалися переважно двосторонніми угодами та вирішувалися на тристоронніх (між СРСР, США і Великою Британією) та двосторонніх (між США і Великою Британією) нарадах за участю політичних лідерів, міністрів, провідних експертів та представників воєнного командування.

Відносини між учасниками коаліції, за винятком відносин між США і Великою Британією, не відповідали ознакам постійного політичного об'єднання. Це дозволяє розцінювати антигітлерівську коаліцію як тимчасовий союз, обумовлений збігом політичних цілей держав-учасниць у світовій війні. Водночас документи нарад основних учасників коаліції в Тегерані, Ялті та Потсдамі виявляють ознаки, характерні для військово-політичних альянсів, зокрема визначення принципових аспектів повоєнного устрою, контролю території переможеного супротивника та його союзників, розподіл зобов'язань та визначення умов мирних договорів. Ці аспекти дозволяють стверджувати, що Тегеранська, Ялтинська та Потсдамська конференції союзників мали виразні ознаки, властиві міжнародним конгресам, що визначали умови післявоєнного устрою за підсумками наполеонівських війн та Першої світової війни.

При цьому заслуговує на увагу подальше дослідження питання про характер і ступінь узгодження союзниками домовленостей про розподіл сфер впливу в повоєнному світі. Виглядають поверховими звинувачення тодішнього керівництва СРСР з боку багатьох західних істориків і тогочасних політиків в наявності агресивних планів на європейському театрі після капітуляції Німеччини, які нібито підживлювалися концепцією «світової революції» [27].

Перебіг подій кінця війни та після її завершення свідчить про поступове загострення відносин між союзниками. Питання про ступінь виконання узгоджених рішень належить до проблемних питань історії післявоєнного періоду. На завершальному етапі війни та після завершення бойових дій на території Німеччини уникненню суперечностей між союзниками мало сприяти призначення представників при штабах союзних армій та створення спільних дорадчо-координаційних органів (Союзна контрольна Рада). Утім, радянське командування суттєво непокоїло зволікання британської окупаційної адміністрації з демілітаризацією в зоні її відповідальності. У своїх мемуарах маршал Г. Жуков, посилаючись на доповідь військової розвідки, стверджував, що в своїй окупаційній зоні британська адміністрація не переводила німецькі війська в стан військовополонених та зволікала з їх роззброєнням. На базі групи німецьких армій в англійській зоні окупації було створено п'ять німецьких корпусних військових округів, у яких особовий склад проводив заняття з бойової підготовки. Утримання організованих німецьких військ, включаючи сухопутні, повітряні та протиповітряні з'єднання, відверто суперечило вимогам Декларації про поразку Німеччини від 5 червня 1945 р., яка обумовлювала повне роззброєння та розпуск німецьких військ [28, с. 368].

На засіданні Контрольної ради в листопаді 1945 р. з'ясувалося, що британське військове командування діяло з відома Д. Ейзенхауера (головнокомандувач англо-американськими експедиційними силами в Європі) та за відповідними інструкціями союзних урядів.

Ці деталі стають зрозумілими в ракурсі документів з архіву Черчилля, розсекречених у 1998 р. Серед них знайдено план воєнної операції «Немислиме», підготовлений відділом військового планування британського воєнного кабінету і датований 22 травня 1945 р. План описував завдання нової війни, цього разу проти СРСР. Головна мета пропонованої воєнної операції була сформульована чітко за К. фон Клаузевіцем «примусити Росію підкоритися волі Сполучених Штатів і Британської імперії». Творці плану стверджували, що для забезпечення головної політичної мети «потрібний розгром Росії в тотальній війні». Проте «результат тотальної війни» вважався непередбачуваним, а досягнення перемоги потребувало «надто великого часу». Основні завдання плану полягали в досягненні перемоги в тотальній війні, включно з окупацією найважливіших в економічному відношенні районів СРСР та розгромом його збройних сил, що мало позбавити супротивника можливості продовжувати опір. Для зміни співвідношення сил у Центральній Європі пропонувалося залучити додаткові військові контингенти США та війська переможеної Німеччини після їх відповідної реорганізації [29]. Відомо, що попри войовничі настрої Черчилля, який вважав військові успіхи СРСР надмірними, а перебування військ СРСР у Берліні, Відні та Празі - загрозою європейській цивілізації, адміністрація США відкинула пропоновану авантюру, оскільки бачила свій пріоритетний інтерес у досягненні перемоги над Японією.

З середини 1945 р. напруженість між СРСР та англо-американським тандемом поступово зростала, попри певні спроби знайти порозуміння з тактичних питань. У військово-стратегічній сфері сторони все більше переходили до стратегії взаємного стримування, яке посилювалося попри збереження механізмів дипломатичного розв'язання спірних питань.

Післявоєнні протиріччя політичного та ідеологічного характеру суттєво вплинули на подальшу еволюцію відносин між великими державами, які з 19461947 рр. поступово набували ознак «холодної війни». Втім, процес переходу міжнародної системи від поліцентричного стану до біполярності мав поступовий характер і набув ознак відносної завершеності лише зі створенням блоку НАТО та перемогою Компартії Китаю в громадянській війні 1945-1949 рр.

Підводячи підсумок спробуємо узагальнити типові мотивації, які впливали на характер союзницьких зобов'язань між провідними державами та визначали ступінь їх дотримання.

1. Відносини між провідними європейськими державами в період, що передував Другій світовій війні, мали виразні ознаки поліцентричного суперництва. Для урядових кіл Франції та Британської імперії загроза німецького реваншизму до певного часу сприймалася як симетрична загрозі поширення радянської сфери впливу, що зумовило суцільний провал проекту колективної безпеки та відмову Франції від виконання договорів з СРСР і Чехословаччиною у 1935 р., які мали протидіяти експансії з боку Німеччини.

2. У двосторонніх союзницьких відносинах, які можуть мати різне функціональне призначення, перевагу завжди має сильніший партнер від політичних рішень якого залежить виконання чи невиконання союзницьких зобов'язань.

3. Ідея колективної безпеки в Європі 30-х рр. ХХ ст. могла спрацювати лише за взаємної згоди й міцного та рівноправного союзу між Британією, Францією та СРСР. Невдовзі, після відмови Франції від радянсько-французького пакту та аншлюсу Австрії, в бесіді з послом США Дж. Девісом англійський посол у Москві лорд Чилстон стверджував (30 березня 1938 р.), що англійське сприяння Гітлеру веде до безсилля Ліги націй та створює перед Європою альтернативу у вигляді миру за фашистським зразком або миру на основі балансу сил. «Осі» Рим-Берлін міг би протистояти лише союз Лондона, Парижа і Москви, оскільки без Росії Франція і Англія, дуже вірогідно, будуть змушені підкоритися Гітлеру і Муссоліні [30].

4. Укладаючи договори про гарантії безпеки Польщі та Румунії (1939 р.), уряди Франції та Британської імперії розглядали їх як суто політичний інструмент, покликаний стримати розширення агресії Німеччини. Втім, така позиція союзників у першій антигітлерівській коаліції не змогла забезпечити дотримання балансу сил і лише прискорила початок «великої війни».

5. Війна на східному фронті створила умови для формування широкої коаліції держав, мета якої полягала у завданні повної поразки державам «осі» Берлін-Рим-Токіо та знищенні політичних режимів, які розпочали агресію та поставили за мету встановлення світового панування.

6. Природа коаліційних відносин між СРСР, США та Британською імперією мала складний і суперечливий характер. Потреби взаємодії та координації воєнних дій, принаймні з 1942 р., зумовили відсторонення ідеологічних розбіжностей на другий план. Співпраця між союзниками визначалася усвідомленням збігу головних цілей великих держав у війні, в якій кожний учасник опікувався збереженням власної політичної системи.

7. Після капітуляції Італії, Німеччини та Японії головні завдання коаліції були виконані, що спричинило посилення напруженості між англо- американським блоком і СРСР та поступове скасування союзницьких зобов'язань. Залишкові атрибути союзницьких відносин часів війни у вигляді радянсько-британського та радянсько-французького договорів про союз і взаємну допомогу формально зберігалися до 1955 р., коли вони були денонсовані рішенням Верховної Ради СРСР у зв'язку з підписанням Паризьких угод 1954 р. про створення Західноєвропейського союзу та підготовкою ФРН до вступу в НАТО.

8. Перемога держав антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні не призвела до відновлення status quo як у територіальному, так і в політичному контексті. Післявоєнне врегулювання супроводжувалося переглядом європейських кордонів, загостренням суперництва між колишніми союзниками та, зрештою, новим політичним розколом Європи. Недавні союзники все частіше сприймали один одного у якості суперника, хоча й не мали ані достатніх мотивацій, ані матеріальних засобів для переведення цих суперечностей у фазу збройного конфлікту.

9. Після завершення Другої світової війни США та СРСР опинилися в ролі найпотужніших у воєнному відношенні держав. Співвідношення їх потенціалів визначало новий стан глобальної силової рівноваги. Хоча США мали велику кількість воєнних баз і засоби переміщення збройних сил у будь-який регіон світу, сукупні потенціали та географічне розташування цих держав виключало можливість досягнення перемоги однієї зі сторін при використанні озброєнь звичайних типів, навіть за умов надання США підтримки з боку Британської імперії.

10. Стан «холодної війни», який супроводжував посилення політико-ідеологічних суперечностей до рівня провідного чинника біполярної моделі міжнародних відносин, гальмував масштабні суспільно-економічні трансформації, пов'язані з прискоренням економічного і науково-технічного розвитку, розпадом колоніальних імперій, підвищенням рівня матеріального добробуту та освіти. Конфронтаційні тенденції, що поступово загострювалися, насамперед у периферійних географічних регіонах, містили загрозу виникнення нових війн та створювали прямий виклик міжнародній безпеці.

союзницький коаліція гегемонізм війна

Список використаних джерел та літератури

1. Киссинджер Г. Дипломатия / Г. Киссинджер; пер. В.В. Львова. - М.: Ладомир, 1997. - 848 с.

2. The Treaty of Peace between the Allied and Associated Powers and Germany, the Protocol annexed there to, the Agreement respecting the military occupation of the territories of the Rhine, and the Treaty between France and Great Britain respecting assistance to France in the event of unprovoked aggression by Germany. Signed at Versailles, June 28th, 1919. - London: H.M. Stationery Off., 1919.-506 p. - [Електронний ресурс].

3. Birdsall P. Versailles Twenty Years After / P. Birdsall. - New York: Reynal & Hitchcock, 1941. - XIII, 350 p.

4. Walt S. Alliances, Threats, and U.S. Grand Strategy / S. Walt // Security Studies. - 1992. - Vol. 1. - № 3. - Spring. - P. 448-482.

5. MacDonald C.A. The United States, Britain and Appeasement, 1936-1939 / C.A. MacDonald. - New York: Palgrave Macmillan, 1981. - 220 p.

6. Черчилль У. Вторая мировая война / У. Черчилль. В 3-х кн.; сокр. пер. с англ.; предисл. Д.А. Волкогонова; под ред. А.С. Орлова. - М.: Воениздат, 1991. - Кн. 1. - Т. I-II. - 592 с.; Кн. 2. - Т. III-IV. - 671 с.; Кн. 3. - Т. V-VI. - 702с.

7. «К международному положению». Передовая статья газеты «Известия». 11 мая 1939 г.

8. Anglo-french conversations / HC Deb. - 28 November 1938. - Vol. 342. - Р. 22-24. [Електронний ресурс].

9. Выписки из протоколов заседаний Верховного совета союзников, проходивших в сентябре - июне 1940 г. // Великая Отечественная война 1941-1945 годов. В 12 т. - Т. 9. Союзники СССР по антигитлеровской коалиции. - М.: Кучково поле, 2014. - С. 734-747.

10. Гальдер Ф. Военный дневник / Ф. Гальдер. - Т. 2. От запланированного вторжения в Англию до начала Восточной кампании (1.7.1940-21.6.1941); пер. с нем. И. Глаголева и Л. Киселева; под ред. Д. Проэктора. - М.: Воениздат, 1969. - 328 с.

11. Бобылев П.Н. Точку в дискуссии ставить рано. К вопросу о планировании в генеральном штабе РККА возможной войны с Германией в 1940-1941 годах / П.Н. Бобылев // Отечественная история. - 2000. - № 1. - С. 41-64.

12. Из истории германской геополитики (речь рейхслейтера А. Розенберга в узком кругу по проблеме Востока). 20.06.1941 г.

13. Пакт трех держав или Берлинский договор. 27 сентября 1940 г. // Мировое хозяйство и мировая политика. - 1940. - № 10. - С. 117.

14. Записка В.М. Молотова «Берлинский пакт о тройственном союзе». [Не позднее 30 сентября 1940 г.] // Документы ЦК ВКПб и Совнаркома 06.1940-03.1941.

15. Молодяков В.Э. Несостоявшаяся ось: Берлин-Москва-Токио / В.Э. Молодяков. - М.: Вече, 2004. - 480 с.

16. Двойных Л., Тархова Н. О чем докладывала военная разведка: анализ донесений советской разведки кануна Великой Отечественной войны / Л. Двойных, Н. Тархова // Наука и жизнь. - 1995. - № 3. - С. 2-13

17. Мельтюхов М.И. Упущенный шанс Сталина. Советский Союз и борьба за Европу: 19391941 / М.И. Мельтюхов. - М.: Вече, 2000. - 544 с.

18. Danitov V. Hat der Generalsstab der Roten Armee einen Praventiveschlag gegen Deutschland vorbereitet? / V. Danitov // Цsterreichische Militarische Zeitschrift. - 1993. - № 1. - S. 41-51.

19. Декларация правительства СССР на межсоюзнической конференции в Лондоне 24 сентября 1941г. // Документы внешней политики СССР. - Т. 24. 22 июня 1941-1 января 1942 г. - М.: Международные отношения, 2000. - С. 331-323.

20. Маннергейм К.-Г. Мемуары / К.-Г. Маннергейм; пер. с финского П. Куйиала, Б. Злобина. - М.: Вагриус, 1999. - 544 с.

21. Ленд-лиз // Дипломатический словарь. В 3-х т.; 4-е изд. - Т. II. - М.: Наука, 1985. - С. 139.

22. Совместная памятная записка комитета начальников штабов США и английского комитета начальников штабов по вопросам стратегии (первая Вашингтонская конференция) // Говард М. Большая стратегия / М. Говард; пер. с англ. Ю.А. Неподаева, Б.И. Павлова и Ю.М. Щебенькова; под ред. О.А. Ржешевского. - М.: Воениздат, 1980. - C. 415-417.

23. The New York Times. - 1941. - 24 June. - P. 7.

24. Англо-советское коммюнике о посещении Лондона народным комиссаром иностранных дел СССР В.М. Молотовым. 12 июня 1942 г. // Великая Отечественная война 1941-1945 годов. В 12 т. - Т. 8. Внешняя политика и дипломатия Советского Союза в годы войны. - М.: Кучково поле, 2014. - С. 743-744.

25. Попов И. Европа: союзники в наступлении (Документальная справка). 2007 / И. Попов. - [Електронний ресурс].

26. Декларация Объединенных Наций (Вашингтон, 1 января 1942 г.). - [Електронний ресурс].

27. Мальков В. Хотел ли Сталин развязать Третью мировую войну? Прогноз Густава Хильгера, май 1951 г. / В. Мальков // Россия ХХ! - 1997. - № 7. - [Електронний ресурс].

28. Жуков Г.К. Воспоминания и размышления. / Г.К. Жуков. 3-е изд.; предисл. А.М. Василевского. - Т. 2. - М.: АПН, 1978. - 391 с.

29. Operation Unthinkable: “Russia: Threat to Western Civilization” British War Cabinet, Joint Planning Staff [Draft and Final Reports: 22 May, 8 June, and 11 July 1945], Public Record Office, CAB 120/691/109040/001 Library of Congress. Joseph E. Davies Papers. Box 7: Diary (March 30, 1938).

30.

Размещено на Allbest.ru