Олександр Севрюк - соціаліст-революціонер і дипломат-аматор, політичний авантюрист й агент чужоземних спецслужб

Посол Болгарії в Україні І. Шишманов (зять М. Драгоманова) у своєму щоденнику записав про розмову гетьмана П. Скоропадського з австро- угорським посланцем у травні 1918 р. про моральні чесноти окремих посланців УНР за кордоном: «Це - наш новий міністр закордонних справ. Важко знайти людину на цю посаду. Власне, як і на решта дипломатичних посад за кордоном. Я сам більше офіцер, аніж дипломат. Тому припускаємося й помилок. Ви чули про нашого повноважного міністра у Відні Яковлєва, який напився і впав в ресторані? В Берліні Севрюк також не кращий. Але де знайти ліпших?» [82]. До речі, тоді ж у травні 1918 р. О. Севрюк припиняє відносини з Катериною Грушевською (згодом вийшла заміж за історика О. Гермайзе), батько якої після гетьманського перевороту позбувся не лише влади в Україні, а поволі втрачав й вплив в українському політикумі. Сам же О. Севрюк знайомиться у Лозанні з юною француженкою (родичкою дружини німецького агента В. Степанківського), незабаром оголошує про заручини й згодом одружується з нею.

Що ж до партійно-політичних питань, то після IV з'їзду УПСР, що відбувся 13-16 травня 1918 р. в околицях Києва й на якому стався розкол партії есерів на ліве крило («лівобережників» або боротьбистів), що стояло на позиціях «радянської форми» влади та за співпрацю з більшовиками, і на так звану «центральну течію», О. Севрюк заочно пристав до «централістів». Ці «праві» есери вважали революцію завершеною й виступали за проведення легальної опозиційної діяльності до уряду гетьмана П. Скоропадського.

Після повалення Гетьманату і приходу до влади Директорії, уряди УНР та ЗУНР доклали значних зусиль з метою отримання офіційного запрошення на мирову конференцію в Парижі, проте їхнє звернення залишилися поза увагою її організаторів. За таких умов 29 грудня 1918 р. Рада народних міністрів УНР на чолі з В. Чехівським прийняла О. Козій працював першим секретарем посольства України в Німеччині від 1 лютого по 17 травня 1918 р. З призначенням особи нового посланця й, відповідно, закінчення терміну роботи О. Козієм як повіреного у справах Української Держави в Берліні (17 травня - 1 липня 1918 р.), він знову повертається до своєї попередньої посади - першого секретаря українського посольства в Німеччині, на якій перебував до 1 лютого 1920 р. Від 1 лютого 1920 р. О. Козій був переведений секретарем до Дипломатичної місії УНР в Стокгольмі, а від 1 серпня 1920 р. його було переведено до Дипломатичної місії УНР у Лондоні [29, с. 6-7; 90]. рішення про відправлення на конференцію делегації УНР, яке офіційно було затверджене спеціальним законом 10 січня 1919 р. До складу делегації, загальна чисельність якої становила понад 75 осіб, входив й О. Севрюк.

Проте вже 15 лютого 1919 р. його призначають керівником спеціальної української дипломатичної місії в Італії, яка мала займатися справою повернення на Батьківщину полонених українців й формування з них регулярних українських військових підрозділів [44, с. 47]. 20 лютого за розпорядженням С. Петлюри Севрюку «на видатки в справі організації українських військових частин з полонених, перебуваючих в Італії» було видано 50 тис. крб. [62, арк. 23]. Загалом же у розпорядженні О. Севрюка опинилося 2 млн. італійських лір.

Після завершення Першої світової війни на території Італії перебувало бл. 130 тис. військовополонених та інтернованих українців, в тому числі 115 тис. галичан. Ними й мала опікуватися спеціальна українська військово-санітарна місія на чолі з О. Севрюком. До її складу також входили: Коссак (заступник голови, який від 1920 р. очолить цю місію), а також члени дипломатичної місії ЗУНР у Римі В. Бандрівський (секретар місії) та Е. Інсабато [16, с. 37]. Цю місію було створено шляхом об'єднання дипломатичних зусиль УНР і ЗО УНР з ініціативи міністра закордонних справ В. Темницького на нараді 29 червня 1919 р. за участі О. Бурачинського (очільника МЗС ЗО УНР), В. Липинського (посла УНР у Відні), М. Василька (дипломатичного представника ЗО УНР у Відні), І. Коссака (призначеного Державним секретаріатом військових справ 16 квітня головою репатріаційної місії ЗО УНР в Італії), І. Чайки (представника військово-санітарної місії у Відні) та О. Севрюка. Було вирішено, що місія підпорядковуватиметься безпосередньо головному отаманові і голові Директорії С. Петлюрі та МЗС УНР. Завдання - опікування українськими військовополоненими та інтернованими в Італії, а також формування з їх числа військових частин [5, с. 434-448]. Видатки цієї спеціальної місії мали покриватися з кредиту військово-санітарної місії у Відні, що визначався Директорією УНР.

5 липня 1919 р. міністр закордонних справ УНР своїм листом до голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Італії наголосив, що усі справи репатріації українських військовополонених цілком переходили до місії О. Севрюка. 25 липня 1919 р. Директорія УНР затвердила Постановою Ради народних міністрів «Про вислання до Італії місії в справі евакуації із Італії військово-полонених українців» [11]. Він і його службовці мусили «охороняти» своїх полонених співвітчизників від «евентуального втручання» сторонніх чинників. Тож О. Севрюку було надано надзвичайно широкі повноваження, але при цьому ніхто (жодна державна чи громадська установа) не могли контролювати чи впливати на його діяльність і роботу місії. Така фактична непідзвітність й свавільність закладали небезпечну спокусу щодо моральної стійкості й професійної чистоплотності спеціальних місіонерів урядів УНР часів Директорії. І стосувалося те не лише О. Севрюка і його команди, а й, наприклад, Фінансової агентури УНР в Берліні на чолі з Г. Супруном тощо.

Утім у Римі О. Севрюк перебував зовсім недовго, а саме - місяць (від 20 травня по 20 червня), а також згодом - близько двох місяців (з вересня по листопад) 1919 р. Досягнути майже нічого не вдалося, окрім хіба що (за сприяння посланців УНР у Римі та Ватикані) вироблення меморіалу й проведення усних перемовин щодо скасування заборони італійським урядом українським військовополоненим вступати до лав Дієвої армії УНР й досягнення відповідного рішення в цьому сенсі з боку військового міністерства Італії.

Загалом О. Севрюк отримав для своєї місії на власні руки два мільйони італійських лір. Проте витратив на допомогу військовополоненим лише 29% виділених на це державних коштів, а решта пішла на канцелярські витрати і репрезентаційний фонд, який він вважав «не більш-менш як додатком до свого утримання» [55, с. 99; 75, арк. 42]. Крім того, він мешкав із дружиною у дорогезних апортаментах, мав абонемент в опері, харчувався у престижних ресторанах та жодного разу не відвідав українських військовополонених [19, с. 173; 43, с. 85]. Тижневик «Воля», що видавався тоді у Відні, з обуренням констатував, що О. Севрюк «не був ні в однім таборі полонених, навіть у тому, що під самим Римом, а що гірше - не робив навіть заходів у міністерстві війни, щоб його пропустили в табори» [12, с. 380381]. В. Піснячевський писав, що один «наш “дипломат”» в Італії (вочевидь йшлося чи то про Д. Антоновича, або ж про О. Севрюка) отримував на місяць 36 тис. лір, що було у 9 разів більше, аніж заробітна платня прем'єр-міністра Італії Ф. Нітті! [45] Але жоден український вояк за цей час так і не був викуплений з полону! І це при тому, що в Італії умови утримання військовополонених були чи не найгіршими в Європі (експлуатація на роботах, катування і випадки убивств), а надто важко було перебувати у таборах Верона Прокольо, Касале (Казале) д'Альтамура та Кассіно [77, арк. 24]. При цьому полонених розагітовували, намагалися завербувати, підтримувати грішми й харчами, викупити й звільнити до своїх військ російські денікінці, румуни й поляки.

Коли ж 10 жовтня 1919 р. уряд Італії скасував усі обмеження на повернення українців до Вітчизни, пасивність й корупція О. Севрюка завдали непомірної шкоди як українському війську, так і людським долям. Так, зокрема, його службовцями не було розроблено плану евакуації земляків, не здійснено обрахунку видатків, у місії навіть не малося об'єктивних відомостей про чисельність полонених та про їхнє зубожіле становище у таборах. Отже, місія О. Севрюка залишалася бездіяльною і байдужою до долі своїх співгромадян-репатріантів - українських військовополонених в Італії, залишивши їх на призволяще й на волю вдачі.

Українські опозиційні політики, зі свого боку, неодноразово вимагали притягти О. Севрюка до суду (хай навіть і заочно), а очільник петлюрівської контррозвідки М. Чеботарів вигадував різноманітні плани щодо його покарання - викрадення і насильницька доставка на суд в Україну, організація вбивства в Італії тощо [2]. Проте далі теорії справа не рушилася, а за десяток років О. Севрюк і М. Чеботарів навіть й співробітничатимуть певний час. Проте провину за вищевказану безвідповідальність, марнотратство й корупцію співмірно варто покладати й на політичне керівництво УНР та увесь державний провід Республіки, який фактично самоусунувся від контролю й керівництва різноманітними місіями, агентурами, комісіями тощо за межами України, а МЗС УНР, за словами його ж очільника В. Темницького, навіть не мало «всякого зв'язку між міністерством і дипломатичними представниками за кордоном» [71, арк. 1].

Варто додати, що Д. Донцов вважав, що О. Севрюк, як більшовицький агент, «мабуть умисне запропастив цю справу з полоненими», а потім «забравши з собою півміліона лір місійних грошей, втік до Франції, де граючи на біржі, стратив ту суму», що й підтвердила слідча комісія Директорії на чолі з Д. Дорошенком у 1921 р. [22, с. 159]. Сам же О. Севрюк, що невдовзі з'явився у Парижі, запропонував свої послуги українській дипломатичній місії, висланої для переговорів з державами Антанти на Версальську мирову конференцію. Як не дивно, С. Петлюра не заперечував проти залучення О. Севрюка і видав йому дипломатичний мандат. У той же час у листі від 17 листопада 1920 р. С. Шелухин у листі до С. Петлюри пише з Відня: «Чи маємо ми серйозні дані вимагати од чужинців при таких представництвах серйозного відношення до української справи? Я апелюю до Вашої совісти, в яку цілком вірю. Щоб Ви самі подумали про Уряд, який має Міністром Лівицького, призначає Тишкевича, акредитує Шумицького, уповноважує Єреміїва і т.д. та ще при скандалях з Супрунами, Севрюками, Темницьким і т.и.! Чи можна з такими людьми і таким Урядом мати якусь серйозну справу, вести серйозні переговори? Сі діячі і такий лад кладуть на всі наші справи тавро фальші, несерйозности, недовір'я» [73, арк. 149-153]. Чи варто говорити, що переговори українською стороною були провалені...

У ФранціїО. Севрюквід 1920р.невдалонамагався займатися торгівлею. Вів подвійне життя агента радянської розвідки вдень й вигнанця-дворянина у паризьких вечірніх салонах. До середини 20-х рр. ХХ ст. він дуже тісно зближується з середовищем російських емігрантів-сменовєховцев, які виступають за толерантне ставлення до радянської влади. Водночас О. Севрюк тісно зближується з істориком і радянським агентом І. Борщаком, з яким вони спільно почали видавати газету «Українські вісті» (публікував у ній, зокрема, свої мемуари про переговори в Бересті). Формально О. Севрюк навіть був і головним редактором цього видання, яке виходило протягом 1926-1929 рр. й пропагувало офіційно «Соборну Радянську Українську Республіку на всіх українських землях», а також викривало «польські й румунські звірства над західноукраїнським населенням». У Парижі він також зближується з радянофільським Союзом українських громадян у Франції (СУГУФ; 1923-1932 рр.). Одним з лідерів СУГУФу, який налічував близько 800 членів (переважно галичан за походженням), був все той же І. Борщак, що очолював патронований «Союзом» гурток українознавства.

Тоді ж, у 1920-х він і був, вочевидь, завербований більшовицькими спецслужбами і став агентом Іноземного відділу ОГПУ У 1928 р. О. Севрюк відвідав УСРР. Зробив це він, за його ж словами, нібито таємно, за підробленим паспортом, аби, так би мовити, встановити зв'язки з підпільними організаціями в Україні. У цей же час його демонстративно позбавили радянського громадянства й О. Севрюк став натуралізованим «французом». Ненадовго, позаяк вже за одинадцять місяців, у грудні 1928 р., був видворений з Франції.

Покинувши Францію, О. Севрюк осів у Берліні. У Німеччині він зумів влаштуватися на службу у таємну поліцію (гестапо) й вступити до нацистської партії (НСДАП). Протягом багатьох років служив також радником німецького Генерального штабу та при уряді Німеччини, а згодом потрапив у підпорядкування до А. Розенберга й з часом отримав німецький паспорт. О. Севрюк був добре знайомий з шефом Абверу В. Канарісом, а у 1933 р. обіймав високу посаду в німецькому Міністерстві авіаційної промисловості [31, с. 328].

При цьому О. Севрюк продовжував співпрацювати з більшовицькою спецслужбою, зокрема безпосередньо з радянським розвідником Ігнатієм Порецьким («Людвігом»), передаючи йому важливі відомості. Відтак О. Севрюк став подвійним агентом - радянським і німецьким (як, власне й І. Борщак чи М. Чеботарів). Підробляв він і на розвідки інших держав, зокрема на чехословацькі спецслужби, яким за $ 2 тис. продав докладні плани залізничних вузлів Угорщини. Пізніше виявилося також, що О. Севрюк значився й у картотеці таємних агентів французької розвідки.

Нацистське ж зовнішньополітичне відомство НСДАП на чолі з А. Розенбергом, ще задовго до початку ІІ світової війни, почало запускати свою агентуру у керівні структури української еміграції. Так, наприклад, через експерта з Росії Г. Лайббрандта (Лейббрандта) та його радника О. Севрюка, а також П. Кожевникова, розроблялася агентура серед керівництва Української Національної Ради (УНР) в Польщі. О. Севрюк був радником з німецьких справ Державного Центру УНР в екзилі, а також «розробляв» керівництво УНО, ОУН та Карпатської України і навіть став офіційним представником («мужем довір'я») її уряду в Берліні. Як повідомляла радянська розвідка, саме О. Севрюк, а не Р. Сушко, був у Берліні неофіційно на чолі Української установи довіри (фертрауенсштелле). Це Бюро відало реєстрацією емігрантів, що прибували знову до німецької столиці, перевіряло їхню політичну благонадійність і лише у супроводі особливого довірчого паперу ці українці вже приймалися німцями у різного роду німецькі установи та підприємства тощо [56, арк. 3-18]. Він затоваришував у Німеччині з колишнім ад'ютантом гетьмана П. Скоропадського Г Зеленевським (той, до речі, став останнім представником української громади, якому напередодні своєї смерті телефонував О. Севрюк).

До часу нападу Німеччини на СРСР основним завданням О. Севрюка була координація діяльності різного роду українських організацій, а також передача інструкцій та вказівок. Він був у постійному контакті з усіма справами, що їх привозили люди з рідних земель. Його місцями контактів були переважно берлінські кав'ярні «Альоіс» (на Віттенберґпляц) і закурений «Райх»(на Нірнберґерплятц) та інші заклади розваг. Отаман Я. Орел-Гальчевський, який у той час тісно співпрацював з О. Севрюком, засвідчував, до речі, що той був «знавцем тутейшого жіноцтва» і стверджував, що «пересічний тип тутешньої жінки чи панни у його виясненню виходить зовсім із малою жіночістю та позбавлений темпераменту слов'янської жінки» [17]. На теренах тогочасної Польщі О. Севрюк, як правило, мав осідок у Кракові та Варшаві, курував український щоденник «Краківські Вісті». Часто відвідував з організаційних і конспіративних питань закарпатський Хуст та окуповані поляками Холм і Львів [27]. Займався О. Севрюк й церковно- громадянськими справами, зокрема заініціював і довів до порозуміння дві групи православних українців в Німеччині, прислужився й у справі висвячення двох українських православних владик у Генеральній губернії й консультував Е. Коха. При цьому сам він до жодної з організацій не належав.

У 1940 р. О. Севрюку вдалося об'єднати практично усі українські еміграційні утворення (в т.ч. й ОДВУ з США) під егідою т.зв. берлінського «Проводу». Ця глибоко законспірована структура працювала під прикриттям німецького Генерального командування, гестапо, Абверу й зовнішньополітичного управління НСДАП. 22 червня 1941 р. «Провід» організував у Берліні масову демонстрацію української громади й у своєму зверненні пообіцяв українському народові, що вже настав час повернутися у сім'ю європейських народів під проводом «революціонера, воїна і державного діяча, полковника Андрія Мельника». На самому початку війни Німеччини з Радянським Союзом у донесеннях членів ОУН можна було віднайти інформацію про те, що саме О. Севрюк консультував А. Розенберга щодо слов'янських питань, а в одному з листів вождя ОУН А. Мельника є також згадка про те, що О. Севрюк буде запропонований у якості прем'єр-міністра майбутнього українського уряду, який нібито намагатиметься створити А. Розенберг.

О. Севрюк переймався також здобуттям від німецької влади дозволу творити на окупованих етнографічних українських теренах відділи «Служби праці» на зразок «арбайтдінстів». Він також мав допогти німцям зорганізувати на окупованих теренах УРСР й «українське самоврядування» [46, арк. 1, 3-18зв, 19, 47]. Більше того, саме О. Севрюк вмовив двох лідерів ОУН та ОДВУ О. Сеника-Грибовського і М. Сціборського увійти до складу тимчасового керівництва Житомирської округи, після чого їх обох невдовзі там було ліквідовано [26].

Не своєю смертю помер і Олександр Севрюк. Від'їзджаючи потягом 26 грудня 1941 р. з Берліна до Варшави, він загинув у залізничній катастрофі вніч на 27 грудня поблизу Франкфурта-на-Одері. Ніхто й ніколи не бачив більше ні його, ані його трупа. Тіло не показали навіть його дружині. Утім, у тій катастрофі загинуло багато людей; тіла були так понівечені, що їх не могли показатинавіть родинам. За кілька тижнів було оголошено німецьке урядове повідомлення, згідно якого «великий український патріот і цінний дорадник німецького уряду О. Севрюк був убитий у залізничній катастрофі між Берліном і Варшавою».

За деякими даними, О. Севрюк був убитий, оскільки його агентурна діяльність на кілька «фронтів» розкрилася [47, с. 4]. Виявилося, що разом з Морісом Бардахом О. Севрюк був «колосально важливим» джерелом інформацій для радянського агента Ігнатія Рейсса (як відомо, однією з ключових фігур у вбивстві останнього був чоловік М. Цвєтаєвої Серґєй Ефрон). І. Борщак ставився до шпигунських звинувачень на адресу О. Севрюка скептично, що в принципі й зрозуміло [3, с. 454-460; 4, с. 794-795]. Проте 1949 р. Ґ. Райнґардт, зокрема, доводив, що після зайняття гітлерівською армією Парижу агенти німецької таємної служби віднайшли у французьких архівах докази, що О. Севрюк був агентом НКВС. Також він сім років працював і на німецькі спецслужби й, водночас, через Швейцарію інформував про нацистські таємниці радянську розвідку. Відтак адмірал В. Канаріс, маючи такі докази, нібито й наказав заарештувати О. Севрюка у потязі, яким той їхав до Варшави, і розстріляти. Залізнична ж троща зійшлася в часі зі стратою й саме тому, мовляв, й було розповсюджено версію, що у ній загинув і сам О. Севрюк (чим, власне, приховувалося ганебне ошукання ним Абверу) [88]. Згодом, у 1991 р. П. Губер та Д. Кунці ствердили, що насправді О. Севрюка у тому потязі розстріляв спецвідділ Вермахту [79, с. з6-39; 80, с. 5; 83, с. 38-46]. Проте, хоча й усі ці версії мають право на існування, заслуговує на життя також і думка, що потяг було підірвано й антинацистськими диверсантами, позаяк тоді загинула велика кількість високопоставлених німецьких службовців і військових функціонерів тощо. Як і не має доконаних заперечень щодо трагічної випадковості технічного характеру, внаслідок якої й сталася вніч з 26-го на 27-ме грудня 1941 р. катастрофа залізничного потягу під Франкфуртом-на-Одері, у якій і загинув О. Севрюк.

Ким був Олександр Севрюк в українській історії? Гадаю, що О. Севрюк безперечно був:

- неоднозначною і багатогранною особистістю, що не була позбавлена як певної долі нарцисизму, так і неабиякої цілеспрямованності і природного розуму вкупі з осібними ідейними чеснотами, органічно вплетеними у характерну безпринципність у розумінні засобів їх досягнення;

- був він, звісно ж, і перспективним політиком, й амбітним дипломатом-аматором, і партійним кар'єристом, що через зневіру в успіх майбуття УНР часів Директорії та через образу з неоціненності власної персони, скористав її скарбовим коштом і долею своїх співвітчизників для власної вигоди й чванства;

- являв він собою, водночас, й франтівський типаж авантюриста і позера від політики, що прагнув «грати ролю» в масштабних подіях і доленосних часах для своєї Вітчизни;

- був О. Севрюк і своєрідним українським патріотом, й щирим соціалістом із власним гоноровим розумінням свого місця в історії Батьківщини та окремим баченням шляху відродження її державності й кращої долі свого народу.

За всієї неоднорідності своєї натури та суперечливості політичної діяльності, Олександр Севрюк посів так бажане ним окреме місце в історії України; сторінка ця не є ані титульною, ані мізерною, але, здебільшого, залишається різнобарвно-плямистою й до кінця все ще не прочитаною істориками.

Список використаних джерел

севрюк державність політичний дипломатичний

1. `Архів Радянської України', 1932, №1-2.

2. Бондаренко, К., 2011. `Александр Севрюк: Революционер или аферист?', Профиль, №28, 9 липня.

3. Борщак, І., 1951. `Неймовірний закид: Чи був О. Севрюк «подвійний агент»?', Україна (Париж), Зб.6.

4. Борщак, І., 1951. `Неймовірний закид: Чи був О. Севрюк «подвійний агент»?', Україна (Париж), Зб.9.

5. Вєдєнєєв, Д., Бурім, Д., 1997. `Дмитро Дорошенко і «справа Севрюка»', Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Т.2, К.

6. `Вірчий лист про призначення тимчасовим представни ком УНР в Німеччині О. Севрюка (17 березня 1918 р.)', Особистий сайт доктора історичних наук П. Гай--Нижника. [online] Доступно: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1918(03)17.lyst_ Sevruka.php.

7. Вісти з Української Центральної Ради, 1917, №4, Квітень.

8. Вісти з Української Центральної Ради, 1917, №22/23, Листопад.

9. Вісти з Української Центральної Ради, 1917, №24, Грудень.

10. Вісти з Української Центральної Ради, 1918, №25, Січень.

11. `Вістник державних законів Української Народньої Республіки', 1919, Вип.30, 15 серпня.

12. Воля (Відень), 1919, ТЛІ, Ч.9.

13. Гай-Нижник, П., 2018. `ЗУНР - ЗО УНР: становлення органів влади і державного управління (1918-1919 рр.)', Київ.

14. Гай-Нижник, ПП., 2018. `Українська дипломатія в Німеччині у 1918 році: заснування і діяльність Посольства УНР та Української Держави в Берліні', Гілея, Вип.128 (№1).

15. Гай-Нижник, П., 2016. `Українська дипломатія й міжнародна фінансова політика урядів Центральної Ради, Української Держави (Гетьманату) та Директорії УНР (1917-1922 рр.)', К.: Дуліби.

16. Галайчук, Б., 1939. `Організація української дипломатичної служби', Альманах «ЧервоноїКалини», Лв.

17. Гальчевський, Я. `З воєнного нотатника', Українське життя в Севастополі. [online] Доступно: http://www.ukrlife. org/main/evshan/galchevskynot.htm

18. ГДА СБ України, №59881-ФП, Т.45.

19. Гентош, Л., 2000. `Дипломатичні контакти Української Народної Республіки з Апостольською столицею в 1919-1921 роках у контексті східної політики римської курії', Україна модерна.

20. Гофман, М., 1925. `Война упущенных возможностей', М.; Л.: Государственное издательство.

21. ДАТО, Ф.Р-3430, Оп.1, Спр.29.

22. Донцов, Д., 2002. `Рік 1918, Київ', К.: Темпора.

23. Дорошенко, Д., 1930. `Історія України 1917-1923, Т.1. Доба Центральної Ради', Ужгород.

24. Дорошенко, Д., 2002. `Історія України, 1917-1923 рр.', Т.ІІ, К.: Темпора.

25. Залізняк, М., 1928. `Моя участь у мирових переговорах в Берестю Литовському', Берестейський мир з нагоди 10-х роковин 9/ІІ.1918 - 9/ІІ.1928: спомини і матеріали, Лв.; К.: Кооперативна накладня «Червона Калина».

26. Йестен, И., 1943. `Фиаско Гитлера в Украине', Foreign Affairs, январь. [online] Доступно: http://mspravda.info/Fiasko- Gitlera-v-ukraine-2239.html

27. Которович, Г., 1942. `Олександер Севрюк. З нагоди перших роковин смерти', Краківські вісті, 29 грудня.

28. Кураєв, ОО., 2006. `Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914--1918)', К.

29. Кучик, О. 2008. `Діяльність дипломатичної місії УНР у Лондоні (1919-1920)', Українська Думка (Лондон), 19 січня.

30. Любинський, М., 1918. `Як прийшли німці', Літератур- но--наукивші вістник, Т.72, Р19, Кн.12.

31. `Москва - Вашингтон: политика и дипломатия Кремля, 1921-1941. Сб. док. в 3 т.', 2009, Т.3: 1933-1941, М.: Наука.

32. Народня воля, 1917, 31 жовтня.

33. Народня воля, 1917, 12 листопада.

34. Народня воля, 1917, 14 листопада.

35. Народня воля, 1917, 8 грудня.

36. Несук, М., 1993. `Договір, спалений у присутності посла: Таємна угода між УНР і Австро-Угорщиною від 8 лютого 1918 р. та її доля', Політика і час, №6.

37. Нова Рада, 1917, 15 серпня.

38. Нова Рада, 1917, 12 жовтня.

39. Нова Рада, 1917, 30 листопада.

40. Нова Рада, 1918, 14 січня.

41. Нова Рада, 1918, 22 лютого.

42. Нова Рада, 1918, 24 лютого.

43. Онацький, Є., 1978. `Під омофором барона М. Василька (Записки журналіста й дипломата від 3-го серпня 1920 до 31-го грудня 1921)', Український історик, №4.

44. Онацький, Є., 1956. `Українська дипломатична місія в Італії за перших шість місяців своєї діяльності', Календар-аль- манах «Відродження», Буенос-Айрес.

45. Піснячевський, В., 1920. `Стаття старого журналіста', Воля (Відень), Т.І, Ч.10.

46. РГАСПИ,Ф.17,Оп.125, Спр.172.

47. Р О., 1949. `О. Севрюк - московським шпіоном', Укра'ї- нець-Час (Париж), 18 вересня, Ч.36 (152).

48. Робітнича газета, 1917, 27 жовтня.

49. Робітнича газета, 1917, 18 листопада.

50. Робітнича газета, 1918, 14 квітня.

51. Романчук, О., 1993. `Брестський мир', Молода Галичина, 23-30 січня.

52. Севрюк, О., 1927. `Берестейський мир. 9.ІІ.1918 (Уривки зі споминів)', Париж.

53. Севрюк, О., 1928. `Берестейський мир: (уривки із споминів)', Берестейський мир: 3 нагоди 10-тихроковин 9.ІІ.1918 -- 9.ІІ.1928: Спомини та матеріали, Львів: Червона Калина.

54. Севрюк, О., 1938. `Галичина в Берестейських перемовах', Історичний календар--альманах «Червоної Калини» на 1939 р., Львів: Накладом видавничої кооперативи «Червона Калина».

55. Табачник, Д., Вєдєнєєв, Д., 1993. `Репрезентанти Війська Українського', Військо України, №2-3.

56. ЦА ФСБ России, Ф.100,Оп.11, Спр.7.

57. ЦДАВО України, Ф.1063, Оп.1, Спр.1.

58. Там само, Ф.1063, Оп.2, Спр.2.

59. Там само, Ф.1064, Оп.1, Спр.6.

60. Там само, Ф.1064, Оп.2, Спр.18.

61. Там само, Ф.1076, Оп.2.- Спр.1.

62. Там само, Ф.1092,Оп.6, Спр.2.

63. Там само.-Ф.1115, Оп.1, Спр.20.

64. Там само, Ф.1115, Оп.1, Спр.26.

65. Там само, Ф.2592, Оп.1, Спр.22.

66. Там само, Ф.2592, Оп.1, Спр.32.

67. Там само, Ф.2592, Оп.1, Спр.50.

68. Там само, Ф.2592, Оп.1, Спр.67.

69. Там само, Ф.2592, Оп.4, Спр.16.

70. Там само, Ф.3690, Оп.1, Спр.17.

71. Там само, Ф.3696, Оп.1, Спр.68.

72. Там само, Ф.3696, Оп.1, Спр.69.

73. Там само, Ф.3696, Оп.2, Спр.7.

74. Там само, Ф.3766, Оп.1, Спр.55.

75. Там само, Ф.4186, Оп.2, Спр.11.

76. ЦДІА України у м. Львів, Ф.581, Оп.1, Спр.26.

77. Там само, Ф.581, Оп.1, Спр.59.

78. Чикаленко, Є., 1932. `Уривки з моїх споминів за 1917 р.', Прага.

79. Хубер, П., 1991. `Смерть в Лозанне', Новое время (Москва), №21.

80. Хубер, П., Кунци, Д., 1991. `«100 000 франков от анонима»', Литературная газета (Москва), 13 февраля, №6 (5332).

81. Шелухин, С., 1992. `Україна - назва нашої землі з найдавніших часів', Дрогобич.

82. Шишманов, І., `(посол Болгарії в Українській Державі). Щоденник (Травень-червень 1918 р.)'. [online] Доступно: http:// www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1918(05-06).shyshmanov.php

83. `«Я возвращаю себе свободу»', 1991, Вступ., публ. и коммент. М. Фейнберг и Ю. Клюкина, Горизонт (Москва), №7.

84. Horak, S., 1988. `The First Treaty of World War I. Ukraine's Treaty with the Central Powers of February 9, 1918', Stefan Horak, New-York: Columbia University Press.

85. Цsterreichisches Staatsarchiv (ЦStA). Hausund Hof Staatsarchiv (HHStA), I Politisches Archiv (PA), Bd.523, Liasse XLVII / 12 g: Geheimprotokoll vom 8.2.1918 betreffend die Teilung Galiziens und Bildung eines ukrainischen Kronlandes Ostgalizien-Bukowina, Februar - August, 1918, Z.7611.

86. Цsterreichisches Staatsarchiv (ЦStA). Hausund Hof Staatsarchiv (HHStA), I Politisches Archiv (PA), Bd.523, Liasse XLVII / 12 g: Friedensvertrag zwischen Deutschland, Цsterreich-Ungarn, Bulgarien und der Tьrkei einerseits und der Ukrainischen Volksrepublik anderseits.

87. Protokoll der Sitzung der цster.-ung. und ukrain. Kommission fьr die Abfassung des Kollektivfriedensvertrages, Verpflichtung der ukrain. Regierung zur Lieferung der Million Tonnen Getreide an die Zentralmдchte gegen entsprechenden Warenaustausch, Abhдngigkeit der Ratifizierung des Friedensvertrages mit der Ukraine von der Erfьllung dieser Verpflichtung // Ereignisse in der Ukraine 1914-1922, deren Bedeutung und historische Hintergrьnde, Bd.2, Philadelphia, 1967.

88. Reingardt, G., 1949. `Hitler's assistant is Stalin's spy', Plain Talk, August.

89. Fedyshyn, О., 1971. `Germany's Drive to the East and the Ukrainian Revolution, 1917-1918', New Jesrey: Rutgers University Press.

90. Ukrainian Problems. A Collection of Notes and Memoirs Etc. Presented by The Ukrainian Special Diplomatic Mission in London to the British Foreign Office, Ministers and other Persons and Institutions, 1919, London.

Размещено на Allbest.ru