Національно-визвольний рух в Царстві Польському

Після поразки повстання польська військова, політична та інтелектуальна еліта, а також багато його рядових учасників емігрували на Захід. Нова еміграція за своїм соціальним складом була надзвичайно строкатою. Наприкінці 1831 р. Микола оголосив амністію, що дозволяла біженцям повернутися на батьківщину. Однак ця амністія не поширювалася на політиків, а також жителів областей, що не входили до Королівства Польського. Еміграція після поразки Листопадового повстання за її чисельністю і визначну роль у змаганнях за незалежність, у розвитку культури і зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції. [3.18.; 353.]

Еміграція чинила вплив на польські землі, організовувала таємні осередки, розробляла плани здобуття незалежності Польщі. Упродовж двох наступних десятиріч більшість польських емігрантів надавали перевагу політичній діяльності.

Становище емігрантів залишалося складним незважаючи на прихильність урядів Франції, Англії і Бельгії. Матеріальна допомога дозволяла лише не померти з голоду. Саме в еміграції розпочалася тривала дискусія щодо причин поразки повстання і майбутньої долі Польщі. Поширеною стала думка про те, що еміграція зобов'язана продовжити місію боротьби за державну незалежність Польщі. Один з перших еміграційних часописів писав: "Мовчання краю повинно змінитися голосом еміграції, зусиллям братів на рідній пригніченій землі повинні відповідати зусилля безпритульних, через відсутність національного уряду повинні постати еміграційні влади". [3.7.; 297.]

Емігрантів об'єднували любов до вітчизни і туга за нею, але розділяли погляди на минуле і майбутнє рідної країни, на причини поразки й методи подальшої боротьби за свободу, на характер майбутнього політичного устрою і соціальних перетворень. У результаті суперечок виникло кілько угруповань різної політичної спрямованості.

Аристократи, відомі політики і керівники повстання, заможні поміщики й узагалі всі противники радикальних соціальних реформ зосереджувалися навколо уже старого князя А. Чорторийського та його паризької резиденції під назвою "Готель Ламбер". [3.4.; 217.] У колі прихильників Готелю Ламбер виникла низка різноманітних організацій помічного, освітнього, культурного характеру.1833 р. був створений таємний союз Національної єдності, який об'єднав відбірну еліту. Діяли також Літературне товариство, Товариство наукової допомоги та інші. Майбутня Польща уявлялася їм як конституційна монархія в кордонах 1772 р., котра гарантувала б рівність усіх громадян перед законом, а політичні права надавала лише заможним. Вони вважали, що змагання за незалежність поновляться тільки в разі війни західних країн з Росією і поразки царату в ній.

До початку такої війни слід готувати кадри для майбутнього повстання. Князь та його прибічники водночас визнавали необхідність розкріпачення селян і наділення їх землею, яку вони обробляли.

Демократичний табір очолював видатний польський історик і політичний діяч Йоахім Лелевель (1786 - 1861). У грудні 1831 р. він створив Польський національний комітет, програма якого передбачала відродження Польської держави як республіки. [3.10.; 554.] Шлях до незалежності, на його думку, полягав через повстання в усіх трьох частинах Польщі. Лелевель виступав за скасування кріпацтва й демократичну владу народу. Його прихильники підтримували зв'язок з революційними організаціями інших країн, і тому французька поліція розпустила комітет, а самого Лелевеля примусила покинути Францію. Він оселився у Брюсселі й надалі активної участі у політичній діяльності не брав. [3.18.; 354.]

Від середини 30-х років ХІХ ст. найбільший вплив на еміграцію здобуло Польське демократичне товариство, що виникло в Парижі у 1832 р. Свою програму молоді демократи виклали в двох маніфестах. У 1832 р. було схвалено перший програмний документ ПДТ - так званий Малий Маніфест. У ньому багато місця було приділено критиці польської шляхти, яка своєю егоїстичною політикою щодо селянства спричинила поразку повстання. Невиразними були вимоги ліквідації станів, надання повноцінних свобод і прав селянам тощо. Усе це свідчило, що засновники товариства ще не мали чітких соціально-політичних поглядів. [3.7.; 298.] У грудні 1836 р. керівництво ПДТ після тривалих дискусій опублікувало програмний документ, який увійшов в історію під назвою Великий Маніфест. Автором його проекту був Віктор Гельтман. У Маніфесті робився наголос на рівності та однакових правах усіх людей, демократичних засадах суспільного устрою, з яким пов'язувалося майбутнє відродження республіканської Польщі. Силою, що відбудує Польщу, вважався народ, основну масу якого складало селянство. Передбачувався безумовний перехід у власність селян оброблюваної ними землі, надання їм повних політичних прав. Такий курс, на думку укладачів, повинен був піднести селян на боротьбу за вільну Польщу. "Для відновлення незалежного буття - зазначалося в Маніфесті, - Польща має у власному лоні величезні сили, які до цього часу ще жоден сумлінний і щирий голос не покликав. " [3.7.; 198.] Гаслом ПДТ стало "Все для народу, все зі народом". Товариство в роки свого піднесення налічувало понад 4 тис. членів і проіснувало до 1862 р.

Найрадикальніші позиції серед польських еміграційних організацій займала революційно-демократична організація "Люд польський", що виникла в Англії в 1835 р. під проводом С. Ворцеля і Т. Кремповецького. [3.9.; 510.] Зокрема, пропонувалося здобути незалежність Польщі шляхом всенародного повстання проти іноземних поневолювачів і шляхти, встановлення "народної республіки", в якій буде ліквідована приватна власність, а вся земля перейде в руки народу.

Діяльність польської еміграції не вичерпувалася підготовкою нового повстання. Важливу роль відіграв інтелектуально-культурний доробок емігрантів. Всі політичні угрупування емігрантів приділяли велику увагу постійним зв'язкам зі співвітчизниками в усіх частинах Польщі, прагнучи знайти там підтримку своїм політичним концепціям. На батьківщину відряджалися емісари, створювалися надійні канали для регулярного пересилання в Польщу надрукованих за кордоном журналів, книг, брошур і листівок, в яких викладалися нові ідеї і програми. У розповсюджеднні власних видань на польських теренах найбільших успіхів досягло Польське демократичне товариство. [3.18.; 355.]

Після придушення Листопадівського повстання в Королівстві Польському цар Микола І визнав недійсною Конституцію 1815 р., скасував сейм і польську армію, автономію королівства. [2.2.; 395.] Замість Конституції 26 лютого 1832 р. було оголошено так званий Огранічний статут для Королівства Польського, який передбачав збереження польських установ, але він так і не набув чинності. Насправді тривало цілеспрямоване руйнування автономії Королівства Польського. Уся влада в королівстві була зосереджена в руках намісника. При наміснику діяв уряд, Адміністративна рада, що складався з російських чиновників і служив посередником між намісником і Петербургом. Цивільна адміністрація була обмежена до мінімуму. У 1833 р. намісник оголосив в королівстві надзвичайний стан строком на 25 років. Спочатку зберігався поділ на воєводства, а 1837 р запроваджено поділ на губернії.

Царат жорстоко розправлявся з учасниками повстання і населенням. Учасників повстання висилали до Сибіру, кидали до в'язниць, забирали до армії, відправляли служити в Сибір або на Кавказ. [3.11.; 853.] Маєтки засуждених за участь у повстанні підлягали конфіскації. Запроваджувалася сувора цензура на твори видатних польських діячів.

На територію Королівства поширилася загальноросійська грошова система мір на ваги. Дрібну шляхту позбавили станових привілеїв, близько 90 тис. польських родин переселили вглиб Росії. Були закриті всі польські вищі школи - варшавський і віленський університети, кремецький ліцей. Натомість 1834 р. справи шкільної освіти були передані у відання російського Міністерства освіти й у школах запроваджено російську мову як окремий предмет. Черз два роки було поширено російську монетарну систему (рублі та копійки) і російський кримінальний кодекс. Польська мова збереглася у школах і адміністрації. Система реакції і журнального терору, яка діяла в королівстві аж до Кримської війни, отримала в літературі назву "ночі Паскевича" [3.7.; 319.]

Поразка повстання й наступні репресії не зломили волі польського народу до змагань за національну незалежність. Від середини 30-х років пожвавішала підпільна політична діяльність у Королівстві. Першою невдалою спробою поновити збройну боротьбу стала експедиція полковника Ю. Залівського, яку організували прихильники І. Лелевеля в 1833 р. Її учасники пробралися з Галичини на територію Королівства з метою підняти партизанське повстання, але через кілька тижнів відмовилися від свого наміру, оскільки їхні заклики не були підтримані жодним із соціальних прошарків польського суспільства. У соціально-політичній програмі й тактиці організатори й учасники експедиції Залівського повторювали лозунги повстанців 1830-1831 р.

Протягом 30-х-40-х років у польських землях існувало чимало таємних організацій. Найбільші серед них у Королівстві - "Співдружність польського народу" (1885-1838 рр.), Келецько - Люблінська організація (1840 - 1844 р. р), яку очолював ксьонз Л. Сученний, Організація 1848, тощо.

Хоча в 1843-1844 рр. окремі таємні товариства в Польщі зазнали погрому, боротьба за незалежність не припинялася. Ті організації, які збереглися або відновили свою діяльність, встановили тісний контакт з польською еміграцією і спільними зусиллями розпочали підготовку загальнопольського повстання, ініціатором якого було Польське демократичне товариство. Підготовка повстання велася майже на всіх польських землях. Проте незадовго до початку виступу пруська та австрійська поліція провела масові арешти і тим самим зірвала повстання на Познанщині та Галичині. Не переросли у відкрите повстання збройні виступи і в Королівстві Польському. [3.13.; 31.] Лише в Кракові 20 лютого 1861 р. розпочалося народне повстання. [3.6.; 31.] Майже одночасно з Краківським повстанням розпочалися стихійні антипоміщицькі виступи селян у Західній Галиччині. Найбільшого розмаху революційні події набули в Познанському Великому князівстві.

Отже, центром польського національно-визвольного руху після Віденського конгресу стало Королівство Польське, де всупереч конституції почали поступово поширюватися самодержавно-кріпосницькі порядки царської Росії. Все це зумовило появу опозиційних настроїв, особливо серед шляхетської молоді. Почали створюватися спочатку просвітницькі, а пізніше й таємничі революційні організації: "Патріотичне товариство", "Співдружність польського народу" (1885 - 1838 р. р), Келецько - Люблінська організація (1840 - 1844 р. р), Організація 1848, тощо. Але крім усіх цих революційних настроїв відбулося Листопадівське повстання 1830 -1831 рр. під проводом діячів відродженого Патріотичного товариства Л. Набеляка і С. Гоцинського, яке тривало десять місяців.

Повстання охопило землі, що безпосередньо входили до складу Росії. Воно поставило під загрозу існування порядків царської Росії. Але повстання було придушено і нічого не змінило у внутрішньому становищі польського народу. Проте незважаючи на це воно стало важливим етапом боротьби поляків за національну незалежність. Легенда повстання міцно утвердилась у пам'яті наступних поколінь поляків. Вона вказувала на нерозривність національного життя і державності. Саме після Листопадівського повстання розпочалася еміграція, яка за свою чисельністю і визначною роллю у змаганні за незалежність, у розвитку культури й зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції. Тут створювалися нові політичні програми і плани, формувалися літературні течії і створювалися наукові розвідки. Еміграція чинила вплив на польські землі, організовувала таємні осередки, розробляла плани здобуття незалежності Польщі. Хоча в 1843 -1844 р.р. окремі таємні товариства в Польщі зазнали погрому, боротьба за незалежність не припинилася.

Січневе повстання 1863-1864 рр.

З середини ХІХ ст. в національно-визвольному русі в польських землях розпочався новий етап. Він майже збігався з початком тут промислової революції і переходом від мануфактурного до фабричного виробництва. У 1850 р. ліквідовано митні бар'єри між Королівством і Російською імперією, що забезпечувала швидкий і вигідний збут польських промислових товарів, особливо текстильних. Але криза феодального ладу зумовила потребу корінних соціально-політичних перетворень. Прагнення широких верств польського населення до поліпшення свого економічного становища і завоювання демократичних свобод нерозривно пов'язалося з необхідністю відновлення незалежності польської держави. Все це було об'єктивною передмовою дальшого розвитку національно-визвольного руху. Нове революційне піднесення в Королівстві Польському, що розпочалося в кінці 50-х - на початку 60-х років, було нерозривно пов'язане з революційним рухом в Росії. Співдружність польського народу" (1885 - 1838 р. р), Келецько - Люблінська організація (1840 - 1844 р. р), яку очолював ксьонз Л. Сученний, Організація 1848, тощо. [3.3.; 135.]

Після поразки Росії в Кримській війні 1853 - 1856 рр., з якою населення польських земель пов'язує певні надії на поліпшення свого становища, в імперії насправді розпочався період "відлиги". У березні 1855 р. помер цар Микола І, на трон зійшов його наступник Олександр ІІ. Новий імператор зробив кілька прихильних жертв щодо поляків: скасував воєнний стан в королівстві, оголосив амністію політичним в'язням. У травні 1856 р. Олександр ІІ прибув до Варшави, де його вітала польська аристократія. Однак цар не прийняв "розкритих обіймів".

Він охолодив надії поляків, відмовившись розширити автономію королівства і співпрацювати з польською аристократією; він наголосив, що єдиним шляхом до Польщі є подальше зближення з Росією. Широко відомими стали його слова, звернені до поляків: "Жодних мрій, панове, жодних мрій! ". [3.7.; 324.]

І все ж ліберальні кроки царя зродили серед частини польської громадськості надії на поступове розширення автономних прав королівства і пом'якшення становища поляків. Група молодих інтелігентів, яка сформувалася навколо службовця адміністрації королівства Едварда Юргенса, почала активно пропагувати погляди, щодо проведення земельні реформи, розвиток підприємства, поширення незалежності Польщі. Учасників групи іронічно називали міліонерами (від лат. "mille" - тисяча; стільки років нібимо необхідно для реалізації програми групи). Але їхні погляди були підтримані впливчими колами банкірів, підприємців, інтелігенції, які прагнули здобути вплив у політичному житті. Свої надії "міліонери" пов'язували з ліберальними реформами в Росії.

Засад органічної праці дотримувався також табір ліберальної шляхти і землевласників, серед них провідну роль відігравав А. Заємасський. У 1858 р. він отримав дозвіл на створення Рільничного товариства, яке зайнялося запровадженням нових земельних стосунків на селі. Вони пропагували засоби піднесення сільського господарства, обговорювали шляхи розв'язання селянського питання.

На початку 60-х років члени товариства запропонували провести у королівстві земельну реформу і наділити селян землею, але царський уряд зволікав з розглядом цієї пропозиції, посилаючися на необхідність проведення реформ в Росії.

Прихильником співпраці з Росією виступав в королівстві маркграф А. Вельопольский, який шукав порозуміння з російським самодержством, вважаючи, що ідеї панславізму є достатньою запорукою для відбудови в майбутньому автономії Королівства Польського.

Певна лібералізація суспільно-політичного життя в Росії після Кримської війни активізувала радикальні кола інтелігенції, яка вимагала не тільки земельної реформи, а й усунення самодержства на встановлення конституційних порядків. Російські радикальні демократи на зламі 50 - 60-х років плекали плани повалення царату з допомогою селянського повстання. Російські ліберали і демократи з симпатією ставилися до поляків, пропонували їм співробітництво в справі повалення самодержавства. Російський політичний емігрант Олександр Герцен (1812 - 1870) почав видавати у Лондоні часопис "Колокол" на сторінках якого пропагував ідеї російсько-польського революційного союзу в ім'я повалення російського абсолютизму. [3.7.; 324.]

Польські таємні організації в Росії особливо активно виникали після Кримської війни. Благодатним грунтом для них були університети Києва, Москви, Петербурга та інших міст. Польська шляхетська молодь з королівства масово навчалася в російських університетах, створюючи тут напівлегальні й таємні гуртки. Її члени читали і поширювали заборонену літературу, влаштовували відзначення патріотичних річниць.

Протягом 1860 - 1861 рр. в Королівстві відбувся ряд масових патріотичних маніфестацій. У Варшаві уряд застосував проти маніфестантів зброю. На міських майданах з'явилися біваки російських військ, а вулиці цілодобово патрулювалися. Маніфестації перемістилися до костелів.14 жовтня 1861 р. російська влада запровадила в Королівстві воєнний стан, який забороняв будь-які збори і демонстрації, вводив поліційну годину. [3.3.; 135.] Патріотичні богослужіння припинялися за допомогою військ. Конфронтація між польським суспільством і царатом продовжувала зростати.

На цей час у польському визвольному русі відбулася подальша поляризація класових і політичних сил. До кінця 1861 польське суспільство розклалося на два основних політичних табори. До першого належали помірковані ("білі") на чолі з А. Замойським і О. Вельопольським, які захищали інтереси заможних верств. Боячись народних мас, вони були противниками революційних методів боротьби. [2.2.; 395.] Вони сподівалися, що автономію королівства з приєднаними до нього українськими, білоруськими і литовськими землями вдасться відновити мирним шляхом. У соціальних питаннях "білі" виступали за ліквідацію феодальних відносин на селі за пруським зразком, тобто селяни мали викуповувати свої земельні наділи у землевласників. Другий табір складався з радикалів ("червоних") - дрібної та декласованої шляхти, інтелігенції, міських низів, частини селянства. Саме "червоні" були головною силою визвольного руху, вони прагнули завоювання незалежності через збройне повстання. А так як в соціальному відношенні "червоні" були дуже неоднорідні, то в їх середовищі було кілька течій. Ліве, революційне крило "червоних" боролось за республіканську, демократичну Польщу. Воно бачило своє завдання, в тому, щоб звільнити селян від феодальних повинностей і наділити їх землею. Права, поміркована частина "червоних" не поділяла радикалізму лівих і в певні періоди схилялася до "білих". [3.8.; 544.] У Королівстві Польському й на прилеглих територіях також існувала інтернаціональна за складом революційна організація російських офіцерів (Комітет російських офіцерів у Польщі), якою керував офіцер російської армії Я. Домбровський, а з середини 1862 р. очолив аристократ А. Вельопольський. [3.10.; 560.] Він вважав, що Королівство Польське має зберегти тісний зв'язок з Росією і в межах імперії дістати ширшу автономію. У червні 1862 р. було оголошено три нових царських укази, проекти яких підготував А. Вельопольський: про примусове о селян замість панщини і повинностей, про скасування обмежень прав євреїв (стосовно розселення, набування нерухомості і посідання посад), про реформу освіти. Останній указ зміцнював державну підтримку для польської школи, відновлював Варшавський університет під назвою Головна школа, утворював Політехнічний і Річнолісовий інститут. Реформи, які приписували А. Вельопольському, не задовільняли розбурханої подіями суспільної свідомості. [3.18.; 360.] Селяни очікували надання землі у власність. Населення не отримало конституційних свобод, не йшлося про незалежність Польщі, "білі" висунули додаткову вимогу - приєднання до королівства земель Литви та України. Автор вимоги А. Замайський за наказом царя змушений залишити королівство і виїхати до Франції. "Червоні", щоб не допустити угоди між царатом і "білими" влітку 1862 р. організували невдалі замахи на намісника і А. Вельопольського. Член офіцерської організації А. Потебня поранив генерала О. Людерса, після чого виїхав за кордон. Однак в результаті слідства був заарештований Я. Домбровський, в руках якого сходились організаційні нитки з підготовки повстання.

Після ув'язнення Я. Домбровського керівництво центрального національного комітету (ЦНК) перейшло до більш поміркованого публіциста А. Гіллера (1831 - 1887). Однак ЦНК продовжував опрацьовувати план і програму повстання. [2.2.; 395.] У липні 1862 р. ЦНК поширив таємну інструкцію, яка формувала мету і завдання повстання. Політичною метою загальнонаціонального повстання була відбудова Польщі в кордонах 1772 р. На думку авторів програми, незалежна Польща повинна була стати державою трьох народів - польського, литовського і "руського" (білорусів та українців), в якій всі громадяни отримають рівні права і свободи, селяни - землю, яку обробляють, а землевласники - винагороду з державного фонду за втрачені селянські повинності. ЦНК проголошував себе "таємним урядом", який вимагав від населення виконання всіх своїх розпоряджень, зокрема сплати обов'язкового національного податку для підготовки повстання. Розпочалася розбудова нелегального державного апарату. [3.7.; 328.]

Керівники ЦНК З. Палевський і А. Гіллер восени 1862 р. виїхали до Лондона, де мали зустріч із закордонними представниками російської таємної організації "Земля і воля" О. Герценим, О. Огарьовим, М. Бакуніним. Тут вони представили політичну програму, яка передбачила або вільне поєднання поляків, українців і літовців в одній державі, або право вибору кожним з народів самостійного шляху розвитку Російські демократи пристали на ці пропозиції і зобов'язалися підтримати польське повстання. [3.9.; 515.]

Незважаючи на розбіжності в середовищі змовників, на кінець 1862 р. повстанська організація була розбудована і налічувала понад 20 тис. членів. Серед них переважали шляхта, інтелігенція, духовенство, службовці, міщани і ремісники; селян до організації не залучували. Натомість у селянському середовищі активно поширювалися листівки з роз'ясненням мети майбутнього повстання і соціальними обіцянками. Наприкінці 1862 р. за кордон були скеровані спеціальні агенти, які мали на одержані від національного податку кошти закупити і доставити до королівства зброю та необхідні матеріали. Повстання було призначене на кінець 1863 р. [3.7.; 329.]

Плани "червоних" були відомі А. Вельопольському і російським властям. Голова уряду дізнався, що "червоні" створили підпільну організацію, яка готує повстання, і що збройний виступ призначено на весну 1863 р. Вельопольський виступав проти боротьби з Росією, а тому вирішив запобігти цьому виступу. З його ініціативи влада провела позачерговий рекрутський набір, але не серед селян і не шляхом жеребування, як завжди, а за спеціальними списками, куди заносили найбільш "політично неблагонадійних" молодих чоловіків, переважно з великих міст. Водночас було прийнято рішення сконцентрувати підрозділи царських військ у найбільших населенних пунктах (Лодзь, Плоцк, Люблін, Кетянка та інших) [Додаток № 7.]

З таких обставин керівний орган "червоних" - Центральний Національний комітет - вирішив вивести до лісу всіх осіб, що підлягали призову, й прискорити підготовку повстання. Воно розпочалося в ніч з 22 на 23 січня 1863 р. (звідси назва повстання - Січневе) невдалими нападами озброєних груп повстанців на кілька десятків російських залог. [3.6.; 31.] ЦНК оголосив себе Тимчасовим національним урядом.

Уже 22 січня Тимчасовий національний уряд видав декрети, якими проголосив національну незалежність Польщі, демократичні свободи, звільнення селян від феодальних повинностей та передачу у їхню власність наділів без викупу. Безземельним учасникам повстання гарантувався невеликий наділ із державних фондів. За своїми цілями і характером повстання було буржуазно-національною революцією. Воно ставило собі за мету знищити феодальний лад і добитися національного визволення Польщі. [3.6.; 136.] Розпочалося повстання в несприятливих зимових умовах, без опанування великих міст. Близько 6 тис слабо озброєних повстанців утворили партизанські загони, які здобували зброю, нападаючи на невеликі військові гарнізони у провінції. Царський уряд маючи в королівстві 100-тисячну армію, сконцентрував сили у великих фортецях і містах, обмеживши тим самим можливості повстанців. Напади на великі гарнізони не принесли успіху; не вдалося захопити м. Плоцьк. Натомість в руках повстанців опинилися невеликі містечка і села в провінції, звідки було виведено військові гарнізони. [Додаток № 7.] Фактично, повстання перетворилося на партизанську війну. Окремі загони повсталих налічували понад тисячу чоловік. Партизанським загонам не вистачало зброї, набоїв, одягу, продовольства. [3.18.; 361.]

За таких обставин Тимчасовий Національний уряд (ТНУ) не міг повністю контролювати ситуацію. У перші місяці повстання велику організаційну роботу з налагодження зв'язку і керівництва діями повсталих проводив один із лідерів "червоних" Стефан Домбровський. Розвиток повстання спонукав "білих" приєднатися до нього і надати матеріальну допомогу уряду. До цього їх схиляла також позиція урядів Англії й Австрії, які незабаром скерували ноти протесту Росії, вимагаючи припинення каральних дій проти поляків і розширення автономії королівства. Франція також зайняла до повсталих прихильну позицію. Натомість Прусія у лютому 1863 р. підписала з Росією військову конвенцію, яка передбачала взаємну допомогу в боротьбі з повстанцями. [3.10.; 561.] З метою консолідації повстанського руху Тимчасовий національний уряд (ТНУ) запросив Л. Мєрославського обійняти посаду диктатора. На початку лютого він прибув до королівства, але після двох поразок від царських військ того ж місяця повернувся за кордон. Прагнучи залучити "білих" до активної участі в повстанні, ТНУ проводив переговори з Дирекцією. Однак остання вирішила взяти керівництво повстанням у свої руки і 10 березня 1863 р. оголосив диктатором М. Лянгевича. ТНУ в інтересах справи визнав це рішення. Прте через тиждень диктатор зазнав поразки від царських військ і був змушений рятуватися в Галичині, де його заарештувала австрійська поліція. Керівництво повстанням повернулося до ТНУ, до складу якого були включені представники "білих". Невдачі спроб тривалий час втримати під контролем певну територію, партизанські лідери боротьби зродили тертя всередині ТНУ, який залишився в конспірації. Внаслідок одної з суперечок провідний представник "червоних" в уряді С. Бобровський загинув на дуелі від руки іншого повстанця А. Грабовського. "Білі" здобули більшість в ТНУ. [3.7.; 330.]

У травні 1863 Тимчасовий національний уряд прийняв назву Національного уряду і здійснював керівництво рухом з підпілля. [3.8.; 544.] Національний уряд складався з п'яти осіб; у його структурі були такі відділи: внутрішніх справ, закордонний, військовий, скарбовий, преси. Уряд випускав кілька підпільних видань ("Рух", "Нєподлеглосув", "Вєдомосці з поля битиви" та ін), збирав податки, здійснював революційне правосуддя (трибунал).

"Таємна держава" функціонувала справно, населення підпорядковувалося його розпорядженням, а громадська солідарність обмежувала до мінімуму кількість ймовірних донощиків. Завдяки цьому повстання протривало понад півтора року.

Улітку 1863 р. партизанський рух посилився. Загони повсталих нападали на російські гарнізони і колони, атакували містечка. На місці розбитих і розпорошених загонів швидко утворювались нові. Через ряди повстанських загонів пройшло понад 200 тис. чоловік, відбулося 1,2 тис. збройних сутичок і боїв. Великих битв не було, успіхом вважався розгром царської роти або батальону. Але в більшості випадків загони повсталих змушені були відступати і розпорошуватися перед численними силами противника. Селянство здебільшого залишалося байдужим до повстання. Серед "червоних" обговорювалися питання залучення селянських мас до участі в повстанні, для чого пропонувалося передати селянам всю землю. Але такі проекти не знаходили підтримку у "білих". Натомість солідарність з польськими повстанцями висловлювали радикально-демократичні та ліберальні кола європейських країн і Росії. Деякі демократи, подолавши численні кордони, вливалися в партизанські загони. Серед командирів повстанців були українець Андрій Покебеня, француз Франсуа Рошебрю, італієць Франческо Нульо та ін. [3.15.; 163.] Отже тривалий час на територіях, охоплених повстанням, царська влада нормально функціонувала тільки у великих населених пунктах, де розташовувались військові загони.

Поступово на основних стратегічних напрямках російський уряд зосередив каральні війська на чолі з новим намісником у Варшаві графом Т. Бергом (Вельопольського усунули з посади голови уряду) і віленським генерал-губернатором М. Муравйовим. [3.18.; 361.]

Вони дістали соціальні повноваження, зокрема право застосовувати принцип колективної відповідальності. На території Королівства прилюдно страчували цілі групи людей. У повстанців та їхніх прихильників конфісковували майно, багатьох відправляли на заслання. У вересні 1863 р. уряд "білих", очолюваний К. Маєвським, поступився більш радикальним "червоним", які пропонували розв'язати індивідуальний терор проти царських урядовців. Національний уряд опинився в руках "червоних" (І. Хмєлєнський, Л. Франковський). Вони організували кілька голосних замахів, у тому числі невдалі на намісника Ф. Берга. Росіяни відповідали масовими арештами і стартами. [3.7.; 332.]

Безкомпромісні дії "червоних" викликали опір "білих" і спори про тактику боротьби. Не розраховуючи на власні сили "білі" зробили ставку на розв'язання європейської війни, в якій Англія, Франція і Австрія виступлять проти Росії. З Парижа Готель Ламбер повідомляв, що треба дотривати до весни 1864 р., коли може розгорітися Європейська війна.

З березня по жовтень 1863 р. у Варшаві відбулося кілька переворотів, в ході яких від керівництва усувалися то "червоні", то "білі". Восени 1863 р. "білі" поступово відходять від повстання. Але й позиції лівого крила "червоних" були неміцними.17 жовтня на зміну останньому урядові "червоних" до керівництва прийшли помірковані шляхтетські елементи на чолі з Р. Траугуттом в ролі диктатора (колишній офіцер російської армії, командир постанського загону на білоруському Поліссі. [3.3.; 136.] Диктатор зробив кроки, щоб зміцнити організаційний бік повстання. Він підпорядкував цивільну адміністрацію військовим командирам.15 грудня 1863 видав декрет, який змінив структуру збройних сил повстання: замість загонів були створені роти, поляки, об'єднані у п'ять корпусів. Звернув увагу на реалізацію декретів про надання селянам землі. [3.8.; 544.] Розпочав роботу з метою поширення повстання на Австрію й Прусію.

Загальний план, накреслений ним, передбачав збереження основних військових кадрів до весни 1864 р., коли можна буде надати повстанню народного характеру і спертися на революційні рухи в інших країнах континенту. Енергійні дії Р. Трагуна дозволили продовжити повстання. Однак все більше давалася взнаки втомленості суспільства, розвіювалися надії на допомогу Заходу. Реорганізувати повстанські загони вдалося лише частково.1-й корпус генерала Міхала Гейденрайха наприкінці грудня 1863 р. зазнав сильної поразки під Коуком і змушений був розпорошитись. Найбільш організований ІІ-й корпус під проводом генерала Юзефа Гаука-Босака (1834-1871) в лютому 1864 р. був розбитий російською армією під Опатовим. Проселянська орієнтація диктатора призвела до поступового відходу шляхти та землевласників від повстання.

Однак, незважаючи на всі зусилля Траугутту, повстання вщухало. У квітні 1864 його заарештували, а в серпні того ж року стратили у Варшавській цитаделі. [3.18.; 361.]

У березні 1864 р в Королівстві Польському обнародовано царський указ про надання землі у власність селянам на умовах Маніфесту Національного уряду. [2.2.; 396.] Були опубліковані чотири царських укази, за якими селяни відразу ставали власниками ділянок, якими вони користувалися без відшкодування власникам. Запроваджувався земельний кодекс на користь держави, з якого передбачалося компенсувати поміщиків. Були збережені сервітути, а безземельних селян обіцяли наділити землею з державного фонду. Указ про гмінну реформу передав сільське самоврядування в руки селян, усунувши від нього шляхту. Офіційно пропаганда представляла реформу, як благодіяння "царя - визволителя", а царська адміністрація приймала виразно прихильну щодо селян позицію, протиставляючи його шляхті - землевласникам. Польські селяни здебільшого були задоволені реформою і відмовлялися у підтримці повстання. Після появи указу тільки окремі невеличкі групи продовжували опір. До грудня 1864 р. діяв останній комендант Александр Вашковський (1841 - -1865), який намагався відновити центральні органи і видав відозви від імені Національного уряду. Однак зв'язки з провінцією були порушені, чимало місцевих керівників переховувались або виїхали за кордон. У грудні А. Вашковського заарештували і через два місяці стратили. Частина повстанців, які змогли втекти за кордон, робили спроби відновити діяльність Національного уряду. Однак російська поліція вдалася до провокації, утворивши фіктивний повстанський "уряд", з допомогою якого заманила до королівства і заарештувала кількох закордонних емісарів. Після цього спроби відбудови повстанської організації припинилися.

У південних районах Королівства Польського і в Литві повстанці протрималися до весни 1864 р. У квітні було заарештовано членів повстанського уряду, а влітку і восени 1864 р. карателі розгромили останні повстанські загони. Царизм жорстоко розправився з учасниками повстання. В Королівстві Польському встановлювалася військова дисципліна. Не залишилось навіть сліду від його автономії.

Наслідком повстання були чисельні людські і матеріальні втрати. У сутичках і боях загинуло до 40 тис. осіб, десятки були страчені, заслані на каторгу до Сибіру і до внутрішніх губерній Росії, насильно рекрутовані до війська. Понад 3460 маєтків було конфісковано. Але жертви не були даремними. Січневе повстання стало ще одним кроком на шляху національної консолідації і сприяло зростанню суспільної свідомості поляків усіх польських регіонів. Воно примусило царську владу узаконити перетворення, сформульовані в повстанському аграрному маніфесті. Зміст селянської реформи 1864 р. в Королівстві Польському, умови звільнення селян у Литві та Білорусі істотно відрізнялись від загальноросійської селянської реформи 1861 р. в кращу сторону. Польське питання здобуло широку підтримку народів Європи.

Незважаючи на поразку, повстання 1863 - 1864 рр. відіграло велику історичну роль. Воно сприяло ліквідації феодальних порядків в одніій з найбільших частин польських земель і утвердженню нових, прогресивних на той час буржуазних відносин.

Значення польського повстання 1863 р. для європейської демократії визнавалося тим, що воно стало початковим моментом для утворення І Інтернаціонала. Воно викликало дружній протест європейських робітників проти злочинів їх урядів у міжнародній політиці. Хід повстання 1863 р. показав, що ні панівні класи Польщі, ні уряд західноєвропейських держав не взмозі вирішити питання про національну незалежність держави та визволення народу, що польський народ може добитися визволення лише спільно з російською революцією. "Незалежність Польщі і революція в Росії взаємно зумовлюють одне одного", - писав Енгельс.

Отже, у середині 60-х років ХІХ ст. в польському визвольному русі завершився період великих національних повстань, незважаючи на те, що польському народові так і не вдалося відновити незалежність своєї країни.

Польське повстання 1863 - 1864 р.р. було найбільшою визвольною акцією у ХІХ ст. Воно продемонструвало зміцнення патріотичних настроїв серед поляків, зростання національної свідомості серед широких соціальних верств - ремісників, міщан, селян, котрі самими обставинами втягувалися до активного суспільно-політичного життя. Важко переоцінити вплив повстання і посвяти багатьох його учасників справі національного визволення. Але незважаючи на всі зусилля повсталих, уряд придушив повстання.

Проте визвольна боротьба польського народу завдала потужного удару по російській монархії і зробило Польщу союзницею європейської "весни народів". У Європі вже ніхто не міх поставити під сумнів право на існування народу, який так рішуче відстоював власні права.

Висновки

Джерела.

1. Цвікольська Г.О., Ходаркова С.М. Хрестоматія з нової історії, Частина І. - К.: "Радянська школа", 1973. - 153 с.

2. www.history.org.ua

3. Енциклопедичні матеріали.

4. Энциклопедия. Страны. Народы. Цивилизации. Том 13/Глав. ред. Аксенова М.Д. - М.: Аванта+, 2001. - 704 с.

5. Довідник з історії України. Том 2.: Бондаренко К., Гордієнко В. - К.: "Генза" - 1995. - 435 с.

6. Прохоров А.М. Большая советская энциклопедия.20 том.3-е издание. - М.: "Советская энциклопедия", 1975. - 607 с.

Література

7. Адо А.В., Бондарчук В.С. Новая история стран Европы и Америки. - М.: Высш. шк., 1986. - 623 с.

8. Гончар Б.М., Козицький М.Ю., Мордвінцев В. М, Слюсаренко А.Г. Всесвітня історія. - К., 2002. - 565 с.

9. Гранчак І.М., Кізченко А.Ф., Чорніл В.Л. Історія південних і західних слов'ян. - К.: Вища школа, 1987. - 445 с.

10. Григораш И.В. Адам Ежи Чорторыский. // Новая и Новейшая история. - 2002. - №3. - с. 205 - 218.

11. Кострыкин А.Н. Формирование новой конфессиональной политики России в царстве Польском (в середине 60-х годов ХІХ ст). // Вести Московского университета, сер.8. История. - 1995. - № 4. - с.57 - 69.

12. Костянтин Терещенко. Найважливіші події історії Польщі. // Історія в школах України. - 2000. - № 10. - с.27 - 34.

13. Леонід Зашкільняк, Микола Крикун. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. - Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. - 753 с.

14. Матвеев Г.Ф. История южных и западных славян: У 2-х т. - М.: Московского университета, Т.1., 2001. - 686 с.

15. Нарочинський А.Л. Новая история 1640 -1870. М.: Просвещение, 1986. - 702 с.

16. Нароченський А.Л. Новая история 1640 - 1870. - Москва, 1963. - 728 с. /Кан С.Б. Польское национально-освободительное движение в 1815 - 1870 годах. Глава XXIV.

17. Норман Дейвіс. Європа. Історія. - К.: Основа, 2000. - 14613 с.

18. Погодин А.Л. Краткий очерк истории славян. - Москва: Академия фундаментальных исследований, 2003. - 136 с.

19. Потемкин Ф.В., Молока А.И. Революции 1848 - 1849. - М.: Академия наук, 1959. - 817 с.

20. Смирнова Н.А., Ерофеева Н.А. Всемирная история. - М.: Академия наук, том VI., 1959. - 817 с.

21. Славин Л. За вашу і нашу свободу. - М., 1980. - 565 с.

22. Френсіс Дворнік. Слов'яни в європейській історії та цивілізації. - К.: Дух і література, 2000. - 493 с.

23. Чеслав Сконка. Вінець Поль і Україна. /Київська старовина. - 2002. - №6. - с.155 - 158.

24. Яровий В.І. Історія західних і південних слов'ян. - К.: Либідь, 2001., - 626 с.

Размещено на Allbest.ru