Волинь, Галичина: спори навколо українсько-польських відносин у роки Другої світової війни

Під тиском частини польської громадськості у 2013 р. Сенат Польської Республіки ухвалив постанову «У 70-ту річницю Волинського злочину», в якій всупереч встановленим і погодженим істориками двох країн цифрам польських жертв (до 50 тис.) вказано явно перебільшені дані (100 тис.), а сама постанова починається з переказу даних нападу загону УПА на польську колонію Паросля 1 (нині у Володими - рецькому р-ні Рівненської обл.), який нібито стався 9 лютого 1943 р., тоді як сьогодні встановлено, що участь українських націоналістів у цій акції видається щонайменше сумнівною. Односторонній політизований підхід до українсько-польського конфлікту на Волині спричинив появу в постанові кваліфікації дій українських повстанців проти польського населення як «етнічної чистки з рисами геноциду». Подібну заяву 12 липня 2013 р. ухвалив також Сейм Польської Республіки.

Сучасні дослідники не випадково наголошують на важливій ролі держави в організації і проведенні чисток, спрямованих на те, щоб «забрати той чи інший народ з якоїсь конкретної території» і досягти повної гомогенізації суспільства. «Нездатність сучасної держави терпіти у своїх межах великі національні меншини призводить - залежно від політичної ситуації та історичного контексту - або до створення програм асиміляції, або до етнічних чисток», - пише знаний дослідник явища етнічних чисток Норман М. Неймарк. Тому політику польської влади щодо українського населення впродовж міжвоєнного і воєнного періодів, спрямовану на національну або державну асиміляцію українців, також можна кваліфікувати як «етнічної чистки з елементами геноциду». На жаль, і національно-визвольна боротьба, і міжнаціональна (міжетнічна, громадянська) війна так само є злочином, незалежно від мети, оскільки супроводжується насильством та масовими вбивствами цивільного населення. Не можна не погодитись із польським істориком Г. Мотикою принаймні в одному: при описі подій 1943-1944 рр. на Волині, в Галичині й на українсько-польському пограниччі підходять усі поширені в літературі та публіцистиці визначення - і конфлікт, і війна, й етнічна чистка, і геноцид - залежно від того, яку «оптику» їх розгляду обере спостерігач. Але всі названі терміни так само можна застосувати і до польської сторони конфлікту. Для польського «спостерігача» цією оптикою закономірно є насамперед інтереси й болі польського населення, для українського - власного народу. З цим треба погодитись, як ми повинні погодитись з існуванням іншого погляду, крім власного.

Треба зазначити, що Європа в цілому і її центрально-східна частина зокрема багата на конфлікти між сусідніми народами та державами в останні століття. Частина з яких - постійний елемент історичної пам'яті, особливо, якщо за ними стоять тривалі суперечності або травматичні події, як-от війни, депортації, етнічні чистки тощо. Українсько-польське сусідство з давніх часів не було винятком у цьому ряді. Проте з крахом тоталітарних режимів й активним творенням сучасної європейської спільноти інтелектуальні середовища європейських народів намагаються знайти шляхи і засоби примирення історичної пам'яті, але, що важливо, без втрат для наукової історії. На жаль, історія, як будь-яка багатоманітність і невичерпність історичних фактів, завжди залишає можливість її інструментального використання у вузьких групових інтересах. Один зі знаних європейських дослідників історичної пам'яті Жорж Мінк нещодавно зазначив: «Європу наскрізь пронизують сліди давніх міждержавних і міжнаціональних конфліктів. Досвід показує, що їхня реактивація завжди можлива, попри різні форми їхнього розв'язання в минулому. Історія переносить себе у теперішність, відбувається мобілізація різних дієвців [акторів - Л.З.], постраждалих груп населення або інших знедолених груп, про яких забули в після - конфліктних угодах або змусили мовчати. Виходячи з цієї реалії, різні зацікавлені групи, політичні партії чи держави створюють собі пам'ятеві ресурси і залучають до свого репертуару дій історизуальні стратегії для того, щоб «повернути в ужиток» образи «болісних» минувшин у своїх поточних політичних іграх». Тому дуже важливо, щоби здобутки фахових істориків у дослідженні конфліктних явищ не давали підстав для таких політичних інтерпретацій.

Як видається, українським і польським історикам не можна стояти осторонь спроб нав'язати у своїх країнах та на міжнародній арені односторонню версію українсько-польських відносин у роки Другої світової війни. Ця версія повинна бути зрівноваженою поглядом з «іншого боку». Й українського погляду не може забракнути, інакше, як і раніше, «біографію» та справу України, а також і Польщі, розглядатимуть й вирішуватимуть треті держави без українців та поляків. Ми повинні поважати як прагнення поляків відбудувати свою державу, так і прагнення українців мати власну незалежну. Польська державність вже давно відбудована й зміцнена, а українська ще залишає багато питань для роздумів. Прагнення скомпрометувати український національний рух, повісити на нього «злочини проти людства і людяності» аж ніяк не провадять до примирення та взаєморозуміння двох сусідніх народів.

Размещено на Allbest.ru