Північне Причорномор'я та Приазов'я в політичному й економічному розвитку Русі (ІХ - середина ХІІІ ст.)

Є підстави вважати, що ареал берладників не був у повній мірі державною територією Галичини, хоча у ХІІ ст. спостерігалися (нехай і не дуже активні) спроби підкорення («окняжіння») краю з боку галицької князівської адміністрації. Активна участь берладників у згаданому вище конфлікті Володимирка Володаревича та Івана Ростиславича свідчила значною мірою про причетність берладників до політичного життя Галицької землі. Виступ галичан проти свого нового князя Володимирка став проявом того, що процес об'єднання земель Прикарпаття в єдине князівство, який відбувся на початку 1140-х рр., не пройшов безболісно, а в галицькому середовищі існували різні політичні табори¹⁰⁴.

Узагалі схоже, що дунайські міста берладників періодично належали, принаймні у середині ХІІ ст., Візантії та руським князям. Відомо, що в 1162 р. імператор Мануїл Комнін дав синам суздальського й київського князя Юрія Довгорукого Васильку та його братам чотири міста по Дунаю («И дасть цесарь Васіїлковн в Дунаи 4 городы»)¹⁰⁵. За три роки до Галича прибув двоюрідний брат Мануїла Комніна -- Андронік, якому вже місцевий князь Ярослав Володимирович надав для підтримки якісь міста¹⁰⁶. Є всі підстави думати, що це також були подунайські (в районі Добруджі) володіння берладників.

Аналіз джерел свідчить, що у часи найбільшої могутності Галицького князівства за правління Володимирка Володаревича й особливо Ярослава Володимировича Осмомисла основна частини Берладі потрапила у залежність від галицького політичного центру. Згадаємо, що автор «Слова о полку Ігоревім» писав про князя Ярослава: «Галичкы Осмомысле Ярославе! Высоко седиши на своем златокованнем столе, подпер горы Угорскыи своими железными плъки, заступив королеви путь, затворив Дунаю ворота, меча бремены чрез облакы, суды рядя до Дуная»¹⁰⁷. Остання фраза («суды рядя до Дуная») свідчить про дії галицького князя, спрямовані на поширення свого впливу до низин Дунаю й, безумовно, Чорного моря. Пізніше, наприкінці ХІІ -- на початку ХІІІ ст., південна частина Берладі стала незалежною від Галича, а північна перетворилася на автономне формування у складі Галицького князівства -- Пониззя. КоноваловаИ.Г., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. -- С.71--74; Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь: Очерки социально-политических отношений в домонгольский пе риод. - Санкт-Петербург, 2001. - С.211-240. ПСРЛ. - Т.2. - Стб.519. Там же. - Стб.521. Слово о полку Игореве. - Москва, 1950. - С.22; Головко О.Б. Ярослав Осмомисл в політич ному житті Русі другої половини ХІІ ст. (до питання про оцінку діяльності галицького князя) // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України: Мат. Міжнар. наук. конф., Галич, 10-11 жовтня 2008 р. - Галич, 2008. - С.19-25.

Наприкінці ХІІ -- на початку ХІІІ ст. населення низин Пруту та Дунаю відігравало значну роль у житті Болгарії. На початку ХІ ст. ця південнослов'янська країна була захоплена візантійцями, однак болгарський народ не скорився завойовникам і протягом десятиліть вів боротьбу за визволення. 1186 р. у вирішальних битвах із візантійськими військами активну участь як союзники болгар, крім половецьких загонів, брали, про що пише візантійський історик Нікіта Хоніат, якісь «тавроскіфи». Ф.І.Успенський арґументовано вважає, що під останніми автор розумів русів¹⁰⁸. Є підстави припускати, що цим фактом участь русів (скоріше всього з Берладі) в болгаро-візантійській війні повністю не вичерпувалася, проте інформація інших візантійських джерел не дає достатньо чіткої картини для етнічної характеристики союзників болгар в інших епізодах протистояння їх з імперією.

І в наступні часи східнослов'янське населення Подунав'я продовжувало активно впливати на перебіг подій у Болгарському царстві. Так, 1207 р., за повідомленням Георгія Акрополіта, «на Русі» знайшов притулок племінник болгарського царя Калояна -- Іван-Асень, звідси він на чолі руського та половецького війська вирушив до своєї країни, зайняв столицю, ставши царем¹⁰⁹. Деякі дослідники вважають, що Іван-Асень перебував у Галицькому князівстві¹¹⁰, однак у давньоруських джерелах ніяких даних про це немає. До того ж у той час в Галичині відбувалася запекла внутрішньополітична боротьба, і про надання місцевими володарями допомоги болгарському царевичеві не могло бути й мови. Тому, на наш погляд, більш вірогідно, що Іван-Асень отримав підтримку від слов'ян із тієї ж Берладі. русь крим північний приазов'я

Подунайсько-причорноморське слов'янське населення згадується у джерелах і під іншими назвами. Так, 1190 р. чорні клобуки, звертаючись до князя Ростислава Рюриковича з пропозицією розпочати воєнні дії проти половців, порівнювали своє становище з життям слов'ян на Дунаї: «Се Половци сее зимы воюють ны часто, а не ведаемь, Подуйци ли есм что ли»¹¹¹. Натяк чорних клобуків стосувався суверенного становища «подунайців», яких не підтримували й не контролювали князі з Русі¹¹². Ще одна назва подунайсько-подністровського населення з літописної згадки про битву на Калці -- «выгонцы Галичькыя» -- слугує доказом не тільки незалежного від князів існування, а й указує, що значна частина цієї людності перебралася сюди з Галицької землі.

Розповідь джерел про участь «вигонців» у війні Русі й половців із монґолами дає додаткову інформацію про значення в їх житті судноплавства. У Галицько- Волинському літопису згадано, що після рішення десь на початку 1223 р. з'їзду південноруських князів у Києві про надання допомоги половцям у боротьбі з монґолами по Дністру вирушили «вигонці галицькі», чия флотилія спустилася у Чорне море, а звідти по Дніпру піднялася до порогів. Літописець повідомляє, Успенский Ф.И. Образование Болгарского царства. -- Одесса, 1879. -- С.33--38. Георгий Акрополит. История / Пер. П.И.Жаворонкова. -- Санкт-Петербург, 2005. -- С.63. Котляр М.Ф. Русь на Дунаї // Український історичний журнал. -- 1966. -- №9. -- С.19--20; Павлов П. Древнеруските броднице в българската история // Сборник българо-украински връзки през вековете. -- София, 1983. -- С.119. ПСРЛ. - Т.2. - Стб.342. Мавродин В.В. Очерки по истории феодальной Руси. -- Ленинград, 1949. -- С.101. що «вигонці» мали близько 1000 човнів ПСРЛ. - Т.2. - Стб.742.. В.В.Мавродін припускав, що на них могло бути 35--40 тис. осіб Мавродин В.В. Очерки по истории феодальной Руси. -- С.101.. Хоча джерело, без сумніву, істотно перебільшило реальну чисельність цього війська, указана цифра свідчить не тільки про великі мілітарні можливості слов'янської «вольниці» на Дніпрі та Дністрі, а є доказом значної кількості осілого населення Північного Причорномор'я Про чисельність слов'янського населення в Північному Причорномор'ї див.: Головко О.Б. Слов'янське населення причорноморських степів ХІІ -- першій половини ХІІІ ст. // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. -- Вип.1. -- К., 1993. -- С.40--46. Є підстави думати, що на звані нами 1993 р. показники (0,5--1,0 млн осіб) дещо перебільшені..

Літописець не пише про долю цих воїнів після завершення битви на Калці, проте допоміжну інформацію надає арабський хроніст ібн-аль-Асір, котрий зазначав, що після всього якісь руські купці на човнах вийшли у Чорне море Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды / Изд. В.Г.Тизенгаузен. -- T.1. -- Санкт-Петербург, 1884. -- С.27.. Безумовно, основну частину цих людей становили саме «вигонці галицькі», які поверталися додому традиційним шляхом. Згадка східного джерела, без сумніву, свідчить про велику роль у подіях 1223 р. судноплавців із Дністровсько- Дунайського межиріччя.

В удільну добу відбулася зміна ролі торговельних шляхів, які єднали Русь із Північним Причорномор'ям. Так, Донський, котрий відігравав велику роль у другій половині Х--ХІ ст., відтепер фактично перестав функціонувати, проте більшого значення набув шлях по Дністру. У поєднанні з західнобузькою мережею він фактично представляв із себе трансконтинентальну економічну артерію від Чорного до Балтійського морів, яка, за образним висловом дослідників, фактично стала другим шляхом «із варяґ у греки» Петегирич В.М. Из истории экономических и культурных связей Галицко-Волынской Руси в Х--ХІІІ вв. (По археологическим данным) // Славянские древности: Этногенез: Материальная культура Древней Руси. -- К., 1980. -- С.157; Пришляк В. Середньовічні шляхи галицько-волин ських земель в епоху Романовичів // Галичина та Волинь у добу середньовіччя. -- Л., 2001. -- С.221--228..

Є підстави для висновку, що південна політика чернігівських князів ХІІ ст. не тільки була спрямована на боротьбу з наскоками половців, а й передбачала в перспективі плани відновлення позицій у Донецько-Донському басейні, Східному Причорномор'ї, Приазов'ї. Донський шлях для чернігівських князів був альтернативним Дніпровському, яким вони також користувалися. Проте якщо лідером у торгівлі на Дніпрі був Київ, котрий із кінця ХІ ст. став суперником Чернігова, то Донський шлях міг бути повністю чернігівським. Обидва його напрямки -- по Сіверському Дінцю й Дону -- розпочиналися поблизу території Чернігівського князівства. Щоправда, ці шляхи напряму не були пов'язані з самим Черніговом, але виводили на політичну й економічну арену інші чернігівські міста, перш за все Путивль і Курськ, розташовані біля витоків Сіверського Дінця.

Своєрідна туга правлячої верхівки Русі за втраченими позиціями в басейнах Дону та Сіверського Дінця чітко спостерігається в тексті «Слова о полку Ігоревім», де не тільки постійно згадується Дон, Чорне море, але й декларується прагнення русичів відновити присутність на Чорному морі.

Зокрема, розповідаючи про початок виправи новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, автор твору підкреслював: «И ркоша бояре князю: “Уже, княже, туга умь полонила; се бо два сокола слетеста съ отня стола злата поискати града Тьмутороканя, а любо испити шеломомь Дону”».

Відновити присутність у східній частині Причорномор'я та в Приазов'ї Русі не вдалося, а у середині ХІІІ ст. ситуація в лісостеповій та степовій зонах Причорномор'я взагалі різко погіршилася. Вторгнення до Східної Європи монґолів призвело до розорення як зазначеної території, так і руських земель. Відомо, що у 1240-х рр. Переяславське князівство безпосередньо управлялося монґольським намісником. Аналогічну систему залежності можна простежити й щодо населення верхньої і середньої течії Південного Бугу (так звана Болохівщина), верхівка якої потрапила «під патронат» монґольських воєначальників і, як розповідає літопис, постачала хліб ординцям. Під владою монґолів тоді опинилися Берладь, степова та лісостепова зони Причорномор'я, які раніше контролювалися половцями. У Нижньому Подніпров'ї різко скоротилася кількість слов'янських поселень. Із середини ХІІІ ст. в історії взаємодії руського населення з Північним Причорномор'ям і Приазов'ям почалася нова доба.

Размещено на Allbest.ru