Український метанаратив в епоху пропаґанди

Видатний європеєць Ж.Моне, оцінюючи поступ інтеґраційних процесів на континенті, наполегливо повторював: «Ми об'єднуємо не держави, ми єднаємо людей». Цими словами він підкреслював, що розпочатий «планом Шумана» об'єднавчий процес має перш за все торкнутися людських сердець. Чи не є це європейським аналогом відомої української «філософії серця»? І чи не прийшов час повною мірою скористатися цим концептом у практиці модерної української самоорганізації? Адже це саме та європейська духовна спільність, котра якраз і є найнадійнішою запорукою знищення набутої за віки рабської готовності купувати свободу своїм нащадкам ціною закритого корпоративного перепродажу своїх сучасників. Лише солідарне українське суспільство може бути надійною запорукою української свободи. Процес його творення потребує ретельного дослідження і практичного використання кращих історичних зразків соціального раціоналізму.

Відсторонена національна ідея не здатна вести до майбутнього. Такий варіант національної ідеї не зможе стати уособленням неперервності національного часу. Національна ідея -- це принцип і механізм єднання співгромадян на кожному відрізку їхньої національної історії. Х.Ортеґа-і-Ґассет, безперечно, мав рацію, коли наголошував, що «нації утворюються й живуть, доки мають програму на завтра». Однак не треба доводити, що кожна реалістична «програма на завтра» народжується з живих глибин сьогодення та минулого. І в конструюванні такої програми наука історія має виконувати свою частину роботи. Як справедливо зауважував філософ, зовсім не обов'язково, та й не потрібно, щоб частини соціального цілого збігалися у своїх бажаннях і судженнях. Натомість обов'язково й важливо, щоб кожна частина суспільства якомога краще знала, чим живуть інші. Коли цього немає, клас чи цех втрачає, немов за деяких захворювань мозку, тактильну чутливість, не відчуває на своїй периферії контакту й тиску інших класів і цехів, а відтак починає вірити, що існує лише він, що він є все, що він є ціле. Х.Ортеґа-і-Ґассет був глибоко переконаний, що партикуляризм становить величезну небезпеку для національного духу. Партикуляризм -- це такий стан духу, коли ми не вважаємо за потрібне рахуватися з іншими. Зрештою нація і є великою спільнотою індивідів та груп, котрі рахуються один з одним. І таке «рахування з ближнім» не передбачає, на думку мислителя, неодмінної симпатії до нього22. При цьому, щоб там не говорили противники формаційного підходу й щирі адепти підходу цивілізаційного, відвертий соціальний партикуляризм, нахабний соціальний розкол у суспільстві залишається історично найбільш брехливим, найбільш небезпечним варіантом партикуляризму. Що то за культура і що то за духовні цінності, котрі народжують і лукаво легітимують відносини раба й пана. І, відповідно, що то за національний ґранд-наратив, який замовчує потребу національної консолідації та іґнорує сумний досвід руйнації національної єдності. Хіба може бути перспективною якась велика національна оповідь без спільного розуміння правди? Переконаність Кобзаря в тому, що «у своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» відповідає не лише вимогам раціональної логіки національного державотворення, а й фундаментальній гносеології нелукавого національного ґранд-наративу. Бо ж хіба можна вважати своєю таку хату, де немає ані вільних людей, ані спільної правди?! На брехливому фундаменті ще ніколи нічого доладного й стійкого зведено не було. У великих національних проектах варіант «якщо брешуть усі, то сьогодні це є правда» -- не проходить.

Анотація

Ключові слова: метанаратив, комунікативна компетентність, життєвий світ, досвід, проблема брехні.

Keywords: metanarrative, communicative competence, existential world, experience, the problem of falsehood.