Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла

Загалом Радзивілл усіляко ганив українського гетьмана, а з приводу «вікопомного возз'єднання» у січні 1654 р. записав: «Хмельницький, дізнавшись про укладення миру між нашими й татарами (яким би хитким він не був) і палаючи лютою ненавистю, звернувся по допомогу до Москви й цього місяця склав присягу в місті Переяславі. А оскільки, відповідно до варварських звичаїв Москви, вони всіх хлопів називають підданими, він, почувши це слово, сторопів і, похиливши голову, велів принести йому горілки; випивши її, склав присягу. Одразу по тому московський [цар] зайняв міста й замки, передовсім Київ, вислав двох воєвод і наказав збудувати фортецю поблизу собору Св. Софії» [III, s.407].

Як відомо, наслідком Переяславської угоди стало розгортання воєнних дій між Річчю Посполитою й Московською державою. До прикрих поразок, що їх у цій війні зазнала польсько-литовська сторона, додалася інтервенція Швеції (1655 р.). Нескладно уявити, як тяжко переживав ці події Альберт Станіслав. Раніше, дякуючи Богові за кожен прожитий рік, він не раз приписував милості Всевишнього (а заразом і заступництву Божої Матері) те, що його Батьківщина залишалася оазою спокою в охопленій полум'ям Тридцятилітньої війни Європі. Натомість зараз його світ розлітався на друзки -- і це, напевно, прискорило смерть князя, котрий пішов із життя у Ґданську в листопаді 1656 р.

За півтора роки до смерті, у березні 1655 р., Альберт Станіслав, передчуваючи близький кінець, склав докладний заповіт [III, s.448--467] -- мовляв, настав час «покірно зсісти з коня Погоні» (тобто розлучитися зі знаком своєї канцлерської гідності -- державною печаткою з гербом Литовської держави), адже він «не у змозі укритися від погоні смерті». Понад усе князь бажав упокоїтись під склепінням збудованого ним олицького костелу, хоча водночас і передбачав, що цьому може перешкодити ситуація на Волині.

Щодо зведення Альбертом Станіславом «мурованого костелу Найсвятішої Трійці», який мав статус колеґіати, також є цікаві записи у щоденнику. Радзивілл пояснював, що на цей крок його підштовхнуло запізніле сумління, мовляв, «я, прах і попіл, брудом гріхів заплямований, мешкаю в мурованому домі, а Творцеві й Подавцеві всього сущого досі вклонялись у дерев'яний споруді» [ІІ, s.221]. Відтак, як уже відзначалося вище, 1635 р. й було закладено наріжний камінь майбутнього собору. Робили це двічі. Перший раз -- 9 вересня, за присутності князя Миколая Чорторийського, волинського каштеляна й сусіда. Однак невправність майстрів роздратувала Радзивілла, тож він покликав на допомогу архітектора ордену єзуїтів Бенедикта Моллі, котрий прибув із Рима задля будівництва костелу й колегіуму в Острозі. Той розкритикував місце, обране під «будмайданчик», відтак, зауважував шляхетний мемуарист, «треба було все викопати наново, і 12 вересня видобутий камінь зі срібним написом, зробленим моєю рукою, удруге поклали у землю. Це дуже потішило мою душу, яку Бог обрав, аби вона за превеликі добродійства звела на його честь олтар» [І, s.466-467].

Тепла й сонячна осінь посприяла тому, що майстри впорались із закладкою фундаментів споруди до кінця листопада. Утім, загальні темпи будівництва були порівняно невисокими. За п'ять років, у серпні 1640 р., храм, де ще тривали опоряджувальні роботи, освятив луцький біскуп Анджей Ґембицький. По тому в підземелля собору перенесли прах матері Альберта Станіслава, його першої дружини Реґіни фон Айзенрайх і трьох братів князя. Головною реліквією костелу стала частка мощів св. Арґентина, подарованих Радзивіллові папою Урбаном VIII у січні 1625 р., коли він, щойно ставши литовським канцлером, супроводжував королевича Владислава в подорожі Західною Європою.

Цінні відомості про будівничих собору Св. Трійці містилися на двох аркушах пергаменту, укладених до бронзових куль, що прикрашали фасад будівлі. Обидва тексти дійшли до нас у складі «Сарматських пам'яток» Шимона Старовольського (1655 р.) Цит. за: Kraszewski J. Wspomnienia Wolynia, Polesia i Litwy. -- Warszawa, 1985. -- S.304--308.. На їх підставі реконструюються імена зодчих: Іоанн Маліверна (Меліверна), Рейнольд (Рудольф) Беффка, Міхаель Вальда. У «Мельхіорі, львівському різьбяреві по каменю», дослідники вбачають Мельхіора Ерленберґа, котрий упродовж 1630-х рр. працював у Львові Мельхіор Ерленберґ (відомий також як Мельхіор Ампелі) був уродженцем Вроцлава. У 1630 р. він працював у Жовкві, а наступного року перебрався до Львова, де мав проблеми з місцевими майстрами. Від 1633 р. до нас дійшла скарга членів столярного цеху на те, що М.Ерленберґ, займаючись столярними роботами, не хоче вступати до їхнього цеху. Той, своєю чергою, відповідав, що є різьбярем не тільки по дереву, а й по мармуру, алебастру та інших матеріалах. Відомо також, що М.Ерленберґ працював в одній із львівських міських башт, винаймаючи її в магістрату. Коли, після чергової скарги столярів, тут улаштували обшук, з'ясувалося, що майстер займався виготовленням різьблених лав для олицького костелу (див.: Любченко В.Ф. Львівська скульптура XVI--XVII ст. -- К., 1981. -- С.132; Інвентарі Олицького замку ХУП-ХУШ ст. - С.18).. Водночас жоден із документів, наведених Ш.Старовольським, не згадує імені архітектора Бенедикта Моллі, про якого прямо писав у своєму щоденнику Альберт Станіслав Радзивілл Зауважимо, як тлумачиться цей сюжет у деяких амбітних сучасних виданнях. Так, у книзі «Україна -- Європа: Хронологія розвитку: 1500-1800 рр.» (К., 2010), видрукуваній В.Зубановим і А.Толстоуховим у рамках проекту «Україна: історія великого народу», Олику названо «Олікою», Бенедикта Моллі -- «Б.Моллего», а зведений за його участі собор Св. Трійці виступає як «Єлецький», тобто знічев'я «телепортується» до Чернігова, де є православні Єлецький і Троїцький собори (с.352)..

До речі, на підставі занотованих Ш.Старовольським даних ми можемо оцінити скромність князя, котрий у своїх нотатках обійшов мовчанкою врочистості з приводу освячення новозбудованого храму. Між тим їх розмах, вочевидь, був неабияким. Так, згідно зі Ш.Старовольським Цит. за: Kraszewski J. Wspomnienia Wolynia, Polesia i Litwy. -- S.307--308., серед учасників дійства, опріч численних духовних осіб, верхівки олицького міщанства та шляхтичів, які репрезентували «двір найдостойнішого патрона й фундатора», було чимало вельможних сусідів і родичів: великий коронний гетьман Ст.Конецпольський, волинський каштелян і «князь на Клевані» М.Чорторийський, староста сандомирський А.Любомирський і дві дочки князя О.Острозького: Катерина, удова великого коронного канцлера Т.Замойського, про яку йшлося вище, та Анна Алоїза, удова віленського воєводи й великого гетьмана литовського Я.К.Ходкевича, -- «фундаторка осередку отців єзуїтів у дідичному місті князів Острозьких, найщедріша доброчинниця костелів парафіяльних і кляшторних». Зауважимо, що саме Анна Алоїза, якій судилося стати останньою представницею свого славетного роду, допомогла канцлерові Радзивіллу при будівництві костелу, відрядивши до Олики архітектора Б.Моллі.

Не менш цікаві для дослідників перелічені у Ш.Старовольського імена трьох професорів, котрі викладали в «академії олицькій і семінарії». Про неї історик згадував і в іншому своєму творі, «Полонія», твердячи, що за його часів заклад мав добру славу. У щоденнику Альберта Станіслава Радзивілла занотовано, що школа академічного типу (колеґіум) і семінарія відкрилися в Олиці у червні 1634 р., при цьому кошти на семінарію виділив у своєму заповіті згаданий вище Ф.Заєрський (1631 р.). Існування цих установ затвердили король Владислав IV і сейм у 1638 р. [I, s.64, 381].

Згодом, уже у середині ХІХ ст., перебуваючи в Олиці, письменник Юзеф Крашевський доволі скептично відгукувався про місцеву академію. Покладаючи її створення на часи Станіслава Побожного, батька Альберта Станіслава, він відзначав, що «тоді гучний титул “академії” вживали радо: була академія в Острозі, була в Бялій на Підляшші (її називали дочкою Краківської академії) Ідеться про академію в містечку Бяла-Подляска (1628-1773 рр.), яке з 1569 р. належало Радзивіллам. Цікаво, що в гімназії, сформованій на базі колишньої академії, у 1820-х рр. навчався сам Ю.Крашевський (нині цей заклад носить його ім'я).; олицька мала при собі семінарію -- була це звичайна школа з кількома лише професорами. Ішлося тут, власне, більше про назву, аніж про суть» Kraszewski J. Wspomnienia Woiynia, Polesia i Litwy. - S.171..

Олицький храм, збудований у стилі бароко, мав багатий зовнішній декор. Фасад, візуально подовжений за допомогою пілястрів і двох веж обабіч фронтону, прикрашали рельєфні фіґури Богоматері й Бога-Отця та скульптурні постаті святих Петра, Павла, Войцеха, Станіслава (останні були небесними покровителями канцлера, котрого навколішках зображено перед св. Станіславом). Фасад перетинав латиномовний напис: «Боже, із Твоїх дарів Тобі офіруємо». Над входом до храму було вмонтовано чорномармурову таблицю з інформацією про його освячення у серпні 1640 р. на честь Найсвятішої Трійці луцьким біскупом Анджеєм Ґембицьким за присутності багатьох церковних і світських достойників.

В інтер'єрі колеґіати виділялися багато декоровані вівтарі, вирізьблені з алебастру та мармуру, а також живописні полотна, які прикрашали вівтарні частини й стіни споруди. Деякі з них стосувались історії Олики, і в першу чергу великий портрет власника міста в XV ст. Петра Яновича з докладним екскурсом у його зв'язки з родом Радзивіллів. П.Янович на прізвисько Білий походив із литовського роду Монтиґирдовичів. Упродовж свого життя він посідав чимало високих урядів, однак чільну роль у набутті ним Олики відіграв, вочевидь, відрізок його біографії, пов'язаний із Волинню: у 1486--1489 рр. був луцьким старостою і маршалком Волинської землі. Після смерті П.Яновича (близько 1498 р.) й загибелі в битві на Ведроші його сина Яна (1500 р.) місто успадкувала дочка власника - Анна, котра взяла шлюб зі Станіславом Кишкою. У подружжя народилося двоє дітей - Петро й Анна. Власне через останню Кишки породичалися з Радзивіллами: вона стала третьою дружиною Яна Радзивілла Бородатого (1474-1522 рр.). Після смерті Ст.Кишки (близько 1513-1514 рр.) Ян Радзивілл зажадав від свого шваґра Петра, аби той розділив із сестрою маєтності їхньої матері - Анни Монтиґирдівни. Унаслідок цього розподілу, що відбувся 1522 р., Олика разом із низкою інших маєтностей перейшла до Радзивіллів Boniecki A. Poczet rodow w Wielkim Ksi^stwie Litewskim w XV i XVI wieku. - Warszawa, 1887. - S.148..

На картині в костелі Св. Трійці, яка, по суті, являла собою живописну «передмову» до історії радзивіллівської Олики, Петра Яновича Білого було зображено сивобородим старцем Tomkowicz S. Olyka. -- S.21.. Як пояснював напис на полотні, цей ді- дичний олицький пан уславився своєю звитягою та успішним проведенням у Москві переговорів щодо укладення «вічного миру» (1494 р.) й одруження великого князя литовського Александра з дочкою Івана III Оленою. Слід також наголосити, що, згідно з написом на картині, П.Янович був не лише троцьким воєводою, а й першим великим гетьманом литовським. Це додає арґументів тим науковцям, котрі не вірять у «першість» на цій посаді Костянтина Івановича Острозького, стверджуючи, що згаданий уряд у 1497 р. передав йому Петро Янович Монтиґирдович Urz^dnicy centralni i dygnitarze Wielkiego ksi^stwa Litewskiego XIV--XVIII wieku: Spisy / Оргас. H.Lulewicz, A.Rachuba [= Urz^dnicy dawnej Rzeczypospolitej XII--XVIII wieku: Spisy. -- T.XI]. -- Kornik, 1994. -- S.40--41..

На портреті П.Яновича містилася також інформація щодо його нащадків: він був названим батьком Анни Білої, дружини Ст.Кишки, і дідом Анни Кищанки, дружини князя Яна Радзивілла Бородатого, котра одідичила Олику після смерті свого брата Петра. Останнє, звісно, не відповідає дійсності: розподіл маєтностей між дітьми Станіслава Кишки від Анни Монтиґирдівни відбувся у 1522 р., задовго до смерті Петра (1534 р.). Уже 1523 р. саме Анні, як володарці Олики, було адресовано дозвіл Сиґізмунда І на проведення тут упродовж року двох ярмарків. Анахронічним є й іменування Яна Радзивілла «князем»: цей титул лише згодом виборов собі та нащадкам його син Миколай Чорний.

Отже, далеко не все у цьому написі історично достовірне. Це змушує з обережністю поставитися до наявного тут твердження про фундацію Петром Білим олицького парафіяльного костелу Святих апостолів у 1460 р. Між тим саме на ньому ґрунтуються нинішні уявлення про те, що й досі існуючий в Олиці костел Св. Петра й Павла є найдавнішою римо-католицькою культовою спорудою на Волині. Він являє собою виконану у стилістиці пізньої ґотики муровану однонефну будівлю з арочними вікнами й стінами, позбавленими зовнішнього декору. Відомо, що храм зазнавав перебудов і часом використовувався як каплиця.

Звісно, немає нічого невірогідного в тому, що Петро Янович Білий міг заснувати костел на честь свого небесного патрона, адже ім'я св. Петра було оточене в Олиці особливою пошаною. Про це свідчить те, що, відповідно до магдебурзького привілею, саме на його свято («ad festum sancti Petri Apostoli») припадали щорічні вибори членів міського уряду. Однак, найімовірніше, фундатором храму Св. Петра й Павла був усе-таки найславетніший із Радзивіллів -- Миколай Чорний.

У костелі Св. Трійці зберігалося й зображення першого олицького ордината - Станіслава Радзивілла в рицарському обладунку. На цій картині також був пояснювальний напис: ішлося про батьків князя, його участь у воєнних кампаніях та отримані ним уряди, про смерть на шляху до Рима й місце поховання; особливий акцент було зроблено на заснуванні Станіславом Побожним шпиталю Св. Хреста та будівництві олицького парафіяльного костелу.

Колеґіата Св. Трійці стала не тільки релігійним осередком, а й родинним некрополем власників Олики, в якому, зрештою, упокоївся сам Альберт Станіслав Зберігся чорно-білий знімок портрета Альберта Станіслава Радзивілла на смертному одрі, який висів над сходами, що вели до княжої усипальні. Його, зокрема, відтворено на контртитулі 3-го тому цитованого видання щоденника канцлера.. Підземелля збудованого ним собору перетворилося на мовчазне царство смерті, а у храмовому інтер'єрі постали декілька надгробків роботи Мельхіора Ерленберґа. Порівняно нещодавно чи не єдиним стимулом до їх створення вважалося «прагнення (Радзивілла -- О.Р.) справити враження, ніби це стародавня усипальниця роду», а самі надгробки розглядались як демонстрація «нестримної магнатської пихи» Любченко В.Ф. Львівська скульптура XVI-XVII ст. -- С.133.. Сучасні ж історики й мистецтвознавці, здається, не схильні відмовляти власникові міста у звичайних людських почуттях і природному прагненні гідно вшанувати пам'ять найближчої рідні.

Двох своїх братів Радзивілл не знав зовсім. Станіслав помер немовлям за декілька років до його появи на світ (1590 р.), а від Юрія навіть не залишилося ані дати народження, ані смерті. Це, однак, не завадило Альбертові Станіславу увічнити їх двома схожими за виконанням алебастровими надгробками однакового розміру (1,5x2,5 м) -- їх було вмуровано у стіни собору за 1 м над підлогою. У чотирикутних нішах, оздоблених пілястрами й увінчаних пишними гербовими медальйонами та фігурами Христа, містилися майстерно вирізьблені постаті лежачих хлопчаків. Щоправда, в їх позах та одязі не було майже нічого дитячого, адже, за тодішніми приписами, вони копіювали дорослі моделі. Традиційним було й уміщене на пам'ятнику Станіслава зображення клепсидри як символу скороминучості людського життя. За зауваженням польського дослідника Ст.Томковича, обидва надгробки ще перед Першою світовою війною було суттєво й ніби зумисне пошкоджено Tomkowicz S. Olyka. -- S.23--24..

Натомість на надгробному пам'ятнику, спорудженому Альбертом Станіславом собі та першій дружині -- Регіні фон Айзенрайх, чи не найбільше ушкоджень, за спостереженнями Ст.Томковича, зазнала плита з епітафією. З уцілілого тексту можна було зрозуміти, що в написі йшлося передусім про баварське походження Регіни, її службу при дворі королеви Констанції, дружини Сигізмунда ІІІ, про перший шлюб із Михайлом Дзялинським. Нотувалося, що її подружнє життя з Радзивіллом тривало «сімнадцять років, шість місяців і сім днів». Так само точно було визначено й час смерті небіжчиці: «Із ласки Божої святобливо зійшла з цього світу шостого дня квітня, у великий понеділок, року 1637 о десятій годині перед полуднем».

Подібна докладність не була дивиною за часів Альберта Станіслава - хай навіть нині нам видається, що уповільнений плин тодішнього життя не змушував людей звіряти його за годинником. Скажімо, в епітафії Станіслава Радзивілла час його народження й смерті також було визначено з точністю до години. Утім, у випадку з Регіною фон Айзенрайх за цією докладністю проглядала скорбота її чоловіка, котрий вічній розлуці з дружиною присвятив кілька зворушливих сторінок свого щоденника.

Хвороба жінки заскочила канцлера зненацька. 17 березня 1637 р. він занотував у своєму діаріуші: «У фільварку Хорлупському Згаданий Радзивіллом Хорлупський фільварок нині відомий як село Хорлупи Ківерцівського р-ну Волинської обл. Поселення існувало тут уже за давньоруської доби. Князь Свидриґайло пожалував його луцькій православній єпископії. Місцевий оборонний замок у середині XVI ст. мав на своєму озброєнні кілька гармат. Усіх їх за владицтва одіозного Іони Борзобагатого-Красенського (1569--1585 рр.) зухвало вивіз його син Василь, а сам фільварок було виміняно Станіславові Радзивіллу на два села поблизу Володимира-Волинського. Цей обмін король затвердив у 1574 р. зустрів свою дружину здоровою й бадьорою». Однак минув лише тиждень і князь зауважив погіршення її самопочуття, причину чого він убачав у зловживанні тодішніми «медичними практиками»: «Моя дружина, узявши собі за звичай за допомогою п'явок позбуватися зіпсованої крові, без мого відома (хоча раніше я її часто від того відраджував) приклала їх аж п'ятнадцять до спини; це й стало причиною її пізнішої хвороби» [ІІ, s.27]. Недуга супроводжувалася сильними болями, безсонням. Потім настало полегшення. «Я, -- зауважував Альберт Станіслав, -- недужаючи й страждаючи від головного болю, весь кінець місяця приховував свою неміч, аби не давати хворій причин для смутку». Однак у квітні сталося непоправне:

«Цей місяць слід було б уписати (до щоденника -- О.Р.) чорним чорнилом на темних аркушах -- якби при цьому можна було розпізнати написані слова. [...] У нещасний день шостий солодкий звук цитри заступили біль і ридання мого серця. [.] Сказав би разом з Іовом: “Хай згине день”, якби це не суперечило Божій волі та коли б благоліпна кончина небіжчиці не свідчила, що день цей був початком благословенної вічності. [...] Усе в ній, убраній у простий одяг, який, здається, кілька років возила з собою у скриньці як близького, невідлучного товариша, дихало святістю» [ІІ, s.28--29].

За тодішніми звичаями, похорон відбувся не відразу, а значно пізніше -- 12 травня. Час жалоби спливав для вдівця дуже тяжко: змучений «щоденним спогляданням лежачої у труні дружини», він шукав розради у справах, вибравшись, зокрема, до свого села Голубного За археологічними даними, територія села Голубного (Березнівський р-н Рівненської обл.) була обжита з кам'яної доби. Найдавніший документ, який фіксує існування тут поселення, датується 1595 р. і засвідчує його належність до Олицької ординації Радзивіллів. Того року Іван Гулевич, луцький підкоморій, опинився «на ґрунті села Голубного» задля його розмежування з володіннями князів Корецьких. Він зацікавився тутешніми давніми валами й почув від мешканців, що ніхто не знає, хто та коли їх насипав. Осадив Голубне перший олицький ординат Станіслав Радзивілл Побожний, який заклав тут і церкву Св. Трійці. Успадкувавши цю маєтність, князь Альберт Станіслав Радзивілл звернувся до підкоморського суду й остаточно розв'язав питання про територіальні межі села.. Спіткала канцлера й інша біда: 3 травня, на свято Воздвиження, пожежа знищила понад тридцять будинків -- справжню «окрасу міста Олики». Альберт Станіслав, який звик милуватися ними з вікон замку, із християнською покорою сприйняв це як кару за свої гріхи. Похорон, за словами канцлера, «зросив сухе повітря дощем сліз». За три роки прах Реґіни, як уже відзначалося вище, було перенесено з парафіяльного костелу до крипти у храмі Св. Трійці. Виконаний з алебастру та мармуру надгробок, поставлений тут Альбертом Станіславом для себе й своєї дружини, був доволі масивним (3,4х5,9 м). За формою він наближався до олтаря, що його головною окрасою стала П'єта, вирізьблена з білого алебастру. Обабіч неї височіли великі, у людський зріст, фіґури янголів-охоронців. Увінчували композицію постаті Христа й двох рицарів. Поряд відчитувалася латиномовна фраза: «Чекаю на воскресіння мертвих».

Менш виразним надгробком було увічнено пам'ять матері канцлера Радзивілла та його старшого брата Миколая Христофора. Художньою домінантою пам'ятника став хрест із червоного мармуру на чорному, теж мармуровому, тлі. У його підніжжя, на думку Ст.Томковича, розміщувалися постаті в молитовних позах (пізніше втрачені). Важкуваті пропорції пам'ятки пом'якшував оздоблений янголами динамічний верх Tomkowicz S. Olyka. -- S.25-26.. Короткі епітафії суттєво відрізнялися від занотованих Ш.Старовольським Kraszewski J. Wspomnienia Wolynia, Polesia i Litwy. -- S.300--301.. Скоріше за все, вони являли собою витвір автора «на задану тему».

Окрім князівських надгробків, у храмі Св. Трійці були й значно скромніші пам'ятні знаки, що стосувалися, головним чином, пов'язаних із власником Олики духовних осіб. Серед них особливе місце займав луцький біскуп-суфраґан та олицький пробощ Франциск Заєрський, котрий, як зазначалося в епітафії, пішов із життя в листопаді 1631 р. у віці 80 років -- як відомо, саме він став фундатором Олицької семінарії, відписавши у своєму заповіті маєток на її утримання. Примітно, що на початку ХХ ст. у соборі все ще зберігалися деякі речі церковного вжитку, які колись належали цьому церковному достойникові.

Загалом скарбець колеґіати був надзвичайно багатим на мистецькі вироби художньої й історичної цінності. Переважну їх більшість становили предмети XVII ст. Із-поміж них виділялися два великих срібних релікварії -- постаті св. Арґентина й Реститута роботи західноєвропейських майстрів. Св. Арґентин, чиї мощі в 1625 р. подарував Альбертові Станіславові Радзивіллу папа Урбан VIII, був представлений у вигляді рицаря, що його панцир прикрашала радзивіллівська символіка. Св. Реститут постав у шатах єзуїта, позаяк саме представники цього ордену подарували канцлерові привезені з Рима кістки мученика в лютому 1647 р. [III, s.13].

Серед інших речей, пов'язаних із добою Альберта Станіслава, слід зауважити подароване князем колеґіаті срібне розп'яття заввишки 0,6 м, яке прикрашало один з олтарів. Ім'я канцлера відчитувалося на срібній блясі, знятій із його труни й вивішеній на одній зі стін собору. Зберігалася й натрунна бляха з поховання його другої дружини, Кристини Анни Любомирської, яка пережила чоловіка на тринадцять років і також знайшла вічний спочинок в Олиці (1667 р.). Щоправда, у храмі Св. Трійці немає її надгробка - хіба що з часом він зазнав значних ушкоджень, і саме його рештки описав Ст.Томкович, нотуючи «дуже старанну й шляхетну» роботу давніх каменярів та різьбярів Tomkowicz S. Olyka. -- S.18.

35 Лемури -- згідно з міфологічними уявленнями давніх римлян, лиховісні примари мерців, які переслідують людей.

36 Цит. за: Kraszewski J. Wspomnienia Wolynia, Polesia i Litwy. -- S.306.. Що ж до тіл, які покоїлися в підземеллях костелу, то, за свідченнями старожилів, у 1946 р. їх було перенесено до спільної могили на місцевому католицькому цвинтарі.

Не краща доля спіткала й саму колеґіату. У минулому столітті 'її не обійшли стороною ані війни, ані суспільні потрясіння, ані варварство новочасних дикунів. Нині собор перебуває у жалюгідному стані, хоча його фундатор, якщо вірити Ш.Старовольському, був певен, що храм не зурочать «злі сили», не знищать «подмухи північного вітру» та «страхітливі й згубні погляди лемурів³⁵: «Зведений із міцного каменя, він навіть тим, чиї душі, затвердлі, мов скеля, далекі від побожності, розповість про віру того, кому завдячує своєю з'явою»³⁶. Добре, що канцлер не міг зазирнути в далеке майбутнє, аби побачити, що станеться з його дітищем, і дізнатися, що сам він за три століття «возз'єднається» з усією своєю родиною на олицькому цвинтарі в могилі без хреста...

Размещено на Allbest.ru