Проблема співвідношення дипломатичних і воєнних чинників у боротьбі за владу в Україні (1917-1919 роки)

Січові стрільці складали частину Галицько-Буковинського куреня, що формувався з полонених галичан і біженців починаючи з кінця 1917 р. Курінь очолював Є. Коновалець, а начальником штабу призначили А. Мельника. Крім згаданої сотні, існували Друга (командир - І. Чмола), а також резервна сотня, сотні кулеметників і гарматників - разом близько 500 чоловік. Цікаві деталі, пов'язані з формуванням Гайдамацького коша Слобідської України, які істотно коригують загальноприйняті уяви, використано в новітній монографії про С. Петлюру [31, с. 207-211]. До аналізу залучено, зокрема, інформаційно сенсаційні, однак дуже правдоподібні аргументи М. Чеботаріва [32, с. 90-101 та ін.].

Звісно, з такими незначними і не вельми боєспроможними силами С. Петлюра не міг нічого вдіяти на Лівобережжі, яке йому було наказано боронити від більшовиків (єдине, що здійснили Січові стрільці, так це роззброїли Наливайківський полк у Броварах (1200 чоловік), який перейшов на бік більшовиків і загрожував ударити по Центральній Раді з тилу [7, с. 279-280]), і з початком повстання 15 січня 1918 р. був відкликаний до Києва.

У Києві під час січневого повстання вірними Центральній Раді залишалися Гайдамацький кіш Слобідської України, загін вільних козаків, дві сотні Січових стрільців, невеликі групи козаків з колишніх Богданівського, Полуботківського, ім. Богуна

(Георгіївського) полків, відділ матросів Чорноморського флоту. Під час вирішальних подій із Західного фронту прибув полк ім. К. Гордієнка (300 чоловік).

П. Христюк наводить дані, що українським військам у січневих подіях допомагали сотня польських легіонерів та невеликі грузинські загони [5, с. 127].

Наявність такого обмеженого військового контингенту робила дуже проблематичною подальшу долю і Центральної Ради, і тієї державності, яку вона уособлювала. Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко присвятив з'ясуванню суті цього феномена чимало сторінок у книзі “Відродження нації” і дійшов невтішних для себе висновків: “...Це була війна впливом. Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська, яким можна було розпорядитися по волі керуючого центра, незважаючи на те, що й як собі там думало й почувало те військо.

Наш вплив був менший. Він був уже оскільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною міліарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли...

Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руськи, а тільки по-українськи, які, значить, були не лотишами й не руськими, а своїми, українцями.

З якою зневагою, люттю, з яким мстивим глумом вони говорили про Центральну Раду, Генеральних секретарів, про їхню політику” [33, с. 216¬217, 254-255, 260].

Думається, що цитування твору В. Винниченко у даному разі зовсім не надмірні: яскрава, талановита особистість, він, до того ж очевидно, володів і талантом передбачення. І начебто спеціально для нащадків, які будуть спекулювати на суб'єктивному тлумаченні подій тих непростих днів, зазначав: “Коли аналізуєш тепер усі події, які тим бурхливим, болючим вихором проносились крізь історію українського відродження, то перш усього задаєш собі питання: як же сталось, що ті маси, які так гаряче, так віддано піддержували і боронили українську владу, які так горіли національним чуттям і виявляли таку міць національної самосвідомості, як воно так сталось, що вони раптом відвернулись від нас, покинули й навіть повстали проти своєї влади?

Ми тоді, коли прихильність мас до нас гасла й помирала, пояснювали це більшовизмом. Більшовики, мовляв, здеморалізували солдатські маси, загітували їх, оббрехали українську владу перед ними, розпалили своєю демагогією їхні темні інстинкти, потягли за собою безсовісними, безоглядними обіцяннями всяких нездійснимих благ, - от маси і пішли за ними. А ми, мовляв, чесно поводились, ми не обіцяли того, що неможливо, ми дбали про організацію життя, ладу, порядку, ми не хотіли руйнувати господарських сил країни, ми кликали маси до дисципліни духа, до роботи, а це здеморалізованим масам не подобалось і вони через те відвернулись од нас.

Так ми тоді роз'ясняли ситуацію. Так, мабуть, будуть роз'яснять її українські історики. Але таке роз'яснення буде або нещире, або наївне, як воно було й у нас.

Так пояснювалось й пояснюватиметься особливо ще й для того, щоб виправдати наші маси, щоб довести, що вони таки мали національну свідомість, а що їх тільки збаламутили вороги українства, й через те вони так схибнули під той час.

Так само вороги українського відродження будуть посилатися на цей момент і доводити, що ніякої національної свідомості у мас не було, бо отже вони повстали ж самі проти української влади.

І те й друге пояснення - не вірне. Вся причина в тому, що українська влада, що вся керуюча, партійна українська демократія розійшлася з своїми масами, що вона була соціально непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціалістична” [33, с. 88-89].

Так сталося, що єдиний бій на захист Української Народної Республіки, оголошеної 12 січня 1918 р. Центральною Радою IV Універсалом самостійного, ні від кого незалежною суверенною державою, змогла дати лише молодь (київські юнкери і студенти) під Крутами [34, с. 160-170]. Однак це ніяк не могло змінити вектору, сутності, характеру, результату військового протиборства. 25 січня керівництво Центральної Ради, Ради Народних Міністрів (так з 18 січня став йменуватись уряд УНР) змушені були залишити Київ, евакуювавшись до Житомира, а потім ще далі до лінії фронту з німцями.

дипломатичний влада повстання

Список використаних джерел

дипломатичний влада повстання

1.Детальніше див.: Солдатенко В. Ф. Федеративная модель национально-государственного устройства в свете исторического опыта российско-украинских отношений // От древней Руси к Российской Федерации: История Российской государственности. Материалы международной научной конференции. Москва, МГУ имени М. В. Ломоносова, 28-29 сентября 2012 г. - Спб., 2013.

2.Див.: Солдатенко В. Ф. Виступ полуботківців у 1917 р. (Спроба хронікально-документальної реконструкції подій) // Український історичний журнал. - 1993. - № 7/8 - С.17-29; № 9 - С. 28-39; № 10 - С. 3-20.

3.Див.: Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки : у 4-х томах. - Т. 1. Рік 1917. - Харків, 2008. '

4.^Винниченко В. Щоденник. - Т. 1, 1911-1920. - Едмонтон, Нью-Йорк, 1980. 5. Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. - Прага, 1921. - Т. ІІ.

6.Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К. : Прага, 1919.

7.Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. - Ужгород, 1932. - Т. І.

Размещено на Allbest.ru