Ідея Соборності й українське державотворення (1918-1919 рр.)

Тим часом на Надніпрянщині радикальна соціалістична опозиція готувалася до повалення Гетьманату П. Скоропадського. 5 листопада УНРада вислала до Києва двох представників (О. Назарука і М. Шухевича) щоб встановити контакт з гетьманським урядом, отримати від нього допомогу (перш за все військову) і визначитися щодо якнайшвидшого об'єднання західноукраїнських земель з Надніпрянською Україною. 6 листопада 1918 р. О. Назарук та М. Шухевич були прийняті гетьманом П. Скоропадським. Делегати просили у керівника Української Держави допомоги у протидії полякам.

Уряд гетьмана, згідно бюджетного зведення, виділив з державної скарбниці графою надзвичайних видатків в допомогу Західній Українській Республіці 6 млн. крб. [41, c. 194], кілька вагонів одягу, взуття, зброї, цукру, 10 млн. австрійських крон [36, c. 233]. Крім того, нелегально в розпорядження Української Галицької армії (УГА) було надано летунську сотню [11, c. 4]. Також перейти кордон на допомогу західним українцям було запропоновано й корпусу Січових Стрільців з бронеавтомобілями та важкою артилерією [41, с. 1522]. Проте самі Січові Стрільці, готуючись в той час до повстання проти гетьмана, відмовились їхати в Галичину [18, с. 49; 28, с. 6-7].

Втім, на той час, зважаючи на зміну зовнішньополітичної ситуації навколо України взагалі і Гетьманату зокрема, а також загострення соціально-політичної боротьби всередині країни, офіційний Київ за тих умов не міг дозволити собі легально прийняти Західну Україну в лоно єдиної державності. До того ж провідникам української національної революції в Західній Україні стало відомо, що на Великій Україні незабаром вибухне повстання за участі корпусу Січових Стрільців і гетьманську владу, яка без підтримки німецьких військ була практично беззахисною, найімовірніше буде повалено. Відтак наддніпрянської Української Держави не стане, а має знов відродитися Українська Народна Республіка (УНР).

За таких умов, 9 листопада 1918 р. на засіданні Української Національної Ради було вирішено дати державі іншу назву - Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Того ж дня УНРадою був сформований вищий виконавчий і розпорядчий орган - тимчасовий Державний секретаріат (Рада державних секретарів) на чолі з К. Левицьким. Наступного дня, 10 листопада, він склав урочисту присягу на вірність українському народові і державі. Українська Національна Рада визначила йому чітку лінію дальшого державного будівництва: вжити всіх необхідних заходів “для з'єднання всіх українських земель в одну державу”, не ізолюватися від вже існуючої на сході української держави, шукати шляхів для утворення єдиної соборної української держави, до об'єднання всіх українських земель, всього українського народу [18, с. 49]. Про негайне об'єднання мова не йшла з огляду на невизначеність політичного становища в Наддніпрянській Україні.

Тим часом 13 листопада 1918 р. в Наддніпрянській Україні було утворено Директорію, яка очолила протигетьманський виступ Січових Стрільців, а згодом й повносяжне народне повстання. В цей час становище ЗУНР почало погіршуватися. Під тиском поляків УНРада (законодавчий орган) і Державний секретаріат (уряд) ЗУНР переїхали зі Львова до Тернополя, а потім - до Станіславова. Незважаючи на складне становище обох нових національних державних утворень, їхнє керівництво продовжувало справу об'єднання України. Провідна роль у цій історичній справі належала діячам Наддністрянської України. Розуміючи, що воз'єднання могло реалізовуватися тільки на ґрунтовних правових засадах, Державний секретаріат ЗУНР виробив проект попереднього договору і направив до Директорії, яка перебувала в той час у Фастові, делегацію (Д. Левицького і Л. Цегельського). В той же час, 30 листопада 1918 р. у Києві О. Колесса від імені УНРади зробив офіційну заяву гетьманові П. Скоропадському про утворення самостійної Української Держави на західних українських землях.

Після докладного обговорення проекту, Директорія і делегація ЗУНР підписали “Передвступний договір, заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові між Українською Народньою Республікою й Західно-Українською Народньою Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю”, в якому зазначалося:

“1. Західно-Українська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою - значить заявляє свій намір перестати істнувати як окрема держава, а натомісць увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку.

2. Українська Народня Республіка заявляє цим рівнож свій непохітний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народньою Республікою - значить заявляє свій намір прийняти всю територію й населення Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілости, в Українську Народню Республіку” [6, с. 254-256].

Уряди обох Республік заявили, що цим передвступним договором уважають себе взаємозобов'язаними у найкоротшому часі укласти державну злуку аби щонайшвидше утворити справді одну неподільну державну одиницю.

“Західно-Українська Народня Республіка, - говорилося далі у передвступному договорі, - з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території й її населення, як будучій частині неподільної Української Народньої Республіки, дістає територіяльну автономію, которої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацію її рішень компетентними законодатними й правительствснними державними органами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав” [6, с. 254-256]. Цей договір було списано у двох примірниках (у двох окремих оригіналах), призначених по одному для уряду кожної з обох держав і міг бути опублікований за згодою обох урядів, тобто Директорії УНР й Ради Державних Секретарів ЗУНР [6, с. 254256].

Від імені Директорії договір підписали її члени Винниченко (як голова), О. Андрієвський, Ф. Швець, Петлюра (як головний отаман), а від імені уряду ЗУНР - повновласники Ради державних секретарів Л. Цегельський та Д. Левицький. При цьому належить зауважити, що ЗУНР зберігала за собою права “територіальної автономії, котрої межи означить в хвилі реалізації злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними правительственними державними органами обох Республік. Тоді, - як акцентував В. Винниченко, - також установлені будуть условини злуки обох Держав” [7].

14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади, а вже 19 грудня 1918 р. до Києва урочисто в'їхала Директорія. На історичній арені знов була відновлена Українська Народна Республіка. По той же бік Збруча, 3 січня 1919 р. на сесії УНРади у Станіславі

було прийнято Ухвалу “Про злуку Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою” в “одну, одноцільну, суверенну Народню Республіку”, тобто ратифіковано Фастівську угоду від 1 грудня 1918 р. [8]. Про цей факт державний секретар ЗУНР Д. Вітовський негайно повідомив керівництво УНР: “До Головного Отамана Українського

Республіканського війська С. Петлюри. Київ. Із Станіславова. 3/1. Українська Національна Рада

Західно-Української Народньої Республіки на засіданні дня 3-го січня одноголосно ухвалила й торжественно проголосила прилучення своєї території до Української Народньої Республіки в одну одноцільну Українську Народню Республіку. Хай злука, спаяна спільною пролитою кров'ю обох бувших Республік, довершить мрію і щастя робочого українського народу” [31]. На тому ж таки засіданні УНРади було також обрано делегацію з представників Галичини, Буковини і Закарпаття у кількості 36 чоловік на чолі з Л. Бачинським (Л. Бачинський, Л. Цегельський, Р. Перфецький, С. Вітик, письменник В. Стефаник та інші), яка прибула до Києва 16 січня і взяла участь у спільних засіданнях Директорії і Ради народніх міністрів УНР [27, с. 89].

11 січня 1919 р. газети опублікували офіційне звернення голів усіх гілок влади ЗУНР до Директорії УНР з увідомленням про ратифікацію Західною Україною фастівських домовленостей [32]. 16 січня 1919 р. до столиці України було надіслано офіційне звернення голів усіх гілок влади УНР до Директорії УНР з увідомленням про ратифікацію Західною Україною фастівських домовленостей. У цьому зверненні під назвою “До Світлої Директорії Української Народньої Республіки у Києві”, підписаному в Станіславові представниками усіх гілок влади ЗУНР (за президію Української Національної Ради звернення підписали Л. Бачинський та С. Левицький, а за Раду державних секретарів - її президент С. Голубович та державний секретар і управитель закордонних справ Л. Цегельський). У зверненні верховна влада ЗУНР повідомляла Директорію УНР про наступне:

“Президія Національної Ради і Рада Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республіки мають честь подати отсим до відома Світлої Директорії і Правительства Української Народньої Республіки, що Українська Національна Рада, яко найвищий законодатний орган Західно-Української Народної Республіки, на торжественнім засіданню в Станиславові, дня 3 січня 1919 року, одноголосно рішила, що слідує: “Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з'єднання з нинішним днєм ЗахідноУкраїнської Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку.

Зміряючи до найскоршого переведення цеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір між Західно-Українською Народньою Республікою і Українською Народньою Республікою дня 1 грудня 1918 року у Хвастові та поручає Державному Секретаріятові негайно розпочати переговори з Київським правительством для офіназлізовання договора про злуку.

До часу, коли зберуться Установчі Збори об'єднаної Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народньої Республіки виконує Українська Національна Рада.

До того самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріат, установлений Українською Національною Радою як її виконавчий орган. Підписані Президія Української Національної Ради та Рада Державних Секретарів подають се до відома Верховної Української Народньої Республіки через окрему торжественну депутацію, зложену з представників усіх державних чинників і усіх кругів населення Західно-Української Народньої Республіки, а заразом висилають окрему комісію, що має з правительством Української Народньої Республіки увійти в близчі переговори що до способу зреалізовання вище наведеної ухвали” [32].

22-24 січня 1919 р. за сценарієм І. Огієнка у Києві відбулися всенародні свята з нагоди річниці IV Універсалу УНР і народження Соборної України. З цього приводу Директорія видала Універсал, у якому говорилося: “Від нині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України - Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Надніпрянська Велика Україна...” Представниками від ЗУНР на святі були: Л. Бачинський, Л. Цегельський та С. Вітвицький [1, с. 102-112]. Втім, під тиском невідрадних подій на фронтах свято пройшло відносно сухо, тихо і якоюсь мірою навіть непомітно. Ідея соборності українських земель ставала дійсністю [10, с. 44-58; 43].

22 січня 1919 р. о 12 годині у Києві на Софіївському майдані у святковій обстановці (день був оголошений неробочим) відбулася урочиста церемонія Злуки. У присутності багатьох тисяч людей Л. Цегельський зачитав Ухвалу УНРади від 3 січня, а священик П. Корсунський оголосив Універсал Директорії УНР, підписаний усіма її членами 22 січня:

“Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає народ Український про велику подію в історії землі нашої української.

3-го січня 1919 року в м.Станиславові Українська Національна Рада Західної Української Народньої Республіки, як виразник волі всіх українців бувшої Австро-Угорської імперії і як найвищий їх законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Західної Української Народньої Республіки з Наддніпрянською Народньою Республікою - в одноцільну, суверенну Народню Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народньої Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народньої Республіки від 3-го січня 1919 року.

Од нині во-єдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України - Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Од нині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Од нині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду” [32].

23 січня у столиці розпочав свою роботу Конгрес трудового народу України, який відкрився з оголошення тих самих документів. Конгрес одноголосно ратифікував Універсал Директорії [26, с. 168-169]. 28 січня 1918 р. в Універсалі Трудового Конгресу України до українського народу з цього приводу, зокрема, зазначалося: “Вся вища влада на Україні, на час перерви засідань Трудового Конгресу, має належати Директорії, котра доповнюється представником од Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Угорської України), акт з'єднання з якою затверджено на першім засіданні Конгресу 24 сього січня” [9]. Члени УНРади були обрані до Президії Трудового конгресу (Т. Старух від галицьких партій, С.Вітик від українських соціал- демократів) та увійшли до його комісій (Т. Старух, І. Калинович, П. Шекерик-Доників).

До складу Директорії було введено голову УНРади Євгена Петрушевича, а члени УНРади - А. Крушельницький, О. Назарук, Л. Цегельський, О. Безпалко, В.Темницький призначалися міністрами Української Народної Республіки. Після об'єднання ЗуНр ставала Західною областю УНР (ЗО УНР), а золотий лев на блакитному тлі як герб ЗУНР поступився тризубові. Було вирішено, що Декларацію про злуку мали затвердити Установчі збори, які передбачалося скликати найближчим часом з території всієї України. До того часу ЗО УНР залишалася при власних законодавчих і адміністративно-виконавчих органах влади - УНРаді й Державному секретаріаті. Було погоджено військове командування на фронтах, введено спільну валюту, створене окреме міністерство для справ ЗО УНР, а також обрано спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію. Навесні, 30 березня 1919 р. відбулася нотифікація об'єднання офіційною делегацією Соборної УНР послам усіх держав, що були акредитовані у Відні.

Однак об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу через ряд обставин не було тоді доведено до логічного завершення. Юридичний і правосильний акт злуки по факту доконано не означав реального злиття двох суб'єктів угоди в єдину державну структуру. Не стала Соборна УНР після злуки ані унітарним державним утворенням, ані федеративним. ЗУНР зберегла за собою власні органи законодавчої та виконавчої влади з чітко окресленими обсягом і напрямів їхніх повноважень. Влада Директорії й надалі обмежувалася територією на схід від річки Збруч. Кожне з державних утворень продовжувало розпоряджатися власними військами, дії яких, щоправда певним чином співкоординувалися обома командуваннями та урядами. Крім того, де-юре остаточне рішення про зазначене державне злиття мали прийняти загальноукраїнські Установчі Збори. Отже, ці дві національні українські формації (УНР та ЗУНР) складали, швидше, конфедеративне державне об'єднання, що було обумовлено як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Головна з них - скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія УНР та її уряд, які змушені були під натиском більшовицьких військ залишити майже всю територію України.

Не менш трагічною виявилися і доля ЗУНР. 19 березня 1919 р. польське військо, підсилене завдяки Антанті армією Ю.Галлера, розпочало наступ на Львів, а 24 травня новий наступ поляків з теренів Буковини підтримали війська Румунії. УГА змушена була відступити до Кам'янця-Подільського, куди відкочувалися й війська Директорії. Уряд ЗО УНР в цих важких обставинах надав Президентові Є. Петрушевичу надзвичайні повноваження, проголосивши його диктатором. З свого боку С. Петлюра нікому не бажав поступатися своєю владою. За цих умов поглибилися незгоди між урядами УНР і ЗО УНР: для першого головною небезпекою були дєнікінці та більшовики, для другого - поляки і румуни.

Некомпетентність головного отамана і його прагнення одноосібного керівництва призвели до вибуху кількох антипетлюрівських заколотів в Армії УНР і гнівного обурення західноукраїнських урядовців. 29 квітня 1919 р. відбулася спроба державного перевороту в УНР на чолі з отаманом В. Оскілко, якого підтримав член Директорії О. Андрієвський. Заколотники вимагали призначити Є. Петрушевича тимчасовим президентом України до скликання Установчих Зборів, а військову владу передати командувачу Української Галицької Армії М. Омеляновичу-Павленку. При цьому у вимозі було й скасування головного штабу українського республіканського (директоріального) війська, що означало позбавлення С. Петлюри військової влади. Крім того повстанці вимагали усунення від керівництва військовими справами С. Петлюри та А. Макаренка, а також створення коаліційного уряду у складі представників Галичини та Наддніпрянщини. Заколот, однак, не мав успіху і був придушений [40]. Майже через місяць в УНР знов здійнявся протипетлюрівський заколот П. Болбочана, який також прагнув проголосити диктатуру Є. Петрушевича і командувача УГА генерала О. Грекова [25, c. 205-209].

Під таким тиском і початком більшовицького наступу, С. Петлюра змушений був поступитися і піти на співробітництво з Є. Петрушевичем, а також запросити його представників до складу Ради народніх міністрів УНР. Проте між керівництвом обох братніх республік вже встигла вирости прірва непорозуміння і накопичитися вибухова сила протиріч. Іскрою ж для вибуху послужили відомі події 30-31 серпня 1919 р. у Києві, коли місто було одночасно зайняте дєнікінськими (генерал Брєдов) і петлюрівськими військами. Супротивники одразу розпочали суперечки в столиці, після чого підрозділи УНР залишили місто.

Надалі ж українські війська знову було відкинуто до Кам'янця-Подільського. Намагаючись урятувати ситуацію і дістати підтримку Польщі в обороні від більшовицького наступу, УНР погодилася на її територіальні домагання. 24 травня 1919 р. повноважний емісар Директорії (С. Петлюри) і прем'єр Польщі підписали таємну угоду про надання УНР “допомоги та підтримки”. За нею Україна зрікалася Східної Галичини і визнавала Західну Волинь невід'ємною частиною Польщі, а себе - підлеглою у зовнішньополітичних справах і, до того ж, гарантувала всі права польському населенню тощо. Це означало для західних українців зраду спільних інтересів України. Уряд ЗО УНР розпочав переговори з командуванням генерала А. Дєнікіна і вже 5 листопада підписав угоду про капітуляцію УГА. 16 листопада 1919 р. С. Петлюра здав полякам тогочасну столицю УНР Кам'янець-Подільський. Наступного дня соціал-демократ С. Петлюра підписав перемир'я з Добровольчою Армією.

В ці ж дні уряд ЗО УНР оголосив про відмову надалі дотримуватися Акту про злуку та постанов Трудового Конгресу, а Є. Петрушевич з членами уряду емігрував до Відня [37, с. 20-21]. 2 грудня 1919 р. представники УНР і Варшави підписали проект Декларації, згідно з яким Польщі віддавалися Холмщина, Полісся, Підляшшя, Західна Волинь і Східна Галичина. ЗО УНР подала два протести, але діячі УНР їх не взяли до уваги. Тоді 20 грудня 1919 р. Є. Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було прийнято рішення про одностороннє скасування Акта Злуки.

Українська державна єдність розвалилася. Соборність УНР було зруйновано, власне, українськими ж руками, а за цим відбувалася й втрата національної державності. В цьому є гіркий урок та повчальна сторінка історії для сьогоднішніх і майбутніх українців. Урок цей вчить, що у часи негод і боротьби слід відкинути власні амбіції і політичні, чи будь-які інші, гешевти перед першочерговим і святим обов'язком зберегти національну єдність народу та Українську Соборну Самостійну Державу. І в цьому священному завданні немає дрібних та другорядних питань, немає важливих і менш важливих територій, українських і менш українських регіонів! Кожен клаптик української землі є всією Україною і усі, від малих та відчужених, але наших споконвічних, земель повинні бути об'єднані в лоні Великої Соборної Української Держави: від Марморомщини і Придністров'я до Берестейщини, Рильщини і Стародубщини, від Посяння, Холмщини і Підляшшя до Донщини і Кубані.

Хоча на початку ХХ ст. Соборна Україна припинила своє існування, Акт Злуки залишився тією знаменною подією, що мала велике історичне значення. Він дав змогу заманіфестувати перед усім світом про неподільність українських земель, єдність і солідарність українського народу, став прологом, дороговказом для сучасної соборної суверенної України. 22 січня 1990 р. між Києвом і Львовом було створено живий ланцюг єднання - “Українська хвиля” - з нагоди 71-ої річниці проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР. Відтоді 22 січня відзначається як День Соборності України.

Сьогодні, в епоху глобалізації та формування нового світового порядку ідея Соборності повинна набути нового змісту, вона мусить поглибитися і розширитися у нашому розумінні далеко поза межі вузького панцира державно-територіальної єдності сполученої Великої України до усвідомлення кожним українцем планетарної Соборності Українського Духу, загальної Соборності Української Нації як абсолюту.

Список використаних джерел

1. Андрієвський В. З минулого. - Берлін, 1921. - Т. ІІ.

2. Буковина. - 1918. - 13 жовтня.

3. Буковина. - 1918. - 18 жовтня.

4. Буковина. - 1918. - 2 листопада.

5. Верига В. Визвольна боротьба в Україні. 1914-1923 рр. - Львів : НАНУ, Ін-т українознавства ім. Івана Крип'якевича, 2005. - Т.1.

6. Винниченко В. Відродження нації. - Київ-Відень, 1920. -

Ч. ІІІ.

7. Відродження. - 1918. - 28 (15) грудня.

8. Вістник державних законів і розпорядків ЗО УНР. - 1919. - № 1.

9. Вістник Української Народньої Республіки. - 1917. - 7 лютого. - Ч. 4.

10. Гай-Нижник П. Акт Злуки УНР і ЗУНР: втілення і крах ідеалу Соборної України // Регіональні проблеми української історії: Збірник наукових праць. - Умань, 2008. - Вип.1.

11. Гай-Нижник П. Перша летунська сотня Української Галицької армії // Батьківщина (Київ). - 1998. - № 1778. - вересень.

12. Гай-Нижник П.П., Яремчук В.Д. На шляху до Української державності в Закарпатті (реконструкція визвольних змагань у ХІХ - початку ХХ ст.) // Збірник наукових праць Науково- дослідного інституту українознавства. - К. : Українське агентсво інформації та друку “Рада”, 2008. - Т. ХХІІ.

13. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - К. : Темпора, 2002. - Т. ІІ.

14. Дорошенко Д. Угорська Україна. - Прага: Вид-во “Всесвіт”, 1919.

15. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2001. - Т.1.

16. Західно-Українська народна республіка 1918-1923. Документи і матеріали. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2001. - Т.2.

17. Клочурак С. До волі (Спомини). - Нью-Йорк, 1978.

18. Костицький М.В., Тищик Б.Й. Західноукраїнська Народна Республіка (1918-1923 рр.). - Львів, 1992.

19. Кущинський А. Закарпаття в боротьбі (Спогад). - Буенос- Айрес : Вид-во Ю.Середяка, 1981.

20. Левицький К. Великий зрив. (До історії української державності від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів). - Львів: Червона калина, 1931.

21. Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918: з ілюстраціями на підставі споминів і документів. - Львів: Накладом власним, друк- я оо. Василіян у Жовкві, 1930. - Ч. 3.

22. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. - Львів: Інститут українознавства НАНУ, ОЛІР, 1995.

23. Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - Прага, 1922.

24. Лозинський М. Українська революція: Розвідки і матеріали. Галичина в рр. 1918-1920. - Відень, 1922. - Т.У.

25. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. - Прага, 1942. - Т.1.

26. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. - Прага, 1942. - Т.3.

27. Матейко Р. Галицькі лицарі волі. Українські визвольні змагання на Тернопільщині 1900-1920 років у контексті історії України. - Т.: Принтер-інформ, 2007.

28. Назарук О. Рік на Великій Україні. - Відень, 1921.

29. Нова Рада. - 1918. - 1 листопада (19 жовтня).

30. Нова Рада. - 1918. - 28 (15) листопада.

31. Нова Рада. - 1919. - 5 січня (23 грудня).

32. Нова Рада. - 1919. - 11 (24) січня.

33. Нове життя. - Станіслав. - 1919. - 17 січня.

34. Оршан Я. Закарпаття. - Париж, 1938.

35. Попик С.Д. Українці в Австрії 1914-1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни. - Київ- Чернівці: Золоті литаври, 1999.

36. Солуха П. Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. - Хутір діда Петра (США), 1973.

37. Тимошевський В. Історія української влади. - Відень- Київ, 1920.

38. Українська суспільно-політична думка в 20 ст.: Документи і матеріали. - Сучасність, 1983. - Т.І.

39. Химинець Ю. Мої спостереження із Закарпаття. - Нью- Йорк, 1984.

40. Шлях до катастрофи: Події в Рівнім: Повстання отамана

Оскілка. - Відень-Київ, 1920.

41. Цегельський Л. Від легенд до правди: Спомини про події в Україні, зв'язані з Першим Листопадом 1918 р. - Нью-Йорк- Філадельфія: Вид-во “Булава”, 1960.

42. Ereignisse in der Ukraine 1914-1922, deren Bedeutung und historische Hintergruende. - Philadeiphia: Ferdinant Berger, Printing hous Horn, 1966-1968. - Bd.2.

43. Haj-Nizsnik Р. A ket orszagresz egyesulese: az egyseges Ukrajna eszmejenek megvalosulasa es csodje // Hromada. - 2009. - № 1 (99). - januar-februar; № 2 (100). - marcius-aprilis.

44. Volkpresse. - 1918. - 29 жовтня.

45. Stenographische Protokolle uber die Sitzungen des Hauses der Abgeordneten des osterreichischen Reichsrates im Jahre 1917 und XXII Session. - Wien, 1918. - Bd.1.

References

1. Andrievskyi V. Z mynuloho. - Berlin, 1921. - Т.ІІ.

2. Bukovyna. - 1918. - 13 zhovtnya.

3. Bukovyna. - 1918. - 18 zhovtnya.

4. Bukovyna. - 1918. - 2 lystopada.

5. Veryha V. Vyzvolna borotba v Ukraini. 1914-1923 rr. - Lviv: NANU, іп- ukrainoznavstva im. Ivana Krypyakevycha, 2005. - Т.1.

6. Vynnychenko V. Vidrodzhennya natsii. - Kyiv-Viden, 1920. - ЄЕІІІ.

7. Vidrodzhennya. - 1918. - 28 (15) hrudnya.

8. Vistnyk derzhavnykch zakoniv i rozporyadkiv ZO UNR. -- № 1.

9. Vistnyk Ukrainskoi Narodnoi Respubliky. - 1917. - 7 lyutoho. - Ch.4.

10. Hai-Nyzhnyk P. Akt Zluky UNR i ZUNR: vtilennya i krakh idealu Sobornoi Ukrainy // Regionalni pro,lemy ukrainskoi istorii. Zbirnyk naukovykh prats. - Uman, 2008. - Vyp.1.

11. Hai-Nyzhnyk P. Persha letunska sotnya Ukrainskoi Halytskoi Armii // Batkivschyna (Kyiv). - 1998. - № 1778. - veresen.

12. Hai-Nyzhnyk P.P., Yaremchuk V.D. Na shlyakhu do Ukrainskoi derzhavnosti v Zakarpatti (rekonstrukciya vyzvolnykh zmahan u ХІХ - pochatku ХХ st.) // Zbirnyk naukovykh prats Naukovo-doslidnoho instytutu ukrainoznavstva. - К. : Ukrainske ahenstvo informatsii ta druku “Rada”, 2008. - Т.ХХІІ.

13. Doroshenko D. !storiya Ukrainy 1917-1923 rr. - К. : Теmpora, 2002. - Т.ІІ.

14. Doroshenko D. Uhorska Ukraina. - Praha: Vyd-vo “Vsesvit”, 1919.

15. Zakhidno-Ukrainska Narodna Respublika 1918-1923. Documenty i materialy. - Wano-Frankivsk: Lileya-NV, 2001. - Т.1.

16. Zakhidno-Ukrainska Narodna Respublika 1918-1923. Documenty i materialy. - Wano-Frankivsk: Lileya-NV, 2001. - Т.2.

17. Mochurak S. Do voli (Spomyny). - Nyu-York, 1978.

18. forstytskyi M.V., Tyschyk B.Y. Zakhidnoukrainska Narodna Respublika (1918-1923 rr.). - Lviv, 1992.

19. farschynsky А. Zakarpattya v borotbi (Spohad). - Buenos- Ayres: Vyd-vo Yu.Serednyaka, 1981.

20. Levytskyi К. Velykyi zryv. ^о ^toni ukrainskoi derzhavnosti vid bereznya do lystopada 1918 r. na pidstavi spomyniv ta dokumentiv). - Lviv: Chervona kalyna, 1931.

21. Levytskyi К. !storiya vyzvolnych zmahan halytskych

ukraintsiv z chasu svitovoi viyny 1914-1918: z ilustratsiyamy na pidstavi spomyniv I dokumentiv. - Lviv: Nakladom vlasnym, druk- nya оо. Vasyliyan u Zhovkvi, 1930. - Ch.3.

22. Lytvyn М., Naumenko К. !storiya ZUNR. - Lviv: !nstytut ukrainoznavstva NANU, OLIR, 1995.

23. Lozynskyi М. Halychyna v rr. 1918-1920. - Praha, 1922.

24. Lozynskyi М. Ukrainska revolutsiya: Rozvidky і маterialy. Halychyna v rr. 1918-1920. - Viden, 1922. - T.V.

25. Маzepa І. Ukraina v ohni і buri revolutsii. - Praha, 1942. - Т.1.

26. Маzepа І. Ukraina v ohni і buri revolutsii. - Praha, 1942. - Т.3.

27. Маteyko R. Halytski lytsari voli. Ukrainski vyzvolni zmahannya na Ternopilschyni 1900-1920 rokiv u konteksti ^toni Ukrainy. - Т.: Printer-mform, 2007.

28. Nazaruk О. Rik na Velykiy Ukraini. - Viden, 1921.

29. Nova Rada. - 1918. - 1 lystopada (19 zhovtnya).

30. Nova Rada. - 1918. - 28 (15) lystopada.

31. Nova Rada. - 1919. - 5 sichnya (23 hrudnya).

32. Nova Rada. - 1919. - 11 (24) sichnya.

33. Nove zhyttya. - Stanislav. - 1919. - 17 sichnya.

34. Orshan Ya. Zakarpattya. - Paryzh, 1938.

35. Popyk S.D. Ukraintsi v Avstralii 1914-1918. Avstriyska polityka v ukrainskomu pytanni periodu Velykoi viyny. - Kyiv- Chernivtsi: Zoloti lytavry, 1999.

36. Solukha P. Dohovir z Moskvoyu proty Hetmana Skoropadskoho. - Khutir dida Petra (SSHA), 1973.

37. Tymoshevskyi V. Istoriya ukrainskoi vlady. - Viden-Kyiv,

1920.

38. Ukrainska suspilno-politychna dumka v 20 st.: Documenty і materialy. - Suchasnist, 1983. - T.I.

39. Khymynets Yu. Moi sposterezhennya iz Zakarpattya. - Nyu- York, 1984.

40. Slyakh do katastrophy: Podii v Rivnim: Povstannya otamana Oskilka. - Viden-Kyiv, 192o.

41. Tsehelskyi L. Vid lehend do pravdy: Spomyny pro podii v Ukraini, zvyazani z Pershym Lystopadom 1918 r. - Nyu-York- Philadelphiya: Vyd-vo “Bulava”, 1960.

42. Ereignisse in der Ukraine 1914-1922, deren Bedeutung und historische Hintergruende. - Philadeiphia : Ferdinant Berger, Printing hous Horn, 1966-1968. - Bd. 2.

43. Haj-Nizsnik Р. A ket orszagresz egyesulese: az egyseges Ukrajna eszmejenek megvalosulasa es csodje // Hromada. - 2009. - № 1 (99). - januar-februar; № 2 (100). - marcius-aprilis.

44. Volkpresse. - 1918. - 29 zhovtnya.

45. Stenographische Protokolle uber die Sitzungen des Hauses der Abgeordneten des osterreichischen Reichsrates im Jahre 1917 und 1918. XXII Session. - Wien, 1918. - Bd. 1.

Размещено на Allbest.ru