Історичний факультет Львівського університету у 1951-1956 роках

До найстарших викладачів, які прибули до Львівського університету зі східних областей України, належала доцент кафедри історії СРСР Анна Іванівна Глядківська. Донька священика, але “революціонерка”-більшовичка ще революції 1905 р., вона завжди була російськомовною, якоюсь однозначною, яка крім більшовицької правди іншої не допускала. Відносини А. І. Глядківської зі студентами були чисто формальними, а лекції з історії СРСР періоду капіталізму та іспити, які вона проводила, іноді супроводжувалися сваркою: мовляв, чого кашляєте?

Серед викладачів історичного факультету було декілька євреїв, до того ж усі вони мали належні атестаційні ступені чи звання, окремі відзначалися особливими лекторськими здібностями. Найкраще вміли тримати постійну увагу студентів до своїх лекцій доцент кафедри історії Нового часу і країн Сходу (історії Нового часу) Роман Михайлович Бродський (1907 р. н., Миколаїв) та доцент кафедри південних і західних слов'ян Олександр Самійлович Бейліс (1918 р. н., Одеса). Перший частіше читав лекції російською, другий - українською, хоча обидва не раз змінювали мову викладання. Р. М. Бродський пересипав свою мову різними лише йому властивими фразами, на зразок “'Харбинские, шанхайские и прочие китайские кнайпы и харчевни кишмя кишели русскими белогвардейцами” або ж “Белогвардейские защитники царя и Отечества превращались в постыдных наймитов империалистических агентов ”. Тож складалося враження, що вся та історична дійсність, про яку читав лекції доцент, була в усьому негативною, сповненою численних протиріч, небезпечною для всього народу і для кожної людини зокрема, на грані з кримінальною, адже інакшою об'єктивно і не могла бути “остання фаза експлуататорського ладу - імперіалізм”. Натомість О. С. Бейліс, читаючи лекції з історії визвольного руху у Болгарії, кожного разу ніби шукав у перепетіях протиріч між народом поневоленої країни і владними структурами османської Туреччини, між “імперіалістичними підступами” Німеччини, Австрії, Франції з одного боку та Росії з другого можливий раціональний позитивний шлях болгар до національного визволення. О. С. Бейліс був моїм науковим керівником з написання дипломної роботи на тему “Робітничий рух в Болгарії в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.”. Завдяки його консультаціям, які не раз він давав мені у себе на квартирі (в будинку на сучасній вулиці Дорошенка, 55), я уже тоді осягнув, що таке історичні джерела, і що лише завдяки їхньому аналізу історик може формулювати власну думку про минуле.

У 1956 р. я був у числі перших студентів мого курсу, хто захищав дипломні роботи. Захистився на відмінно. Асистент кафедри історії СРСР Петро Петрович Челак, який виступав офіційним рецензентом дипломної, тоді ж дуже гарно відгукнувся на неї у газеті “За радянську науку”. Додам, що О. С. Бейліс, після захисту у 1971 р. докторської дисертації (присвяченої історіографії болгарського національного відродження), одержав звання професора, пропрацювавши у Львівському університеті до кінця 1970-х років (згодом він переїхав до Москви, потім - до Лондона, де й помер 16 березня 2000 р.). У 1983 р. вийшла друком моя книжка “Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма”, що відображала основний зміст моєї докторської дисертації. Адреси Олександра Самійловича я не знав, і своєї книжки йому так і не надіслав. В якомусь часі доцент Ігор Олександрович Глічов переказав мені, що О. С. Бейліс висловлював йому своє невдоволення тим, що я ніби забув про нього. Це стало для мене ще однією наукою: про того, хто робив тобі добро, забувати негарно. Але виправляти помилку було вже пізно. Лише на совісті назавжди залишилася незасвітлювана тінь каяття.

Ніхто з тих однокурсників, які разом зі мною спеціалізувалися з історії південних і західних слов'ян (Г. Бакун, В. Купленник, С. Одегова, В. Перовська- Кондратьєва, О. Сорока, Р. Сучик та ін.) не чув від О. С. Бейліса якихось настанов про відданість ідеям Комуністичної партії, та й сам він був загітований до неї, коли вже став одним з провідних науковців факультету. Натомість Р. М. Бродський не лише на студентських зборах, але й на навчальних лекціях підкреслено проводив ідею про “безумовну цивілізаційну перевагу соціалізму над капіталізмом і про найпередовіший характер всеперемагаючого вчення марксизму-ленінізму”. Здавалося, що Р. М. Бродський був завжди переконаний, що його позиція чи то з питань теорії, чи то з практики громадського життя є незаперечно правильною. Десь у 1977 р. я і доцент кафедри нової і новітньої історії Микола Євгенович Рожик відвідали на квартирі вже хворого І. І. Бєлякевича. Він був дуже радий нашому візиту, багато розповідав про минуле: одеський період свого життя, а особливо про те, як жилося у Львові після закінчення нацистської окупації та у перші повоєнні роки. Тоді ж І. І. Бєлякевич розповів, як на початку 1945 р. перед ним, як ректором Львівського університету, з'явився підполковник військ спеціального призначення з апарату Прикарпатського військового округу Р. М. Бродський і проінформував, що у 1934-1938 рр. навчався в аспірантурі китайського відділення Ленінградського Східного інституту, має підготовану до захисту дисертацію і хотів би перейти на наукову роботу. Іван Іванович зізнався, як позитивно він сприйняв ту інформацію і як після того вийшов на військове командування, яке хоча й з розумінням зустріло клопотання ректора університету, та усе затягувало з демобілізацією підполковника. Не знаю, як М. Є. Рожик сприймав ту розповідь, але мені здалося, що старий екс-ректор ніби продовжував сумніватися у тому, чи добре він зробив у 1945 р., коли забрав давнього служаку ОГПУ-НКВД з радянського війська до Львівського університету. Звичайно, повторю, Р. М. Бродський став кваліфікованим доцентом, а з часом і професором. Але він не переставав вимагати, зокрема й через партійні збори, від усіх на факультеті (в тому числі й від самого І. І. Бєлякевича) підтримки усіх своїх починань.

Ще одним політично активним викладачем кафедри історії Нового часу і країн Сходу (історії Нового часу) був угорський єврей Мартин Фаркашевич Лебович. Він народився у 1900 р. у м. Сатмар (нині румунське місто Сату-Маре). У 1930-х роках, працюючи в Інституті історії АН Білоруської РСР, захистив кандидатську дисертацію на тему “133 дні Угорської комуни”, а в 1959 р., уже працюючи у Львівському університеті, став доктором наук (тема дисертації - “Угорські революції 1918-1919 рр.”).

Не всі викладачі-євреї володіли особливим лекторським хистом, хоча, як науковці, мали безсумнівний авторитет серед колег і студентів. Серед таких був і доцент кафедри історії стародавнього світу і середніх віків Анатолій Олександрович Лозинський (1920 р. н., м. В'ятка, Росія). Закінчивши історичний факультет (1945) та аспірантуру (1948) Ленінградського університету, він був спрямований на роботу до Львівського університету, в якому працював до 1980 р.: для студентів другого курсу читав лекції з історії Візантії, окрім того вів практичні заняття з історії середніх віків, а як науковець спеціалізувався з проблем релігійних воєн у Франції другої половини XVI ст. (у 1950 р. захистив кандидатську, а в 1978 р. - докторську дисертації). А. О. Лозинський мав досить дефектну вимову, надміру пересипану шиплячими приголосними. Щоб сприймати зміст його лекцій, необхідно було слухати надміру уважно. Принаймні, мені особисто досягти цього вдавалося не завжди, й доводилося покладатися більше на самостійну підготовку. Запам'яталася одна деталь з відгуків студентів про манеру читання лекцій А. О. Лозинським: більшість відгукувалася подібно до мене, але один студент - Ернесто Фурсов, із захопленням хвалив його лекції.

На початку 1950-х років на кафедрі історії стародавнього світу і середніх віків за сумісництвом почав працювати ще один викладач єврейської національності, уродженець м. Андіжан в Узбекистані - Юрій Миронович Гроссман. У 1955 р. він уже став доцентом. У моїй групі Ю. М. Гроссман занять не проводив, але студенти, які слухали його лекції, відгукувалися про нього позитивно. Мої судження про Юрія Мироновича склалися вже після 1973 р., відколи я сам став працювати на факультеті (з 1973 р. на посаді завідувача кафедри історії СРСР, а з 1976 р. - деканом). Упродовж 1971-1989 рр. Ю. М. Гроссман завідував кафедрою історії стародавнього світу і середніх віків. Він завжди був спокійним. При обговоренні питань навчального процесу та громадського життя обмежувався коротко сформульованими практичними раціональними пропозиціями, які ніколи не видавав за високі ідейно-політичні. Докторську дисертацію захистив у 1968 р. Був усього на рік молодший (народився 5 грудня 1919 р.) від О. С. Бейліса, після звільнення якого з університету деякий час (до захисту в 1978 р. докторської дисертації Василем Фадейовичем Інкіним) вважався наймолодшим за віком доктором наук на факультеті. Лекції Ю. М. Гроссман читав у манері звичайної розповіді, але завжди з методологічним підґрунтям бачення історичного процесу. Він не мав однієї ноги і, як інвалід, їздив на “Запорожці” з ручним управлінням. На відміну від спокійної поведінки у відносинах з людьми чи під час проведення занять, на місці водія Юрій Миронович виглядав зовсім інакше: не просто їздив, - “літав” вулицями Львова, а різні ручні приводи керування автомобілем ніби самі собою перемикалися зі швидкості на гальма чи навпаки. Мені декілька разів доводилося користуватися його водійськими послугами і дивуватися цій незвичайній вправності.

Серед викладачів-євреїв, які викладали на факультеті у 1951-1956 роках, дуже доброю репутацією як серед студентів, так і серед інших викладачів користувався старший викладач, а згодом - доцент кафедри історії СРСР Григорій Юлійович Гербільський (1904 р. н., Катеринослав - сучасний Дніпропетровськ). Він завжди розмовляв і читав лекції з історії СРСР від найдавнішого часу до початку ХІХ ст. українською мовою. Був безпартійним. Мав власну методику виховної роботи, в основі якої лежали повага до студентів та інших викладачів, критичне ставлення до усталених радянських історіографічних кліше щодо багатьох подій минулого України і Росії, неординарне відчуття актуальності тем дисертаційних та інших наукових досліджень, дипломних робіт, готовність допомогти молодим науковцям. Це ілюструють хоча б такі приклади.

Буквально через два-три тижні від початку 1951/1952 навчального року, Г. Ю. Гербільський запропонував нашому першому курсу провести екскурсію історичними місцями Львова (за маршрутом від найдавнішої локації міста в районі вулиці Богдана Хмельницького через площу Ринок, Підвальну й до Високого замку), про яку автор спогаду вже писав у статті “З професором Григорієм Гербільським серед істориків Львівського університету. 1951-1956 і 1973-1977 роки. Спогад”, опублікованій у “Наукових записках” Львівського історичного музею (2012, вип. XV, с. 284-309). З тієї екскурсії збереглося фото. Уже з пізнішого часу, а саме від 1973 р., мені запам'яталося послідовне відстоювання Г Ю. Гербільським права на захист кандидатських дисертацій заочними аспірантами Зеновієм Матисякевичем та Іваном Думинцем, які, через певні факти їхніх біографій, сприймалися окремими “ідейними” викладачами факультету, як “ненадійні”. Додам також, що після дослідження у 50-60-х роках історії політичної думки Галичини першої половини ХІХ ст., Г. Ю. Гербільський розширив свої оригінальні творчі підходи до висвітлення історичних процесів. Це особливо переконливо проявилося у його науковому аналізі суспільно-політичних поглядів галицького селянства. При цьому дослідник спирався на народні знання та життєвий досвід, які акумулювали в собі народні оповіді, прислів'я, загадки, афоризми, небилиці. Так збагнути мудрість народу через його мовленєву культуру могла тільки та людина, яка і себе ототожнювала з цим народом.

Узагальнюючи сказане, вважаю за потрібне відзначити, що історичний факультет 1951-1956 рр. за складом студентів і викладачів, за змістом навчального процесу, наукової роботи і громадсько-політичної атмосфери життя, очевидно, не вирізнявся серед інших навчальних підрозділів тодішньої радянської вищої школи. Проте той факт, що більше половини його студентів уже складали вихідці з українських соціальних низів, помітно позначився на формуванні місцевої української інтелігенції, зокрема в селах і містах західних областей України. На факультеті працювали авторитетні, відомі в Україні історики Д. Л. Похилевич, М. Ю. Смішко, І. І. Вейцківський, Г. І. Гербільський, Я. П. Кісь, В. О. Борис та інші, зусиллями яких було розпочато підготовку науковців з числа місцевої молоді, а також продовжено традицію української історичної школи у Львівському університеті.

Незважаючи на засилля т. зв. марксистсько-ленінської ідеології та керівної компартійної практики, що офіційно визначали принципи освіти, формування громадської позиції студентів відбувалося також під впливом загальної політичної традиції української Галичини, бібліотечної історичної літератури, об'єктивного історичного фактологічного матеріалу і висновків, що їх іноді “езопівською мовою” подавали окремі викладачі. У кожному разі, історичний факультет Львівського університету у 1950-х роках спрямовував у систему освіти УРСР не лише належно підготованих істориків, але й у переважній більшості патріотів України.

Размещено на Allbest.ru