Політична еліта: пошук нового підходу до з'ясування її сутності

Ще один дуже важливий штрих до його діяльності. Відомо, що для проведення ефективної політики необхідна наявність здібних управлінців, які б змогли втілити в життя волю гетьмана для зміцнення суверенітету козацької України. Знавець і прихильник ідей Н. Макіавеллі він не міг не знати його наступного застереження: «Про мудрість володаря перш за все роблять висновок по тому, яких людей наближає він до себе; якщо це люди вірні і здібн і, можна не сумніватися в його мудрості, оскільки він зумів розрізнити їх здібності і зберегти їх вірність. Якщо вони не є такими, то і про володаря роблять відповідний висновок, так, як перший промах він вже зробив, надавши перевагу поганим помічникам»⁶⁷. Про «ефективність» дій свого «підбору помічників» гетьман переконався у важкі для себе часи розриву з Петром І 1708-1709 рр. Як виявилося, переважна частина старшин була уже вражена у більшій чи меншій ступені духом «малоросійства - базовими прикметами якого виступала готовність «...будь-якої миті пожертвувати в ім'я особистої (здебільшого матеріальної) вигоди національними державними інтересами»⁶⁸. А відтак вона вже не становила собою української політичної еліти, а виступала типовою владною меншістю, психологічно готовою до акту національного самовідречення. Саме тому легко спокусилася на пустопорожні запевнення Петра І «...зберігати всі права і вільності «малоросійському народу»«й долучилася до антиукраїнської діяльності царя, перетворюючись у «... слухняне знаряддя московської політики»⁶⁹.

Інший приклад М. Грушевський - геніальний український вчений - історик, голова Української Центральної Ради 1917 р. Його дії не супроводжувалися загарбанням чужих територій й масовими розправами над опозиційними силами, не помічено таємних вбивств політичних суперників, а також не виявлено аморальних рис (описаних Каутільєю, Н. Макіавеллі, Р. Гріном й іншими авторами). Перед нами постать інтелігента: зрозуміло не святої, але в цілому чесної, порядної, відкритої людини тобто наявні ознаки для прихильників ціннісного (в його традиційному розумінні) підходу для віднесення його до «еліти». Крім того, особа дуже освічена й розумна. Проте ні М. Грушевський, ні його соратники (у своїй масі такі ж самі українські інтелігенти-патріоти), на наше переконання, не становили собою політичної еліти, хоча й володіли владними повноваженнями. Сам по собі «розум», «чесність», «совість», «порядність» і т. д. ще не гарантують успішного втілення у життя тих чи інших політичних планів. Потрібні насамперед осмислення стратегічних цілей (викликів), які постають перед суспільством, а також хист, воля і віднайдення механізмів їх реалізації, а саме цих складових і не було у діяльності М. Грушевського та його соратників. Аналізуючи її, можемо запитати: яку користь принесло українському народу керівництво видатного вченого на посаді голови Центральної Ради? Чому визначному діячу національно-визвольного руху та його соратникам не вдалося домогтися незалежності для України, розбудувати ефективно діючий державний механізм, створити боєздатну армію, провести соціально-економічні перетворення? Навіть у близькій для нього гуманітарній сфері не було започатковано формування мережі українських університетів, Академії наук, Національної бібліотеки, українського театру, державного архіву та багатьох інших важливих інституцій? Чому гуманітарний геній М. С. Грушевського продемонстрував таку безпорадність навіть в царині культурного життя? Очевидно тому, що не був державним діячем, а його оточення не представляло собою політичної еліти.

Наведемо кілька прикладів іншого ґатунку. Зокрема, спливає у пам'яті згадка про прихід до влади князів Володимира Святославовича й Ярослава Володимировича. Як відомо, один і другий не зупинилися навіть перед вбивством своїх братів. Біографія, що одного, що іншого насичена вчинками (особливо у молоді роки), які до морально-етичних матерій мають дуже віддалене відношення. Але ... обидва названі князі є представниками політичної еліти Київської держави. Звертають увагу на себе історичні портрети галицьких й галицько-волинських державотворців, окреслених І. Крип'якевичем. «Він (Володимирко - В. С.) відзначився безоглядністю у політиці - не вагався навіть ломити присягу, коли цього вимагав інтерес держави. Він обороняв свою країну на три фронти проти Києва, Угорщини та Польщі і завжди вмів перемогти своїх суперників...»⁷⁰. Саме йому, на думку вченого, судилося зміцнити князівство. Крім того, у 1145 р. придушив виступ галицьких міщан «і учасників покарав гострими карами»⁷¹. Описуючи політику Романа Мстиславовича, він підкреслює факт його рішучих дій у боротьбі з боярською опозицією: «Роман не відкидав ніяких засобів, щоб тільки знищити галицьких вельмож». І. Крип'якевич цитує ті рядки літопису, в яких можна розгледіти політичне кредо засновника Галицько-Волинської держави: «Звичайна приказка його була: не можна безпечно їсти меду, не винищивши рою, не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш...»⁷². Чимало вчинків цих князів, безперечно, підлягає моральному осуду, але водночас здійснені ними перетворення у політичній сфері не можна перекреслити і в кінцевому підсумку їхні заслуги історією оцінюються вельми високо.

Проте зробимо кілька застережень. По-перше, не вважаємо досягнення владних вершин важливим покажчиком інтелектуальних, вольових, професійних та інших реалізованих якостей осіб, котрі перебували при владі. По-друге, не підтримуємо спроб окремих дослідників використовувати поняття «політична еліта» стосовно тих представників владних структур, котрі, намагаючись будь-якою ціною утриматися на вершині влади, проявляли блискучі таланти у політичній боротьбі, усували фізичними чи політичними засобами реальних й уявних опонентів, не зупинялися перед масовими репресіями щодо політичних противників (класових, ідейних, національних) в ім'я утримання влади, реалізацій імперських планів чи соціальних утопій перевлаштовування соціально-політичного життя. Відразу ж на пам'ять приходять тоталітарні режими, що уособлювалися з постатями В. Леніна, Й. Сталіна, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена, Пол Пота й ін. осіб. Так, безперечно їхній шлях до влади і перманентна, незрима для широкого загалу суспільства війна за її утримання, може в деяких аспектах характеризуватись політичним мистецтвом, хоча і надто кривавим, як і їхні окремі особисті якості формально можуть виглядати прикметними для еліти. Але, будучи конструкторами тоталітарних систем й злими геніями їх функціонування, що носили антилюдську спрямованість, їхня діяльність не має найменшої підстави оцінюватися позитивно (відповідно шкали якісних покажчиків). Адже визнати за ними якість в управлінні означає підняти на глум священну пам'ять про величезну кількість безвинно замордованих й зазіхати на здоровий глузд. Політичне мистецтво, таланти, здібності, ще раз відзначимо, лежать не в площині здобуття влади й методах її утримання, а в тих ціннісних діях (перетвореннях), що приносять користь громадянинам країни, її суспільству, національним інтересам на міжнародній арені тощо.

У зв'язку з чим не поділяємо висловленого Г. Ашиним й Є. Охотським твердження про існування політичної еліти в СРСР. «Тому міркування про те, що ми в Росії сім з надлишком десятиліть жили без еліти - зазначають вони, - тому, що кращі люди були знищені або знемагали в концтаборах, знаходились в еміграції або у «внутрішній еміграції» - це міркування моральні, аксіологічні, але не соціально-політичні і не кадрознавчі. Якщо мав місце політичний процес, то він обов'язково здійснювався певними інститутами влади, певними людьми. Саме в цьому - функціональному сенсі - політолог і вживає термін «еліта». І цю позицію ми поділяємо»⁷³. Але чи відповідали ці представники владної меншості ознакам політичної еліти? Вважаю, що ні! Адже саме від їхніх «індивідуальних здібностей, особистих ініціатив й інтуїцій» залежала внутрішня і зовнішня політика цієї країни, добробут її населення, успішне розв'язання назрілих проблем. Як відомо, у повоєнний період швидкими темпами у світі почав розвиватися науково-технічний прогрес, який необхідно було максимально використати для модернізації економіки й усіх сфер суспільного життя. Проте владна меншість СРСР виявилася неготовою до якісних змін у структурній перебудові економіки й існуючої політичної системи, що і підірвало її життєдіяльність. Важко не погодитися з міркуванням В. Газіна та С. Копилова, що «НТР... стала основним мірилом спроможності обох систем, показником їхньої життєвості»⁷⁴.

Від себе додамо, що запропоноване авторами «мірило спроможності» є слушним для визначення відмінностей між політичною елітою та владною меншістю. У 80-х рр. ХХ ст. наростало відставання СРСР від США, Японії, Німеччини й інших країн. У використанні здобутків НТР переважали екстенсивні методи господарювання, що «... вимагали колосальних природних ресурсів: електроенергії, металу, які ж до того використовувалися нераціонально...»⁷⁵. Владна меншість засвідчила свою нездатність до проведення найнеобхідніших політичних й економічних перетворень. Тому цілком прогнозованими виявилися катастрофічні наслідки «перетворень по-радянськи»: «Ідеологія комунізму, зіткнувшись зі сферою реальної практики, виявила свою цілковиту неспроможність»⁷⁶. Означення «неспроможність» стає найважливішою домінантою мало не до всього того, що стосується характеристики владної меншості. Неможливо говорити про політичне мистецтво, маючи на увазі такі «досягнення». «Кожна третя буханка хліба, спожита в СРСР, була привезена із за кордону. За 1965-1985 рр. імпорт м'яса, риби. масла, зерна зріс у 10 разів»⁷⁷. І це в країні, яка володіла величезними природними сільськогосподарськими ресурсами і займала в 1960 р. 2-3 місце в рейтингу інтелектуального потенціалу Щоправда на середину 80-х рр. «країна робітників і селян» опустилася на 57 місце.. За таких обставин абсолютно адекватним є порівняння історика І. Рибака Радянського Союзу з «хворою людиною» (так у ХІХ ст. назвали Османську імперію)⁷⁸. Помилки і прорахунки, допущені владною верхівкою, досягли такої критичної маси, що не давали «хворій людині» шансів на видужання. Отже, мати доступ до інструментів влади і вміти їх дієво (якісно) використовувати для розвитку суспільства - це принципово різні сфери функціонування владних структур. Адже, образно кажучи, бути допущеним до футбольних турнірів й входити до еліти футбольних команд істотно різняться насамперед у якісних порівняннях. Еліта - це якість, а бути допущеною до управлінських обов'язків може бути й група осіб, позбавлена здібностей ефективно виконувати свої функції.

Сформульоване В. Парето поняття «еліта», ще довго розпалюватиме наукові пристрасті серед вчених-соціологів, політологів, істориків, філософів, культурологів, бо багатогранність цього поняття залишає величезний простір для роздумів. Ми висловили власне бачення цієї проблеми, не претендуючи на істину. Його основна ідея полягає у тому, що там, де якісні показники державного управління владної меншості дорівнюють нулю, або знаходяться близько біля нього (не кажучи вже про від'ємний коефіцієнт), то вести мову про політичну «еліту» не має підстав. Розмови про «благородне походження», наявність високих інтелектуальних та моральних якостей, владний ресурс, матеріальні багатства - ситуації не рятують. Політика часто є брудною справою (це істина відома всім), тому мав рацію М. Вебер, коли зауважував «Хто шукає спасіння своєї та інших душ, той шукає його не на шляхах політики, в якої цілком інші завдання...»⁷⁹. Парадоксальність політичної діяльності полягає у тому, що причетність до «брудної справи» може обертатися добром для громадян країни чи суспільства в цілому, а духовний аристократизм й високоморальність гальмом для соціуму. Можливо призначення політики, як мистецтва можливого, якраз і полягає в тому аби навіть «брудні справи», творені елітою, не перешкоджали утвердженню соціальних, моральних й інших політичних цінностей.

політичний еліта історіографія цілепокладання

Примітки

1. Ашин Г. Курс элитологии / Г. Ашин, Е. Охотский. - М.: ЗАО «Спартакадем- пресс», 1999. - С. 123.

2. Там само. - С. 123-124.

3. Радаев В. Социальная стратификация / В. Радаев, О. Шкаратан. - М.: Наука, 1996. - С. 168.

4. Фесенко В. Вітчизняна політична еліта у контексті «проекту Україна» / В. Фесенко // Незалежний культурологічний часопис «і». - Львів, 2006. - № 45. - С. 117.

5. Там само.

6. Соколов В. Моральный аспект / В. Соколов // Политическая элита: состояние и перспективы становления. Политическая социология. Информационный бюллетень. - М.: «Луч», 1993. - № 7 (14). - С. 42.

7. Гаман-Голутвина О. В. Политические элиты России: Вехи исторической эволюции /О. В. Гаман-Голутвина. - М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2006. - С. 8.

8. Там само. - С. 8-9.

9. Шляхтун П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. - 3-тє вид., стер / П. Шляхтун. - К.: Либідь, 2005. - С. 440-441.

10. Там само. - С. 449.

11. Там само.

12. Там само.

13. Золотарев Р. В. Рец. на: Эндрувайт Г. Элиты и развитие: теория и исследования влияния элит на процессы социально-политического развития / Р. Золотарев // Политическая наука. Элиты в сравнительно-исторической перспективе. Проблемно-тематический сборник. - М., 1998. - № IV. - С. 8-9.

14. Там само.

15. Там само.

16. Там само. - С. 10.

17. Політологія: навчально-методичний комплекс. Друге видання, перероблене та доповнене / За редакцією проф. Ф. М. Кирилюка. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - С. 424.

18. Ашин Г. Охотский Е. Указ. соч. - С. 142.

19. Парето В. Компендіум з загальної соціології / В. Парето // Політологія: навчально-методичний комплекс. - С. 439.

20. Тарле Е. Наполеон / Е. Тарле. - Минск: Беларусь, 1992. - С. 148-149.

21. Там само. - С. 165.

22. Там само. - С. 153-154.

23. Гаман-Голутвина О. В. Указ. соч. - С. 177.

24. Там само. - С. 177.

25. Шляхтун П. Назв. пр. - С. 169.

26. Там само. - С. 169.

27. Гаман-Голутвина О. В. Указ. соч. - С. 201-202.

28. Ашин Г. Охотский Е. Указ. соч. - С. 147.

29. Цитую за: Гаман-Голутвина О. В. Указ. соч. - С. 192.

30. Волкогонов Д. Ленин. Политический портрет. В 2-х книгах / Д. Волкогонов. - Кн. 1. - М.: ООО «Фирма «Издательство АСТ»: АО «Издательство «Новости», 1999. - С. 302.

31. Там само. - С. 302.

32. Там само. - С. 302.

33. Сартори Дж. Меньшинство и элиты / Дж. Сартори // Политические исследования: Полис. - М.: РАИ, 1993. - № 2. - С. 82.

34. Шляхтун П. Вказ. пр. - С. 449.

35. Там само. - С. 169.

36. Цит. за: Сартори Дж. Указ. соч. - С. 82.

37. Рудич Ф. Правляча еліта: її місце і роль в утвердженні української держави / Ф. Рудич // Політичний менеджмент. - 2008. - № 2(29). - С. 4-5.

38. Там само. - С. 5.

39. Фесенко В. Назв. пр. - С. 117.

40. Шульга М. Правляча еліта. Що думають про неї в Україні? / М. Шульга // Віче. - 1997. - № 8. - С. 47.

41. Там само. - С. 47.

42. Там само.

43. Фесенко В. Назв. пр. - С. 117.

44. Ашин Г. Охотский Е. Указ. соч. - С. 126-127.

45. Шляхтун П. Вказ. пр. - С. 432.

46. Павленко Ю. «Творча меншість» та «пасіопарії» як рушії етнонаціональної консолідації / Ю. Павленко // Еліти і цивілізаційні процеси. Формування нації. - К.: ТОВ УВПК «ЕксОб», 2006. - Том 1. - С. 101.

47. Ашин Г. Охотский Е. Указ. соч. - С. 127.

48. Там само. - С. 129.

49. Там само.

50. Там само.

51. Макиавелли Н. Государь / Н. Макиавелли. - М.: ООО «Издательство АСТ», 2002. - С. 81.

52. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. - 2-е вид., доп. і пе- рероб. - К.: Генеза, 2004. - С. 249-250, 412.

53. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. Олександр Погорілий. - К.: Основи,1998. - С. 182.

54. Цит. за: Грин Р. 48 законов власти. - М.: Рипол классик, 2003. - С. 207.

55. Там само. - С. 214.

56. Там само.

57. Макиавелли Н. Указ. соч. - С. 664.

58. Смолій В. Іван Мазепа / Володарі гетьманської булави: історичні портрети. - К.: «Варта», 1994. - С. 386.

59. Там само. - С. 387.

60. Таирова-Яковлева Т. Мазепа / Т. Таирова-Яковлева. - М.: Молодая гвардия, 2007. - С. 6.

61. Там само. - С. 124.

62. Там само. - С. 129.

63. Там само. - С. 141.

64. Смолій В. Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації / В. Смолій, В. Степанков. - К.: «Альтернативи», 1997. - С. 214.

65. Там само. - С. 214-215.

66. Там само. - С. 204.

67. Макиавелли Н. Указ. соч. - С. 107.

68. Смолій В., Степанков В. Назв. пр. - С. 213.

69. Там само.

70. Крип'якевич І. Історія України. - Львів: Світ, 1990. - С. 72.

71. Там само.

72. Там само. - С. 74.

73. Ашин Г. Охотский Е. Указ. соч. - С. 129.

74. Газін В. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002): Навч. Посібник / В. Газін, С. Копилов. - К.: Либідь, 2004. - С. 12.

75. Рибак І. Історія радянського суспільства (випробування, криза та загибель 1941-1991 рр.) / І. Рибак. - Кам'янець-Подільський: «Абетка», 1998. - С. 100.

76. Газін В., Копилов С. Назв. пр. - С. 45.

77. Рибак І. Назв. пр. - С. 101.

78. Там само. - С. 113.

79. Вебер М. Вказ. пр. - С. 187.

Размещено на Allbest.ru