Господарська діяльність споживчої кооперації україни в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Шоста група джерел включає в себе опубліковані збірники та матеріали союзних і республіканських статистичних органів. Джерельну базу дисертації значно розширили відомчі огляди споживчої кооперації СРСР та УСРР.

Неопубліковані джерела. До цієї групи належать архівні документи та матеріали, які зберігаються у двох вітчизняних центральних державних архівах (Центральному державному архіві Вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Російському державному архіві економіки (РДАЕ), а також семи державних архівах України - Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Одеської, Полтавської, Харківської та Чернігівської областей.

Першу групу архівних джерел складають документи ЦДАГО України. Документи ЦК КП(б)У) та його відділів - Політбюро ЦК КП(б), Секретаріату ЦК КП(б)У та Оргінструкторського відділу (Ф.1) становлять особливий інтерес, оскільки містять неопубліковані матеріали, включаючи протоколи партійних нарад, звіти губернських (окружних) комітетів партії, листування державних і громадських структур із кооперативної проблематики. Окремі дані про продовольче забезпечення споживчою кооперацією промислових новобудов України в роки першої п'ятирічни виявлені у фонді ЦК ЛКСМУ (Ф.7).

Друга група архівних джерел охоплює матеріали та документи ЦДАВО України. Науково-інформаційну цінність мають документи ВУЦВК (Ф.1) і РНК УСРР (Ф.2), які допомагають простежити процес розробки нормативних актів, спрямованих на розвиток діяльності споживчої кооперації. Заслуговують на увагу документи Головного кооперативного комітету, який діяв при уряді УСРР (Ф.271).

Матеріали фонду Вищої ради народного господарства (ВРНГ) УСРР (Ф.34) засвідчують, що ця інстанція намагалася виступати в ролі координатора господарського життя, зокрема споживчої кооперації. На фінансову залежність кооперації від державних кредитуючих закладів вказують матеріали фонду Української контори Державного банку СРСР (Ф.35). Матеріали фонду Держплану УСРР (Ф.337) переконують у тому, що з перших кроків непу торговельна галузь споживчої кооперації використовувалася більшовиками для вирішення гострих соціально-економічних проблем. Матеріали фонду Наркомату продовольства (Ф.340) та фонду Наркомату державного контролю (Ф.539) містять інформацію про залучення кооператорів до вирішення продовольчих труднощів.

Політика більшовиків, що реалізувалася через Наркомат внутрішньої торгівлі (НКВТ) УСРР щодо торговельної, частково заготівельної та експортної діяльності споживчої кооперації, відображена у матеріалах цього фонду (Ф.423). Виявлені у фонді Наркомату закордонних справ УСРР (Ф.4) та фонді «Сільського господаря» (Ф.290) документи засвідчують прагнення влади всіляко включати споживчу кооперацію в експортно-заготівельну діяльність республіки.

Певний інтерес становлять документи фонду Ради професійних спілок України (Ф.2605), де виявлені матеріали щодо спільної діяльності споживчої кооперації та профспілок для забезпечення робітників дефіцитними товарами і гарячим харчуванням. Документи фондів Центральної ради захисту дітей при РНК УСРР (Ф.20), Всеукраїнського центрального комітету незаможних селян при ВУЦВК (Ф.257) та ліквідаційної комісії Всеукраїнської центральної комісії з боротьби з наслідками голоду при ВУЦВК (Ф.258) переконують у тому, що керівництво УСРР усіляко намагалося залучати кооперацію до підтримки голодуючого населення.

Найбільшою насиченістю вирізняється фонд Вукопспілки (Ф.296), який засвідчує різнопланову господарську діяльність споживчої кооперації у роки непу. Специфіку забезпечення робітничого класу організаціями споживчої кооперації допомогли глибше з'ясувати документи фонду Всеукраїнської спілки робітничих споживчих кооперативів - Уцеробкоопу (Ф.218).

До дисертації також включені матеріали Російського державного архіву економіки (РДАЕ). Ідеться про документи Центральної спілки споживчих товариств СРСР - Центроспілки СРСР (Ф.484), зокрема ті, що стосуються товарообмінних операцій між споживчою кооперацією РСФРР та УСРР на початку 1920-х років.

Третю групу архівних джерел становлять собою документи вищевказаних державних архівів семи областей України. Саме там нами був знайдений важливий фактаж про практичну діяльність споживчої кооперації на місцях.

Загалом авторкою опрацьовано 21 фонд центральних та 37 фондів обласних державних архівів, що дало можливість шляхом ретроспекції господарської діяльності споживчої кооперації України відтворити її особливості в роки непу.

Винятково багатим джерелом за широтою висвітлення господарської діяльності споживчої кооперації в роки непу виявилися відомчі кооперативні видання (загалом понад 40 найменувань): часописи «Союз потребителей» (орган Центроспілки СРСР) і «Кооперативне будівництво» (орган Вукопспілки, в окремі роки виходив російською мовою під назвами «Бюллетень Вукопспилки», «Кооперативный бюллетень»), «Наша кооперація», «Українська кооперація». Вражають географією охоплення журнали та газети місцевих споживчих спілок і окремих споживчих кооперативів.

До мемуарних праць нами віднесені спогади колишнього голови правління Центроспілки РСФРР (1929-1920 рр.) А.М. Лежави та одного з провідних фахівців цієї установи С.П. Дніпровського, які безпосередньо були причетні до розвитку споживчої кооперації в роки непу та в подальші роки. У цих мемуарах певною мірою окреслена історична епоха 1920-х років та вказано на тлумачення тодішньою владою призначення споживчої кооперації в соціально-економічному житті країни.

У підрозділі 1.3. «Методологія і методи дослідження» акцентовано на тому, що після краху СРСР і марксистсько-ленінської ідеології українська історична наука перейшла від однобічного (моністичного) підходу при аналізі історичного поступу людства до плюралізму думок щодою вибору методології дослідження. Відтак в історичній науці запанувала поліметодологія.

Авторка у процесі дослідження використовувала цивілізаційний підхід до висвітлення історії, суть якого полягає в тому, що кожна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому та розкладу, після чого гине, поступаючись іншій. Ми приєднуємося до тих учених, які вважають, що радянська цивілізація була цілком самодостатньою формою організації суспільства, що якісно відрізняло її від інших цивілізацій. Цивілізаційний підхід дозволяє представити споживчу кооперацію як громадську-господарську структуру, яка навіть в умовах адміністративного тиску з боку радянської влади змогла виявити свою конкурентоспроможність.

При розв'язанні ряду дослідницьких завдань нами використовувалися й інші методологічні підходи. Спираючись на антропологічний підхід, ми намагалися показати ідеологічний вплив тодішньої влади на свідомість різних верств населення шляхом підтримки процесу їх кооперування. Завдяки цьому підходу встановлено, що більшовики використовували кооперацію як засіб формування усуспільненого побуту та контролю за споживанням громадян. Модернізаційний підхід став у нагоді при з'ясуванні значення споживчої кооперації для індустріального розвитку країни та сприяння науково-технічним інноваціям в ряді галузей виробництва. Структурно-системний підхід допоміг висвіленню господарської діяльності споживчої кооперації загалом та особливостей господарювання її різних ланок, включаючи Вукопспілку, районні (окружні) спілки та первинні товариства. Синергетичний підхід дозволив показати споживчу кооперацію як потужну систему, якій навіть попри обмеження демократичних засад з боку держави були притаманні процеси самоорганізації та співпраці її членів. Водночас у процесі дослідження застосовувались такі підходи як макроісторичний, мікроісторичний, регіональний та історія повсякденності.

В основу роботи покладені фундаментальні принципи наукового пізнання: історизму, об'єктивності, критичного аналізу, діалектики, системності, всебічності, альтернативності та ін.

Зокрема, застосування принципу історизму сприяло тому, що місце споживчої кооперації встановлено в контексті найбільш важливих соціально-економічних подій за доби непу. Завдяки принципу об'єктивності висвітлення результатів діяльності Вукопспілки та її місцевих організацій проводилося на засадах реалізму і спиралося на виявлені архівні документи і статистичні дані. Критичний аналіз став у нагоді при з'ясуванні та уточненні суті термінів «ленінський кооперативний план», «кооперативна торгівля», «кооперативна промисловість». Принцип системності дозволив з'ясувати значення споживчої кооперації для відродження економіки України через призму її основних галузей, як-от торгівля, заготівлі, промислове виробництво, хлібопечення, громадське харчування й експортні операції.

У дослідженні використовувся ряд загальнонаукових методів. Звернення до історичного методу дало змогу простежити господарську діяльність споживчої кооперації на певних етапах непу. Аналітико-синтетичний метод став у нагоді при вивченні й обробці джерел і літератури, обґрунтуванні теоретичних висновків. Метод порівняння дав можливість встановити тотожність і відмінність споживчої кооперації та інших видів кооперації. Історіографічний метод знадобився при висвітленні стану наукової розробки проблеми.

Серед спеціально-історичних методів заслуговують уваги такі. Проблемно-хронологічний метод допоміг простежити еволюцію споживчої кооперації від моменту її відродження як самостійної структури на початку непу до трансформації у виконавця державних планових директив. У процесі з'ясування взаємовпливу результатів господарювання споживчої кооперації у період непу і тодішньої загальноекономічної ситуації використовувався історико-системний метод. Метод історичного моделювання дозволив виявити внутрішній потенціал споживчої кооперації, здатний успішно конкурувати з підприємствами інших форм власності. Метод актуалізації був використаний під час вироблення практичних рекомендацій на підставі «уроків історії».

У процесі дослідження використовувалися міждисциплінарні методи. Наприклад, системно-структурний метод забезпечив погляд на споживчу кооперацію як на складну систему, вмонтовану в структури радянської влади. Завдяки цьому методу була з'ясована суть організаційної перебудови кооперації з метою зменшення проміжних ланок і тим самим наближення до споживача.

Загалом поєднання напрацювань історіографії, джерельної бази, цивілізаційного підходу в методології, фундаментальних принципів наукового пізнання і ряду методів дозволило логічно висвітлити явища та процеси, що стосуються досліджуваної проблеми, прийти до узагальнюючих висновків і положень щодо внеску вітчизняної споживчої кооперації у вирішення загальнодержавних соціально-економічних проблем упродовж 1920-х років.

У другому розділі - «Особливості торговельної діяльності споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики» - розкрито сутність політики радянської влади щодо споживчої кооперації в роки непу, проаналізована еволюція взаємовідносин між державою та кооперативними організаціями.

У підрозділі 2.1. «Державна політика відродження торговельної діяльності споживчої кооперації в перші роки непу» наголошується, що від початку непу влада пішла на політико-економічний експеримент, оголосивши в директивному порядку безгрошовий продуктообмін і залучивши до його проведення споживчу кооперацію як протидію приватній торгівлі. Підкреслено, що керівництво Вукопспілки, яке було значною мірою більшовизоване (голова правління ВУКС - посланець Леніна І.А. Саммер, пізніше цю посаду обіймали відомі більшовики В.П. Затонський, М.К. Вєтошкін та О.Б. Генкін), не виступило проти тієї ролі, яка їй нав'язувалася.

Розкрито заходи держави та організацій споживчої копоерації щодо оперативного створення товарообмінного фонду, звернена увага на проблеми, які гальмували товарообмінний процес (обмеженість ходових товарів, відсутність твердих товарообмінних еквівалентів, конкуренція за споживача між ВУКС та Наркомпродом УСРР). З'ясовано, що з метою активізації товарообмінних операцій більшовики розгорнули широкомасштабну пропагандистську робота (декрети, постанови, пропаганда на сторінках друкованих органів, відкриття кооперативних виставок тощо).

Виявлено, що в середині серпня 1921 року, тобто за кілька місяців до офіційного повернення до торгівлі, на І з'їзді уповноважених ВУКС заступник голови РНК УСРР М.В. Фрунзе вперше повідомив кооператорів про позицію уряду щодо можливості комбінованого товарообміну, у тому числі і грошового.

У підрозділі проаналізовані різні причини невдачі товарообміну, у тому числі брак необхідних товарів, розбіжності еквівалентних цін, неврожай та спричинений ним голод, який зазнавали мешканці Півдня України наприкінці літа 1921 року. Основна ж причина невдачі товарообміну, звісно, полягала в ігноруванні економічних законів ринку.

З'ясовано, що наприкінці 1921 року споживчу кооперацію фактично позбавили державної підтримки у поповненні товарного фонду. Ситуація із товарним фондом ускладнювалася тим, що влада вимагала від кооператорів повернення державі раніше виділених їм товарів, які більшовики планували використати під заготівлі. Водночас розмір державних кредитів кооперативним організаціям обмежувався. Визначеним державою кредитором споживчої кооперації залишався лише Наркомат фінансів. Отже, перехід до торгівлі ускладнив діяльність споживчої кооперації, кошти якої на той час були обмежені.

Нами з'ясовано, що, діючи в умовах госпрозрахунку та жорсткої конкурентної боротьби за споживача, кооперація була змушена впродовж 1922 року терміново шукати власні джерела фінансування. З цією метою кооператори розгорнули реформу щодо спрощення організаційної структури споживчої кооперації та спрямування вивільнених коштів у торгівлю. Тоді ж розпочалася систематична підготовка кооперативних кадрів. Оскільки через брак коштів кооператорам було складно боротися з приватним сектором, держава сприяла у наданні їй кредитів та певних податкових пільг.

Встановлено, що криза збуту 1923 року стала справжнім впробуванням для торговельної дільності споживчої кооперації. До ускладення ситуації призвів не лише дисбаланс цін, але і власні прорахунки кооператорів, у тому числі щодо завищених обсягів закупівель товарів. З метою активізації торгівлі в період кризи збуту кооператори вдалися до ряду пропагандиських заходів, як от конкурси на кращий споживчий кооператив, влаштування кооперативних показових пунктів тощо. Однак, щоб оптимізувати торгівлю, кредитів та пропагандистських заходів споживчій кооперації виявилося замало. З особливою гостротою постало питання про надходження нових внесків і паїв, а значить, про перехід на добровільне членство і збільшення чисельності пайовиків. Наприкінці грудня 1923 року цей процес урешті розпочався.

У підрозділі 2.2. «Споживча кооперація України в контексті нової торговельної політики в 1924-1925 рр.» мовиться про те, що 1924 рік став переломним у підходах держави до проблеми організації товаробігу. Це було пов'язано із проголошенням ХІІІ з'їздом РКП(б) у травні 1924 р. нової торговельної політики, суть якої зводилася до витіснення з ринку приватника через застосування економічних та адміністративних засобів тиску при одночасному сприянні споживчій кооперації. Воднораз курс нової торговельної політики передбачав поглиблення регулюючого впливу держави на торговельну діяльність кооперативних організацій. На фактичному матеріалі доведено, що протягом 1924-1925 років споживча кооперація, отримуючи податкові пільги та державні кредити, маючи сприяння в отриманні товарів безпосередньо від виробника, поступово вийшла з кризового стану й активізувала торговельні операції для задоволення своїх членів у товарах та продуктах харчування за нижчими від приватника цінами. Таким чином, нова торговельна політика поклала кінець бездоговірному періоду у співпраці промислових підприємств і споживчої кооперації.

Однак допомога споживчій кооперації з боку тодішньої влади в середині 1920-х років посилила одержавлення кооперації, що виявлялося у прагненні регулюючих органів диктувати оптові та роздрібні ціни, націнки, впливати на процес доставки товарів до споживача. В дослідженні встановлено, що 1924-1925 роках, здійснюючи політику зниження цін, організації споживчої кооперації зуміли істотно потіснити приватний капітал не лише з оптового, а й - що більш важливо -з роздрібного товарообігу. Відтак на кінець 1925 року ціни в магазинах споживчої кооперації у середньому були на 9-11% нижчими, ніж у приватного торговця.

У підрозділі 2.3. «Торговельна галузь вітчизняної споживчої кооперації в останні роки непу» з'ясовано, що в останні роки непу поповнення власних коштів споживчої кооперації України відбувалося як за рахунок доходів від господарської діяльності, так і завдяки пайовим кампаніям та розширенню соцільної бази кооперативів, включаючи військовослужбовців, жінок, молодь, школярів.

Характерною рисою торговельної діяльності споживчої кооперації впродовж другої половини 1920-х років було те, що практика генеральних договорів із державною промисловістю супроводжувалася встановленням попередніх замовлень, що посилювало вплив споживчої кооперації на виробництво. На 1 жовтня 1928 р. 82,9% усієї продукції до ВУКС надходило через систему генеральних договорів, що давало можливість регулюючим органам контролювати і процес виробництва промислових товарів, і їх продаж.

Акцентовано, що кооператорам довелося не лише з власної ініціативи, а й під диктат керівництва країни виконувати завдання щодо зниження цін на промислові товари та продукти харчування. Вказано на той факт, що до контролю за цінами у споживчій кооперації Наркомат внутрішньої торгівлі УСРР почав залучати органи ДПУ. Згідно з виявленими авторкою даними, станом на 1травня 1927 р. по Україні до відповідальності за порушення державних директив щодо зниження цін та націнок притягли 163 організації споживчої кооперації. Загалом як у 1926, так і в 1927 роках ціни у споживчій кооперації були знижені на 10%.

У середині 1928 року з огляду на низьку товарність сільського господарства, неврожай у південних районах України та ігнорування законів ринку більшовики, які були неспроможні протидіяти перебоям у продовольчому забезпеченні, запровадили нормоване постачання населення, передусім робітників. У торговельній мережі встановлювалися дві ціни, нижча - для пайовиків, вища - для некооперованого населення.

В останні роки непу, споживча кооперація стала основним товаропостачальником міського та сільського населення, більшовикам удалося використати її потенціал для витіснення приватної торгівлі з оптового і роздрібного ринку. За даними наркома торгівлі УСРР М.О. Чернова, питома вага споживчої кооперації в роздрібному товарообігові УСРР становила 52,6%, тоді як на державну і приватну торгівлю припадало по 23,7%.

У третьому розділі - «Залучення заготівельної галузі споживчої кооперації до вирішення продовольчих проблем та експорту України» - проаналізовано внесок споживчої кооперації у подолання продовольчої кризи та розширення експортних можливостей республіки впродовж 1920-х років.

У підрозділі 3.1. «Заготівельна діяльність споживчої кооперації в 1921-1922 рр.» акцентовано на тому, що в перші роки непу споживча кооперація здійснювала заготівлі продуктів харчування не лише для своїх членів, але й виконувала державні завдання щодо забезпечення міст. Від початку непу чільною була роль споживчої кооперації у заготівлях хлібопродуктів для потреб Червоної армії, дитячих притулків, інших державних установ. Звернена увага на те, що в процесі хлібозаготівель споживчій кооперації доводилося витримувати конкуренцію з боку не лише приватних посередників, але й державних заготівельних структур, зокрема Наркомпроду УСРР та Центроспілки РСФРР.

На основі архівних документів встановлено, що інтереси відродження державної промисловості вимагали безперебійного забезпечення її сировиною за цінами, нижчими від приватних, відтак у підрозділі з'ясовані заходи радянської влади щодо залучення кооператорів до заготівель сільськогосподарської технічної сировини.

У підрозділі 3.2. «Посилення регулюючого впливу держави на заготівельну галузь споживчої кооперації в середині 1920-х років» констатується, що з огляду на стабілізацію економічного життя накреслилася тенденція до активізації заготівельної діяльності споживчої кооперації, покликаної збільшити та розширити асортимент внутрішнього ринку. Щоб стимулювати споживчу кооперацію до розширення державних хлібозаготівель, тодішній владі довелося піти на певне її фінансування. З метою виконаня державних завдань та збільшення власних хлібозаготівель кооператори використовували матеріальне заохочення селян-виробників і споживчих товариств.

З'ясовано, що в середині 1920-х років накреслилася тенденція до спеціалізації заготівельної роботи кооперативних організацій. Ця спеціалізація була не спланованою, а ситуативною, що складалася під впливом кон'юнктури ринку та потреб міського населення. По ряду заготівель продуктів споживча кооперація посіла друге місце (після державних заготівельників). У планових заготівлях яєць її частка складала майже 31%, м'яса - понад 15%. Загалом упродовж 1923-1925 років темпи заготівельної діяльності споживчої кооперації помітно зросли. Однак ряд об'єктивних (брак коштів і товарів, низький урожай 1924 та 1925 років, недостатня кількість підготовлених фахівців) і суб'єктивних (втручання та контроль з боку держави, планові директиви тощо) чинників гальмували самостійну заготівельну роботу споживчих товариств та їх спілок.

У підрозділі 3.3. «Особливості заготівельної діяльності споживчої кооперації в останні роки непу» зазначено, що з переходом до індустріалізації відбулося помітне зростання заготівельної діяльності споживчої кооперації. Підставою для посилення державного регулювання заготівельних операцій в останні роки непу стало загострення конкуренції між державними і кооперативними заготівельниками і приватними посередниками, постійні коливання цін і вичікувальна позиція селян. Характерною рисою хлібозаготівельної діяльності споживчої кооперації у другій половині 1920-х років стало посилення втручання влади не лише на заготівлі, але і збут зернохліба. Щоб убезпечити державні млини та спирзаводи від простою, більшовики зобов'язували споживчу кооперацію здавати їм заготовлену сировину (пшеницю, жито, ячмінь тощо). Встановлено, що зручною формою регулювання заготівельних цін на зернопродукти виявилися конвенційні бюро, які з середини 1920-х років діяли при окружних відділах Наркомату внутрішньої торгівлі УСРР. Шляхом утримання конвенційних цін державі вдалося помітно потіснити приватника на хлібозаготівельному ринку.

Хлібозаготівельна робота в останні роки непу відбувалася на фоні збільшення планових показників (завдання для кооператорів плануючими органами систематично переглядалися в бік збільшення) та штучного загострення класової боротьби на селі. Починаючи з 1928 року, матеріальне заохочення дефіцитними товарами за здане зерно отримували лише ті кооперативи, які своєчасно виконали чи перевиконали встановлені державною плани. На кінець 1928 року хлібозаготівлею займалися близько 8 тис. споживчих товариств. Загалом на споживчу кооперацію тоді припадало 53-54% усіх планових хлібозаготівель в Україні.

У пошуках винуватців зриву державних хлібозаготівельних завдань керівництво України постійно посилювало перевірки кооператорів. У той період керівництво ВУКС не спромоглося протидіяти розгортанню «чистки» кооперативних кадрів. Особливістю хлібозаготівельної кампанії 1928 року стало те, що об'єктом критики за уповільнення її темпів стали не лише кооператори-заготівельники, але й самі пайовики.

Встановлено, що у другій половині 1920-х років споживча кооперація помітно збільшила заготівлі м'ясної, молочної та овочевої продукції. Авторкою обґрунтовано доцільність створення Всеукраїнського кооперативного товариства для збуту й експорту продуктів птахівництва - «Кооптах». На кінець 1928 року робітничо-міська кооперація задовольняла потреби пайовиків продуктами таким чином: салом - на 50-55%, вершковим маслом - на 50%, яйцями - на 48%.

У підрозділі зазначено, що кооператори не без тиску з боку держави запровадили практику контрактації сільгосппродукції із селянами. Архівні документи допомогли виявити, що з 1926-1927 років у взаємовідносинах споживчої кооперації із селянами застосовувалися договори контрактації на технічні культури, а з 1928 року - на зерно і продукти тваринництва. З одного боку, контрактація сприяла інтенсификації сільськогосподарських заготівель, проте з другого - посилювала державне регулювання процесу заготівель і збуту, фактично вела до одержавлення кооперації.

У підрозділі 3.4. «Внесок організацій споживчої кооперації у розширення експорту України» зазначено, що в роки непу споживча кооперація зробила істотний внесок у налагодження експорту з України. Однак розгортанню закордонної діяльності вітчизняної споживчої кооперації заважав не лише ряд об'єктивних факторів, пов'язаних із неврожаєм, але й намагання союзного керівництва встановити монополію держави на експортно-імпортні операції, втручання з боку Наркомату внутрішньої торгівлі. Попри економічні труднощі вже в перші роки непу кооператори змогли організувати заготівлю та експорт смушок, пера, пуху, конопель, тютюну, щетини, лікарських рослин тощо. Споживча кооперація тоді змогла посісти помітне місце в експорті України.

Зазначено, що з 1923 року споживча кооперація відновила вивіз за кордон зерна, що на той час був основною статтею експорту України. Упродовж 1923-1925 років експорт зерна виявився рентабельною справою з огляду на низькі ціни на зерно всередині республіки. Разом з тим згідно з директивами Укрдержплану кооператори поступово збільшили експортні заготівлі м'ясної продукції, вершкового масла, як правило, всупереч потребам членів споживчих товариств. ВУКС тоді вивозила сільгосппродукцію на 22 зарубіжні ринки.

У період розгортання індустріалізації для того, щоб активізувати заготівлі на експорт, ВУКС систематично шукала додаткові шляхи стимулювання виробників сільгосппродукції та членів кооперації. Споживчі товариства отримували премії за перевищення виконання експортних планів та поліпшення якості експортної продукції. Місцеві кооперативи проводили конкурси за пошук зразків експортної сировини даного регіону.

Характерною ознакою експортної діяльності вітчизняних кооператорів упродовж другої половини 1920-х років, коли ціни на зерно на світовому ринку впали, відбулося зростання обсягів вивозу рибних консервів, городини (картоплі, цибулі, часнику, хрону) і фруктів, а також фруктових консервів, повидла, меду, маку. В останні роки непу ВУКС продемонструвала динамічні темпи розвитку експорту сільгосппродукції порівняно з іншим експортно-заготівельними структурами. За період з 1926 по 1928 рік вона збільшила експорт на 92,5%, тоді як Укрдержторг - на 41,3% і М'ясотрест - на 30%.

Загалом у роки непу споживча кооперація, попри регламентування її заготівельної та експортно-збутової діяльності з боку влади, конкуренцію з рядом державних заготівельних структур і приватних посередників, зробила значний внесок у забезпечення внутрішнього ринку, підтримку індустріалізації та посилення позицій України на світовому ринку. Вона перетворилася на потужну збутову організацію для селян. Проте під кінець непу фактично одержавлена споживча кооперація стала слухняним виконавцем більшовицьких хлібозаготівельних планів.

У четвертому розділі - «Промислова діяльність споживчої кооперації УСРР в умовах непу» - з'ясована роль підприємств щодо випуску промислових товарів і продуктів харчування, яких бракувало на ринку.

У підрозділі 4.1. «Налагодження промислової діяльності споживчої кооперації в першій половині 1920-х років» зазначено, що з переходом до непу наповненню внутрішнього ринку промисловими товарами мала сприяти денаціоналізація і передача державою в оренду господарським структурам, у тому числі споживчій кооперації, середніх і малих підприємств.

Упродовж перших років непу в Україні простежувався справжній бум у відродженні і створенні кооперативних промислових підприємств. За підрахунками авторки, наприкінці 1921 р. ВУКС мала 19 власних, а губспілки - понад 1 тис. власних та орендованих підприємств. Кооператори змогли налагодити роботу підприємств різного призначення - від переробки сільгосппродукції до випуску взуття. Проте захоплення споживчої кооперації промисловою діяльністю в 1921-1922 рр. минуло, що пояснюється конкуренцією з боку приватних підприємств, потужних державних трестів, дисбалансом цін на промислові товари та сільгосппродукцію, нестачею коштів, нерентабельністю ряду підприємств, й особливо неврожаєм 1921-1922 років.

З першої половини 1923 року спостерігалося певне пожвавлення діяльності підприємств споживчої кооперації. При цьому відбулося урізноманітнення галузей промислового виробництва (понад 30 галузей). Погіршення фінансової та економічної ситуації і зростання цін на промислові товари в другій половині 1923 році спонукало кооператорів використовувати всі можливості до збереження підприємств з метою забезпечення пайовиків товарами за помірними цінами. Восени, коли криза збуту досягла найбільшого загострення, продукція підприємств споживчої кооперації складала понад 10% від усіх закуплених нею товарів.

З середини 1920-х років більшовики вдалися до обмеження діяльності кооперативної промисловості. Держава свідомо обмежувала активність споживчої кооперації, змушуючи її підприємства працювати переважно в переробній галузі, наприклад, у млинарстві і переробці насіння соняшнику. Саме в цих галузях кооператори передусім мали потіснити приватний сектор.

Протягом 1924-1925 років промислова діяльність споживчої кооперації України, характеризувалася певними особливостями: по-перше, з центру вона перемістилася у споживчі товариства та їх спілки на місцях, по-друге, відмовившись від ряду виробничих галузей, кооператори переважно зосередили увагу на розширенні переробних підприємств. У міру зменшення кількості великих і середніх підприємств ВУКС та райспілок накреслилася тенденція до зростання чисельності малих підприємств робітничих і сільських кооперативів.

У підрозділі 4.2. «Діяльність промисловості споживчої кооперації під час розгортання індустріалізації (1926-1928 рр.)» обґрунтовано тезу про те, що з огляду на індустріалізацію країни на споживчу кооперацію, яка володіла низкою місцевих промислових підприємств, більшовиками покладалася надія щодо випуску тих товарів, яких бракувало на ринку, та розширення асортименту продовольчої продукції. У підрозділі проаналізовано джерела додаткового фінансування кооператорами промислових підприємств, включаючи пайові кампанії, раціоналізацію, скорочення виробничих витрат і посилення режиму економії. Охарактеризовано внесок окремих переробних галузей споживчої кооперації у вирішення продовольчої проблеми та підготовку сільгосппродукції до експорту (млинарство, виробництво вершкового масла, м'ясопереробка, рибне та овочево-фруктове консервне виробництво, олійна галузь). У контексті індустріалізації країни споживча кооперація започаткували практику надання побутових послуг своїм членам (швейні та взуттєві майстерні, пральні тощо). Загалом проведені авторкою підрахунки свідчать, що наприкінці 1928 року споживча кооперація України мала 664 промислових підприємств.

У підрозділі 4.3. «Політика держави щодо хлібопекарської галузі споживчої кооперації в умовах непу» обґрутовано, що найбільшою підтримкою влади користувалася хлібопекарська галузь споживчої кооперації, що було викликано прагненням більшовиків будь за що оволодіти хлібним ринком. У 1923 році з переходом хлібопечення на госпрозрахунок питання безперебійної підтримки робітників дешевим хлібом усе більше набувало політичної ваги. Завдяки власній ініціативі та державній підтримці до 1924 року практично всі робітничі коперативи у містах мали власні пекарні. Хлібна продукція споживчої кооперації загалом по Україні була на 20-50% дешевшею, ніж на ринку. Цьому сприяли тверді закупівельні ціни на борошно, скорочення накладних витрат у процесі хлібовипікання, використання дешевшого опалення пекарень тощо.

У середині 1920-х років розпочалася широкомасштабна механізація кооперативного хлібопечення. 1926 рік у галузі механізації хлібопечення став своєрідним проривом. ВУКС стала членом пайового товариства «Електрохліб», яке опікувалося механізацією хлібопечення. Поліпшення якості хліба при одночасному зниженні ціни на нього стало значним досягненням кооператорів у контексті змагання з приватним хлібопеченням. На кінець 1928 року споживча кооперація України мала 456 хлібопекарських підприємств.

У п'ятому розділі - «Становлення і розвиток громадського харчування споживчої кооперації в період непу» - досліджено внесок кооперативних закладів громадського харчування у вирішення продовольчої проблеми в роки непу.

У підрозділі 5.1. «Роль кооперативного громадського харчування у подоланні голоду та його наслідків (1921-1923 рр.)» визначено причини становлення кооперативного громадського харчування. З огляду на нестачу продуктів на ринку кооперативні їдальні передусім мали сприяти забезпеченню гарячим харчуванням робітників промислових центрів. Водночас встановлено, що з огляду на неврожай та голод 1921-1922 років кооперативні їдальні та пункти харчування стали засобом порятунку не тільки для голодуючого населення Півдня України, але й біженців з Поволжя.

З переходом державних підприємств на госпрозрахунок число безробітних почало різко зростати. Оскільки з липня 1923 року РНК УСРР скасував харчування безробітних за державний кошт, ситуація ускладнилася. Грошової державної допомоги безробітним на продукти харчування не вистачало. Відтак тодішня влада продовжувала залучати споживчу кооперацію до організації дешевого харчування для безробітних і членів їх сімей. Загалом споживча кооперація діяла адекватно ситуації і відповідно до своїх можливостей.

У підрозділі 5.2. «Місце закладів громадського харчування споживчої кооперації в продовольчому забезпеченні населення в 1924-1928 рр.» встановлено, що основне завдання, яке мала вирішувати вітчизняна споживча кооперація щодо громадського харчування від середини 1920-х років, полягало у пропаганді ідеї нового колективного побуту та залученні до їдалень різних верств населення.

Через нестачу необхідних коштів кооператори практикували співпрацю з державними, профспілковими та іншими структурами щодо налагодження громадського харчування. Показано що, з одного боку, фінансова допомога пайового товариства «Укрнархарч» стала поштовхом до пожвавлення громадського харчування організацій споживчої кооперації, але з другого - спричинила паралелізм у роботі обох структур, нездорову конкуренцію. У середині 1920-х років у громадському харчуванні споживчої кооперації розпочалися активні процеси механізації, створення фабрик-кухонь.

Попри інтенсивний розвиток загалом до кінця непу громадське харчування у більшості організацій споживчої кооперації трималося практично за рахунок пайових внесків членів кооперації, коштів профспілок тощо. Наприкінці 1928 року із 316 підприємств громадського харчування 159 перебували у спільному підпорядкуванні «Укрнархарчу» і робітничо-міської кооперації, а 157 належали робкоопам. У 1928-1929 роках на державні та кооперативні заклади харчування в товарообігу підприємств громадського харчування в масштабі СРСР припадало 78,5%, а на приватні 21,5%. Попри те, що громадське харчування було збитковим, у період індустріалізації країни воно перетворилось на самостійну галузь споживчої кооперації, хоча й суттєво поступалося хлібопеченню.

У висновках дисертаційної роботи підбиті головні підсумки дослідження, які виносяться на захист:

- Історіографічний аналіз досліджуваної проблеми дозволяє констатувати, що донині немає комплексного дослідження досвіду господарювання споживчої кооперації в роки непу, яке б допомогло скласти всебічне уявлення про внесок її галузей у вирішення тодішніх соціально-економічних проблем.

- Вивчення історіографічної бази показало, що у вітчизняних і зарубіжних історичних дослідженнях залишається ряд дискусійних питань теоретичного плану, у тому числі стосовно визнання непу більшовицьким експериментом, наявності так званого «ленінського кооперативного плану», перетворення споживчої кооперації на різновид державної торгівлі, дотримання кооперативних принципів в роки непу тощо. Дисертантка солідаризується з тими дослідниками, які заперечують наявність у лідера більшовиків глибоко продуманої програми розвитку кооперації в умовах ринку. Однак наявні в літературі обґрунтування з приводу перетворення споживчої кооперації на різновид державної торгівлі ми вважаємо не цілком переконливими. Проблему дотримання кооперативних принципів, на нашу думку, варто розглядати не лише в контексті політики держави, але й з огляду на дії кооператорів і пайовиків.

- Радянська держава залучала потенціал споживчої кооперації до вирішення соціально-економічних проблем: забезпечення товарами першої необхідності, налагодження харчування працівників промислових новобудов у роки індустріалізації країни, стимулювання селян до вирощування сільгосппродукції, експортної заготівлі з метою отримання валютних надходжень. Здобутки кооперації стали можливими не лише за рахунок державної підтримки, на чому наголошували попередні дослідники, але більшою мірою завдяки внутрішнім чинникам - ініціативі кооператорів і пайовим внескам.

- Навіть в умовах постійного тиску та контролю з боку влади кооператори ініціювали і провели ряд організаційно-господарських реформ, спрямованих на пристосування торговельного апарату до ринкових умов функціонування. Активізації торговельної галузі споживчої кооперації сприяло повернення системи на добровільне членство, у результаті чого вдалося суттєво розширити соціальну базу кооперативів, а відтак збільшити власні кошти системи.

- У конкурентному змаганні з приватним сектором торгівлі споживча кооперація використовувала політику низьких цін для розширення ринку своїх споживачів. В останні роки непу торговельна галузь споживчої кооперації стала домінуючою на внутрішньому ринку, однак цього кооператори більшою мірою досягли завдяки систематичному директивному зниженню цін на товари, яке відбувалося в контексті цінової політики більшовиків.

- З переходом до непу існуюча влада розглядала заготівельну галузь споживчої кооперації як один із найбільш ефективних засобів подолання продовольчої кризи, яка загострилася з огляду на неврожай 1921-1922 років. Істотним був внесок заготівельної галузі споживчої кооперації у забезпечення продуктами харчування не лише промислових центрів УСРР, але й РСФРР. У середині 1920-х років держава, прагнучи бути монополістом у галузі заготівель, посилила втручання в діяльність кооператорів, змушуючи їх дотримуватися встановлених регулюючими органами закупівельних цін. Та навіть перебуваючи під посиленим контролем держави, впродовж другої половини 1920-х років споживча кооперація спромоглася залишатися серйозною заготівельно-збутовою організацією, яка забезпечувала реалізацію вирощеної селянами продукції. В останні роки непу споживча кооперація України стала заручницею економічної і політичної ситуації, оскільки виявилася засобом, за допомогою якого більшовики викачували зерно із села.

- Якщо в перші роки непу, здійснюючи експортні заготівлі, споживча кооперація допомагала селянам збувати вирощену продукцію за кордоном і за виручені кошти закупляти товари та сільськогосподарський реманент, то в другій половині 1920-х років експортна діяльність кооперативних організацій передусім сприяла індустріалізації країни, оскільки за отриману валюту більшовики закупляли за кордоном необхідне промислове устаткування.

- Держава, прагматично підійшовши до можливості використання виробничого потенціалу споживчої кооперації, не заперечувала щодо відновлення діяльності її промислових підприємств, котрі завдяки власному фінансуванню змогли випускати промислові товари, яких тоді бракувало на ринку. Якщо на початку непу радянська влада практично не заважала відродженню кооперативної промисловості, розглядаючи її як протидію посиленню приватних промислових підприємств, то з середини 1920-х років вона цілеспрямовано витісняла споживчу кооперацію зі шкіряного, будівельного, лісопереробного виробництва, вбачаючи в ній конкурента державної промисловості. З огляду на це кооператорам довелося зосередитись на випуску продуктів харчування. На кінець непу споживча кооперація УСРР, згідно з проведеними автором підрахунками, мала 644 промислові підприємства майже 20 галузей виробництва, при цьому на харчову промисловість припадало 89,4% всього виробництва продукції.

- Більшовики прагнули витіснити приватний сектор з хлібного ринку, тому цій меті мало бути підпорядковане кооперативне хлібопечення. У числі перших вітчизняні кооператори змогли оперативно провести механізацію та раціоналізацію хлібопекарської галузі, що дозволило збільшити обсяги випуску хлібної продукції, поліпшити якість і калорійність, знизити ціни. Хлібопечення виявилося найбільш рентабельним серед виробничих галузей споживчої кооперації. В останні роки непу хлібопекарські підприємства споживчої кооперації на 75-80% забезпечували робітничо-міське населення хлібом.

- Створюючи заклади громадського харчування, кооператори допомагали державі у вирішенні проблеми продовольчого забезпечення населення. Здійснюване під тиском державних регулюючих органів постійне зниження цін у кооперативних їдальнях призводило до того, що вони до кінця непу залишалися збитковими. Та попри це впродовж 1920-х років кооператорами була закладена потенційна матеріально-технічна база громадського харчування.

- Загалом господарська діяльність споживчої кооперації УСРР за часів непу домоглася б вагоміших результатів, проте вона була змушена діяти в межах соціально-економічної політики більшовиків. Змушена йти на компроміси із радянською владою і маючи від неї підтримку у вигляді кредитів, податкових пільг, гарантованих постачальників промислових товарів та інших переваг, вітчизняна споживча кооперація, сама того не бажаючи, все більше потрапляла в залежність, що призвело до її одержавлення.

Наукові висновки, зроблені під час дослідження, дали підстави обґрунтувати практичні рекомендації, зокрема: а) важливо, щоб держава гарантувала споживчій кооперації дотримання її прав на власність і вживала заходи проти рейдерських атак; б) через актуалізацію фінансової проблеми постає необхідність у залученні до кооперативів нових пайовиків; в) є сенс у тому, щоб розширити ознайомлення громадськості з кооперативними ідеями через засоби масової інформації та шляхом перевидання праць відомих теоретиків кооперації; г) доцільно створити Всеукраїнський центр дослідження історії кооперативного руху за участю науковців та практичних працівників для вироблення пропозицій існуючій владі, керівництву споживчої кооперації щодо оптимізації кооперативного сектора економіки.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

Монографії

1. Оніпко Т.В. Торговельна діяльність споживчої кооперації України в період непу (історико-економічний аспект) / Т.В. Оніпко. - Полтава : РВВ ПУСКУ, 2010. - 345 с.

Рец. : Гелей С.Д. [Рец.] // Історична пам'ять. Наук. збірник. - Полтава : Полтавський нац. педагогічний ун-т ім. В.Г. Короленка, 2010. - № 1. - С. 147-150.

Рец. : Михайлюк В.П. [Рец.] // Гілея : науковий вісник. Зб. наук. праць. - К. : ВІР УАН, 2010. - Вип. 34. - С. 432-433.

2. Оніпко Т.В. Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921-1928 рр.) / Т.В. Оніпко. - Полтава : РВВ ПУЕТ, 2010. - 381 с.

Рец. : Костилєва С.О. [Рец.] // Сторінки історії : збірник наук. праць. Національний технічний ун-т України «Київський політехнічний інститут». - К. : ІВЦ «Видавництво «Політехніка», 2010. - С. 235-239.

Рец. : Баженов Л.В. [Рец.] // Історичні записки : Збірник наук. праць. Вип. 28. - Луганськ : Східноукраїнський нац. ун-т ім. В. Даля. - 2010. - С.138-139.

Статті у фахових виданнях

1. Оніпко Т.В. Споживча кооперація України в контексті міжнародного кооперативного руху 20-х років ХХ ст. / Т.В. Оніпко // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного ун-ту ім. В. Гнатюка. Серія : історія. - Випуск 3. Національне-державне відродження слов'янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя. - Тернопіль : ТДПУ, 2003. - С. 210-213.

2. Оніпко Т.В. Особливості підготовки кадрів для споживчої кооперації України в нових умовах господарювання (1921-1928 рр.) / Т.В. Оніпко // Наукові праці Миколаївського державного гуманітарного ун-ту ім. Петра Могили. Науково-методичний журнал. - Т. 96. - Вип. 83. Історичні науки. - Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. - С. 192-196.

3. Оніпко Т.В. Доброчинна діяльність споживчої кооперації України в період непу / Т.В. Оніпко // Історичні записки : Зб. наук. праць. - Вип. 20. - Частина 2. - Луганськ : Східноукраїнський нац. ун-т ім. В. Даля, 2008. - С. 122-130.

4. Оніпко Т.В. Заклади громадського харчування споживчої кооперації України та їх роль у здійсненні продовольчої політики в роки непу /
Т.В. Оніпко // Наукові записки : [Зб. наук. статей] / М-во освіти і науки України, Нац. педагогічний ун-т ім. М.П. Драгоманова; укл. Л.Л. Макаренко. - К. : Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2008. - Серія педагогічні та історичні науки. - Вип. LХХІХ (79). - С. 243-255.

5. Оніпко Т.В. Володимир Затонський як кооператор у період виходу з економічної кризи 1922-1923 рр. / Т.В. Оніпко // Зб. наук. праць. Серія «Історія та географія». / Харківський нац. педагогічниій ун-т ім. Г.С. Сковороди. - Харків : Планета-Прінт, 2009.- Вип. 34. - С. 22-26.

6. Оніпко Т.В. Роль хлібопекарської промисловості споживчої кооперації України у вирішенні продовольчих проблем у 20-і рр. ХХ ст. / Т.В. Оніпко // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк, ІПШІ МОНУ і НАНУ «Наука і освіта», 2009. - № 2. - С. 62-69.

7. Оніпко Т.В. Співпраця споживчої кооперації та профспілок України щодо підготовки господарських кадрів у період непу / Т.В. Оніпко // Вісник Академіії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Науково-практичний збірник. - К. : АПСВ, 2009. - №3. - С. 50-55.