Історія України в дослідженнях Валентина Мороза

Четвертий розділ своєї праці В. Мороз назвав “Брежнєвський нео-сталінізм”, що добре передає суть майже двадцятилітнього правління цього “застійного” уродженця Дніпропетровщини, який серед інших капеесесівських генсеків відзначався особливою любов'ю до нагород, титулів і посад, за які тримався до останнього подиху. Звідти ж походив ще один відомий русифікатор В. Щербицький.

В. Мороз розглядає антиукраїнські репресії компартійного режиму 1972 р. та їхні наслідки й зауважує, що: “різдвяні арешти 1972 року були все-таки кінцем епохи”, а 1985 р. “був своєрідним переломним етапом в ситуації, що склалася”. При цьому він мав на увазі не стільки вступ на “кремлівський трон” останнього генсека КПСС і останнього президента СССР М. Горбачова, як насамперед смерть за його правління чотирьох відомих діячів українського руху опору: Олекси Тихого, Валерія Марченка, Юрія Литвина і Василя Стуса. Уточнимо, що лише В. Стус був знищений компартійною радянською системою у вересні 1985 р., а О. Тихий загинув у травні 1984-го, Ю. Литвин - у вересні 1984-го, В. Марченко у жовтні ц.р.

Особливу увагу історик приділяє Василеві Стусу. Він пише, що тоді, коли совєтська система випустила на Захід О. Солженіцина разом з “вагонами його рукописів”, В. Стуса було вбито у пермському концтаборі. У книзі В. Мороза по-дається така версія тих трагічних подій: “Фактично доводиться говорити не про одного Стуса, а про своєрідний дует: Стус-Солженіцин. [...] Саме тоді, як Стус помер у пермському новоствореному таборі, саме тоді Солженіцин виїхав на Захід. [.] Через деякий час він (В. Стус - О. П.) помирає у тій же кегебістській тюрмі, з якої вигнали на Захід Солженіцина”. Зауважимо, що О. Солженіцин виїхав на Захід 1974 р., тобто за десять років перед тим, як у концтаборі ВС-389/36 загинув Василь Стус. В одній “кегебістській тюрмі” вони теж не відбували ув'язнення.

Далі В. Мороз порушує важливе, але до кінця не з'ясоване, питання про ви-сунення В. Стуса на Нобелівську премію. Він пише: “Вмерти йому допомогли. Для чого? А для того, аби не встиг отримати ту ж саму Нобелівську нагороду. Бо ... секрет тут в одній формулі: премудрі “«вічно нейтральні» шведи, що розкидають по світі Нобелівські нагороди, мають, виявляється, одне цікаве правило. Вони не дають Нобелівську нагороду посмертно - дають лише живим. А поезії Василя Стуса були висунуті саме тоді на Нобелівську нагороду. [...] Коли Стус помер у пермському таборі, інформація про це була передана з Москви [.] відразу ж на другий день [.] Москва була зацікавлена, щоби шведські “новелісти-нейтралісти” не встигли (не дай Боже) присудити Стусові Нобелівську нагороду. І тому поінформували [.] (всі світові засоби інформації) про смерть Василя Стуса фактично “через п'ять хвилин” після самого факту смерті. [...] Стуса просто вбили, доки він не встиг стати Нобелівським лауреатом”. Тож логічніше писати не про “дует Стус - Солженіцин”, шляхи яких ніколи не перетинались, а про дві найяскравіші особистості того часу - Василя Стуса та Івана Дзюбу. Нині маємо достатньо матеріалів для глибокого розуміння не лише їхніх взаємин, а й сутності і моделей поведінки обох. Але про це - згодом, а зараз детальніше про висунення кандидатури Василя Стуса на Нобелівську нагороду.

Упорядник найновішого і найповнішого видання спогадів про В. Стуса, Василь Овсієнко зауважує: “У пресі, особливо до ювілейних дат, публікується багато статей про В. Стуса, зокрема й спогадів. Часом із прикрими помилками, які кочують зі статті в статтю (як-от про Нобелівську премію для Стуса)”.

Так-от. Найдетальніше історію з висуненням В. Стуса на Нобелівську премію з літератури дослідив В. Кіпіані. Проаналізувавши всі доступні йому матеріали, він виокремив деякі питання, які, на його думку, потрібно “демістифікувати”. Дослідник зазначає, що автори численних публікацій “погоджуються з самим фактом висунення, наявністю достатніх підстав для відзначення Василя Стуса найпре- стижнішою світовою премією в галузі літератури і безумовної невипадковості таємничої смерті поета”. У зв'язку з цим він порушує таке питання: “Чи було висунення українського поета на премію Нобеля?”. Описавши на основі джерел процедуру висунення, В. Кіпіані зауважує: “Щоб з'явитися у номінаційних списках Нобеля - 85, кампанія з “розкруткою” постаті і книг Стуса мала стартувати не пізніше початку 1985 року, щоб встигнути підготувати бодай кілька листів від тогочасних літературних і суспільних авторитетів світового рівня”.

Для організацій роботи наприкінці 1984 р. у Торонто створили “Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусу в 1986 р.” Його головою проголосили доктора, професора Ярослава Рудницького, а серед багатьох членів бачимо також Валентина Мороза, який на той час проживав у Торонто. В. Кіпіані наголошує: “Ця інформація тягне на сенсаційну, адже до сьогодні вважається, що поета-дисидента мали відзначити роком раніше”, тобто у 1985 р., про що, зрештою, пише й В. Мороз у своїй книжці.

Наступна “демістифікація” В. Кіпіані стосується усталеної в літературі тези, що Василя Стуса на Нобелівську премію висунув відомий німецький письменник Генріх Бьолль. Справді, він доклав чимало зусиль для звільнення українського дисидента і двічі виступав із зверненнями до радянського керівництва з вимогою звільнити Василя Стуса. Водночас дослідник підкреслює, що йому не вдалося виявити жодних документів “про “Нобелівську ініціативу” ні Бьолля, ані якихось інших осіб”. З такою ініціативою, як бачимо, виступив “Міжнародний комітет”, до складу якого входив і Валентин Мороз. Очевидно, що його спогади про діяльність комітету суттєво доповнили б інформацією з цього питання.

Тим часом В. Кіпіані у своєму дослідженні ставить три категоричні запитання: 1) що конкретно було зроблено “Міжнародним комітетом” для надання літературної нагороди Нобеля Василеві Стусу в 1986 році? 2) Чи “Міжнародний комітет” підготував переклади творів Василя Стуса на англійську та інші світові мови? 3) Чому про діяльність “Міжнародного комітету” не були поінформовані письменницькі організації, правозахисні спілки й навіть найбільші газети української діаспори? Висновок дослідника, який ґрунтується на всебічному вивченні документів, доволі сумний: “До моменту загибелі на Заході виходили нечисленні переклади поезії Стуса та його публіцистики. [...] Звичайно, цього було фантастично мало - і для зацікавленого українського, але англомовного читача, і, тим більше, для шведських академіків”.

Він зауважує, що у Музеї-архіві “Смолоскипа” зберігаються сотні прижиттєвих і посмертних публікацій про Василя Стуса, що були надруковані у чільних діаспорних і провідних світових газетах. Але, “прикметно, що у всіх цих матеріалах не знайти жодної згадки про діяльність “Міжнародного комітету” для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році”.

Тож наміри “Міжнародного комітету” щодо Нобелівської нагороди Василеві Стусу так і залишились добрими намірами, не підкріплені належними конкретними заходами, як того вимагала процедура висунення. Але навіть те, що він встиг зробити, безперечно, привернуло увагу радянських спецслужб, які ретельно відслідковували усі процеси, що відбувалися в середовищі української еміграції, і намагалися діяти на випередження. Безкомпромісна позиція і постава В. Стуса, його радикальні заяви і дії щодо сутності радянського режиму та створених ним концтаборів робили його “фігурою № 1” серед українських політв'язнів. Можливість присудження йому престижної Нобелівської нагороди неабияк стурбувала компартійних радянських вождів та їхніх вірних слуг-кадебешників. Тому загибель В. Стуса у карцері концтабору, без сумніву, була не випадковою. Як пише В. Овсі- єнко: “Я певен, що адміністрація табору ВС-389/36 дістала завдання в будь-який спосіб знищити Василя Стуса до присудження Нобелівської премії”.

А тепер повернемося до постатей Василя Стуса й Івана Дзюби - знакових особистостей в українському дисиденстві. Щобільше, їм обом В. Мороз приділяє значну увагу у своїй праці. Дзюбине “каяття” надзвичайно болісно сприйняли як його побратими, так і всі національно свідомі українці. Першим гостро зреагував на “зраду” Валентин Мороз, який у відомому есеї “Серед снігів” різко засудив поведінку І. Дзюби. А далі був відомий “Відкритий лист до Івана Дзюби” Василя Стуса, який, перебуваючи у концтаборі, написав і зумів передати на Захід, де його опублікували у часописі “Сучасність”.

Це надзвичайної емоційної сили лист-звернення до свого побратима, який неможливо читати спокійно чи холоднокровно аналізувати. Тому “надамо слово” самому В. Стусу: “Уже давно я чую потребу з тобою порозумітися. Бо той, кого я знав, - помер, а той, про чиє народження ти голосно заявив два роки тому, мені незбагненний. Першого я шанував, ставився до нього з безоглядною повагою, другого - зневажаю. [...] Дражливі рядки Валентина Мороза були дуже влучною, хоч і гіркою правдою. [.] Перед тобою стояв вибір - або податися з нами на схід, або врятуватися страшною ціною самознищення. Ти обрав останнє. [.] Ти підкорився обставинам. [.] Зупинившись на перехресті, ти пустився навтьоки від самого себе, ми ж рушили далі. [.] Так, Іване, ти загубився в самому собі. Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишається те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосереднє відношення”.

Ці гіркі слова Василя Стуса цитуються дослідниками, а от прикінцеві рядки здебільшого оминають, хоча саме в них міститься суть Стусового “вироку” Дзюбі: “.я й сьогодні не можу одвернути од тебе свого погляду. І через це я тужуся пригадати твоє підзабуте лицарське обличчя - і в очах мені стоять сльози”.

Через півтора десятиліття, пишучи спогади про В. Стуса, Іван Дзюба про ці драматичні й трагічні події скаже: “Коли пишеш про таких людей, як Стус, мусиш насамперед поставити собі запитання: чи маєш моральне право? Це стосується кожного, а мене - якщо йдеться про Стуса - особливо. [.] До 1972 року в мене були близькі дружні стосунки з Василем. Після арешту, його і мого, наші дороги розійшлися. Бо все-таки ми були різними - не лише вдачею, а й поглядами. Я обрав шлях компромісу, він - непримиренності. 1975 року він написав “Відкритого листа до Івана Дзюби”. Як розповідав мені син його, Дмитро Стус, він пізніше жалкував, що написав цього листа і що його опубліковано. Як на мене - дарма жалкував. Сказав те, на що мав право і що повинен був сказати. Я міг би щось заперечити, щось пояснити, але сам собі я говорив більше і тяжче. [.] Він не воював зі мною.

Він говорив до мене. І це дає мені право говорити до нього. І не лише словами, а й ділами. Закінчиться ж наша розмова аж там, де ми знову зустрінемося”.

Ось такими неодновимірними були їхні взаємини за життя Стуса і такими вони залишаються нині, коли більшість шістдесятників спілкуються між собою вже там. З їхнього кола залишилися одиниці, серед яких - Іван Дзюба й Валентин Мороз. Василь Стус, не маючи змоги сказати нам своє вистраждане і правдиве слово через “вікна у позапростір” з тривогою спостерігає за ярмарковим “вертепом” нинішніх псевдоеліт і владоможців. А всемогутній Хронос усе й усіх розставляє на належні їм місця. Маємо бути вдячні Долі, що І. Дзюба й В. Мороз продовжують працювати в міру своїх сил і талантів, а їхня творча продукція є предметом наукового аналізу.

Про ці драматичні події та трагічні долі написано чимало, але серед багатьох свідчень привертають до себе увагу роздуми Р. Корогодського та М. Хейфеця. Валентин Мороз в оцінці цих подій теж зазнав еволюції - його радикальна полемічність в есеї “Серед снігів” змінилася на спробу з відстані історичної ретро- спективи більш зважено проаналізувати як сам дисидентський рух, так і позиції та поведінку його учасників.

Загалом трилогія В. Мороза “Україна у двадцятому столітті” - помітне явище в українській історіографії. Серед десятків монографій і сотень статей, присвячених цьому періоду, його працю не сплутаєш з роботами інших авторів. У нього свій, так би мовити “морозівський” стиль і стилістика, а також понятійно-категоріальний апарат. Він переважно суттєво відрізняється від загальноприйнятого, інколи в кращий (історично достовірніший) бік, а деколи не зовсім. Так, у книзі є розділи про сталінізм, “хрущовську відлигу”, “брежнєвський нео-сталінізм”, “горбачовську перестройку” і “путінський нео-сталінізм”. Кожне із цих визначень характеризується у властивій тільки В. Морозу манері й стилістиці.

Для реалізації своєї концепції історії України він обирає ті здебільшого суспільно-політичні процеси й тенденції, які дають змогу найяскравіше розкрити авторське бачення їхньої суті. Але при такому підході чимало подій та явищ залишилися поза увагою дослідника. Звичайно, право автора обирати для втілення свого задуму ті чи ті історичні сюжети, але тоді постає запитання: наскільки об'єктивною буде така історична картина. Не йдеться про всеохопність і всебічність - це завдання академічних багатотомних видань. Та коли у книзі про 1953-2000 рр. відсутні окремі концептуальні питання, наприклад, про особливості і статистику політики русифікації, це не лише збіднює історичний сюжет, а й подає далеко не повну картину важливої теми про антиукраїнську політику “капеесес” і т. зв. “радянської влади”.

В. Мороз намагається пояснити різну інформаційну наповненість окремих розділів третього тому: “... перші три розділи цієї книги написані тридцять літ тому, в середині 80-х років минулого тисячоліття. А два останні розділи - четвертий і п'ятий [...] й наступні події аж до 2000-го, завершального року, написані вже тепер, через тридцять років. Ясно, що тональність цих двох частин книги звучить по-різному. [...] Буде цікаво познайомитися з тим, як дивився автор праці на ті події, що є тепер доконаним, “залізобетонним” фактом, 30 років тому”.

Звичайно, порівняльний аналіз еволюції поглядів автора на певні події, як це добре видно на прикладі ставлення Валентина Мороза до т зв. “покаянної” заяви І. Дзюби, дає можливість глибше і повніше розкрити історичну концепцію автора. Та написаний вже тепер п'ятий розділ третього тому - це справді лише своєрідний “календар-хроніка” вибраних подій 1989-2000 рр. Ні Революція на граніті, ні Помаранчева революція, ні Революція Гідності, ні нинішня російсько-українська війна до третього тому не увійшли.

Такий підхід можна пояснити концепцією В. Мороза про “Три Українські Спроби”, тобто три спроби українців створити у XX ст. Самостійну Українську Державу. Він наголошує, що перша спроба це “трирічне існування української державності: з 1917 до 1920 року. Друга українська спроба - це проголошення Карпато-Української Держави в Хусті 15 березня 1939 року, з наступним Актом відновлення української державності 30 червня 1941 року у Львові плюс довголітня підпільна боротьба УПА аж до початку 50-х років минулого століття. І нарешті в 1991 році - Третя українська спроба!”.

Очевидно, з такою концепцією історії України XX ст. В. Мороза можна погоди-тись. Попри всі нинішні ліберально-космополітичні “викрутаси” деяких істориків з їхньою “поліетнічністю і мультикультуралізмом”, негацією “етноцентричного” погляду на історію, все ж, “альфою і омегою” історії України XX ст. була боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу. І ця боротьба продовжується сьогодні. Як вдало зауважує Г. Каспаров: нинішня війна Росії з Україною - це завершальний етап боротьби Золотої Орди з Київською Руссю.

Размещено на Allbest.ru