Українська революція і проблема створення національного парламенту

Проведення в життя наміченої програми доручалося Раді Народних Міністрів, якій, за переконанням Директорії, мав допомогти весь трудовий народ України.

Мабуть, не можна було чекати однозначної реакції на декларацію. Праві елементи називали її "більшовицькою". Ліві не вбачали гармонії між революційнокласовими постулатами і конкретними заходами, що намічались. Тому не могли сприймати її як викінчену революційносоціалістичну програму, а швидше як черговий компромісний документ.

Особливо гостро критикував суперечності декларації П. Христюк. Він буквально висміював поміркованість планів перебудови суспільнополітичних відносин в Україні і завершав міркування досить жорсткими висновками:

«Залишаючи в руках буржуазії головне знаряддя її панування капітали, Декларація в той же час проклямує відсунення буржуазії від участи в державнім управлінню. Оригінальний спосіб боротьби з буржуазією, з якого посміється не один соціяліст і не один капіталіст. Сами автори деклярації підмітили його «оригінальність» і постарались пояснити, що він являється «не удосконаленим», часовим і що його буде виправлено тоді, коли на місце Трудового Конгресу диктатури працюючих прийдуть Установчі Збори і буржуазія в додаток до своїх маєткових прав приверне собі і права політичні. Чи не жалюгідна, безнадійна плутанина?» [61].

З позицій значної часової дистанції сьогодні можна висновувати: В. Винниченко намагався компромісно розв'язати завдання, які апріорі розв'язати було неможливо: знайти спосіб замирення з Радянською Росією, демонструючи свою стратегічну «майже соціалістичність», і, водночас, переконати Антанту в тому, що українська влада нібито й на думці не мала нічого спільного з більшовицьким курсом та експериментами.

Не було єдності поглядів і в національнодемократичному таборі, в першу чергу серед українських есерів і українських соціалдемократів. Перші наполягали на послідовному втіленні в життя трудового принципу, тоді як другі рішуче підкреслювали свою відданість ідеям європейського загального права, неурізаної демократії, європейського парламентаризму, «реальної» політики. Щоправда іноді лунали й голоси за запровадження диктатури.

Насправді ж, безкінечні дискусії, суперечки на цьому ґрунті були переважно абстрактними, майже не мали стосунків до конкретної політичної практики, а лише відволікали увагу від нагальних проблем суспільного розвитку [62]. До того ж, більшістю українського проводу до часу начебто не помічалося, яке дедалі міцніше коріння пускали рецидиви отаманщини, ініціатором, натхненником і захисником якої з перших днів антигетьманського повстання виступав наділений практично необмеженою владою Г оловний отаман С. Петлюра. Він, власне, офіційно нічого не протиставляв пропозиціям В. Винниченка, проте, «без зайвого галасу», однак настирно, «гнув свою лінію» [63].

Не віщував нічого доброго оздоровленню влади, налагодженню ефективних механізмів організації й чіткого функціонування її вищих державних структур далекий від досконалості, а то й взагалі сумнівний з погляду юридичних норм («держава в державі») спосіб проведеного в січні 1919 р. об'єднання в одну цілість Української Народної Республіки і ЗахідноУкраїнської Народної Республіки. Більше того, не було недоліку в критичних настроях і випущених стрілах щодо Акту злуки 22 січня 1919 р. навіть у безпосередньо причетних до появи Універсалу осіб [61, 6466].

Доки вдалося зібрати Трудовий конгрес України (2328 січня 1919 р.), різко змінилася воєннополітична ситуація в Україні. Влада Директорії над територіями республіки стрімко звужувалася, перетворюючи проблему евакуації вищих державних структур з Києва лише на питання часу. За таких умов повного, якісного представництва досягти було неможливо. А саме зібрання доводилося проводити поспіхом, що не могло негативно не позначитись на фаховому, ретельному обговоренні й ухваленні рішень. Ділова дискусія була майже всуціль підмінена хаотичними, багатослівними деклараціями, заявами, демаршами численних фракцій, якими кожна з них намагалася (часом ультимативно) схилити загальне зібрання на свій бік. Зрештою, після гарячих, пристрасних суперечок в останній день роботи форуму ледь вдалося прийняти спільній проект рішень, запропонованих УСДРП (правицею) і УПСР (центральної течії правої), й оформлення їх в «Універсал Трудового Конгресу України» і закон «Про форму української влади».

В документах висловлювалася подяка і повна довіра Директорії за її діяльність [5].

Зважаючи на загрозливе внутрішнє і зовнішнє становище УНР, конгрес вирішив тимчасово припинити свою роботу. Водночас було ухвалено виділити зі складу делегатів комісії з законопідготовчими й контрольними функціями, що мали розробити законопроекти для наступної сесії Трудового конгресу, а також допомогти урядові в оздоровленні адміністративного апарату. Мали бути створені комісії: з оборони держави, земельна, бюджетна, закордонних справ, харчових справ і культурноосвітня.

Щодо ключового питання про організацію влади в УНР конгрес ухвалив: «З огляду на небезпечний військовий час доручити власть і оборону краю Директорії УНР, яка, доповнена представником од Наддністрянської України, до слідуючої сесії Трудового Конгресу має бути верховною властю і видавати закони, необхідні для оборони Республики, причім ці закони передаються на затвердження найближчій сесії Трудового Конгресу.

Виконавча влада УНР належить Раді Міністрів, котра складається Директорією і в часі перерви Конгресу відповідає перед Директорією» [5].

Президії форуму, за погодженням з Директорією, доручалося найближчим часом скликати чергову сесію Трудового Конгресу України. Програмні пункти резолюції були дуже короткими, але виразними й чіткими: «Конгрес Трудового Народу України стоїть проти організації робітничої диктатури і висловлюється за демократичний лад на Україні. В цілях закріплення демократичного ладу правительство УНР разом із комісіями має підготовити закон для виборів Всенароднього парляменту Великої Соборної Української Республики» [5].

Отже, вимушена й надалі виконувати різноманітні, різнопланові функції, в тому числі й законодавчі, легітимізована Трудовим Конгресом Директорія не змогла сповна реалізувати задуми щодо створення парламенту, хоча потреба в ньому була не лише з погляду налагодження дієвих механізмів загальнодержавного розвитку, а й, особливо, з необхідності логічно, законодавчо довершити соборницький процес, як це було домовлено з керівництвом ЗУНР.

На жаль, національного парламенту (Українських Установчих зборів, Сейму тощо) скликати Директорії так і не судилось.

Через скрутне становище УНР, передусім воєнне, яке перманентно погіршувалося, до реалізації демократичних державотворчих планів Директорії просто не дійшло, а деякі процеси взагалі набрали деструктивного, зворотного характеру.

Мова, передусім, про домінування режиму отаманщини, який закріпився після відставки В. Винниченка 9 лютого 1919 р. і виходу на першу роль у державному проводі УНР С. Петлюри [6769]. Головний отаман, офіційно обраний головою Директорії 9 травня 1919 р. [5], не лише зосереджував у своїх руках усе більше влади, а й поетапно звужував коло «директорів». 13 травня 1919 р. офіційно вийшов зі складу вищого державного органу П. Андрієвський, звинувачений у причетності до антиурядового заколоту 29 квітня під орудою В. Оскілка. З набуттям 9 червня 1919 р. статусу «диктатора» ЗУНР і невідворотної напруги, що виникла, припинив своє членство в Директорії Є. Петрушевич [70] (він був введений до її складу згідно Універсалу соборності, фактично заступивши 12 лютого 1919 р. В. Винниченка після його демісії, 15 листопада 1919 р.), А. Макаренко і Ф. Швець домоглися дозволу на закордонне відрядження [70], з якого не забажали повертатися навіть після спеціальної постанови Ради Народних Міністрів з вимогою їх відкликання на Батьківщину [70].

Так Директорія, власне, припинила своє існування як колективний орган, а повновладдя зосередилося в руках однієї особи С. Петлюри.

15 листопада 1919 р. з'явилася наступна постанова Директорії: «З огляду на виїзд за кордон по державних справах членів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця, Директорія ухвалила:

1) На час відсутності з території Української Народньої Республіки членів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця верховне керування справами Республіки покладається на голову Директорії пана Г оловного Отамана Симона Васильовича Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Народніх Міністрів.

2) На випадок його смерти все верховне керування Державними справами Республіки та її озброєними силами покладається на залишившихся в живих членів Директорії, або одного з них з тим, аби вони провадили зовнішню та внутрішню політику Республіки на грунті її самостійности до часу скликання представництва від українського народу» [65].

За оцінкою М. Шаповала, постанова стала тим документом, «яким Петлюра під час паніки оформив своє самодержавство... Директорія перестала існувати і формально розпочалася «петлюрівщина», яка фактично почалася раніш» [65].

Однак, у публічному ідеологічному, пропагандистському житті проблема удосконалення державного управління, в тому числі ідея парламентарної республіки, не знімалися. Навпаки, в документах політичних партій, передусім УСДРП і УПСР, в моменти почергових змін керівництва урядом, періодично звучали атрибутивні заклики і, відповідно, обіцянки скликання національного парламенту.

Так, зокрема, було під час призначення уряду Б. Мартоса, І. Мазепи [5]. Судячи з усього, конкретних уявлень, яких змісту і форми мав набути парламент не було, про що можна судити навіть з різнобою вживаної термінології «парламент з правами установчих зборів», «парламентський лад», «щиро народний парламент» тощо [5].

Проте, можна припустити, що в реалізацію оголошуваного, рекламованого суспільство (принаймні його значна частина) вірило дедалі менше. Серйозних похідних кроків майже не здійснювалось, рідкісними були публікації на парламентську тему.

Втім, робилися і певні організаційнотехнічні заходи, які демонстрували (або покликані були демонструвати, імітувати) зрушення в означеній сфері.

Так, постановою уряду від 2 червня 1920 р. при Міністерстві внутрішніх справ було створено спеціальну комісію на чолі з міністром для розробки тимчасового закону про форму державного устрою та порядок законодавства в УНР [5]. В результаті достатньо оперативних зусиль (лише семи засідань комісії і трьох засідань підкомісії, яка займалася підготовкою винятково проекту документа стосовно організації парламенту) законопроект було передано на розгляд Раді Народних Міністрів.

Однак певна частина правників, державних і громадських діячів діяльність комісії і підготовлені документи сприйняли з осторогою, а то й з недовірою, спричинивши достатньо гостру полеміку щодо легітимності як комісії, так і її напрацювань. Серед аргументів на перше місце висувалася апеляція до Закону від 28 січня 1919 р. «Про форму української влади», згідно якого підготовлені проекти мали схвалюватися Директорією і обов'язково затверджуватися Конгресом Трудового Народу. І хоча було зрозуміло, що зібрати відповідний кворум делегатів дуже непросто, багато хто вважав, що головна причина тут в іншому елементарному саботажі С. Петлюри, якому робити це було невигідно й небажано [26].

В такій атмосфері 12 листопада Радою Народних Міністрів (а не Директорією) були ухвалені два закони «Про тимчасове верховне управління» та «Про державну Народну Раду» [71].

В преамбулі першого документа визначалося: «До часу, коли матиме чинність в Українській Народній Республіці ухвалена народним представництвом повна Конституція, що визначить державний устрій у всіх частинах державної діяльності та спиратиметься на послідовне і всебічне зужитковання засад народного суверенітету, себто, що вся верховна влада безпосередньо належить народові і виявляється через парламент, скликаний на підставі загального, рівного, таємного, безпосереднього і пропорційного виборчого права, без ріжниці пола, національності і віри, видається цей закон, що визначає тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» [5].

Лише згадавши про парламент, у законі не йдеться (хоча б як у попередніх документах подібного роду) про перспективи його скликання, чи про відповідні доручення.

У законі говорилося, що «верховна влада Української Народної Республіки тимчасово організується шляхом ...розмежування та координування вищих державних функцій поміж Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів.

Склад, порядок скликання та обсяг прав Державної Народної Ради визначає окремий закон» [5].

Насправді ж, практично уся повнота влади концентрувалася в руках Директорії тобто, на той час зосереджувалася в руках С. Петлюри. Іншим державним інституціям Державній Народній Раді і Раді Народних Міністрів відводилися функції, підлеглі, підконтрольні Директорії [5].

Так, у Законі про Державну Народну раду УНР йшлося, зокрема, про те, що «до скликання парламенту Української Народної Республіки законодавча влада в Українській Республіці належить Державній Народній Раді.

... Державна Народна Рада є тимчасовий орган народного представництва.. Члени Державної Народної Ради заховують свої уповноваження до скликання парламенту, але не довше одного року. Якщо через рік по скликанню Державної Народної Ради не буде можливим скликати парламент, то для продовження законодавчої роботи призначаються нові вибори членів Державної Народної Ради на таких же умовах, що до терміну їх уповноважень» [5].

З наведеного можна зробити висновок, що існували певні надії на скликання парламенту впродовж року. Однак, знову про конкретні організаційнополітичні заходи в даному напрямку не говорилося нічого. Що ж до компетенції Державної народної Ради, то вона мала ініціювати й розробляти законопроекти [5], однак право їх затвердження залишалося за Директорією «в особі голови Директорії» [5], тобто одноосібно за С. Петлюрою.

Природно, що названі документи були сприйняті фахівцями достатньо критично.

Відомий юрист, грунтовний знавець конституційного права С. Шелухин вважав нові закони результатом настирної узурпаційної політики С. Петлюри, спробою легітимізувати власне єдиновладдя й позбавити прав інших членів Директорії [72].

Інший авторитетний правник А. Яковлів кваліфікував обидва документи як закріплення фактичної форми правління, що склалася не без порушення конституційних норм [26].

Паралельно в другій половині 1920 р. працювали комісії по підготовці Конституції УНР (їх очолювали О. Копцюх (Галичанський), О. Єйхельман і С. Баран).

У всіх проектах майбутня УНР передбачалася парламентською республікою, хоча назви, структура, функції і навіть найменування вищого законодавчого органу держави пропонувалися різні (Українська Республіканська Рада, двохпалатний Федеральнодержавний парламент, Державна Рада, Державний Сойм тощо). Однак жоден з цих документів (за оцінками фахівців вони були добротно підготовлені, спирались на кращі закордонні зразки і теоретично їм не поступалися) не дочекався свого ухвалення, не зміг прислужитися народу, нації. Втім, така ж доля спіткала і підготовлений того ж року С. Дністрянським проект Конституції ЗахідноУкраїнської Народної Республіки [73].

Висновки

Отже, підбиваючи підсумок, можна стверджувати: незважаючи на цілу низку планів, ініціатив, підготовчих зусиль і документів, практику виконання деяких функцій, притаманних парламенту, такої інституції в революційну добу в Україні створити не вдалося. Відтак є сенс солідаризуватися з авторитетними, об'єктивними, обґрунтованими висновками організаторів і керівників революційного поступу, державних демократичних утворень 19171920 рр. М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри, М. Шаповала, П. Христюка, Д. Дорошенка, І. Мазепи, а також тих науковців, які вважають, що, поряд з безсумнівними історичними завоюваннями, такого важливого здобутку, як національний парламент Українська національнодемократична революція не мала [31, 34, 58, 74].

Література

1. Голос України [Текст] // Газета. 2017. № 50.

2. «Відлуння золотого гомону». Голос України [ТЄКСТ] // Газета. 2017. № 49.

3. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. Т. 1 [ТЄКСТ]. К., 1996. 591 с.

4. Український національновизвольний рух. Березень листопад 1917 року: Документи і матеріали [Текст]. К., 2003. 1024 с.

5. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 листопад

1920. Т. 1., Т. 2 [Текст]. К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. 688 с., 744 с.

6. Українська Держава (квітеньгрудень 1918 року). Документи і матеріали. Т. 1., Т. 2 [Текст]. К., 2015. 790 с., 412 с.

7. Українська революція і державність (19171920 рр.) [Текст]. К., 1998. 248 с.

8. Солдатенко, В. Ф. Українська революція. Історичний нарис [Текст] / В. Ф. Солдатенко. К., 1999. 976 с.

9. Політична історія України. ХХ століття. Т. 2. Революції в Україні: політикодержавні моделі та реалії (19171920) [Текст]. К., 2002. 488 с.

10. Україна: політична історія. ХХ початок ХХІ ст. [Текст]. К., 2007. С. 225432.

11. Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку [Текст]. К., 2007. С. 107299.

12. Соціальнополітичні трансформації в Україні: від задумів до реалій [Текст]. К., 2009. С. 116296.

13. Солдатенко, В. Ф. Революційні альтернативи 1917 року й Україна [Текст] / В. Ф. Солдатенко, О. М. Любовець. К., 2010. 320 с.

14. Солдатенко, В. Ф. Проект «Україна» 19171920 рр. Постаті [Текст] / В. Ф. Солдатенко. Харків, 2011. 511 с.

15. Нариси історії Української революції 19171921 років. Кн. 1, Кн. 2 [Текст]. К., 20112012. 390 с., 464 с.

16. Українська революція 19171921 років: погляд із сьогодення [Текст]. К., 2013. 656 с.

17. Українська революція і державність (19171920 рр.) [Текст]. К., 2001. 816 с.

18. Капелюшний, В. П. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національновизвольних змагань (19171921 рр.) [Текст]. К., 2003. 495 с.

19. Копиленко, О. Л. Держава і право України 19171920 [Текст]: навч. пос. / О. Л. Копиленко, М. Л. Копиленко. К., 1997. 208 с.

20. Мироненко, О. М. Витоки українського революційного конституціоналізму 19171920 рр.: теоретикометодологічний аспект [Текст] / О. М. Мироненко. К., 2002. 260 с.

21. Головченко, В. Українська Народна Республіка в контексті глобальної «першої хвилі демократизації» [Текст] / В. Г оловченко // Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ століття. К., 2007. С. 98109.

22. Копиленко, О. Проблема правотворення Української революції [Текст] / О. Копиленко // Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ століття. Міжнародна науковотеоретична конференція 2021 листопада 2007 р. Наукові дослідження. К., 2008. С. 2448.

23. Шемшученко, Ю. Уроки конституційного будівництва в Українській Народній Республіці [ТЄКСТ] / Ю. Шемшученко // Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ століття. Міжнародна науковотеоретична конференція 2021 листопада 2007 р. Наукові дослідження. К., 2008. С. 4956.

24. Пиріг, Р. Я. Гетьманат Павла Скоропадського: сутність і форма державності [ТЄКСТ] / Р. Я. Пиріг // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, погляди, контроверсії: Всеукраїнська наукова конференція 1920 травня 2008 р. К., 2008. С. 612.

25. Терещенко, Ю. І. Гетьманат Павла Скоропадського як прояв консервативної революції [Текст] / Ю. І. Терещенко // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, погляди, контроверсії: Всеукраїнська наукова конференція 1920 травня 2008 р. К., 2008. С. 1340.

26. Іванова, А. Ю. Законодавчий процес і законодавча техніка в період Центральної Ради, Гетьманату П. П. Скоропадського та Директорії [Текст] / А. Ю. Іванова. К., 2011. 224 с.

27. Томенко, М. Парламентаризм в Україні: історичне явище і наукова проблема [Текст] / М. Томенко // Український парламентаризм: проблеми історії та сучасної політичної практики (до 145річчя від дня народження Михайла Грушевського). К., 2012. С. 1821.

28. Солдатенко, В. Михайло Грушевський і Центральна Рада: парламентські ілюзії і реалії [Текст] / В. Солдатенко // Український парламентаризм: проблеми історії та сучасної політичної практики (до 145річчя від дня народження Михайла Грушевського). К., 2012. С. 2236.

29. Шемшученко, Ю. С. Конституційні ідеї М. С. Грушевського і сучасність [Текст] / Ю. С. Шемшученко // Український парламентаризм: проблеми історії та сучасної політичної практики (до 145річчя від дня народження Михайла Грушевського). К., 2012. С. 5458.

30. Копиленко, О. Проблеми правотворення в першому Українському парламенті [Текст] / О. Копиленко // Український парламентаризм: проблеми історії та сучасної політичної практики (до 145річчя від дня народження Михайла Грушевського). К., 2012. С. 5973.

31. Пиріг, Р. Я. Проблема виборів до сейму у внутрішній політиці Гетьманату П. Скоропадського (квітеньгрудень 1918 р.) [Текст] / Р. Я. Пиріг // Український історичний журнал. 2012. № 3. С. 2835.

32. Шведа, Ю. Парламент [Текст] / Ю. Шведа // Політична енциклопедія. К., 2011. С. 535539.

33. Романюк, А. Парламентаризм [Текст] / А. Романюк // Політична енциклопедія. К., 2011. С. 539.

34. Шаповал, В. М. Парламент. Парламентаризм. Т. 4 [Текст] / В. М. Шаповал // Юридична енциклопедія. К., 2002. С. 434436.

35. Грушевський, М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть [Текст] / М. С. Грушевський // Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М. Грушевського. К., 1992. С. 70.

36. Нова Рада (Київ) [Текст]. 1917. 25 березня.

37. Робітнича газета (Київ) [Текст]. 1917. 6 квітня.

38. Христюк, П. Замітки і матеріали до історії Української революції. Т. І [Текст] / П. Христюк. Прага,

1921. С. 36.

39. Українські політичні партії кінця ХІХ початку ХХ століття: Програмові і довідкові матеріали [Текст]. К., 1993. С. 121.

40. Любовець, О. М. Українські партії революційної доби [Текст] / О. М. Любовець. К., 2012. С. 234, 257, 322.

41. Хміль, І. В. На шляху відродження української державності (Український національний конгресз'їзд 68 квітня 1917 р.) [Текст] / І. В. Хміль. К., 1989. С. 3244.

42. Грушевський, М. Спомини [Текст] / М. Грушевський // Київ. 1988. № 9. С. 122123.

43. Шаповал, В. М. Парламентаризм. Т. 4 [Текст] / В. М. Шаповал. К.: Видавництво «Україн ська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2002. С. 435.

44. Христюк, П. Замітки і матеріали до історії Української революції. Т. ІІ [Текст] / П. Христюк. Прага, 1921. С. 86.

45. Солдатенко, В. Ф. Україна в революційну добу: Історичні есехроніки. Т. І. Рік 1917 [Текст] / В. Ф. Солдатенко. К.: Світогляд, 2010. С. 280289.

46. Бевз, Т. А. Партія національних інтересів і соціальних перспектив (Політична історія УПСР) [Текст] / Т. А. Бевз. К., 2008. С. 283285.

47. Вісті з Української Центральної Ради [Текст]. 1917. № 2223.

48. Нова Рада [Текст]. 1917. 12 жовтня.

49. Нова Рада [Текст]. 1917. 8 листопада.

50. Конфедераліст (Київ) [Текст]. 1917. 5 листопада.

51. Конфедераліст (Київ) [Текст]. 1917. 12 листопада.

52. Маєвський, Й. Загальноросійські Установчі Збори [Текст] / Й. Маєвський. К., 1917. С. 7.

53. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. Т. 2 [Текст]. К., 1997. 424 с.

54. Грушевський, М. На порозі Нової України: Гадки і мрії [Текст] / М. Грушевський. К., 1991. С. 8688.

55. Грушевський, М. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали [Текст] / М. Грушевський. НьюЙорк; Львів; Київ; Торонто; Мюнхен, 1992. 278 с.

56. Робітнича газета (Київ) [Текст]. 1918. 14 квітня.

57. Конституційні акти України 19171920: Невідомі Конституції України [ТЄКСТ]. К., 1992. С. 82.

58. Чехович, В. А. Директорія УНР. Т. 2 [ТЄКСТ] / В. А. Чехович // Юридична енциклопедія. К., 1999. С. 191.

59. Солдатенко, В. Ф. Україна в революційну добу. Історичні есехроніки. Т. ІІ [Текст] / В. Ф. Солдатенко. К., 2009. С. 349357.

60. Винниченко, В. Відродження нації (Історія української революції [марець 1917 грудень 1919]). Ч. ІІІ [Текст]. К.Відень, 1920. С. 170176.

61. Христюк, П. Замітки і матеріали до історії української революції. Т. JV [Текст] / П. Христюк. Прага,

1922. С. 19.

62. Солдатенко, В. Ф. Україна в революційну добу. Історичні есехроніки. Т. ІІІ. Рік 1919 [Текст] / В. Ф. Солдатенко. К., 2010. С. 924, 4243.

63. Солдатенко, В. Ф. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби [Текст] / В. Ф. Солдатенко. К., 2007. С. 254297.

64. Лозинський. Галичина в рр. 19181920 [Текст]. Прага, 1922. С. 6771.

65. Шаповал, М. Велика революція й українська визвольна програма [Текст]. Прага, 1928. С. 127129.

66. Мазепа, І. Україна в огні й бурі революції. Т. І [Текст] / І. Мазепа. Прага, 1942. С. 87.

67. Солдатенко, В. Ф. С. Петлюра і отаманщина [Текст] / В. Ф. Солдатенко // Революційна доба в Україні (19171920 рр.): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди. К., 2011. С. 259309.

68. Солдатенко, В. Ф. Режим отаманщини в УНР 1919 р.: витоки, сутність, наслідки [Текст] / В. Ф. Солдатенко // Гілея. Науковий вісник. 2016. Вип. 113. С. 4660.

69. Митрофаненко, Ю. Українська отаманщина 19181919 років [Текст] / Ю. Митрофаненко. 2е вид. випр. і доповн. К., 2016. 238 с.

70. Мазепа, І. Україна в огні й бурі революції 19171921. Т. 2 [Текст] / І. Мазепа. Прага, 1942. С. 636637.

71. Вістник Державних законів для всіх земель УНР [Текст]. 1919. Вип. 2.

72. Шелухин, С. П. Петлюрівці в світлі права [Текст] / С. П. Шелухин. ЛьвівВідень, 1922. С. 1011.

73. Сиволоб, Ю. В. Теоретик української державності (Станіслав Дністрянський) [Текст] / Ю. В. Сиволоб // Українська ідея. Постаті на тлі революції. К., 1993. С. 228231.

74. Мироненко, О. М. Витоки українського революційного конституціоналізму 19171920 рр.: Теоретикометодологічний аспект [Текст] / О. М. Мироненко. К.: Інт держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. 260 с.

Размещено на Allbest.ru