Становище Німеччини у 1945-1949 рр.

Однією з умов для включення західних зон у план Маршалла було проведення чіткого врегулювання валютних відносин. У цей час посилилися суперечки між СРСР та західними союзниками. Спираючись на рішення Ялтинської та Потсдамської конференцій, він намагався зберегти повний контроль над радянською зоною окупації і разом з тим не втратити можливості впливати на ситуацію в Німеччині в цілому. Радянський Союз вимагав запровадження нової валюти окремо для західних зон та радянської зони окупації. Але ці пропозиції не були прийняті західними державами, які підтримували ідею створення єдиної німецької валюти. З 23 лютого по 6 березня 1948 року у Лондоні відбулась перша фаза конференції представників США, Англії, Франції, а також Бельгії, Нідерландів та Люксембургу з приводу німецького питання. Рішення Лондонської конференції показували включення західних зон у план Маршалла. Але ця діяльність не сподобалась Радянському Союзу, і вже 9 березня 1948 року був розроблений план введення обмеження на комунікаціях Берліна до західних зон. 25 березня маршал В. Соколовський видав указ «Про посилення охорони і контролю на демаркаційній лінії радянської зони окупації Німеччини».[11, с.165] Він полягав скоротити до мінімуму переміщення пасажирських потягів і транспорту американських, англійських та французьких військ. З 1 квітня були введені різні обмеження на комунікаціях, які пов'язували Берлін із західними зонами. Такими зусиллями СРСР хотів натиснути на західні держави з метою прийняття його рішення валютної реформи та витіснення їхніх військ з території Західного Берліну, який СРСР вважав власною зоною окупації.

Підготовка до грошової реформи проводились як і радянською, так і західними військовими адміністраціями. 18 травня 1948 року Радянська влада прийняла рішення про проведення грошової реформи в своїй зоні окупації Німеччини. Ця постанова запроваджувала проведення реформи у радянській частині у разі проведення такої ж реформи на західній частині. Також РВАН повинна була ввести ці грошові знаки на території всього Великого Берліну. СРСР сподівалось включити весь Берлін у фінансово-економічну систему радянської зони, що спричинило новий розвиток берлінської кризи. 18 червня керівники окупаційними військами США, Великобританії та Франції генерали Клей, Робертсон і Кеніг заявили керівнику РВАН В. Соколовському про проведення грошової реформи 20 червня у трьох західних зонах окупації, крім Західного Берліну. Але домовленості з СРСР виявилися безрезультатними.[11, с.166]

1 березня 1948 року було засновано банк Німецьких країн. 20-21 червня 1948 року валютна реформа набрала чинності в західних зонах окупації. Кожен мешканець західних зон отримував в обмін 60 рейхсмарок так звану «винагороду» у розмірі 40 німецьких марок, а в серпні ще 20 марок, підприємства одержували за кожного найманого працівника 60 марок. Розмір заробітної плати, пенсії, ренти й орендної плати відповідно перераховувалися у пропорції 1:1, більшість інших зобов'язань - у пропорції 10:1.[4, с.341]

Але грошова реформа вдарила вкладників ощадних кас, оскільки їхні заощадження знецінились у відношенні 100:6,5. Натомість поталанило власникам цінних активів, зокрема землі, будинків, промислових підприємств, складів. Своєю чергою, валютно-фінансова реформа була разом з тим основним рішенням, яке визначало майбутній майновий розподіл.

20 червня 1948 року Людвіг Ергард. Директор економіки в управлінні Тризонії, самовільно, без узгодження з окупаційною владою повідомив про масштабне скасування, запровадження й замороження цін. Вранці 21 червня «чорний ринок» зник і всі товари з'явились в крамницях. [4, с.342]

Управління радянської зони 23 червня 1948 року поквапилося з власною грошовою реформою, що мала поширитися на весь Берлін. Коли західні держави вдалися до реформи, радянська сторона почала блокаду Західного Берліну.

Таким чином, на території Німеччини утворилося дві валютні системи, які запровадили новий етап розвитку «Холодної» війни та подальшого розколу Німеччини. Але тим не менш, ця реформа започаткувала подальший розвиток економічного потенціалу Німеччини, підвищення матеріального становища населення та включення західних зон у план Маршалла.

3.2 Блокада Західного Берліна 1948-1949

Столиця імперії Берлін була захоплена в кінці війни силами Червоної Армії, але вже в протоколі Європейської Дорадчої комісії союзники надали містові потрійний (а згодом і почетверений) статус міста й поділили його на відповідні сектори. Правила про пересування західних військових підрозділів або цивільного населення між західними зонами й Західним Берліном через радянську зону були відкинуті. Тільки повітряне сполучення західних держав з Берліном було відрегульовано рішенням Контрольної ради 30 листопада 1945 р. Було налагоджено три повітряні коридори з Гамбурга, Ганновера й Франкфурта-на-Майні до Берліна, а згодом союзники визначили над територією столиці район із регульованим повітряним сполученням.[4, с.342]

Проведення Лондонської конференції 23 лютого-6 березня 1948 року з приводу включення західних зон у план Маршалла викликала супротив у Радянського Союзу. Він намагався відстрочити формування західнонімецького уряду та вивести всі війська у Західному Берліні, мотивуючи тим, що весь Берлін знаходиться в радянській зоні окупації. 20 березня 1948 року СРСР вийшов зі складу Союзної Контрольної Ради, яка припиняє своє існування, і розпочинає затримки перевезень військ західних союзників на під'їзних коліях до Берліна. Ці обмеження призвели до створення американцями та британцями «маленького повітряного мосту», який був призначений лише для постачання західних військових підрозділів у Берлін, приблизно 5000 американських військ, 5000 додаткових американців та 10000 британських та французьких військовослужбовців.[20, c.5-10]

Коли західні союзники протягом 20-21 червня 1948 року проводили валютну реформу, 24 червня радянська окупаційна влада повністю перекрила наземні і водні комунікації між західними зонами окупації і Берліном "з технічних причин". СРСР блокував рейки і вулиці, а за кілька днів і водні шляхи сполучення. Разом з тим західні сектори були відрізані від джерел електроенергії у східному секторі Берліна, а також постачання свіжого молока та інших продуктів з радянської зони.[18, c.161-168] Радянський Союз намагався витримкою взяти населення Західного Берліна, зламати його опір і примусити представників західної окупаційної влади відмовитись від своїх позицій у Берліні.

У відповідь на ці заходи США та Велика Британія ініціювали операцію «Повітряний міст» для доставки харчів та інших товарів на територію Західного Берліну. Ініціатором цього плану став американський губернатор Люціус Д. Клей. Спочатку авіатранспорт нараховував , в основному, літаки C-47 Skytrain, які виявилися недостатніми для постачання західних секторів. З побудовою аеродрому Тегель та початок використання сотні літаків C-54 Skymasters значно пришвидшилось постачання товарів. Завдяки неймовірним організаційним, технічним і людським зусиллям у Берлін під час 11-місячної блокади було доставлено майже 1,5 млн.т. продуктів вугілля, будматеріалів та інших товарів. З цією метою довелося виконати приблизно 195 тис. польотів. Кожні 2-3 хвилини в одному з трьох аеропортів Західного Берліна сідав літак. Для польотів у місто західні союзники використовували 8 західнонімецьких аеродромів і тільки 3 повітряні коридори завширшки 30 км. На Великдень 15-16 квітня 1949 р. було влаштовано демонстративний «великодній парад», коли американські та англійські літаки злітали безперервно. Протягом 24 годин вони здійснили 1344 рейсів і доставили до Західного Берліна 12 тис. т. вантажів.[23, c.167-171]

На відповідь блокаді, західні союзні держави відповіли контрзаходами. Була заборонена співпраця та торгівля з радянською зоною окупації зі сторони Західного Берліну.[2, c.379] Спроба організувати воєнний конвой для постачання товарів в Західний Берлін була відкинута, оскільки це могло спричинити подальшу ескалацію конфлікту з використанням зброї. Цього не хотів ні Радянський Союз, ні західні держави. [20, с.19-24]

СРСР відразу взяв на себе обов'язок постачання товарами жителів Західного Берліну. Для цього кожен мешканець Західного Берліну повинен був зареєструватися в магазинах в радянській частині і отримувати там пайки.[21, c.582] 20 липня Інформбюро РВАН повідомило, що РВАН гарантує покращення продовольчого положення західних секторів окупації міста за допомогою постачання усім необхідним. З цією метою вона одразу ж виділяла із своїх державних резервів 100 тис. т. зерна. Населення західних секторів на свої продовольчі картки, а також гроші, які ходили в радянській частині, могло отримувати продукти в магазинах радянських секторів за нормами, які були встановлені в радянській зоні.[1, с.2] Радянська адміністрація очікувала великий наплив мешканців західного сектору окупації, але її сподівання не справдилися. У вересні 56 000 людей зареєструвалися на Сході; у жовтні 65 000; у листопаді - 84 000; в грудні 83 000; і в січні 99 000. Найвища реєстрація була зареєстрована у березні, коли було зафіксовано 103 000 західних берлінців. Але у відсотках це становило приблизно 5 % населення.[21, c.575]

Для вирішення Берлінської кризи 2 серпня 1948 року представники США, Великої Британії та Франції зустрілися з Й. Сталіним. Він зауважив, що для скасування блокади Західного Берліну, потрібно скасувати західнонімецьку марку в Берліні і запровадження тієї валюти, яка ходить у радянській зоні. Також рішення Лондонської конференції буде відкладено доти, поки представники чотирьох держав не домовляться по всім основним питанням, які стосуються Німеччини. Сталін відмітив, що він проти створення західнонімецького уряду, а об'єднання трьох західних зон в одну, це, можливо, навіть краще. Представники західних держав виразили згоду введення марки радянської зони у всьому Берліні, натомість скасувати так звану марку «Б». Радянська влада всіма силами хотіла відкласти імплементацію рішень Лондонської конференції та включити увесь Берлін у радянську фінансово-економічну систему. Але згодом західні держави починають посилення власних позицій, які радянська влада сприйняла негативно. Зокрема, західні представники вперто відмовлялися зафіксувати припинення реалізації рішень Лондонської конференції. Радянське керівництво було явно розчароване скликанням 1 вересня 1948 р. Парламентської ради для розробки конституції Західної Німеччини. Ця акція ясно продемонструвала прагнення західних держав продовжити підготовку до створення західнонімецької держави.[11, c.168-169]

Всі дипломатичні баталії і маневри по берлінському питанню восени-взимку 1948 р.: обговорення в Раді Безпеки ООН, спроби Голови Ради Безпеки Брамуглія виступити посередником, робота технічного комітету експертів шести нейтральних країн - виявилися безрезультатними. Тим часом у Берліні змінюється політична ситуація. По-перше, чотири держави прийняли рішення про скасування єдиного магістрату Берліна - на заході і сході активно готувались до створення двох німецьких держав. Після того, як 16 червня 1948 року радянські представники вийшли зі складу союзницької міської комендатури, західні держави у грудні того ж року створили тристоронню комендатуру Західного Берліна й затвердили Ернста Ройтера, який був представником руху опору Західного Берліна, на посаді обер-бургомайстра, зібравши задля цього 5 грудня міських депутатів лише від західних секторів. Водночас посаду обер-бургомайстра радянського сектору Берліна з 20 листопада 1948 року обіймав Фрідріх Еберт. По-друге. Американський «повітряний міст» зміг активно функціонувати взимку 1948-1949 рр.[11, c.170]

Блокада прискорила процес втягнення Західної Німеччини й Західного Берліна в західний союз держав. Радянське керівництво змушене було визнати поразку своєї спроби блокади Берліна. в середині лютого 1949 р. з ініціативи американської сторони, між заступником представника США в Раді безпеки Ф. Джесепа і радянським представником в ООН Я. Маліком були розпочаті переговори про врегулювання берлінського питання. Ці переговори тривали до початку травня 1949 р. 4 травня в Нью-Йорку було досягнуто згоди, за яким 12 травня скасовувалися всі обмеження по зв'язку, транспорту і торгівлі між Берліном і західними землями, між східною зоною і західними зонами, а також між західними зонами і східною зоною Німеччини. Ця угода була реалізована. 12 травня всі обмеження по зв'язку, транспорту і торгівлі між Берліном і західними зонами, введені після 1 березня 1948 року, були скасовані.

Таким чином, І Берлінська криза продовжила ескалацію «Холодної війни». Радянський Союз, внаслідок рішення Лондонської конференції та початок інтеграції західних зон у план Маршалла зі створенням західнонімецького уряду, вдається до блокади Західного Берліну, мотивуючи свої дії тим. Що він знаходиться на радянській частині окупації. Західні держави відповіли на дії СРСР у вигляді заборони міжзональної торгівлі та організування «Повітряного мосту», який би постачав товари мешканцям Західного Берліну. Натомість, Радянський Союз сподівається на крах цього плану узимку, через тяжкі погодні умови, але ці сподівання зазнали поразки. Тому 12 травня 1949 року СРСР знімає блокаду, але процес утворення двох німецьких країн був вже неминучим етапом.

РОЗДІЛ ІV. УТВОРЕННЯ НДР ТА ФРН

Війна закінчилася для Німеччини без укладання мирного договору, і не всі країни-переможці були зацікавленні в його підписанні. Рада міністрів іноземних справ, яка була створена після Потсдамської конференції, збиралася на свої сесії протягом 1945-1949 років всього 6 разів. На цих сесіях було поставлено на розгляд пропозиції СРСР щодо врегулювання німецького питання. На другій сесії у Парижі у квітні-травні та червні-липні 1946 року Радянський Союз наполягав на створенні загальнонімецького уряду. В якості перехідного етапу пропонувалося створити центральну німецьку адміністрацію. Але проти цього виступали Велика Британія і Франція. Франція хотіла відібрати у Німеччини Рейнську область, Рур та Саар і розділити Німеччину на декілька самостійних держав. На четвертій сесії у Москві (березень-квітень 1947 року) радянська делегація відмовилася від створення західнонімецького уряду та наполягала на впорядкування уряду для всієї Німеччини: заснувати загальнонімецькі адміністративні департаменти, розробити тимчасову демократичну конституцію і відповідно до неї провести у всіх зонах вільні вибори. Але також СРСР наполягав скасувати проект Бізонії і встановити чотирьохсторонній контроль над Руром. Натомість західні держави підняли питання про врегулювання східних кордонів Німеччини на лінії Одер-Найсе. На останній сесії у травні-червні 1949 у Парижі було вже чітко встановлено, що союзники не згодні йти на компроміс і розкол Німеччини став вже неминучим.[2, c.382-384]

Початком конституціювання ФРН вважають створення у 1946 році Бізоній. 25 червня 1947 року була затверджена «Економічна Рада» з 52 людей з місцем перебування у Франкфурті - на Майні. Президентом «Економічної Ради» став представник ХДС Еріх Кьодер, і цей орган став прообразом бізонального парламенту. Прообразом уряду стала «Адміністративна рада», представником якої став Герман Пюндер. Паралельно були створені Верховний суд і емісійний банк.[2, с.384] Західнонімецька держава почала своє поступове становлення. Наступним етапом була інтеграція французької зони і утворення Тризонії. Відчутний опір з боку Франції вдалося зламати на Лондонській шестисторонній конференції, яка відбувалась з 23 лютого по 5 березня, а далі продовжилася з 20 квітня до 1 червня 1948 року, участь в якій брали представники трьох окупаційних сил, а також Нідерланди, Бельгія та Люксембург. Лондонські рекомендації лягли в основу «Франкфуртських документів», які з 1 липня 1948 року військові губернатори передали прем'єр-міністрам західнонімецьких земель. По першому з них главам земельних урядів були надані повноваження скликати до 1 вересня 1948 Установчі збори для вироблення «демократичної конституції федералістського типу». Інші документи стосувалися нового поділу на землі і основних положень окупаційного статуту.[3, с.464-466]

Згодом було прийнято окупаційний статут, що мав регулювати стосунки між майбутнім німецьким урядом і окупаційною владою. В цій ситуації прем'єр-міністри земель заявили трьом воєнним губернаторам, що проект конституції повинна виробити «Парламентська рада», яку потрібно сформувати з депутатів ландтагів. Також було відкинуто поняття «Конституція» і було запропоновано термін «Основний закон».

Запрошений прем'єр-міністрами конституційний конвент виробив у Герренкімзее з 10 по 23 серпня проект Конституції, а 1 вересня 1948 року Парламентська рада зібралась у Бонні. Президентом Парламентської ради був обраний Конрад Аденауер, а Карл Шмідт очолив головний комітет. 8 травня 1949 року був прийнятий основний закон Федеративної Республіки Німеччини, за який проголосувало 53 депутати (проти висловилося 12). 12 травня три військові губернатори затвердили основний закон, який 23 травня 1949 року був оприлюднений, а наступного дня набув чинності.[3, c.470-471] Федеральним канцлером ФРН став Конрад Аденауер, з чим ім'ям почнеться нова сторінка історії Західної Німеччини.

У Східній Німеччині СЄПН і всі партії, які входили у «антифашистсько-демократичний блок» спочатку наполягали на збереження цілісності Німеччини. Вони обвинувачували західні держави у порушенні рішень Потсдамської конференції і проведення розколу Німеччини. Задля демонстрації свого прагнення до єдності 6-7 грудня 1947 року у Берліні відбувся «німецький народний конгрес за єдність і справедливий мир».[4, с.343-344] Його учасники з ініціативи СЄПН були обрані з партій і масових організацій радянської зони, а з західних зон брала участь невелика частина делегатів. Зважаючи на курс американців та англійців щодо створення окремої західнонімецької держави конгрес зажадав підготовки мирного договору, а також створення загальнонімецького уряду з представників усіх демократичних партій і заснував за підтримки СЄПН «Конгрес народного руху за єдність та справедливий мир». [4, с.344-345] Другий народний конгрес, який засідав з 17 по 18 березня 1948 року, відмовився від плану Маршалла. Визнав лінію Найсе-Одер і виступив з народною ініціативою щодо об'єднання Німеччини. Він обрав першу Народну раду Німеччини, до якої увійшли 400 делегатів, з них 100- із західних зон. Народній раді було доручено на основі конституційного проекту, який був представлений СЄПН ще у листопаді 1946 року, розробити «Основний закон Німецької Демократичної Республіки». Конституційний комітет на чолі з О. Гротеволем схвалила її 22 жовтня 1948 року, а 19 березня 1949 року її затвердила Народна рада.

Для більшості її легалізації 29-30 травня 1949 року у Східному Берліні було проведено третій Німецький народний конгрес, який прийняв Конституцію НДР і обрав другу Народну раду, яка зібралась 7 жовтня 1949 року, була затверджена як тимчасова Народна палата НДР, прийняла «Маніфест Національного фронту демократичної Німеччини» і доручила колишньому соціал-демократові Отто Гротеволю формування уряду. Проголошення НДР було узгоджено з РВАН, урядом СРСР і з Й. Сталіним. 10 жовтня 1949 року уряду НДР було передано всі адміністративні функції РВАН. У той же час РВАН перетворювалась на Радянську контрольну комісію, основною її метою проголошувалося «дотримання Потсдамських та інших чотирьохсторонніх рішень».[3, с.471-472] 11 жовтня 1949 року з представників п'яти земель радянської зони була створена Тимчасова Палата земель. У той же день відбулося засідання двох палат парламенту НДР. Президентом республіки було проголошено Вільгельма Піка.

Таким чином, після чотирирічної окупації союзниками Німеччини та початку суперечок між західними державами склалися умови щодо подальшого розколу Німеччини. Компромісу щодо врегулювання німецького питання не було узгоджено, і як наслідок на світовій мапі з'явились дві держави німецького народу - НДР та ФРН.

ВИСНОВКИ

Досліджуючи стан післявоєнної Німеччини та політики союзних держав щодо неї ми дійшли до висновків. Кінець Другої світової війни та розгром союзними державами гітлерівської Німеччини спричинило питання щодо майбутнього врегулювання. Ще на початку 1945 року було проведено Ялтинську конференцію, на якій основні питання стосувалися територіального розподілу світу, організація кордонів та вирішення «німецького питання». Її рішення в основному стосувалися організації східного кордону Німеччини, виплата нею репарацій та окупації її територій союзними державами. Потсдамська конференція у більшості своєму випадку підтвердила наміри союзників, що пропонувалися на Ялтинській конференції. Але було значно змінено виплату репарацій Німеччині. Також було встановлено політику 4 «Д»- денацифікації, декартелізації, демілітаризації та демократизації.

Після цих конференцій ми можемо спостерігати початок розколу Німеччини на Західну та Східну, в якій політичні та економічні процеси проходили різними шляхами. Денацифікація у західних зонах проходив досить швидкими темпами, натомість в східній частині через денацифікацію часто засуджували невинних людей. Декартелізація в західних зонах майже не відбулась, як і демілітаризація, натомість декартелізація у східній зоні проводилась як «націоналізація» підприємств. На доповідях Радянський Союз повідомляв, що демілітаризація була проведена на 99.1% і звинувачував західні держави у тому, що вони у недостатній кількості проводять обеззброєння Німеччини. Розвиток партій та профспілок у західних зонах до осені 1945 року було під забороною, натомість СРСР ще в черні 1945 року дозволив існувати партіям. У цей час відновили свою діяльність як і раніше заборонені партії, так і створювалися нові.

Безкомпромісність вирішення проблеми керування усім Берліном, а також економічний спад спричинив появу кризових явищ. Західні союзники на початку 1948 року вирішують провести грошову реформу і введення західної марки. Цю реформу активно протестує СРСР, пояснюючи тим, що він не допустить введення цієї марки на території Західного Берліну, оскільки він належить радянській зоні окупації. Таким чином, згодом СРСР розпочинає блокаду Західного Берліну з метою приборкати західні держави. Західні союзники відповіли на цей крок «повітряним мостом» для постачання товарів. Зі свого боку РВАН намагалася теж надати товари мешканцям Західного Берліна і спеціально надавала пайки. Розуміючи провалу блокади, 12 травня 1949 року СРСР зняв блокаду.

Ці всі процеси показали, що союзники, не знайшовши компроміс у врегулюванні «німецького питання», самі почали розкол Німеччини. Зі свого боку західні держави намагались долучити свої зони окупації до плану Маршалла, а СРСР намагається поширити свій вплив на більше територій. Внаслідок всіх цих причин розколу у травні та жовтні 1949 року на мапі світу з'являються дві нові держави - НДР та ФРН.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Беспалов В. А. «Блокада Берлина» и продовольственный вопрос: забытые аспекты/ В. А. Беспалов//Вестник РГУ им. И. Канта. - 2007. - № 12. - С.65-69.

2. Бонвеч Б. История Германии: учебное пособие: в 3 тт./ Б. Бонвеч, Ю. В. Галактионов. - М.: КДУ, 2008. - Т. 2: От создания Германской империи до начала ХХІ века. - 2008. - 672 с.

3. Бонвеч Б. История Германии: учебное пособие: в 3 тт./ Б. Бонвеч, Ю. В. Галактионов. - М.: КДУ, 2008. - Т. 3: Документы и материалы. - 2008. - 592 с.

4. Брокгауз. Історія Німеччини у світлинах/ Брокгауз; [пер. з нім. І. Андрущенко, Л. Сандига, О. Кислюк]. - К.: Юніверс, 2010. 567 с.- (Серія "Історична думка")

5. Ватлин А. Ю. Германия в ХХ веке/ Ватлин А. Ю. - М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002.-336 с.

6. Величко Н. В. Влияние «Холодной войны» на германскую политику Франции во Второй мировой войне/ Величко Н. В.// Актуальные проблемы международных отношений и дипломатии (вторая половина XX - начало XXI в.) : материалы международной научно-практической конференции, Витебск, 25-26 апреля 2013 г. -- Витебск : ВГУ имени П. М. Машерова, 2013. -- С. 48--51. -- 344 с.

7. Висков С. И. Союзники и «германский вопрос» (1945-1949)/ С. И. Висков, В. Д. Кульбакин - М.: Наука, 1990. - 304 с.

8. Деятельность Управления СВАГ по изучению достижений немецкой науки и техники в Советской зоне оккупации Германии, 1945-1949: Сборник документов / Отв. ред. В.В. Захаров. - М., 2006.

9. Жуков Г. К. Воспоминания и размышления/ Г. К. Жуков. - М.: Олма-Пресс, 2002. - 743 с.

10. Лакішик Д. М. Німецьке питання наприкінці Другої світової війни та у повоєнні роки у зовнішній політиці США/ Д. М. Лакішик// Актуальні проблеми всесвітньої історії: конфлікти як складова міжнародних відносин. Збірник наукових праць. - Державна установа «Інститут всесвітньої історії НАН України». - К.: Фенікс. с. 99-114.

11. Наринский М. М. Берлинский кризис 1948--1949 гг./ М. М. Наринский// Вестник МГИМО-Университета. - 2011. - № 1 (16). - С. 162-172.

12. СВАГ и немецкие органы самоуправления. 1945-1949: Сборник документов / Отв. ред. и составитель Н.В. Петров. - М., 2006.

13. Семиряга М. И. Как мы управляли Германией// М. И. Семиряга - М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 1995. - 400 с.

14. Советская военная администрация в Германии. 1945-1949. Справочник / Отв. ред. Я. Фойтцик, Т.В. Царевская-Дякина, А.В. Доронин. - М., 2009.

15. Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны, 1941-1945 гг.: Сборник документов. Т. 1-6. М., 1975-1984. - Т. 4: Крымская конференция руководителей трех союзных держав - СССР, США и Великобритании. - М.: Политиздат, 1984 - 302 с.

16. Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны, 1941-1945 гг.: Сборник документов. Т. 1-6. М., 1975-1984. - Т. 6: Берлинская (Потсдамская) конференция руководителей трех союзных держав - СССР, США и Великобритании. - М.: Политиздат, 1984 - 511 с.

17. Соколова В. И. Потсдамская (Берлинская) конференция глав правительств СССР, США и Великобритании: итоги, решения и их реализация в послевоенные годы/ В. И. Соколова, В. А. Морозов// Вестник ЧГУ. - 2013. - № 2

18. СССР и германский вопрос. 1941-1949: Документы из российских архивов. - Die UdSSR und die deutsche Frage. 1941-1949: Dokumente aus russischen Archiven: В 4-х т. - Т. IV. 18 июня 1948 г. - 5 ноября 1949 г. (Историко-документальный департамент МИД России, Институт всеобщей истории РАН и Центр изучения новейшей истории в Потсдаме).

19. Тегеран - Ялта - Потсдам: Сборник документов / Сост.: Ш.П. Санакоев, Б.Л. Цыбулевский. - 2-е изд. - М.: Издательство «Международные отношения», 1970. - 416 с.

20. Daniel Altman. Ch. 5 The Berlin Blockade Crisis of 1948-1949// Altman Daniel. Режим доступу: [http://www.danielwaltman.com/uploads/3/2/3/1/32312379/ch5_berlin.pdf] (перевірено 13.03.2018)

21. William Stivers. The Incomplete Blockade: Soviet Zone Supply of West Berlin, 1948-1949// William Stivers/ Diplomatic History. - 1997. - P. 569 - 602.

22. Peter Zolling. Deutsche Geschichte von 1848 bis zur Gegenwart/ Peter Zolling - Munchen: Carl Hanser Verlag. - 2015. - 448 S.

23. Manfred Wilke. Der Weg zu Mauer/ Manfred Wilke - Berlin: Christoph Links Verlag GmbH. - 2011. - 472 S.

Размещено на Allbest.ru