Антиуніатська пропагандистська кампанія тривала аж до кінця 1989 р. і здійснювалася як по лінії Московської патріархії, так і за вказівками компартійного керівництва. За цей час агонізуючий режим встиг передати РПЦ у Галичині близько 800 недіючих, раніше знятих з реєстрації, храмів, аби уникнути їх переходу в руки греко-католиків. Керівництво Компартії України остаточно втратило будь-які можливості впливу на суспільні процеси в Галичині і поступилося політичною ініціативою своїм опонентам. Рух за легалізацію УГКЦ зінтегрував досить різнорідні сили, а боротьба за втілення цього гасла вкрай зрадикалізувала населення краю.

Процес самолегалізації УГКЦ супроводжувався багатотисячними мітингами, які переростали у перебирання греко-католиками храмів, що досі належали РПЦ. Першими у регіоні в жовтні 1989 р. перейшли у користування УГКЦ Преображенський собор у Львові та церква в селищі Щирець на Львівщині. Вихід УГКЦ з підпілля був "легітимізований" постфактум Заявою Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР від 20 листопада 1989 р., якою фактично було визнано право українських греко-католиків на вільне існування [25].

Особливе значення у перебігу вище означених подій мала зустріч М. Горбачова з Іваном Павлом II у Ватикані (1 грудня 1989 р.), яка відбувалася вже на тлі гострого православно-греко-католицького конфлікту. М. Горбачов висловив розуміння щодо занепокоєння Папи долею греко-католиків. По суті, він визнав, що ситуація з греко-католиками вийшла з-під контролю партійно-державних органів, що позиція Кремля у цьому питанні не може не залежати від позиції Московської патріархії, а його вирішення у правовий спосіб за участі держави можливе з прийняттям нового закону про свободу совісті. М. Горбачов висловив сподівання, що саме Апостольський престол не допустить подальшої ескалації міжконфесійного конфлікту, задекларувавши при цьому готовність сприйняти будь-яку угоду Ватікана з Православною церквою [9, с.382, 383].

Довгоочікуваний акт визнання державою УГКЦ спричинив лавиноподібний процес масового переходу віруючих Галичини від православних до греко-католицьких громад, подачу ними заяв щодо реєстрації відновлених парафій. У січні 1990 р. Церква вже мала 370 храмів, кількість яких невпинно зростала. Скликаний 23 січня 1990 р. у Львові собор УГКЦ за участю шести єпископів і 15 священиків визнав неканонічними ухвали Львівського псевдособору 1946 р., проголосив легалізацію Церкви, висловив вимоги щодо реабілітації репресованих представників греко-католицького духовенства, повернення Церкві її храмів та визнання церковної організації [6, оп.32, спр.2771, арк.9]. За нерішучої і невизначеної позиції Києва вирішальне значення у справі унормування легалізації греко-католицьких громад відіграли оперативно ухвалювані постанови демократично обраних місцевих рад. На початок 1991 р. РПЦ вдавалося контролювати лише близько 600 громад, тоді як кількість греко-католицьких парафій досягла у Львівській області - 907, Івано-Франківській - 375, Тернопільській - 392 і Закарпатській - 127 [26, с.284].

Вихід з підпілля греко-католиків, перехід до УГКЦ більшості галицьких православних парафій, як і радикалізація тут національного руху, за оцінкою В. Єленського, стали серйозним викликом для тієї частини населення регіону, для якої православна ідентичність була не менш важливою, ніж ідентичність національна [27, с.46]. Адекватною відповіддю православних Галичини на подібний виклик стало відтворення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), що презентувала себе як справді українська Церква, незалежна від закордонних центрів, насамперед Москви і Риму. Її відродження на зламі 1980-1990 рр. відбувалося головно в Галичині й у Києві, тоді як у 1917-1921 рр. базою Церкви була Наддніпрянська Україна. Довершення розбудови УАПЦ й обрання патріархом митрополита УАПЦ в США Мстислава (Скрипника) пов'язують з ухвалами Собору УАПЦ, який відбувся в Києві 5-6 червня 1990 р. На початок 1991 р. в Україні діяло вже 811 зареєстрованих об'єднань Церкви, 96% яких знаходилося у трьох галицьких областях [28, c.41].

Православно-греко-католицький конфлікт за храми майно та віруючих був позначений хворобливістю, а подекуди й агресивністю з боку православних, певним тріумфалізмом та прагненням реваншу з боку греко-католиків, активізацією пошуків з обох сторін легітимації своєї позиції в історії, поглибленням відмінностей в православному й греко-католицькому її прочитанні. Цей конфлікт, за відсутності вдалих спроб його врегулювання, набув чималих темпів власної інерції, ставши константою як релігійного, так і суспільно-політичного життя України.

Ескалації конфлікту всіляко сприяло й загострення політичної боротьби еліт і контреліт, в якій сторони намагалися не лише заручитися підтримкою тої чи іншої конфесії, але й покласти на суперників відповідальність за міжконфесійні зіткнення. На Других всеукраїнських зборах Руху в 1990 р.І. Драч звинуватив Компартію в тому, що "саме вона роздовбує конфесійні тріщини, аби закласти туди свою вибухівку і потрощити на друзки українську національну єдність" [29]. У свою чергу, у листопаді 1990 р. Пленум ЦК Компартії України ухвалив Резолюцію "Про ставлення ЦК Компартії України до релігії, церкви, віруючих, до використання міжцерковних конфліктів у політичних цілях". Спроба перегляду найбільш одіозних елементів партійно - державної політики в релігійній сфері й навіть засудження "тоталітаристської практики адміністративного втручання у внутрішні справи релігійних організацій, обмеження прав віруючих, переслідування за релігійні переконання", які, втім, оголошувалися свавільним порушенням комуністичної ідеї, поєднувалася в резолюції зі звинуваченням політичних суперників КПУ, передусім Руху та УРП, у намаганні "використати міжцер - ковні конфлікти для ще більшої дестабілізації обстановки, перекласти на комуністів відповідальність за розпалювання ворожнечі між віруючими різних сповідань" [30].

Не мали жодного успіху і певні спроби врегулювання конфлікту, пов'язані зі створенням на початку 1990 р. Чотиристоронньої комісії з представників РПЦ, Апостольської столиці, УПЦ та УГКЦ, депутатських комісій місцевих рад. Уже у березні того самого року перемовини зайшли у глухий кут: єпископат УГКЦ своєю офіційною заявою повідомив про припинення участі в роботі комісії, мотивувавши це відмовою Московського патріархату визнати незаконність Львівського псевдособору 1946 р. та церковний статус УГКЦ, а не як сукупність громад. У свою чергу, Московська патріархія поставила під сумнів доцільність продовження православно-католицького богословського діалогу у зв'язку з відсутністю самостійної позиції УГКЦ і залежністю її керівництва від впливів певних політичних сил на Західній Україні [31].

Ситуація ускладнювалася й тою обставиною, що з часу розгортання православно-греко-католицького конфлікту коло його учасників значно розширилося: до РПЦ та її автономної частини УПЦ, яким протистояла УГКЦ на його початку, згодом додалися УАПЦ, а з 1992 р. - УПЦ Київського патріархату. Тим самим, контраверсійність аргументів і позицій конфліктуючих сторін дедалі збільшувалася, істотно звужуючи поле можливостей досягнення компромісу. Московська патріархія, безнадійно втрачаючи свої позиції в Галичині, і далі звинувачувала греко - католиків "у розгромі трьох православних єпархій - Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської", а Апостольську столицю - у потуранні цьому, заперечуючи реальність того вибору, який зробила переважна більшість населення краю, перейшовши з юрисдикції РПЦ до УГКЦ та незалежних православних церков на зламі 1980-1990 рр.

Створення в 1989-1990 рр. УАПЦ, як і подальша її інституалізація, наразилися на різку критику з боку Українського екзархату РПЦ, особливо ж з боку патріаршого екзарха митрополита Філарета (Денисенка), що посідав Київську кафедру з 1966 р. Швидкі зміни у православному комплексі України, як і наростаючі політичні процеси, змусили його вдатися до активних дій у напрямі зміни статусу Українського екзархату та отримання ним більшої самостійності від Московської патріархії. Згідно з рішеннями архієрейського собору РПЦ від 30-31 січня 1990 р. Український екзархат став УПЦ з одночасним певним розмежуванням компетенції керівництва РПЦ й УПЦ [32, оп.8, спр.41, арк.36-39]. У жовтні того самого року рішенням Архієрейського собору РПЦ УПЦ отримала самостійність в управлінні, тобто фактично автономний статус, закріплений відповідною грамотою патріарха Московського і всієї Русі Алексія II, врученою предстоятелю УПЦ митрополиту Філарету 28 жовтня в соборі Софії Київської [33, c.33].

Попри поразку на виборах патріарха Московського в червні 1990 р., митрополит Філарет посилює контроль над УПЦ, здобувши в ній необмежену владу, і разом зі священноначаллям Церкви спрямовує всі зусилля на дискредитацію автокефального руху, зосереджуючись на аргументації його неканонічності. Водночас, він остаточно пов'язує свою кар'єру та майбутнє з політичним керівництвом УРСР, висловлюючись за "оновлення Союзу".

З істотним посиленням у 1990-1991 рр. присутності УАПЦ у релігійному просторі Галичини зміщувалися і силові лінії міжконфесійного протистояння: з православно-греко-католицького конфлікту (УПЦ - УГКЦ та УГКЦ - УАПЦ) на поступове загострення міжправославного протистояння (УПЦ - УАПЦ), що зумовлювало подальшу ескалацію напруги конфесійного поля на тлі його очевидного урізноманітнення та кількісного зростання. На 1 січня 1991 р. в Івано-Франківській, Львівській і Тернопільській областях налічувалося 3558 зареєстрованих релігійних об'єднань, що становило 35,6% їх загальнореспубліканської мережі. Найбільшою кількістю громад були представлені в краї Українська греко-католицька церква (1777), Українська автокефальна православна церква (791), Українська православна церква (734), протестантські конфесії (157) та Римо-католицька церква [2, оп.7, спр.612, арк.6].

Отже, конфігурацію релігійно-суспільних відносин напередодні розпаду СРСР й унезалежнення України значною мірою сформували проблеми, закладені партійно-радянською релігійною політикою. Істотне скорочення інституційної мережі і сакральних об'єктів, позбавлення права на легальне існування ряду конфесій і деномінацій, дискримінація віруючих громадян, репресії проти їхніх духовних лідерів, консолідація неконтрольованого владою релігійного підпілля, крайні форми несприйняття світу з боку певних категорій віруючих, анемічність структур традиційних для України церков та їхня низька конкурентоспроможність перед тиском закордонних місіонерських інституцій та новітніх релігійних рухів, зрештою, закладені підвалини міжправославного і православно-греко-католицького конфліктів тощо - всі ці та інші проблеми релігійного життя України, як і Галичини, кінця 1980 - початку 1990-х рр. набагато серйозніше, ніж тоді вважалося, закорінені у релігійній політиці радянського режиму.

Оцінюючи ж релігійно-суспільні зміни в період між початком "перебудови" і здобуттям Україною незалежності, варто визнати той незаперечний факт, що головним їх змістом і найочевиднішим досягненням стало утвердження досить широких релігійних свобод і кардинальна лібералізація державної політики щодо релігії, церкви та віруючих.

Література

1. Актуальные проблемы атеистической контрпропаганды. - Киев: Политиздат, 1984. - Вып.3.

2. Центральний державний архів вищих органів влади та державного управління України (ЦДАВО України). - Ф.4648 (Уповноважений РСРПЦ та уповноважений РСРК при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР).

3. Мельников В.В. Опрос общественного мнения об юбилее / В.В. Мельников, Т.О. Цербаев // Тысячелетний юбилей введения христианства на Руси. - Москва: АОН при ЦК КПСС, 1989.

4. Религии и церкви в СССР. Статистический отчет Совета по делам религий при Совете Министров СССР за 1984 год // Исторический архив. - 1993. - №2. - С.90-126.

5. Державний архів Тернопільської області (ДАТО). - Ф.3241 (Уповноважений Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР у Тернопільській області).

6. Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО України). - Ф.1 (Центральний комітет Компартії України, 1917-1991 рр.).

7. Становлення і розвиток масового атеїзму у західних областях Української РСР. - К.: Наукова думка, 1981. - 255 с.

8. Левітін-Краснов А. В обороні Української Католицької Церкви /

9. Левітін-Краснов // Сучасність. - 1975. - №1. - С.106-108.

10. Єленський В. Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця ХХ - початку XXI століття / В. Єленський. - Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2013. - 504 с.

11. Тут і далі: Войналович В.А. Юдейські громади України на тлі радянської національно-церковної політики 40-80-х років ХХ століття /

12. А. Войналович // Наукові записки Інституту політичних і етно - національних досліджень НАН України. - 1998. - Вип.4. - С.18-29.

13. Державний архів Івано-Франківської області (ДАІФО). - Ф.388 (Уповноважений Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР в Івано - Франківській області).

14. Войналович В.А. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940-1960-х років: політологічний дискурс / В.А. Войналович. - К.: Світогляд, 2005. - 741 с.

15. Єленський В. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформації центрально - і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні / В. Єленський. - К., 2002. - 420 с.

16. Матеріли ХХУІІ з'їзду КПРС. - К.: Політвидав України, 1986. - 422 с.

17. Актуальные проблемы атеистической контрпропаганды. - Вып.3. - Киев: Политиздат Украины, 1985. - 428 с.

18. Актуальные проблемы атеистической контрпропаганды. - Вып.4. - Киев: Политиздат Украины, 1987. - 232 с.

19. Встреча Генерального секретаря ЦК КПСС М.С. Горбачева с Патриархом Московским и всея Руси Пименом и членами Синода Русской Православной Церкви // Журнал Московской патриархии. - 1988. - №7.

20. Християнские партии и самодеятельные объединения. Сборник материалов и документов. - Москва: АОН при ЦК КПСС, 1990.

21. Єленський В. Релігія і "перебудова" / В. Єленський // Людина і світ. - 2000. - Листопад-грудень. - С.11-21.

22. Історія релігії в Україні: у 10-ти т. / редкол.: А. Колодний (голова) та ін. Т.4. Католицизм / за ред.П. Яроцького. - К., 2001. - 598 с.

23. Боцюрків Богдан. Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах (1946-1989) / Б. Боцюрків // Ковчег. Збірник статей з церковної історії. - Львів, 1993. - Ч.1. - С.123-164.

24. Вим Роод. Рим и Москва. Отношения между Святым Престолом и Россией (Советским Союзом) в период от Октябрьской революции 1917 г. до 1 декабря 1989 г. / Роод Вим. - Львів: Свічадо, 1995. - 279 с.

25. Правда Украины. - 1989. - 23 мая; Вісті з України. - 1989. - №23.

26. Марчук В. Церква, духовність, нація. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. / В. Марчук. - Івано-Франківськ: Плай, 2004. - 464 с.

27. Заява Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР.20 листопада 1989 року // Людина і світ. - 1990. - №1. - С.8-9.

28. Головащенко С. Історія християнства / С. Головащенко. - К.: Либідь, 1999. - 350 с.

29. Єленський В. Нація і релігія: Україна / В. Єленський // Людина і світ. - 2003. - №6. - С.39-48.

30. Релігійні громади в Українській РСР // Людина і світ. - 1991. - №5. - С.41.

31. Драч Іван. Політична ситуація в Україні і завдання Руху / Іван Драч // Літературна Україна. - 1990. - 1 листопада.

32. Про ставлення ЦК Компартії України до релігії, церкви, віруючих, до використання міжцерковних конфліктів у політичних цілях. Резолюція Пленуму ЦК Компартії України // Радянська Україна. - 1990. - 29 листопада.

33. Заявление Священного Синода Русской Православной Церкви в связи со складывающейся ситуацией в отношениях с Католической Церковью // Журнал Московской патриархии. - 1991. - №1. - С.6-7.

34. Російський державний архів новітньої історії (РДАНІ). - Ф.89 (Відділ пропаганди і агітації ЦК КПРС).

35. Бондаренко В. Українська православна церква в новому політичному інтер'єрі / В. Бондаренко // Людина і світ. - 1991. - №4. - С.31-35.

Размещено на Allbest.ru