Геноцид як інструмент "гібридної війни" Росії проти України: від радянських часів до сьогодення. Спроба історичного аналізу

За першим Всесоюзним переписом населення (1926 р.), в СРСР налічувалося 147 млн осіб, найбільший загін становили руські («великороси) понад 77,5 млн Далі йшли українці 31,19 млн, білоруси, казахи, узбеки і т. д. За більш ніж десять років, на 1937 р., етнічний склад населення дещо змінився. Чисельність населення СРСР зросла до 162 млн (+15 млн або 10,2%), у т. ч. росіян до майже 94 млн (+20,8%). Зросла кількість білорусів, євреїв, грузинів, вірменів, азербайджанців, киргизів, узбеків, таджиків, туркменів. Водночас чисельність українців скоротилася до 26,42 млн, тобто на 4,77 млн (-15,3%).

Таким чином, процент росіян серед населення Радянського Союзу зріс до 58,1%, а українців, навпаки, скоротився з 21,2% до 16,3%. Такі показники слід розглядати як наслідки суцільної колективізації в Україні, голодомору, геноциду, боротьби з «націоналізмом», а також ставлення ЦК ВКП(б) до народу України з перших кроків радянської влади. Безсумнівно, велику роль у цьому відіграла й русифікаторська політика уряду, за якої частина українців зрікалася родинного походження і записувала себе до руських [27, с. 221-222].

Украй негативно відбилися на національному складі населення СРСР трагедійні часи Другої світової війни, а також режим останніх років сталінізму.

У наступні 30 років демографічна ситуація в основному визначалася політикою ЦК КПРС і радянського уряду. Вона призвела до того, що дедалі більше народів, у т. ч. український, утрачали рідну мову і переходили на російську або ж навіть зрікалися свого родинного походження, записуючи себе до титульного народу руських, тобто тут чітко проявлялася офіційна тенденція до денаціоналізації народів, їхньої русифікації.

Цю тенденцію можна спостерігати і на результатах Всесоюзного перепису населення 1989 р. Хоча загальна кількість українців, які визнали свою мову рідною, зросла до 35,8 млн осіб, але в цілому питома вага тих, що перейшли на рідну мову, знизилася до 81,1%, у той час як кількість тих, що перейшли на російську мову, зросла майже вдвічі. Звідси можна зробити висновок, що за останні тридцять років існування СРСР процес русифікації українців проходив інтенсивніше, ніж у попередні роки. Майже п'ята частина українців визнала російську мову рідною, зрікшись мови своїх батьків [27, с. 229].

На жаль, і перший в історії незалежної України перепис населення (листопад 2001 р.) засвідчив, що тенденція денаціоналізації поки що не викорінена. В умовах, коли значна кількість українців повернула собі своє родинне походження і рідну мову, понад 5 млн наших земляків визнало рідною мовою руську (порівняно з 1989 роком на 1 млн більше) [27, с. 232]. Справді, і сьогодні, як написав Іван Дзюба у своїй передмові до публікації знаменитого дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?», державно незалежна Україна не позбулася багатьох аспектів колишньої колоніальної залежності як у вимірах економіки та політики, так і особливо у вимірах самоусвідомлення та «ментальності». Втім, про моральні виміри суспільних процесів наче вже й непристойно говорити в нашу добу морального редукціонізму і безпардонної «крутизни». Малограмотні «круті» діють сьогодні не тільки в торговельно-фінансових оборудках, рекеті та на міських «товчках». Пробиваються вони і в делікатніші сфери -- політичних тусовок та «інтелектуальних» новацій. «Коли чуєш дедалі зростаючий шквал політиканських волань про пригнічення росіян та російської мови в Україні, зазначає Іван Михайлович мимоволі хапаєшся за голову: люди добрі, хто з нас божевільний? Чи всі ми непритомні?» [12, с. 3-7].

Отже, ми ще не позбулися наслідків русифікаторської політики СРСР. А заклики до визнання російської мови другою державною не що інше, як звичайна проросійська провокація, спрямована на політичну дестабілізацію, повернення до об'єднання з Росією, що, врешті-решт, призвело до анексії Криму і війни на Донбасі.

Як зазначив президент вашингтонського експертно-аналітичного центру Інституту Едмунда Берка Джеффрі Кунер, виступаючи 19 листопада 2010 р. в Оттаві на щорічній конференції у рамках канадсько-української парламентської програми з доповіддю «Чи виживе Україна?», «після розпаду Радянського Союзу Росія могла стати стабільною демократією, що живе у мирі зі своїми сусідами. Та замість цього Путін створює Велику Російську імперію. Метою Путіна є перетворення Москви у центр антиамериканської, антизахідної вісі. Росія провела геноцид в Чечні. Вона фактично анексувала грузинські провінції Південну Осетію та Абхазію. Вона опустила Білорусь до стану економічного васалу. Вона погрожує прибалтійським країнам. ...Але російський ведмідь намагається отримати ще більш цінний трофей Україну.

Ця країна із 46-мільйонним населенням і територією, рівною Німеччині і Британії, разом взятих, має надзвичайно важливе геополітичне значення як для Росії, так і для Заходу. ...Завдяки своєму географічному становищу Україна приречена бути мостом між Азією і Європою, оскільки вона знаходиться на лінії цивілізаційного водорозділу між Заходом і Сходом. А це для України одночасно і щасливий дар, і прокляття» [19].

Путін розуміє, що реалізувати свої імперські амбіції він зможе лише у тому випадку, коли Україна буде поневолена. Демократична і процвітаюча Україна це меч, націлений у саме серце путінського режиму. Бо така Україна стане зразком для наслідування своїми північними слов'янськими родичами. Тому, з точки зору Москви, Україну необхідно розтрощити, а її експеримент з незалежністю знищити в зародку.

Антиукраїнська війна, розв'язана Путіним, не стала несподіванкою. Адже російським керівництвом Україна ніколи не розглядалася як самостійна, незалежна держава. На думку колишнього радника президента Росії Андрія Ілларіонова, сліди серйозної підготовки до широкомасштабної агресії проти України прослідковуються, принаймні, з літа 2003 р., коли Путін став вважати неприйнятним, щоб Київ «мать городов русских», місцезнаходження Києво-Печерської лаври, знаходилася за межами Російської Федерації [15].

Пізніше увазі Путіна була запропонована фальсифікована легенда про хрещення у 989 р. Володимира Святославича у грецькому місті Херсонес (нині розташований у міській смузі Севастополя). Таким чином, виявилося, що два місця Руської Православної церкви, які вважаються святими, Київ і Херсонес опинилися не в Росії, а на території України. Це було сприйнято недопустимим, тому був розроблений план з повернення святих місць під російський контроль. Цікаво, що 4 квітня 2008 р., під час саміту НАТО в Бухаресті, Путін заявив Джорджу Бушу-молодшому, що «Україна навіть не держава», що практично половина її території є «споконвічно руськими землями», переданими Україні Росією.

Протягом наступних п'яти років розроблялася концепція так званого «Русского мира». Відповідно до неї, немає таких національностей, як українці чи білоруси. Українці, білоруси і росіяни це субетноси одного руського народу і вони, відповідно, повинні бути об'єднані під дахом однієї держави. Публічно ця концепція була проголошена 27 липня 2013 р. в Києві під час офіційної церемонії святкування 1025-річчя хрещення Русі [15]. Через два дні обвинуваченнями головного санітарного лікаря Росії Г. Оніщенка російський уряд розгорнув проти України санітарну, торгову та економічну війну. Пізніше, у листопаді 2013 р., ці дії переросли у дипломатичний тиск, що призвів до відмови Віктора Януковича підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Військові ж дії проти України розпочалися 20 лютого 2014 р. Ця дата викарбувана на медалі, виготовленій на замовлення Міністерства оборони Росії, «За возвращение Крыма. 20 февраля 18 марта 2014 года» [15].

Нинішня кампанія, розгорнута Путіним, здійснюється на трьох рівнях і має три цілі. Перший рівень Україна. Вона повинна бути або путінською, або її не повинно взагалі бути як незалежної і суверенної держави. Другий рівень створення так званого «Русского мира». Під єдиним дахом російської держави повинен бути створений «Русский Мир», воз'єднаний найбільший у світі, розділений сьогодні, народ росіяни. У гаданий «Русский мир» включаються чотири категорії населення: етнічні росіяни, незалежно від того, де вони проживають; російськомовні, незалежно від їхньої національності; всі співвітчизники, що коли-небудь проживали на території СРСР, та їх нащадки; всі співвітчизники, що коли-небудь проживали на території Російської імперії, та їхні нащадки. Третій рівень має своєю метою Захід, який необхідно розколоти на два табори: англо-саксонський світ (США, Великобританія, так звані «прифронтові держави» Польша, Литва, Латвія, Естонія) має бути розбитий; «континентальна Європа» повинна зайняти стосовно путінської Росії позицію нейтралітету або ж навіть стати її союзником [15].

Таким чином, історичні факти наочно демонструють спадкоємність у здійсненні імперської політики геноциду правлячими колами Радянського Союзу і Російської Федерації методами «гібридної війни», жертвами якої, у першу чергу, стали українці, а в останні роки й інші народи як на пострадянському просторі, так і за його межами, наприклад, населення Сирії. На основі цього можна зробити кілька висновків. По-перше, сьогоднішній стан справ у російсько-українських відносинах закономірний результат багатовікової політики геноциду українського народу з боку царату та його ідейних нащадків у особі спочатку більшовиків і радянської влади, а потім російського керівництва. Путін завжди з презирством ставився до українських національних почуттів, вважав Україну не справжньою державою, а просто «подарунком» Москви, оскільки раніше «Малоросія» становила частину царської Росії. Його заяви не просто образливі й зневажливі, вони агресивні і войовничі. По-друге, втілюючи в життя свої експансіоністські амбіції щодо України, намагаючись підпорядкувати її своєму впливу, російська шовіністична верхівка з перших днів радянської влади застосовувала проти українців методи і технології «гібридної війни». По-третє, всупереч пропагандистським заявам з Москви, Україна не регіональний форпост «Русского мира», а частина Європи. Українська нація пережила великі страждання, але зберегла чітко виражену культурну самобутність, яка сягає своїм корінням у західні цінності, із власною мовою та унікальними слов'янськими традиціями і спадщиною.

Література

1. Білас І. Г. Голокост на Україні в 1946-1947 р.р. Особливості діяльності карального апарату /І. Г. Білас. //Науковий збірник Українського Вільного Університету. Ювілейне видання з приводу 70-ліття УВУ Мюнхен, 1992. С. 52-66.

2. Ведєнєєв Дмитро. Політичні репресії 1920-1980-х та проблеми формування національної пам'яті. /Дмитро Ведєнєєв. //Історична правда. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/research /2012/ 12/26/ 105584/.

3. Всеобщая декларация прав человека 1948 г. //Международное право в документах: Учебн. пособие. -- М., 2000. С. 101-106.

4. В'ятрович В. М. Друга світова війна у сучасній державній політиці національної пам'яті. /В. М. В'ятрович //Вигнання нацистських окупантів з України: пам'ять та уроки історії для сьогодення. Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції. м. Чернігів, жовтень 2014 р. Чернігів, 2015. С. 3-10.

5. В'ятрович: Кремль веде в Україні не гібридну, а «більшовицьку» війну /В'ятрович //Еспресо tv [Електронний ресурс]. Режим доступу: espresso. tv.

6. Голод 1921--1923 років в Україні: Зб. документів і матеріалів. /АН України. Ін-т історії України. Голов. архів. упр. при КМ України. ЦДАВО України. Упоряд.:

О. М. Мовчан, А. П. Огінська, Л. В. Яковлєва. Відп. ред. С. В. Кульчицький. -- К.: Наукова думка, 1993. -- 237 с.

7. Голод в Україні 1946-1947: Документи і матеріали. -- Київ Нью-Йорк.: Видво М. П. Коць, 1996. 376 с.

8. Голодомор 1932-1933 років в Україні: злочин влади -- трагедія народу: Документи і матеріали / Упоряд. В. С. Лозицький, О. В. Бажан, С. І. Власенко та ін. -- К.: «Ґенеза», 2008. 504 с.

9. Голод в Україні у першій половині ХХ століття: причини та наслідки (1921-- 1923, 1932--1933, 1946--1947). Матеріали Міжнародної наукової конференції. Київ, 20-21 листопада 2013 р. // Інститут демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України. Інститут історії України НАН України. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Національний університет «Києво-Могилянська академія». -- К., 2013. -- 364 с.

10. Гунчак Тарас. Україна. Перша половина ХХ століття. /Тарас Гунчак. К.: «Либідь», 1993. 288 с.

11. Даниленко В. Документи радянських спецслужб про голодомори в Україні: 1921--1923; 1932--1933; 1946--1947. /В. Даниленко // Пам'ять століть. -- 2003. --

№ 3. -- С. 104--122.

12. Дзюба Іван. Інтернаціоналізм чи русифікація. /Іван Дзюба. К.: Видавничий дім «КМ Academia», 1998. 276 с.

13. Довженко О. Щоденникові записи 1939 1956 рр. Дневниковые записи 1939 1956. /О. Довженко //Культура України. Електронна бібліотека [Електронний ресурс]. Режим доступу: nplv.org.

14. Дрозд Р., Гальчак Б. Історія українців у Польщі в 1921-1989 роках / Роман Дрозд, Богдан Гальчак, Ірина Мусієнко; пер. з пол. І. Мусієнко. 3-тє вид., випр., допов. Харків: Золоті сторінки, 2013. 272 с.

15. Илларионов Андрей. Четвертая мировая война. Выступление на заседании Комитета по экономике и безопасности Парламентской ассамблеи НАТО. Вильнюс, 31 мая 2014 года. /Андрей Илларионов [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://aillarionov.liveioumal.com/696982.html.

16. Конвенция о предупреждении преступления геноцида и наказания за него. Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl _conv/ conventions/genocide.shtml

17. Конквест Роберт. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. / Роберт Конквест. К.: Вид-во «Либідь». 384 с.

18. Кульчицький С. Голод 1932-1933 рр. в Україні як геноцид: мовою документів, очима свідків. /С. Кульчицький -- К.: Наш час, 2008. 239 с.

19. Кунер Джеффри. Выживет ли Украина? /Джеффри Кунер [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://inosmi.ru/ukraine/20101119/164350703.html.

20. Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 25. /В. І. Ленін. 450 с.

21. Ліпкан А. Г. Операція «Вісла»: переселення чи депортація? /А. Г. Ліпкан // Воєнна історія. 2003. №1. С. 34-41

22. Марочко В. Голодомор 1932-1933 років в Україні: Хроніка / В. Марочко, О. Мовчан. -- К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. 294 с.

23. Мейс Джеймс. Політичні причини голодомору в Україні (1932--1933) / Джеймс Мейс // Студії з україністики: зб. наук. праць . За ред. Р. Радишевського. НАНУ, Міжнар. школа україністики, Ін-т філології КНУ ім. Т Шевченка. -- Київ, 2004. -- Вип. V: До 190-річчя з дня народження Тараса Шевченка. -- С. 273--292.

24. Мейс Джеймс. Україна: матеріалізація привидів. /Джеймс Мейс К., 2016 515 с.

25. Пилявець Р. І. Вигнання нацистських окупантів з України (1943-1944 роки): головні підсумки. /Р. І. Пилявець //Вигнання нацистських окупантів з України: пам'ять та уроки історії для сьогодення. Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції. м. Чернігів, жовтень 2014 р. Чернігів, 2015. С. 11-18.

26. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т 2. Від середини XVII століття до 1923 року. /Н. Полонська-Василенко -- К.: Либідь, 1992. 560 с.

27. Романцев В. О. Національний склад населення СРСР і його рідна мова за часів колишнього Радянського Союзу. /В. О. Романцев. //Віче. Збірник наукових праць. К.: ВПК «Експрес-Поліграф», 2011. С. 217-232.

28. Романчук О. Хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РРФСР і Центральною Радою. /О. Романчук. К., 1990. 45 с.

29. Рудницький Степан Львович /Вікіпедія [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org.

30. Сергійчук В. Як нас морили голодом: 1921--1923, 1932--1933, 1946--1947 / В. Сергійчук. // Київ. нац. ун-т ім. Т Шевченка. Центр українознавства. -- 2-е вид., доп. -- К.: Укр. Вид. Спілка, 2003. -- 251 с.

31. Скрипник Микола. Ленін про Україну. /Микола Скрипник. //ЛІВА. Інтернет-журнал [Електронний ресурс]. Режим доступу: liva.com.ua.

32. Снайдер Тимоті. Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним /Тимоті Снайдер. К., 2012. 430 с.

33. Стахов Н. Н. Права человека и гражданина: история и современность. /Н. Н. Стахов. // Правова держава України: проблеми, перспективи розвитку. -- К., 1997. 135 с.

34. Чорна книга України: Зб. документів, архів. матеріалів, листів, доп., статей, досліджень, есе / Упоряд., ред. Ф. Зубанича. Передм. В. Яворівського. -- К.: Вид. центр «Просвіта», 1998. -- 784 с.

35. Улянич Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921-1933 роках. /Володимир Улянич -- К.: МАУП, 2004. 84 с.

36. Israel W. Charny. Encyclopedia of genocide. -- ABC-CLIO, 1999. -- Т I. -- 825 с.

37. Raphael Lemkin Papers, The New York Public Library, Manuscripts and Archives Division, Astor, Lenox and Tilden Foundation, Raphael Lemkin ZL-273. Reel 3. // Holodomor: Reflections on the Great Famine of 1932-1933 in Soviet Ukraine / L.Y. Luciuk. -- Kingston : The Kashtan Press, 2008. 578 с.

38. Saturday Evening Post. 1945, Jan, 27.

Размещено на Allbest.ru