Діяльність Євгена Петрушевича як президента ЗУНР

Але в часі, коли УГА переможно йшла вперед і вже загрожувала Львову, польська брехня про загрозу для Польщі від більшовицьких банд (так поляки представляли Антанті успішну офензиву УГА), як також польське запевнення автономії для Східної Галичини спричинили те, що Найвища Рада в Парижі 25 червня 1919 р. уповноважила Польщу тимчасово мілітарно окупувати Сх. Галичину по Збруч, "щоб забезпечити особи й майно мирного населення Східної Галичини від небезпек, які їм грозять від більшовицьких банд".

Проти цього несправедливого рішення, яке противилося оголошеному Вілсоном праву самовизначення народів, зреагувала українська делегація в Парижі протестною нотою. Протестну ноту вислав також Диктатор Петрушевич, якому щойно 12 липня польська начальна команда спеціальним парламентарем передала неповний текст рішення Найвищої Ради. Нота Петрушевича стверджувала, що в Галичині не було й немає жодних більшовицьких банд, а дисциплінована армія, яка бореться і проти більшовиків, і проти поляків. Дальше нота описувала польські погроми й знущання над українцями та в ім'я принципу "хай буде вислухана також і друга сторона" просила прислати комісію для потвердження польських жорстокостей.

Щоб здержати наступ УГА, яку поляки ще так недавно вважали цілком розбитою, виступили проти неї двічі більші і добре озброєні польські війська з цілої Польщі під командою самого голови держави - маршала Пілсудського. Але не так ворожа сила, як цілковитий брак боєприпасів примусив УГА до відступу, який розпочався 28 червня.

Тепер виринуло перед Диктатором Петрушевичем важке питання - що далі? Директорія й уряд УНР обурилися на Петрушевича за те, що він погодився стати Диктатором. Вони вважали, що влада, якої не могли виконувати Виділ УНРади та Державний Секретаріат, повинна була перейти до них. Офіційний орган уряду УНР "Вісті Української Народної Республіки" на початку липня писав: "Треба вважати, що Галичина тепер не має свого окремого уряду і з цього факту виходити у своїх висновках у роботі".

Виходячи з цього помилкового заложення, лівий уряд Мартоса разом з Директорією задумали зліквідувати автономію ЗО УНР. Петрушевича не признавано за диктатора, незаконно позбавлено його членства в Директорії (так, як раніше поміркованого соціаліста-самостійника Андрієвського) і 4 липня створено міністерство для справ Галичини, призначаючи Семена Вітика, галицького соціал-демократа, міністром. Рішення ці проводили для того, щоб собі підчинити УГА.

Так діяв лівий соціалістичний уряд і під його впливом також Директорія тоді, коли наказний отаман Осецький, начальник штабу Дієвої Армії В. Тютюнник і інші високі старшини заявляли Петлюрі, що без співпраці Петрушевича й допомоги УГА не буде можна врятувати фронту проти більшовиків. Петрушевич душею був за переходом за Збруч, але таке вороже ставлення до нього Директорії й уряду УНР його насторожувало. Крім того, погані вістки прийшли від 5-ої бригади УГА, яку раніше було послано за Збруч на підмогу Дієвій Армії проти більшовиків. Відношення до неї населення було наскрізь вороже й вона понесла втрати та просила наказу відправити її до Галичини. Заходило, отже, питання для Петрушевича, чи він має право наражати на можливу загибель УГА та багато цивільних осіб переходом за Збруч. А все-таки Петрушевич на прохання Петлюри рішився на цей крок, коли Директорія погодилася на його вимоги: демократична політика без ухилів у бік радянства; зміна уряду Мартоса; скасування міністерства Галичини. Слід зазначити, що Петрушевича хотіли "тоді заманити більшовики своєю пропозицією союзу проти Польщі та Румунії коштом його розриву з Петлюрою, але він на згоду з більшовиками не пішов. Для кращого пізнання особи Петрушевича варто тут навести думку про нього одного з учасників наради з Петрушевичем у Чорткові в справі переходу УГА за Збруч на поміч Дієвій Армії проти більшовиків, а саме полковника (пізнішого генерала) М. Капустянського. "На всіх нас зробив сильне враження доктор Євген Петрушевич. Велика, поважна постать, замислене обличчя, добре розвинене підборіддя - ознака сильної волі, гострий погляд. До справи він ставився з надзвичайною увагою. Почувалося, що ця людина добре знає, яка величезна на ньому одному лежить відповідальність... Йому народ і армія дали до рук усю владу і він один відповідає за своє рішення. Видно, диктатор не був честолюбцем, ні не впивався владою, а всіма силами намагався тільки використати її для щастя своєї бідної, від віків занапащеної країни" [21].

Рішивши 4 липня перекинути УГА за Збруч на поміч Дієвій Армії, Петрушевич, знаючи неприхильне ставлення головного отамана Петлюри до ген. Грекова, звільнив цього останнього з посту Начального вождя УГА і назначив на його місце ген. Мирона Тарнавського. Після переходу УГА за Збруч (16-18 липня 1919 р.) створено, у порозумінні з Петрушевичем, Штаб Головного Отамана (ШГО) для об'єднання воєнних операцій обох армій, начальником якого став ген. Юнаків від Дієвої Армії, а ген. Курманович від УГА обняв пост генералквартирмайстра.

До Кам'янця Подільського, що став осередком влади УНР і Диктатора Петрушевича, прибули військові представники Америки, Англії та Франції і їм 30 липня Команда українських армій подала план спільної боротьби під керівництвом Антанти усіх сил - українських, польських і Добровольчої Армії ген. Денікіна проти більшовиків. Українські війська мали б зайняти Правобережжя, включно з Києвом і Одесою, ген. Денікін мав би проводити наступ на Харків, Курськ, Орел, а польська армія мала б створити загрозу для Москви зі сторони Білорусі. Українська армія, діставши військовий виряд і амуніцію, могла б збільшитися до 400-500 тисяч.

Надіючись, що Антанта вплине на ген. Денікіна піти на співпрацю в його власному інтересі, Петлюра вирішив розпочати головний наступ на Київ і меншими силами на Одесу. Наступ на Київ увінчався успіхом. Вночі з ЗО на 31 серпня 1919 р. українське військо зайняло Київ і обсадило мости на Дніпрі. Але російський імперіалізм так засліпив ген. Денікіна, що його Добровольча Армія, користаючись зі заборони Головного Отамана Петлюри входити в бій з нею, вдерлася з Лівобережжя до Києва і розпочала збройний конфлікт з українською армією, який остаточно закінчився перемогою більшовиків над обома арміями.

Сподівання Петлюри на те, що Антанта таки примусить Денікіна числитися з існуванням незалежної України, завели й тому 24 вересня 1919 р. Петлюра та Петрушевич спільною прокламацією формально виповіли війну Денікіну, яка фактично вже була розпочалася. Цей акт обурив сторонничу військову місію Антанти і вона залишила Кам'янець Подільський [21].

Брак військового виряду й амуніції, теплого одягу і взуття, а до того ще й тиф і брак медикаментів спричинили те, що з кінцем жовтня залишилося в УГА тільки чотири тисячі, а в Дієвій Армії тільки дві тисячі вояків здібних дальше воювати. Щоб рятувати рештки УГА від остаточної катастрофи, ген. Тарнавський, начальний вождь УГА, наполягав на Диктатора, щоб він дозволив на переговори з Добровольчою Армією, а коли Диктатор, боячись закиду зради з боку Петлюри, зволікав з децизією, він сам з конечності рішився на переговори. Тоді Петрушевич дав наказ арештувати ген. Тарнавського, але військовий суд його оправдав. Пізніше на переговори погодився також і Петлюра, але команда Добровольчої Армії не погодилася на переговори з наддніпрянцями, яких вважала підданими Росії і заключила договір тільки з УГА, що викликало в наддніпрянців закиди зради галичан.

Тому, що на пропозицію Петлюри поляки мали зайняти Кам'янець Подільський, д-р Петрушевич вночі з 15 на 16 листопада опустив Кам'янець і через Румунію і Чехословаччину подався до Відня.

З від'їздом Петрушевича з Кам'янця настала ще більша прірва між урядами УНР і Галичини. Тоді, коли за сподівану поміч проти більшовиків влада УНР зрікалася західних українських земель у користь Польщі, Петрушевич, користаючи з того, що Найвища Рада ще остаточно не вирішила долі Східної Галичини, а тільки уповноважила Польщу її тимчасово мілітарно окупувати, рішився продовжувати боротьбу за неї на міжнароднім полі.

У Відні створив Петрушевич новий уряд Диктатора, який складався з Ради Уповноважених (сурогату Державного Секретаріату) під проводом д-ра Костя Левицького та Військової і Президіяльної канцелярій.

Уряд Диктатора вдержував сталий зв'язок з Галичиною через створену у Львові в 1919 р. Міжпартійну Раду, яка дальше вважала уряд Диктатора за свій законний уряд і бойкотувала, наскільки могла, зарядження польського уряду (перепис населення, вибори і т. п.). Уряд у Відні також опікувався численною еміграцією та інтернованими частинами УГА в Чехо-Словаччині. Найбільше, однак, уваги д-р Петрушевич присвячував обороні прав Галичини серед західних держав і на терені Ліги Націй і Найвищої Ради [21].

Поляки вимагали до того, щоб Найвища Рада змінила своє рішення відносно Східної Галичини. Замість тимчасової мілітарної окупації, вони домагалися інкорпорації Галичини до Польщі. Тому" польський уряд не був задоволений тим, що Найвища Рада 21 листопада 1919 р. ухвалила статут для Сх. Галичини, яким вона фактично позбавляла її права на самовизначення і тимчасову польську окупацію замінювала 25-річною приналежністю її до Польщі у формі автономного краю з точно визначеною границею між Сх. Галичиною і Польщею по лінії Керзона. Надіючись, що дальшими торгами й брехнею можна буде таки осягнути свою ціль, польський уряд цю ухвалу НР відкинув. Була, отже, для Петрушевича ще дальше можливість боронити права українців Сх. Галичини на самовизначення та виступати проти польських намагань інтегрувати Галичину з Польщею. Петрушевич вислав делегацію до Ліги Націй у Женеві, яка вручила ноту в справі Сх. Галичини та відбула ряд розмов. Наслідком цієї акції було ствердження Ради Ліги Націй з 23 лютого 1921 р., що: Східна Галичина лежить поза кордонами Польщі; Польща не дістала мандату заводити свою адміністрацію в Сх. Галичині; Польща дістала право тільки мілітарно окупувати Сх. Галичину; сувереном Сх. Галичини є не Польща, а Антанта. Тому Рада Ліги Націй рішила передати українські домагання до вирішення Раді Амбамадорів, що заступала Найвищу Раду.

В часі польсько-більшовицьких переговорів про мир у Ризі, Петрушевич вислав туди делегацію під проводом Костя Левицького, яка протестувала проти вирішування Конференцією справи приналежності Галичини. Але, як можна було передбачати, протест не мав успіху. 18 березня 1921 р. Російська СФСР і Українська РСР підписали мир з Польщею, на підставі якого західні українські землі, включно із Сх. Галичиною, припали Польщі.

Рішення Ради Ліги Націй у справі Сх. Галичини, чи може також якісь інші мотиви спонукали Вінцента Вітоса, прем'єра Польщі, з початком 1921 р. робити старання через о. митрата Войнаровського намовити д-ра Петрушевича до згоди з Польщею на базі федерації Сх. Галичини з Польщею, якій Галичина передала би тільки військові та закордонні справи. Петрушевич піддав цю справу під дискусію, але більшість Ради Уповноважених висловилася проти польської пропозиції, вважаючи її новим підступом для використання на міжнароднім полі. Також і Диктатор не довіряв полякам і сильно вірив, що право галицьких українців на самовизначення таки переможе.

Щоб приспішити вирішення справи Галичини та викликати позитивне ставлення до українців, уряд Диктатора запропонував Антанті проект конституції майбутньої Галицької Республіки, на основі якої три головні народності - українці, поляки і жиди - мали б користуватися однаковими правами.

Уряд Диктатора робив також старання, щоб справу Галичини вирішила міжнародна конференція в Генуї, яка відбулася навесні 1922 р. Але більшовицька делегація розбила цю конференцію і справа Галичини знову відкладена.

Тим часом справи змінювались не на нашу користь. ЗСА відсепарувалися від європейських справ і не вступили до Ліги Націй, Ллойд Джордж, що найбільше обстоював справу українців Галичини, відійшов у жовтні 1922 р., більшовицький режим втримався, а французька компанія, президентом якої був Ж. Камбон, президент Ради Амбасадорів, дістала від польського уряду право експлуатації нафти в Бориславськім басейні. Щоб показати зовнішньому світові, що поляки мають добру волю заспокоїти потреби українців, польський сейм ухвалив 26 вересня 1922 р. закон про воєводську автономію у Галичині й заснування українського університету. Так то нафтою і законом, якого поляки не думали впровадити в життя, Польща добилася того, що Рада Амбасадорів 14 березня 1923 р. признала Сх. Галичину Польщі без жадних застережень [21].

Внаслідок того рішення Ради Амбасадорів Петрушевич розв'язав свій уряд у Відні та звинув усі його дипломатичні представництва й місії, але дальше вважав за свій обов'язок бути репрезентантом Галичини на міжнародному полі. Щоб утруднити Петрушевичеві його дальшу працю в користь Галичини, польський уряд постарався про те, щоб Австрія, а опісля і Чехо-Словаччина, відмовили йому права побуту на їхніх територіях. Тому Петрушевич переніс центр своєї дальшої праці до Берліну.

Тоді, коли всі старання Петрушевича в справі Галичини розбивалися об мур байдужності, а то й неприхильності Заходу, представники Совєтської України, на доручення Москви, дальше закидали сіті на нього, щоб перетягнути на свою сторону. Вони знали вплив Петрушевича на край і тому хотіли при його помочі переставити галичан на совєтофільські позиції. Вони підкреслювали, що на сході є українська держава, яка допоможе Західній Україні визволитися з-під польського ярма, якщо ця остання зреволюціонізує народні маси проти Польщі і не дасть їй закріпитись на українських землях.

Здається, що вирішальною у зміні поглядів Петрушевича була його таємна зустріч із Хр. Раковським, головою уряду Совєтської України, після міжнародної конференції у Генуї. Вже перед рішенням Ради Амбасадорів у справі Галичини Українська Військова Організація (УВО) знала про зміну орієнтації Петрушевича і змінила своє відношення до нього. В березні 1923 р. делегація Петрушевича під проводом сотника чи отамана Івана Коссака була в Москві, яка домагалася усунення полк. Коновальця з проводу УВО. Коли ж Петрушевичеві не вдалося підкорити собі УВО, прихильна йому група створила конкуренційну "Західно-Українску Національно-Революційну Організацію" (ЗУНРО), яка, однак, по кількох роках завмерла.

Внаслідок зміни політичної орієнтації Петрушевич втратив вплив серед української громадськості в Галичині й на еміграції і поволі відходив у забуття, хоча ще час-від-часу можна було довідатись з преси про його ноти до Ліги Націй, чи куди інде.

Слід, одначе, пригадати, що д-р Петрушевич не був тоді єдиний, хто повірив, що Совєтська Україна, скріпившись українізацією і культурним відродженням, дійсно зможе стати українською державою. Крім того, не честолюбність чи жадоба наживи вплинули на зміну орієнтації Петрушевича, а його намір дальше боронити свій народ перед польським поневоленням. Здається, що Петрушевич вже в тридцятих роках побачив свою помилку [21].

В останніх роках свого життя д-р Євген Петрушевич терпів недостатки. Деяку матеріальну допомогу давали йому гетьман Павло Скоропадський, сплачуючи його борги, та о. д-р Петро Вергун, апостольський візитатор українців-католиків у Німеччині, який також опікувався ним в часі його довготривалої недуги.

Помер д-р Є. Петрушевич 29 серпня 1940 р. у Гермсдорфі коло Берліну. Його тлінні останки відпровадив на цвинтар рим.-кат. кафедри св. Гедвіґи в Берліні 4 вересня о. д-р Вергун, який також сказав надгробне слово. Зворушливе слово сказав також історик д-р Микола Андрусяк, який попрощався з колишнім Президентом ЗУНР від імені стрільців УГА та всіх учасників визвольних змагань і від українських скитальців у Німеччині. В 1959 р. "Об'єднання Українців-Правників Емігрантів" у Торонто, під проводом д-ра Семена Шевчука, відшукавши місце поховання Петрушевича, своїм коштом поставило пам'ятник на його могилі та заплатило належність за місце до 2020 року.

Розглядаючи політичну і громадську діяльність Євгена Петрушевича, ми не можемо не схилити голови перед його мужністю: він, беручи на себе важке завдання лідера визвольної боротьби, був свідомий своєї відповідальності не лише перед народом, але й перед історією. Хоча зазнав нещадної критики за допущені помилки - за вичікувальну позицію, обережність, вагання, - його заслу­ги перед Україною неперевершені. Упродовж усієї своєї політичної діяльності він проявив себе ідейним патріотом, розумним і передбачливим державним мужем, стійким борцем за національні інтереси. Петрушевич не винен, що не зміг реалізувати своїх задумів і збудувати самостійну Українську Державу.

Розділ 3. Процес творення західноукраїнської державності

3.1 Будівництво національної держави

петрушевич державність уряд галичина

Під час вуличних боїв у Львові розгорнувся нелегкий процес творення західноукраїнської державності (листопад 1918 - червень 1919). Він становить цілісне явище, в якому віддзеркалились притаманні галицькому суспільству риси - як успадковані від минулого, так і набуті у вирі революційних змагань. Основна увага зосереджувалася на розбудові урядово-адміністративного апарату, тобто створенні елементарних норм функціонування національно-державного життя, визначенні соціально-економічних і політичних параметрів внутрішнього розвитку державності, її місця у визвольній боротьбі всієї України.

Але проблемою кардинальною, від якої залежала сама можливість вирішення всіх інших питань, був захист власної території від іноземної агресії.

Урядові й державні структури формувалися спроквола, в часовому відриві од здобуття влади у Львові. Уряд - Тимчасовий державний секретаріат - було утворено 9 листопада. Тут спочатку переважали представники старих партійних структур - діячі з минулої австрійської доби. Вони мусили ухвалювати рішення під чимдалі більшим тиском нових політико-соціальних сил, передусім молодого офіцерства. Саме на вимогу останнього почали здійснюватися перші практичні кроки на шляху об'єднання з Великою Україною.

Складанню урядом присяги передувало рішення тимчасового парламенту. В ньому зазначалося: "Українська Національна Рада як найвища влада українських земель бувшої Австро-Угорської монархії у змаганні до здійснення національного ідеалу всього українського народу доручає Державному Секретаріатові поробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в одну державу".

Справу державотворення підкріпив Тимчасовий основний закон про державну самостійність, який підтверджував перше рішення УНРади про територію суверенної держави, визначав її назву - "Західноукраїнська Народна Республіка". Значення Тимчасового закону виходило за рамки його п'яти статей. На зміну усталеним поглядам австро-угорської доби прийшли нові, суголосні з настроями й прагненнями всього українського народу, що піднявся на рішучу боротьбу проти монархізму [10, 276].

В принциповому положенні закону зазначалося, що влада в новій державі належить народові. Він мав обрати Установчі збори на "основі загального, рівного, прямого, безпосереднього, тайного і пропорційного права голосування без різниці пола".

В умовах війни на виживання втілювати в життя ці демократичні права було надзвичайно важко, то більше, що щиро бажали цього далеко не всі політичні сили, які брали участь у роботі УНРади. Таке становище віддзеркалилось у двох наступних її законах - про тимчасову адміністрацію й тимчасову організацію судів та судової влади.

Наступний етап державотворення тісно пов'язаний зі Станіславом, де найдовше перебували керівні органи ЗУНР. На початку січня 1919 р. туди перебрались із Відня українські діячі. Нарешті, з'явилася можливість завершити реорганізацію державно-урядової структури. 4 січня вийшов закон про "Виділ" (Президію) Української Національної Ради (президентом став Є. Петрушевич). Було створено й уряд - Раду державних секретарів - на чолі з С. Голубовичем. Більшість у ній, як і в попередній Раді, керованій до кінця грудня 1918 р. К. Левицьким, становили націонал-демократи, два місця належали радикалам. Партійне представництво в УНРаді стало ширшим - до неї входили представники і соціал-демократів, і селянсько-радикальної групи.

3.2 Прорахунки й здобутки уряду ЗУНР

Відбулися ще дві сесії Української Національної Ради. Лютнева ухвалила кілька законів, найзначущішими серед яких були "Про основи шкільництва" й "Про мову". Перший (від 13 лютого) визначав державний статус шкільництва на західноукраїнських землях, дозволяв засновувати приватні школи, передбачав право національних меншин "на школу рідною мовою". Другий (від 15 лютого) утверджував державність української мови, норми її функціонування та право національних меншин вільно послуговуватись "їх матірною мовою в урядових зносинах з державними властями та урядами, публічними інституціями й державними підприємствами".

Остання сесія УНРади розпочалася 25 березня й завершилася 15 квітня. її роботу ускладнювали внутрішні та зовнішні труднощі. Маси висловлювали невдоволення невирішеністю корінних соціальних проблем. Почастішали напади селян на магнатські фільварки та самочинне захоплення поміщицької землі. Протести надходили звідусіль. Вони гучно пролунали й з трибуни представницького (майже 1200 учасників) робітничо-селянського з'їзду, що відбувся в Станіславі 30-31 березня 1919 р. Одна з головних його вимог - надання землі галицькому селянству.

У відповідь на революційні вимоги Державний секретаріат запропонував обрати на з'їзді 60 депутатів Української Національної Ради, які забезпечили б опрацювання потрібного селянам земельного закону. Попри заперечення лівої частини делегатів і протести комуністів, включно з В. Сірком і К. Савричем (Максимовичем), майбутніми відомими діячами КПЗУ, на з'їзді вдалося провести рішення, за яким земля, відчужена у великих власників, не відразу передаватиметься селянам. Дещо остудивши розпалені пристрасті, УНРада 14 квітня - напередодні завершення роботи сесії - ухвалила закон про земельну реформу. Поміщицькі та деякі інші землі переходили в розпорядження земельного фонду. Порядкувати ними мала загальна земельна й повітові комісії з 3-річними повноваженнями, а також комісії в громадах із щорік поновлюваним складом. Стаття 18 закону окремо передбачала: "...наділення землею не може розпочатися перед покінченням війни й поворотом жовнірів та полонених додому" [10, 277].

Отже, йшлося не так про "впорядкування" земельної справи, як про зволікання з передачею селянам поміщицької землі. Тим, хто не бажав очікувати довгі роки, а з огляду на війну взагалі міг не дочекатися омріяної годувальниці, загрожували карами. Стаття 21 закону надавала адміністративній владі право ув'язнювати на 6 місяців, а також додатково штрафувати на суму до 10 тис. корон за "самовільне захоплення, ділення привласнених на основі сього закону земель та нищення лісів, будинків, інвентарю і земних плодів на них".

Те, що земельний закон зовсім не відповідав вимогам селянства, не слід пояснювати лише ворожим ставленням до нього більшості політичного істеблішменту ЗУНР, угодовством її соціал-демократичної частини. Керівництво Західноукраїнської Народної Республіки намагалося уникнути чергових звинувачень у "більшовизмі" та схильності до революційного розподілу поміщицьких земель, які належали патронованим Антантою полякам.

Активний учасник тодішніх подій в Україні, відомий історик В. Кучабський назвав земельний закон "найнещасливішим і гідним найбільшого жалю чином Української Національної Ради". Справді, рішення УНРади суперечило інтересам більшості населення. В день його ухвалення - 14 квітня 1919 р. - в одному з великих промислових центрів, Дрогобичі, спалахнуло робітниче повстання, яке знайшло підтримку навколишніх селян. Проходячи під радянськими гаслами, воно було прямим викликом урядові ЗУНР. Тим-то негайно мобілізовані сили жандармерії за підтримки війська вже наступного дня (це збігалося із закінченням останньої сесії УНРади) придушили виступ.

25 квітня 1919 р. головний отаман телеграфував до Станіслава: "Маю цілком певні повідомлення про неспокій у військах і серед населення на ґрунті невдоволення політикою Державного секретаріату в соціальних питаннях, і особливо земельних. Це може скінчитися катастрофою...

Соціальні реформи, особливо в земельному питанні, а також припинення процесів стосовно відшкодування поміщицьких збитків, які настроюють населення проти влади, мусять бути розв'язані позитивно в першу чергу. Кожен день зволікання в цій справі неухильно веде до катастрофи. Прошу звернути на це увагу і вжити невідкладних заходів, продиктованих державною мудрістю і передбаченням неминучих конфліктів у житті населення Західної України" [10, 277].

Заклик С. Петлюри призвів хіба що до опублікування 5 травня земельного закону. На більше керівники ЗУНР не наважились. Зрештою, на проведення виборів до законодавчого органу (березнево-квітнева сесія УНРади ухвалила досить демократичний регламент) забракло часу. Війна не дала змоги налагодити й співпрацю з національними меншинами, хоча законодавство ЗУНР загалом відповідало тогочасним демократичним вимогам. Налякане погромами, які розпочалися першого ж дня встановлення польської влади у Львові, єврейське населення уникало співпраці з українською державністю. Поляки ж, що проживали в Східній Галичині, своєю чергою, вважали таку співпрацю аж ніяк не патріотичною.

Але на одній із найважливіших ділянок розбудови молодої західноукраїнської державності - створенні національних збройних сил - справді-таки вдалося досягти разючих успіхів. Це стало можливим завдяки могутньому революційно-визвольному пориву, що охопив усі верстви українського населення. Найактивнішими в цій справі були молоді офіцери й підстаршини січових стрільців та колишньої австро-угорської армії. Військову розбудову підтримало все галицьке суспільство - люди різних переконань і політичних поглядів, включно з рядовими "москвофілами". Формування армії відбувалося найефективнішим шляхом - знизу, тому назви військових частин мали місцеве походження. Ця традиція збереглась і в регулярній Українській галицькій армії. З 12 її бригад 11 називалися (відповідно) Коломийською, Бережанською, Золочівською, Сокальською, Равською, Львівською й т. ін. У другій половині листопада 1918 р. УГА налічувала 25 тис. солдатів, у січні 1919 - 70 тис, а через півроку досягла 100-тисячної чисельності. За браком вищого українського офіцерського складу командні посади посідали генерали колишньої австрійської та російської армій. Такі значні національні збройні сили (на той час у Східній Галичині проживало близько 1800 тис. українців, які зазнали страхіть 4-річного воєнного лихоліття) вдалося створити лише тому, що населення вважало захист власної території справою життя й смерті.

Вплив народних мас на урядові структури чимдалі зростав. На виконання ухвали 9 листопада 1918 р. через три тижні у Фастові було укладено "Передвступний договір... між Українською Народною Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Стаття 1 цього підписаного 1 грудня документа містила заяву про "непохитний намір злитися в найкоротший час в одну велику державу з Українською Народною Республікою". Наступні статті розкривали засади злуки. "З огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території" західноукраїнські землі отримували територіальну автономію в складі майбутньої неподільної України.

Під тиском війська й народних мас, які розуміли, що убезпечитись від іноземної загрози можна, лише об'єднавши всі українські території, УНРада на першому ж засіданні в Станіславі 3 січня 1919 р. схвалила "Передвступний договір" і доручила урядові завершити переговори про злуку. Рішення було ухвалено від імені всіх західноукраїнських земель. "Від сьогоднішнього дня, - заявив Є. Петрушевич, - існує тільки одна Українська Народна Республіка". Для участі в урочистому акті з'єднання було затверджено представницьку делегацію.

Цей акт відбувся 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані в Києві. Наступного дня з'явилися відповідні постанови Трудового конгресу. Тепер Західноукраїнська Народна Республіка мала офіційно називатися Західною Областю Української Народної Республіки. Але через небезпечний воєнний час практичне злиття двох державних організмів відкладалося на майбутнє - до Всеукраїнських установчих зборів, обраних як Наддніпрянською, так і Наддністрянською Україною. Фактично ж ЗУНР і далі діяла як окреме державне утворення і у внутрішніх справах, і - за винятком деяких презентаційних моментів - на міжнародній арені. Тому в історичній літературі вживається назва ЗУНР і лише зрідка - ЗОУНР.

Хоч ЗУНР діяла в основному в Східній Галичині, вона намагалася поширити свій вплив і на інші західноукраїнські землі. Таким було бажання й населення цих територій.

Висновки

Отже, із завершенням Першої світової війни на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. Здійнявшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям. Визвольна боротьба, що охопила всі етнічні українські території, становила глибокий взаємопов'язаний процес, органічну частину перетворень, які докорінно змінили обличчя Центральної та Східної Європи, всього континенту, врешті, цілого світу.

Західноукраїнські землі вступили в новий етап свого розвитку, обтяжені перебуванням у багатовіковому колоніальному ярмі. Невигідне вірнопідданство місцевої еліти щодо габсбурзької монархії гальмувало розвиток подій у Східній Галичині аж до остаточного падіння Австро-Угорщини. Українські депутати віденського парламенту прихильніше, ніж представництва інших поневолених народів, зустріли маніфест імператора Карла від 18 жовтня 1918 р., який обіцяв перетворити Австрію на федеративну державу. Як твердять деякі активні учасники тодішнього українського руху, за порадою монарха 18-19 жовтня було скликано "з'їзд мужів довір'я".

Євген Петрушевич - один із найвеличніших і найбільш активних репрезентантів українських визвольних змагань, а водночас це найтрагічніша постать нашої новітньої історії. Про його титанічні зусилля збудувати незалежну Українську Державу писало вже чимало авторів, але все таки, тому що він був уродженцем і діячем Надбужанщини, годиться згадати про нього і в збірнику Надбужанщина.

Надії на кращу долю українців під Австрією прийшли з проголошенням самостійності Української Народної Республіки (УНР). Коли на мирних переговорах у Бересті голова австрійської делегації гр. О. Чернін відкинув домагання української делегації прилучення українських земель Австро-Угорщини до УНР, як також відкинув домагання приїзду до Берестя Євгена Петрушевича для вислову бажань австрійських українців, українська делегація, маючи співпрацю західноукраїнського політичного проводу, добилася підписання тайного договору, яким Австрія зобов'язалася до створення до 20 липня 1918 р. української автономної провінції в Австро-Угорській монархії.

Галичину могли врятувати від дальшого польського поневолення дві можливості: поміч вже існуючої української держави за Збручем, або застосування права народів на самовизначення, оголошеного президентом Вілсоном. Петрушевич був докладно поінформований про все, що діялося на Наддніпрянщині і не вірив, що від неї Галичина зможе в тім часі дістати поміч проти польської агресії. Він також побоювався помсти Антанти за Берестейський мир. Тому 18 жовтня, коли в Народному Домі у Львові зібралася УК, щоб вирішити долю українських земель Австро-Угорщини, Петрушевич запропонував, щоб УК проголосила створення української держави, а питання, з ким вона має злучитися, чи мати федеративний зв'язок, залишила на пізніше вирішення. Крім надій на Мирову Конференцію і на право народів на самовизначення, Петрушевич брав під увагу й те, що Австрія тоді ще мала поважну мілітарну силу на українських землях, яку поляки могли використати проти українців.

Внаслідок злуки ЗУНР і УНР в одну, соборну УНР 22 січня 1919 р., ЗУНР стала Західною Областю УНР (ЗО УНР), а президент Петрушевич шостим членом Директорії УНР. Але вже 11 лютого з Директорії вибув її голова - Володимир Винниченко і ця тимчасова законодавча влада УНР, що сповняла також роль голови держави, складалась знов із п'яти осіб, причому Симон Петлюра, крім головування в Директорії, був ще й Головним Отаманом війська УНР.

Вирішальною у зміні поглядів Петрушевича була його таємна зустріч із Хр. Раковським, головою уряду Совєтської України, після міжнародної конференції у Генуї. Вже перед рішенням Ради Амбасадорів у справі Галичини Українська Військова Організація (УВО) знала про зміну орієнтації Петрушевича і змінила своє відношення до нього. В березні 1923 р. делегація Петрушевича під проводом сотника чи отамана Івана Коссака була в Москві, яка домагалася усунення полк. Коновальця з проводу УВО. Коли ж Петрушевичеві не вдалося підкорити собі УВО, прихильна йому група створила конкуренційну "Західно-Українску Національно-Революційну Організацію" (ЗУНРО), яка, однак, по кількох роках завмерла.

Внаслідок зміни політичної орієнтації Петрушевич втратив вплив серед української громадськості в Галичині й на еміграції і поволі відходив у забуття, хоча ще час-від-часу можна було довідатись з преси про його ноти до Ліги Націй, чи куди інде.

Слід, однак, пригадати, що Петрушевич не був тоді єдиний, хто повірив, що Совєтська Україна, скріпившись українізацією і культурним відродженням, дійсно зможе стати українською державою. Крім того, не честолюбність чи жадоба наживи вплинули на зміну орієнтації Петрушевича, а його намір далі боронити свій народ перед польським поневоленням. Здається, що Петрушевич вже в тридцятих роках побачив свою помилку.

Література

1. Андрусишин В.І. Церква в Українській державі 1917-1920 рр. (доба директорії, УНР): Навч. посібник. - К.: Либідь, 1997 - 176 с.

2. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно: Историческое повествование. - К.: РВЦ "Проза", 1993. - 592 с.

3. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. - Київ, 1998.

4. Гошуляк А. Директорія Української Народної Республіки / Андрій Гошуляк // Історичний календар. - К., 1997. - Вип. 4. - С. 323-324.

5. Гошуляк А. Перша конституція суверенної України / Андрій Гошуляк // Історичний календар: Наук.-попул. альманах. - К., 1997. - Вип. 4. - С. 117?118.

6. Гунчак Т. Україна: І половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. - К.: Либідь, 1993 - 288 с.

7. Держанюк М.С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 рр. - К.: Оріяни, 1998. - 240 с.

8. Дорошенко Д.І. Історія України в 2-х т. Т. 2. - К.: Глобус, 1991. - 349 с.

9. Історія України. Всесвітня історія ХХ сторіччя: Посібник для вступників до вузів України / 9А.Й. Рогожин, В.О. Рум'янцев, М.М. Страхов; За ред. д-ра юрид. наук В.О. Рум'янцева. - Харків: Право, - 2000.

10. Історія України: нове бачення / В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, О.І. Гуржій та ін.; під ред. В.А. Смолія. - К., "Альтернативи", 2000. - 464 с.

11. Мазепа І.П. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921: Ч.І. / І.П. Мазепа. - Дніпропетровськ: Січ, 2001. - С. 5-28.

12. Млиновецький І. Нариси історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр. - Львів: Каменяр, 1994. - 571 с.

13. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття: К.: Укр. письменник, 1993. - 413 с.

14. Павленко Ю., Хромов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. (історико-генетичний аналіз). - К.: Манускрипт. 1995. - 263 с.

15. Петлюра С.В. Статті / Упорядник О.Климчук. - К.: Дніпро, 1993. - 341 с.

16. Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2-х т. Т. 2. - К.: Либідь, 1992. - 608 с.

17. Сергійчук В.І. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920 рр. - К.: Українська видавнича спілка, 1999. - 412 с.

18. Солдатенко В.Ф. Українська революція: Істор. нарис: Монографія / В.Ф. Солдатенко. - К.: Либідь, 1999.

19. Солдатенко В.Ф. Українська революція: історичний нарис. - К.: Либідь, 1999. - 248 с.

20. Субтельний О. Україна: Історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука. - К.: Либідь, 1991. - 634 с.

21. Турчин А. Євген Петрушевич: Історичні постаті та діячі Сокальщини // http://www.sokal.lviv.ua.

22. Українська революція і державність (1917-1920 рр.) / Т.А. Бевз, Д.В. Веденеєв, І.Л. Гошуляк та ін. - К.: Парламентське видавництво, 1998. - 248 с.

23. Якель Р. Більше ніж адвокат: [Кость Левицький] / Роман Якель // Дзеркало тижня. - 2005. - № 6

Размещено на Allbest.ru