Петро Дорошенко

Після ради Дорошенко розгорнув діяльність відразу в кількох напрямках: прагнув відновити свою владу на півдні Лівобережжя; відшукати порозуміння з Многогрішним, якого закликав думати "о целости страны и людей", а також нейтралізувати П. Суховія, запропонувавши тому одружитися на доньці. Успіху вони не принесли. В травні з'явилися татарські загони, що підтримували Суховія, й розпочався грабіж населення. На бік Суховія перейшов Юрась Хмельницький і значна частина козаків Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Кальницького та Паволоцького полків. Ймовірно, в кінці червня Петра Дорошенка, коли той переправився через Рось, у селі Конончи оточили татарська орда з козаками Суховія. Облога тривала майже п'ять тижнів і лише після прибуття турецького чауша, який привіз гетьманські клейноди Петру Дорошенку, солтани змушені були залишити Суховія і відійти до Криму. Суховій відступає до Умані, де відмовляється від булави і гетьманом обирають уманського полковника Михайла Ханенка. Дорошенку все ж вдається залучити на свій бік козаків, які раніше підтримували Суховія, і в серпні оточити Ханенка в Умані. Внаслідок переговорів домовлено, що Дорошенко повернеться до Чигирина, а Ханенко з старшиною прибудуть до нього. Однак, цього не трапилося, Ханенко і Юрась Хмельницький прибувають на Запорожжя, об'єднуються з Суховієм і при допомозі шести тисяч орди виступають у новий похід проти Дорошенка. Останній запросив допомогу в білгородської орди, а сам у середині жовтня подався до Лисянки (Ольхівця?), де стояли з полками Я. Лизогуб та брат Григорій. По дорозі його оточили татари й козаки Ханенка та Суховія. Дві доби козаки Дорошенка відбивали навальні приступи. У ніч, очевидно, на 19 жовтня на допомогу з'явився Я. Лизогуб і спільними силами розгромили противника. Ханенку і Суховію вдалося втекти, а Юрій Хмельницький потрапив у полон до білгородських татар, які були при Дорошенку, і незабаром відіслали бранця до Стамбулу. Зайнявши Умань, гетьман залишив там залогу, а сам повернувся до своєї столиці.

Добившись перемоги у жорстокій міжусобній боротьбі, він намагався уникнути початку воєнних дій з Польщею і Росією і одночасно зміцнити своє становище. На початку наступного року відправив на чолі кількох тисяч козаків Я. Лизогуба на Лівобережжя, щоб відновити свою владу, в листах до Многогрішного і лівобережної старшини схиляв бути "в дружбе й в соединении". Пожвавлює переговори з польським урядом щодо укладення угоди, зустріч делегацій намічається провести в Острозі. На початку травня Дорошенко висунув програму, що передбачала розширення традиційної території козацької України за рахунок частини Подільського воєводства, Волині й Полісся (кордон мав проходити по річці Горинь); знищення унії і підтвердження прав православної віри; за козаками зберігалися всі права, в тому числі право проживати в шляхетських маєтках; заборону польському війську перебувати на Україні; відкриття академій, шкіл, друкарень тощо. Як зауважував польський підканцлер А. Ольшевський, козаки прагнули бути незалежними і вимагали утвердження Русі, як окремої і самостійної провінції. В листі до М. Ханенка король М. Вишневецький нарікав на П. Дорошенка, який "не бажає, щоб польські дворяни повернулися до своїк спадкових маєтків, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням (виділення моє -- В.С.)".

Оскільки уряд Речі Посполитої, як і раніше, не мав найменшого бажання визнавати автономію України, а Дорошенко проявляв непоступливість і жадав гарантій для безпечної роботи комісії, то він зробив ставку на Ханенка, який, за висловленням короля, повинен був стати тією "ложкою дьогтю", що псувала діжку меду. І 23 серпня в Острозі було укладено угоду з його представниками, в якій і натяку не залишилося на автономію України й фактично відновлювалося становище, що існувало напередодні Визвольної війни. Довідавшись про підступність варшавського двору, Дорошенко скликав у другій половині листопада старшинську раду, яка, ймовірно, в присутності турецького посла присягнула на вірність Порті. На зібраній козацькій раді у першій половині лютого 1671 року було різко осуджено Острозьку угоду. На ній козаки кричали, що "они все против поляков учнут стоять головами своими й помирать, а поддаватца им не будут". У листі від 12 лютого до запорозьких козаків було заявлено, що городові козаки не визнають укладеної угоди, бо вона передбачає ті ж вільності, які були перед війною; звучав докір, що наважилися "знову впустити панів і старост до їх маєтків і панувати над підданими згідно прав, які існували до війни".

Весною окреслюється загроза можливого наступу польського війська на козацьку Україну. В пошуках союзників Дорошенко наприкінці березня звертається з листом до браденбурзького електора Фрідріха Вільгельма з проханням взяти Україну під свою протекцію, однак лист до адресата не дійшов. В той же час Дорошенко робить кроки до порозуміння з російським урядом, посилає кілька листів царю, відзначаючи вимушеність прийняття турецької протекції (не мав стільки сил, щоб "с сильними бусурмани брань творить, а на сие немощны есми"). Однак, отримав відповідь, що згідно з Андрусівським договором, він повинен залишатися в підданстві короля. Останній, ігноруючи складність стосунків з Османською імперією, що почала готуватися до воєнних дій і пішла на зміщення пропольськи настроєного Ааділь-Гірея Селім-Гіреєм, дає розпорядження Я. Собеському вирушити проти Петра Дорошенка. На початку серпня польська армія з-під Кам'янця виступила на Брацлавщину. Незважаючи на серйозний опір козаків і міщан Брацлава, Вінниці, Могильова, Райгорода, Дзялова, Кальника та інших міст, на середину жовтня Я. Собєському вдалося відновити панування Польщі майже над усією Брацлавщиною. Цьому сприяв перехід на бік коронного гетьмана М. Ханенка, І. Сірка, М. Зеленського, П. Лисиці та інших старшин з козаками. Десь 20 жовтня козацька рада обрала М. Ханенка гетьманом, для його охорони Собєський змушений був послати вісім хоругв жовнірів. Дорошенко ж, відступаючи до Лисянки, намагався переконати коронного гетьмана в необхідності відвести військо з Брацлавщини, бо коли йому на допомогу підійдуть великі сили татар, відновляться воєнні дії. Проігнорувавши це застереження, Собєський розташував у містах залоги, а сам повернувся до Львова.

Справді, в кінці листопада до Дорошенка прибули татари і в грудні зав'язалися бої з польськими хоругвами під Ладижином, Уманню, Тростянцем. Польські залоги почали залишати південні й центральні райони Брацлавщини. Стала реальною загроза вступу у війну Порти, правитель якої на початок 1672 року попередив Польщу, що коли вона не забере військ з Брацлавщини, то матиме війну. Реально оцінюючи грізну небезпеку, Собєський радив королеві піти на поступки Дорошенку, дозволити йому все, чого той хоче, бо при ньому Україна "вперто стоїть і відступити від нього жодним чином не хоче". Вказував на зближення позицій Дорошенка й запорожців, які поставили перед Ханенком вимогу добиватися ліквідації унії; включення Подільського полку до складу козацької України; виведення польського війська за межі України; встановлення козацького реєстру в 50 тисяч осіб та ін. Характерно, що коронний гетьман підкреслював можливість успішної боротьби з ворогом лише за умови спільних дій Польщі та України. Проте, ці застереження й поради були проігноровані, хоча Переговори, які велися з кінця минулого року з Росією і завершилися 30 березня договором, не привели до вирішення питання -- організації спільної боротьби з Туреччиною.

Весною турецький уряд звернувся з ультиматумом до Польщі -- відмовитися від претензій на козацьку Україну. Однак, 10 травня до Адріанополя прибув королівський гонець з листом, в якому підкреслювалося право Польщі на володіння українськими землями. В кінці травня 100-120 тис. армія, очолювана султаном Мухаммедом IV вирушила в похід. Як зауважував чудовий знавець польсько-турецьких відносин другої половини XVII століття, польський дослідник Я. Волінський, вона рухалася повільно, бо турецький уряд не впускав можливості мирного врегулювання конфлікту з Польщею. Однак, цього не трапилося і війна спалахнула. Діждавшись підходу татар, Дорошенко перейшов у наступ і 8 липня недалеко від Четвертинівки розгромив польське військо К. Лужецького та козаків Ханенка. Коли до нього прибув з основними силами Іслам-Гірей, вирушив у напрямку Кам'янець-Подільського назустріч султану. В його околицях, очевидно, 5 серпня Мухаммед IV прийняв Дорошенка, обдарував його булавою, коштовним халатом і конем. Після штурму Кам'янця, внаслідок боягузливості керівників його оборони генерала М. Потоцького та єпископа В. Лянцкоронського, 18 серпня місто капітулювало. Після цього султан послав Дорошенка і хана зайняти Львів. Під час облоги позиція українського гетьмана сприяла тому, що ворог не зайняв місто. Поразки Польщі змусили її уряд розпочати переговори з турецьким урядом у Бучачі. Представники Дорошенка переконували керівника турецької делегації домагатися від Польщі встановлення кордону між Польщею і Україною по річці Горинь; знищення в Польщі унії; визнання митрополитом Й. Тукальського, але цього їм не вдалося досягти. Згідно з укладеним 8 жовтня Бучацьким договором Подільське воєводство з Кам'янцем відходило до Туреччини, а Дорошенко отримував Україну "в старих кордонах".

Укладення договору міняло міжнародну ситуацію в Східній Європі. Оскільки польський уряд фактично відмовився від Правобережної України, то Росія тепер вважала, що можна, не порушуючи договору з Польщею, розпочати дії, спрямовані на повернення Правобережжя до свого складу. Виходячи з цього, на початку 1673 року російський уряд доручив новому гетьману І. Самойловичу (Д. Многогрішний був зміщений у березні 1672 р.) розпочати відповідні переговори з Петром Дорошенком. Однак, боячись втратити гетьманську булаву, той зробив усе, щоб їх зірвати і добився успіху, хоча й отримав за це з Москви сувору догану. З свого боку, Дорошенко все більше розчаровувався в політиці турецького уряду відносно України. Уже в кінці 1672 року він поставив вимогу ліквідувати всі фортеці, за винятком Чигирина, а всі міста перетворити в села; розброїти населення і виплачувати данину. На початку 1673 року кам'янецький паша почав домагатися передачі туркам не то Кальника, не то Торговиці, й гетьман змушений був уступити. За таких обставин він погодився на ведення переговорів з Польщею, домагаючись умов Гадяцького договору. В червні до нього з'явився львівський єпископ Й. Шумлянський, який запропонував повернутися в підданство Польщі на основі Підгаєцького договору, з чим не погодився гетьман України.

З кінця червня знову розпочинаються переговори з російським урядом, які тривали до глибокої осені. Вони показали, що Дорошенко погоджувався прийняти підданство Росії лише за певних умов: на Україні повинен бути один гетьман, а не два -- на Лівобережжі й Правобережжі; збереження козацьких вольностей, на яких цар повинен присягнути; встановити кордон між Україною і Польщею; вивести з Києва залогу; надіслати на допомогу Україні для боротьби з турками велику армію і дозволити створення сорокатисячного корпусу найманих козаків тощо. Все те залишилося просто ілюзією, і в кінці листопада цар наказав Г. Ромодановському та І. Самойловичу розпочати наступ проти правобережного гетьмана. Наступ розпочався на початку 1674 року. Дорошенкові бракло сил, здатних протистояти нарузі, тому до початку березня російські війська й полки Самойловича оволоділи основними містами, за винятком Чигирина, де закрився з кількома тисячами серденят Петро Дорошенко. 15 березня до Переяслава прибула старшина правобережних полків і на раді 17 березня гетьманом України обрали Івана Самойловича. Тут же Ханенко, який з приватних причин у минулому році порвав з Польщею, склав гетьманські клейноди. За свідченням джерел, Дорошенко виявляв готовність прийняти царське підданство за умови залишення його гетьманом Правобережної України, але Іван Мазепа, якого послали на раду, запізнився й подальші переговори, внаслідок загрози турецького наступу, успіху не мали.

Зауважимо, що населення Правобережжя прихильно сприйняло підданство Росії, сподіваючись, що воно захистить його від спустошливих нападів турків і татар та загрози відновлення польського панування. Однак даний політичний акт був би виправданий лише у випадку належної підготовки російського уряду до неминучої війни з Портою, яка мала спалахнути внаслідок вторгнення військ Росії у володіння Османської імперії. Інакше для населення Правобережжя він являв собою авантюру з найтрагічнішими наслідками, про що неодноразово попереджав Дорошенко. Справді, турецький уряд правильно розрахувавши, що суперечності між Росією і Польщею не дозволять їм об'єднати свої війська, вирішив завдати поразки Росії. На початку липня татарська орда переправилася через Дністер і почала жахливе спустошення краю між Дністром і Бугом. Ромодановський і Самойлович замість того, щоб виступити проти ворога, 23 липня розпочали облогу Чигирина. Коли ж довідалися, що на територію Брацлавщини вступила турецька армія на чолі з султаном, з дивовижною швидкістю втекли на Лівобережжя, залишивши населення Правобережжя на поталу ворогу. Розлючені опором, підрозділи турецько-татарської армії знищували все на своєму шляху. Дорошенко виявився не в змозі запобігти цій катастрофі Правобережжя, бо турецький уряд повністю ігнорував інтереси українського уряду. Лише зазнавши великих втрат при взятті Ладижина та Умані, султан відмовився від наступу на Київ і наказав військам відійти за Дністер, залишивши при Дорошенку частину татарської орди.

Наслідки цього походу були фатальними для української держави на Правобережжі та гетьманства Дорошенка. Майже повне спустошення її території... Вцілілі селяни, міщани й козаки, проклинаючи гетьмана, масово переселялися на Лівобережжя. Скориставшись різким послабленням української держави, восени розпочав наступ на Брацлавщину, обраний польським королем, Ян Собєський. У грудні він послав до Петра Дорошенка посольство Й. Шумлянського з обіцянкою визнати козацькі права. Однак, поставлений в катастрофічне становище, правобережний гетьман продовжував вести боротьбу, аби зберегти автономію за козацькою Україною. За умову визнання підданства поставив вимогу відновлення Гадяцького договору, наполягав, щоб українське питання було вирішене троїстим пактом, підписаним Польщею, Кримом і Портою. Польський уряд відмовився піти назустріч Дорошенку і взимку 1675 року на Брацлавщині спалахнули сутички між польськими підрозділами й татарами.

Влітку 1675 року становище Дорошенка в політичному плані стало безнадійним. Потік біженців на Лівобережжя не припинявся, Дорошенка залишали не лише підрозділи вірних раніше серденят, але й найближчі соратники та родичі. Вже в кінці червня при Самойловичу перебувало близько семисот "знатних" козаків і двох тисяч рядових козаків. Важкою втратою для Дорошенка стала смерть Й. Тукальського. Залишалися напруженими стосунки з Кримом. За таких обставин він 10 жовтня присягнув Росії, але не перед Г. Ромодановським та І. Самойловичем, а перед представником Запорожжя, його кошовим Іваном Сірком. Через день він повідомив про це й Самойловича. Не виключено, що Дорошенко й Сірко домовилися про скликання весною 1676 року козацької ради для обрання гетьмана України, оскільки запорожці не визнавали законності гетьманства Самойловича. Це була остання надія Дорошенка змінити розвиток подій на свою користь. Однак, їй не судилося сповнитися. Як показали переговори його посольств до Москви в кінці 1675 -- на початку 1676 року російський уряд категорично відмовлявся визнати чигиринський акт присяги, вимагав приїхати для перенесення присяги до Ромодановського та Самойловича і складення гетьманських повноважень.

Поставлений у безвихідь, Петро Дорошенко капітулював. Коли в першій половині вересня 1676 року під стіни Чигирина прибув авангард армії Ромодановського та Самойловича, він заявив про свою готовність здати місто й приїхати до них, щоб скласти присягу на вірність царю. Згідно з домовленістю правобережний гетьман прибув до табору близько 16 -- 18 вересня, здав гетьманські клейноди й віддав присягу. Йому вручили "статті", в яких визнавалося право проживати там, "где он хочет", а також пробачалися всі минулі проступки. Через два дні повернувся до Чигирина і ввів до нього російську залогу, віддавши ключі від міста підполковнику І. Захарову та наказному гетьману В. Бурковському. Так завершилася політична кар'єра одного з найвизначніших державних діячів України епохи козаччини, її справжнього патріота, невтомного борця за незалежність і територіальну цілісність.

Про подальше життя Петра Дорошенка маємо небагато фактів. Відомо, що після капітуляції прожив ще десь із місяць у Чигирині. Потім з сім'єю переїхав на Лівобережжя, де за згодою Самойловича поселився в містечку Сосниця. В березні 1677 року за розпорядженням царського уряду прибув до Москви, де був поселений за Москвою-рікою у дворі, що раніше належав Білібіну. В листах до Івана Самойловича благав поклопотати перед царем, щоб йому дозволили повернутися на Україну. Однак, це не входило до планів ні російського уряду, ні українського гетьмана, які, відверто кажучи, боялися його нового можливого сходження на небосхилі політичного життя України. Тому повернутися на батьківщину йому заборонили. ймовірно, в кінці липня до нього прибула його дружина. В 1679 році Дорошенка призначають в'ятським воєводою, на цій посаді він перебував до 1682 року. Після чого проживав з сім'єю в подарованому маєтку в тисячу дворів (с. Ярополче Волоколамського повіту). Вірогідно після смерті Люби, одружується вдруге і від цього другого шлюбу походила його правнучка, дружина Олександра Сергійовича Пушкіна Наталія Гончарова. 9 листопада 1698 року його серце перестало битися. Колишнього володаря України поховали біля церкви св. Параскеви. Та, одначе, вважаю, є потреба перевезти його прах до Чигирина і перепоховати на землі, яка його породила, яку він боронив і у яку так безмежно любив.

Размещено на Allbest.ru