Капіталістична модернізація Донбасу на початку ХХ ст.: напрями, проблеми, наслідки для регіональної спільноти

За півстоліття малозаселений степ перетворився на житницю Російської імперії, обріс найбільш передовою інфраструктурою, обрамився по периметру потужними містами-портами, що зв'язували новопосталий вугільно-промисловий район та плодючі чорноземи із світовими ринками. В цей же час увиразнилася і надалі набула визначального характеру інша ознака розвитку регіону - значні диспропорції у розміщенні населення і виробничих потужностей, однобічний розвиток окремих галузей виробництва.

Величезну частку населення пореформеного Донбасу складали сезонні працівники і селяни-заробітчани. Проблема полягала в тому, що це населення, яке з'являлося періодично на час польових,108

будівельних та іншого роду робіт, взимку зникало, не лишаючи демографічного сліду в регіоні. Для сталого соціально-економічного розвитку регіон конче потребував стабілізації демографічної ситуації. Робітничі і шахтарські поселення, що виникали у цей час як своєрідні “спальні райони” робочої сили навколо підприємств та копалень, були позбавлені принад цивілізації. Власне, їх навіть складно назвати повноцінними міськими поселеннями, що розвиваються на засадах комплексності соціально-економічної та культурної інфраструктури. Попри це розросталися вони з неймовірною швидкістю, що вело до одного - накопичення й поглиблення соціально-побутових проблем їхніх мешканців. Класичним прикладом таких населених пунктів виступала Юзівка. У 1870 р. в селищі разом із англійцями, які привезли в урочище Олександрівка устаткування, налічувалося 380 мешканців. У 1884 р. населення Юзівки складало 5 494, а в 1897 р. - 28 067 осіб Лінднер Р. Підприємці і місто в Україні, 1860-1914 рр. (Індустріалізація і соціальна комунікація на Півдні Російської імперії. - К. - Донецьк, ТОВ “ВПП “Промінь”, 2008. - С. 70-72. Донецк. Историко-краеведческий очерк. - Донецк, 1981. - С. 38-44. . Вибухове зростання людності, слід відзначити, створювало надто багато проблем і на побутовому і на соціальному рівні. Зважаючи на перехідний стан суспільства і потужні процеси маргіналізації, що його охопили, слід завважити - поселення було неспроможне повноцінно соціалізувати людність, що зросла впродовж десятиріччя майже вшестеро (!). Це було очевидним не лише для заводської адміністрації, а й для органів влади. Питання про те, як інтегрувати такі великі демографічні групи в реформовану систему адміністративно-територіального управління та суспільний організм, залишалося відкритим. Так, порушивши у 1896 р. перед владою питання про надання поселенню міського статусу, Бахмутська повітова управа констатувала, що органи самоврядування в ньому відсутні, і статус його неясний. “Юзівка не є ані містом, ані посадом, ані містечком”, - зазначалося у поданні.

Південноукраїнські міста відрізнялися так, наче були розташовані на теренах різних держав. Тоді як Одеса, що отримала потужний економічний поштовх за часів портофранко, перетворилася наприкінці ХІХ ст. на четверте за розміром місто Російської імперії, вдяглася в пишні білокам'яні шати свого адміністративно-торгівельного центру, бульварів, засаджених тінистими платанами,робітничі поселення Донбасу вражали іноземців, та й не лише їхОсь як змальовував типове шахтарське селище В. Вересаєв: “Хаотичне нагромадження землянок, дерев'яних бараків, жодного деревця чи куща - усе навкруги голе й чорне. Замість вулиць - криві вузькі провулки, засипані жужелицею, залиті помиями...". - Цит. за: Історія рідного краю. - С. 275. , непролазним багном і нечистотамиДив.: Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння. - К., 2002. - С. 34-35. . Навіть Юзівка, що приголомшила О. Купріна як “дивовижне величезне царство вогню та заліза,. чарівний і водночас страшний апофеоз людського розуму, праці і знання”, в повсякденному своєму житті лишалася мало пристосованою для вибагливого столичного мешканця. Напередодні Першої світової війни 40,4% шахтарів мешкали в землянках без вікон і підлоги Згідно зі спогадами В. Вересаєва - “сморідні землянки”. (Вересаев В.В. Воспоминания. - М., 1961. - Т. 5. - С. 333. , 2,5% - в сараях і літніх кухнях, 25,8% - у селянських хатах і лише 22,3% - у цегляних і кам'яних будинкахТам само. - С. 39. .

У переддень революційних потрясінь майбутня столиця радянського Донбасу Юзівка (Сталіно, Донецьк) була унаочненням строкатості етнонаціональної структури регіону. В 1917 р., крім традиційних етнічних груп, тут були зареєстровані 334 татари, 297 литовців, 130 донських козаків, 101 англієць, 96 циган, 86 латишів, 41 перс, 39 чехів, 31 грузин, 23 болгар,19 іспанців, по 13 італійців і французів, 12 китайців, по 6 швейцарців і курдів, 5 турок, 4 словени, 2 чуваші, 2 караїми, чеченець і словакНариси етнічної історії Донеччини (ХУШ - поч. ХХ ст.) - С. 66. .

Із етносоціальним життям промислових міст і містечок разюче дисонувала нерівномірність розподілу виробленої на промислових об'єктах доданої вартості. Про етнічні характеристики класу приватних власників, що утримували в своїх руках промислові підприємства та інфраструктуру Донбасу, у радянській історіографії не прийнято було говорити. Сучасна історіографія іноді балансує на межі ксенофобії та ідей про винятковий внесок тієї чи іншої етнічної громади в створення промислового потенціалу регіону. Наголошуючи на “російськості" Донбасу, низка авторів замовчує той факт, що організаторами й інвесторами промислового прориву регіону був інтернаціональний за своїм складом колектив капіталістів. Стартовий капітал феноменального зростання Донбасу був іноземним за своїм походженням. Та й ніяким іншим він бути не міг - у кріпосницької та посткріпосницької Росії його попросту не було. Винятково потужною була присутність у виробничому секторі євреїв: у їхніх руках перебувало від 1/4 до 1/3 підприємств усіх галузей промисловості Бахмутщини. Так само представницькою була їхня частка серед постачальників гасу, страхових агентів, банкірівНариси етнічної історії Донеччини (ХУШ - поч. ХХ ст.) - С. 45. .

Не менш вражаючими є відомості про питому частку іноземців, зокрема німців, серед інженерів і техніків на виробництві. Вони не лише домінували серед спеціалістів, що залучалися до розвідки й розробки мінеральних копалин, а й становили більше половини кваліфікованого персоналу, що в подальшому забезпечував функціонування підприємствЖелезная промышленность Южной России в 1907 году. - Х., 1908. - С. 8-9, 82-83. . Перетинаючись лише на виробництві, іноземні спеціалісти та російське на загал робітництво, існували в неспівставних світах. Перші мешкали в європеїзованих слобідках, відвідували клуби та культурні заклади. Другі - перебивалися в переповнених, необладнаних бараках, позбавлених елементарних надбань цивілізації. 12-годинний робочий день був законодавчо обмежений 11,5-ма годинами лише на початку ХХ ст. І все ж найбільш потужним генератором соціальних суперечностей виступав не стільки побут робітництва (він, по правді, був цілком співставним із загальним становищем робітництва Росії і часто-густо перевищував пересічні для імперії показники), скільки сама виснажлива, небезпечна та депресуюча шахтарська справа. Красномовні замальовки про те, чим вона була в той час, знаходимо у О. Купріна: “Мы пробыли в шахте всего с полчаса, но нам уже стало невтерпеж. Воздуха было мало, подземная тишина утомила нервы, тупая, безграничная скука сдавливала сильнее и сильнее душу. Нет, положительно, всех ипохондриков, меланхоликов, неврастеников, всех больных детей ХІХ столетия я советую докторам отправлять на полчаса в глубокие шахты. Поднявшись наверх, эти бедняки, наверное, горячо обрадуются кусочку зеленой травки, освещенной солнцем”А. Куприн. Юзовский завод // kuprm. velchel. m/mdex. php? cnt=14&sub=22 Про спосіб пересування в шахті у Купріна читаємо: “Тієї ж миті почувся дзвін молотка. Підлога вагону заколихалася під нашими ногами. Хлопнула, упавши, решітка бар'єру. “Чи не краще полишити цю затію? - промайнуло у мене в голові. - Світ такий гарний, життя таке коротке і прекрасне, сонце таке яскраве. Може, ще не запізно зробити вигляд, ніби забув у номері гаманця, і вискочити з клітки... Ось і Б., певне, тієї ж думки,. На відміну від великого російського письменника, шахтарі тяжко працювали в підземеллі по дванадцять годин щодня, добираючись до штреків карколомними “американськими гірками та щохвилини ризикуючи життям.

В щоденній грі зі смертю гартувався особливий шахтарський характер: непримиренний, зовні різкий, з вагомою домішкою фатального світосприйняття. - “Що Сибір - у най свій Сибір, вільна "каторга, - так шахтарі висловлювали своє ставлення до власного становища.

Економічний спад початку ХХ ст. негативно позначався на соціальному середовищі робітничих поселень: 1903 р. в басейні з 290 шахт працювало лише 209, а з 35 доменних печей - 22. Втім, зачепивши суміжні галузі, криза майже не позначилася на вугледобуванні. У кризові для імперії 1900-1903 рр. щорічно стабільно видобувалося 650-700 млн. пудів донецького вугілля, а з наступного 1904 р. почалося безперервне зростання обсягів вуглевидобутку, що не припинялося аж до 1917 р.

Попри сприятливу кон'юнктуру розвитку промисловості Донбасу принципи її організації об'єктивно працювали на подальше загострення соціальних суперечностей в регіоні. Воєнний стан вкотре загострив проблему забезпечення промислових підприємств та копалень робочими руками. В грудні 1914 р. кількість робітників копалень завдяки наданому урядом безоплатному проїзду на рудники досягла 200 000 осіб, але на початку лютого 1915 р. знов скоротилася до 170 000 осіб. 15 серпня 1915 р. на рудниках числилося 155 000 робітників, серед них 20 000 військовополонених. У другій половині 1915 р. кількість робітників зменшилася на 8 402 особи (на 4%) недарма ж він так міцно вчепився рукою в плече десятника”. І раптом я відчув неймовірну, майже нестерпну легкість в усьому тілі. Мені здалося, що тієї ж миті я маю повиснути в повітрі. Вагон летів донизу зі страшною швидкістю... Спочатку в просвіти клітки мерехтіла якась кругла стіна з сірої цегли. Згодом стало темно. Я хитався на ослаблих ногах, і серце завмирало в мене у грудях. Потім... я ніколи не забуду того відчуття... мені стало душно, у вухах з'явився гострий біль, ніби вся кров прихлинула до барабанної перетинки. Тієї ж миті вагон, не зупиняючись, так же плавно і швидко понісся нагору”. (А. Куприн. Юзовский завод // киргіп. уе1сйе1. т/іпйех. рйр? спї=14&8иЬ= 22).

Михненко А.М. Історія Донбасу (1861-1945). - Донецьк, 1999. - С. 27. Реєнт О. Перша світова війна і Україна. - К.: Генеза, 2004. - С. 27-28. . Вихід з ситуації російський уряд шукав у традиційному адміністративно-поліцейському примусі.

З 1916 р. уряд переходить до стратегії забезпечення кадрового голоду кам'яновугільної промисловості Донбасу коштом військовозобов'язаних та військовополонених. На 1 вересня 1916 р. загальна кількість робітників досягла 237 000, з них військовозобов'язаних, які отримали відстрочку від призову до армії, налічувалося 104 600, жінок - 12 400, підлітків - 17 100, біженців - 2 500, військово-полонених - 47 900, інших категорій - 52 500. Згідно зі статистикою гірничопромисловців чисельність військовополонених у копальнях на грудень 1916 р. сягнула 72 000 осіб. До кінця лютого 1917 р. загальна кількість робітників зросла до 291 686 осіб, але якісний склад неспівставно погіршився.

Для виконання робіт на Донбасі залучалися не лише полонені рядові німецької та австро-угорської армій, а й унтер-офіцери, яких на деяких шахтах було майже 50%. Екзотичним складником тогочасного пролетаріату стали китайці, які працювали на Нікополь - Маріупольському Олександрівському руднику. Використовувалися вони переважно на підсобних роботах, оскільки продуктивність їхньої праці була суттєво нижчою. Втім промисловці охоче вербували їх на копальні, зважаючи на невибагливість у харчуванні. Слід завважити, що імперський уряд офіційно дозволив залучення на промислові об'єкти китайських працівників без посвідчень фактично у Сибіру та у східній частині імперії до Волги. У міру загострення соціальних суперечностей та посилення робітничих заворушень китайці, корейці та частково японці використовувалися гірничими адміністраціями в якості штрейкбрехерів, аби замінити ними учасників страйків. 27 вересня 1916 р. імператор підписав указ про зміну діючих правил допуску на роботу представників “жовтої раси”: їм дозволили працювати у всіх регіонах, за винятком районів бойових дій, партіями не менше 1 000 осіб строком не менше 9 місяців. 18 січня 1917 р. був ухвалений указ, що дозволяв їм роботу фактично без документів про реєстрацію особи. Китайці одержали можливість працювати за свідоцтвом із перерахуванням усіх працівників і вказаним місцем роботи, яке видавалося замість національних паспортів китайським старостам у місці відправки. Характерно, що значна частина завербованих таким чином китайських робітників згодом залишила територію ДонбасуТам само. - С. 27-30. Одночасно старостам видавалися квитки у зворотному напрямку, покликані забезпечити можливість повернення китайців до місць виходу по завершенні роботи. ЦДТА України. - Ф. 896. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 71, 177. . Втім згадки про китайців неодноразово ще знаходитимуться в архівних документах доби революційно-визвольних змагань, передовсім у прив'язці до частин Червоної армії.

Внаслідок описаних вище адміністративних заходів на кінець 1916 р. кількість робочих рук, задіяних у виробництві регіону, перевищила довоєнний рівень, “але відтоді переважало робітництво з низькою кваліфікацією, що значною мірою звело нанівець скромні здобутки довоєнного періоду стосовно заробітної плати та умов праці”Михненко А.М. Історія Донецького басейну другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст.: дис.... д-ра. іст. н. - Дніпропетровськ, 2002. - Арк. 81. . Варто також наголосити, що робота підприємств регіону відбувалася на засадах воєнного стану з відповідним ужорсточенням трудової дисципліни та системи стягнень за її порушення.

За таких обставин спалахи соціальних конфліктів із виразними етнічними акцентами були невідворотними, тим більше, що кінець ХІХ - початок ХХ ст. позначилися низкою політичних криз та економічних негараздів. Один із перших єврейських погромів, зафіксованих у Донбасі, відбувся на хвилі загальноросійського антисемітизму в Юзівці (1892 р.) Нариси етнічної історії Донеччини (ХУШ - поч. ХХ ст.). - С. 89. . Згодом погроми відбувалися в 19031905 рр. в Юзівці та Гришиному як звичний для Російської імперії “побічний ефект" революційної активності мас. Не менш запеклого і жорсткого вигляду набули зіткнення російських робітників із бельгійцями (1900 р., ст. Костянтинівка). З 1914 р. Донбас, як і решту імперських терен накрила хвиля антинімецької істерії, що органічно поєдналася з антисемітизмом.

Важливо, що соціальна напруга зростала мірою ускладнення на фронтах Першої світової, погіршення якісного та кількісного стану робітництва і, відповідно, умов та оплати праці. В контексті загального погіршення умов життя, відсталої матеріально-технічної бази виробництва, превалювання важкої ручної праці, суспільно - політичних тривог воєнного часу все це створювало підґрунтя зростаючої соціальної напруги. Невідворотний соціальний вибух за таких обставин був лише питанням часу.

Слід зауважити, масові страйки, заворушення, що переростали в погроми крамниць, шинків, пивоварень тощо, відбувалися в регіоні вже з часів економічної стагнації. Найбільш помітні з них, що втихомирювали за допомогою військових та поліції, сталися в 1887Заворушення розпочалися зі страйку шахтарів Рутченківських копалень 5 травня 1887 р. і швидко перекинулися за їх межі - на рудники Карпова, Риковського, Іловай - ського, Древицького, Юзівський завод. На останньому робітники наполягали на зрівнянні зарплати англійських та російських робітників. На вимогу гірничопромисловців з кінця 1888 р. в Юзівці була розквартирована козача сотня, що в подальшому слідкувала за “спокоєм” у промисловій окрузі. , 1892Під час так званого “холерного бунту" в Юзівці страйкувало близько 15 тис. металургів та шахтарі 11 сусідніх копалень. 190 активістів зазнали тілесних покарань. , 1900міжок 1898-1900 рр. припадає 62 виступи, з них - 53 страйки. - Див.: Історія рідного краю. - С. 185. , 1905-1907 рр. Втім, вибухова сила стихійних заво-114

рушень в рази підвищилася після того, як низка революційних партій Росії звернула свою увагу на цей промисловий район. В 1902 р. тут розпочала діяльність “Соціал-демократична спілка гірничозаводських робітників Півдня Росії”, в 1903 р. реорганізована на Донецький союз РСДРП. Розглядаючи Донбас як перспективний плацдарм розповсюдження революційних ідей, 1906 р. мережу своїх організацій тут створили есери, згодом - Бунд та сіоністи - соціалісти.

Тим часом національне питання перебувало на маргінесі суспільно-політичного життя Донбасу. Власне, його соціальна база була “приспана" потужним промисловим зростанням: ані українці, ані етнічні меншини на той час ще не усвідомили потужності національно-визвольної хвилі, що наростала на імперських просторах. Частина колишніх емігрантів на початок ХХ ст. вже була значною мірою асимільована і рухалася у фарватері провідних національних політичних рухів. Інші, оберігаючи засади традиційності, ставили за мету консервацію та збереження етнічної ідентичності як такої. Решта емігрувала в пошуках нової долі. Лише зовсім незначна частка національних громад стала на шлях усвідомлення назрілих політичних вимог у контексті парламентських та демократичних зрушень, в інтересах поступального етносоціального та етнокультурного розвитку. Саме тому політичний переворот 1917 р. та подальше військово-політичне протистояння були пов'язані для них із низкою непоправних втрат і особистих трагедійДокладніше про загальноукраїнський контекст участі етнічних громад у подіях 1917-1921 рр. - Див.: Рубльов О., Якубова Л. Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід. - К., 2014. - С. 26-43. .

Размещено на Allbest.ru