Славістичні дослідження в Інституті історії України Національної академії наук України: основні етапи, напрями і тенденції розвитку

Нарешті, показником ефективності науково-дослідницької роботи відділу, перейменованого у 2012 р. у відділ історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України, є, зокрема, і той факт, що за роки української незалежності у ньому було підготовлено й успішно захищено 35 дисертації з всесвітньої історії та міжнародних відносин, у тому числі 11 докторських -- О.В. Павлюченком (1993), М.С. Держалюком (1995), В.В. Павленко (1996), С.В. Віднянським (1997), М.М. Вегешем (1998), М.І. Павленком (2000), 1.1. Вовканичем (2001), М.П. Матьовкою (2002), Ю. Мартиновим (2008), Т.Г. Рендюком (2012), В.Ю. Годлевською (2014) та 24 кандидатських -- І.В. Євсеєнко (1996), А.Ю. Мартиновим (1997), К.Ю. Бацаком (1998), А.В. Шиловою (1998), В.Л. Самчук (1999), Т.С. Сергієнко (2003), Ельгуль Хасаном (2003), О.А. Іваненко (2004), Т.Ф. Герасимчук (2005), С.В. Шабельцевим (2005), В.В. Піскіжовою (2006), Є.А. Перепелицею (2007), В.В. Химинцем (2007), В.А. Степановим (2008), 1.1. Боровцем (2009), О.І. Гончаренком (2009), Н.М. Буглай (2009), І.С. Стрикун ( 2010), Є.В. Донченко (2011), Л.В. Янчук (2011), О. Калінчик (2011), Ю.В. Кощій (2011), Е.І. Балогою (2013), Ю.В. Вяловою (2015), понад половини з яких стосувалися славістичної тематики(історії і зовнішньої політики Білорусі, Болгарії, Польщі, Чехословач- чини, Чехії і Словаччини, балканських країн).

У травні 2006 р. відділ виступив ініціатором проведення розширеного засідання Вченої ради Інституту історії України НАН України з обговорення теми «Історична славістика в Україні: традиції, сучасний стан та перспективи дослідження», в якому взяли участь провідні вітчизняні історики-славісти. Зокрема, з науковими доповідями на ньому виступили: завідувач кафедри історії слов'янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка, професор Л.О. Зашкільняк -- «Історична славістика в системі сучасних історичних досліджень», декан історичного факультету Кам'янець-Подільського державного університету, професор С.А. Копилов -- «Головні етапи розвитку вітчизняної історичної славістики нового часу», завідувач кафедри археології та історії слов'янських народів Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, професор М.А. Журба -- «Проблеми викладання слов' янської історії у вищих навчальних закладах України», завідувач кафедри історії слов'ян Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор В.І. Яровий -- «З досвіду підготовки вітчизняних вузівських підручників з історії слов'янських народів» і завідувач відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України, професор С.В. Віднянський -- «Регіональний підхід до вивчення всесвітньої історії на прикладі новітньої історії Центрально-Східної Європи».

Після конструктивного обговорення доповідей Вченою радою Інституту було ухвалено рішення, в якому, зокрема, з метою поглиблення славістичних досліджень в Україні наголошувалось на необхідності: заснувати в Інституті історії України НАН України міжвідомчий науковий щорічник «Українська історична славістика»; налагодити співробітництво Інституту з Київським славістичним університетом, Рівненським інститутом слов'янознавства КСУ та відповідними кафедрами інших вишів України з метою спільної розробки славістичної проблематики і підписати з ними конкретні угоди про наукову співпрацю; сприяти створенню й діяльності спільних комісій істориків України і слов'янських країн, зокрема Болгарії, Польщі, Словаччини, Чехії і південнослов'янських країн; забезпечити активну участь українських істориків-славістів у роботі ХІУ Міжнародного з'їзду славістів і своєчасне видання їх наукових доповідей.

Разом з тим, на цьому засіданні обговорювалася низка методологічних проблем, зокрема, що таке слов'янський компонент або культурний феномен, чи можна говорити сьогодні про існування «слов'янського світу», «слов'янської ментальності», і взагалі, постало принципове питання, чи виправданим є термін «історична славістика» як окремий напрям сучасної історичної науки?

Виходячи зі змісту терміну, можна уявити, що йдеться про окремий історичний феномен сучасної дійсності -- вивчення «слов'янської цивілізації», «слов'янського світу». Але чи існує такий феномен сьогодні? Є сучасні країни, спільноти, народи, котрі характеризуються культурно- цивілізаційними, етнонаціональними чи політико-державними вимірами. Але чи є підстави говорити про присутність серед них окремої «слов'янської спільноти», чи «слов'янського союзу»? Вчені фіксують лише елементи слов'янської спільності в мові, традиціях, фольклорі, етнографії, які є результатом збереження і передачі певних культурних надбань далекого минулого, коли формувався слов'янський етнос. Увесь історичний процес, що його пройшли слов'янські народи, засвідчує поступове «затухання» загальнослов'янських традицій, їх модернізацію внаслідок різноманітних релігійних, культурних і соціально-політичних впливів, а сьогодні -- ще під впливом світової глобалізації та загальноєвропейської інтеграції. А ці глобальні й регіональні інтеграційні процеси базуються не на національному, а швидше за все, на наднаціональному (чи інтернаціональному) принципі. Вони ведуть, серед іншого, не лише до зростаючої єдності економічного, культурно-духовного й повсякденного життя людства, а й спричиняють «поступове усталення незнаних досі культурним традиціям явищ синхронізації культуротворчих процесів, конвергенції та наступу тотального уніформізму».

«Слов'янський світ», чи точніше, слов'янські народи, що розташовані на перехресті цивілізацій, чи, відповідно до тверджень С. Хантінгтона, -- на культурно-цивілізаційному зламі, нині більшою мірою серед інших європейських народів відчувають на собі вплив зовнішнього -- глоба- лізаційного, інтеграційного фактора. Причому неупереджений погляд на розвиток цих процесів у слов'янських країнах говорить наймовірніше про негативні тенденції й небезпеки, які містить у собі дилема цивілізаційного переходу, ніж про якесь інтегративне творення в їх взаємовідносинах.

Нині слов'янський світ -- багато в чому дезінтегроване, периферийне співтовариство, окремі частини якого сепаратно дрейфують за різними висями геополітичних координат і навіть до різних культурно-цивілізаційних типів. Це -- калейдоскоп країн і народів з різною, інколи протилежною геополітичною й культурно-цивілізаційною орієнтацією, що нерідко знаходяться у напружених і навіть ворогуючих (як явно, так і підспудно) відносинах. В його рамках існують хіба що регіональні чи ситуативні союзи -- своєрідні групи країн «за інтересами». Наприклад, міжнародне політичне об'єднання центральноєвропейських країн «Вишеградська група» (Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина) або економічне -- Центральноєвропейська асоціація вільної торгівлі (ЦЕФТА), східноєвропейський союз Росія -- Білорусь, а також євразійські об'єднання СНД, ГУАМ, ЄврАзЕС тощо. Однак, що показово, жодне із цих регіональних чи субрегіональних об'єднань (можливо, за виключенням досить специфічного російсько-білоруського союзу) не закладено на ідеї слов'янської чи іншої національно-державної єдності. Більше того, в наявності є етнополітичний і геополітичний парадокс -- хоча на Європейському континенті домінує тенденція об'єднання держав і народів, насамперед в рамках ЄС, слов'яни Центральної, Східної та Південно-Східної Європи протягом останньої чверті століття політично й культурно-національно автомізувалися, а на Балканах і Сході України дійшли до крайньої межі -- воєнного протистояння. А вступ у 2004 і 2007 рр. лише частини слов'янства (Польщі, Чехії, Словаччини, Словенії і Болгарії) до Європейського Союзу загрожує додатковим поділом слов'янських народів на «більш європейські» і «менш європейські».

Отже, слов'янський світ фактично розчинився в християнсько-європейський цивілізації, сповідуючи її культурно-ціннісні орієнтації. Навіть один із провідних радянських і російських славістів, директор Інституту слов'янознавства і балканістики РАН В.К. Волков, який трагічно загинув у 2005 р., в одній з останніх своїх робіт вимушений був визнати: «У слов'янському середовищі переважають центробіжні процеси, котрі набули достатньо стійкого характеру. Таке «розбігання по національним квартирам» можна назвати «ентропією слов'янського світу».

У зв'язку з цим варто нагадати, що В. Волков, як і більшість славістів у Російській Федерації, був прихильником російської «православної цивілізації» як «субрегіональної» по відношенню до європейської християнської цивілізації, ідеї, котра неминуче веде до євразійства і східнослов'янської єдності, що уявляється майже виключно як «російська цивілізація» або т. зв. «русский мир». При цьому є цілком зрозумілим, що більшість західних і південних слов' янських народів до неї не потрапляють. Тому ще більш дивним виглядає концепція становлення і розвитку в умовах глобалізації й європейської інтеграції т. зв. Союзу слав'янських держав (ССД) з можливим лідерством в ньому України як серединної держави слов'янського світу, яку оприлюднили в інтернеті у 2012 р. вітчизняні науковці Е. Афонін, А. Мартинов і В. Патраков¹⁴. Реанімація ідеї всеслов'янства, яка співвідноситься з романтизмом, має, на нашу думку, цілком помітні політичні асоціації -- створення противаги європейським вимірам, цінностям і збереження потужного центру світового розвитку на чолі з Росією, який, на думку російських геополітиків, повинен протистояти США і Європі, з одного боку, і Китаю -- зіншого. А реалізація такої концепції безперечно вимагає ідеологічного й історичного обґрунтування. Але чи має це відношення до історичної науки?

Отже, історична славістика як окремий напрям, пов'язаний із вивченням історії і культури низки країн і народів Європи, не має сьогодні особливих підстав ні в об'єкті, ні в предметі дослідження. Вивчення історії слов'янських країн так чи інакше вписується в історію європейського регіону -- Центральної, Східної і Південно-Східної Європи, де слов'янські народи складають значну, але не єдину частину населення. Тож вивчати їх доводиться не стільки в слов'янському контексті, скільки в етнополітичному, з врахуванням інтересів і прагнень національних спільнот, де ці інтереси можуть не стільки співпадати, скільки вступати у конфлікт. Саме це ми й спостерігаємо сьогодні у політичному житті, де на противагу європейським орієнтирам намагаються протиставити архаїчні слов'янофільські гасла з явним чи прихованим політичним підтекстом. Ось чому свого часу, у 2001 р., авторський колектив істориків-славістів на чолі з проф. Л. Зашкільняком видав інноваційний навчальний посібник для вишів під назвою «Історія Центрально-Східної Європи» як альтернативу численним виданням з історії південних і західних слов'ян.

Інша справа славістика в цілому. Тут є конкретні об'єкти досліджень -- мови, елементів давньої спільності у культурі і ментальності, прояви в матеріальній і духовній культурі. Але історичний аналіз виступає при цьому неодмінним супутником осмислення культурного контексту минулих епох переходу від традиційних до модерних суспільств. Історія є неодмінним компонентом славістичних студій, що дозволяє краще зрозуміти специфіку становлення мови, літератури та культури слов'янських народів, а, значить, і проникнути у світ свідомості людей минулого У цьому аспекті уся славістика безперечно має історичний характер. Без історичних знань не обійтися ні філологам, ні культурологам, так само, як історикам не оминути їхніх здобутків у вивченні минулих станів суспільної свідомості.

Отже, підсумовуючи дискусію на розширеному засіданні Вченої ради Інституту історії України НАНУ і після неї у фахових виданнях, можна стверджувати, що в процесі історичного розвитку слов'янських народів у новий і особливо новітній час відбувається поступове, але тривале й стійке утвердження загальноєвропейських демократичних й гуманістичних цінностей та орієнтацій, котрі чинили й чинять переважний вплив на суспільну свідомість людей. За таких обставин історична славістика потрібна насамперед для розуміння давніх подій, але коли йдеться про історію національну, чи соціальну, політичну, то вже архаїчно-слов'янська візія минулого мабуть не придатна для дослідження, і історики вимушені абстрагуватися від «слов'янської» проблематики, приділяючи більшу увагу неетнічним соціальним, культурним, загальнолюдським, громадянським та іншим чинникам.

У 2000 р. вже згадуваний нами В.К. Волков у статті «Слов'янська ідея» і російська національна самосвідомість» стверджував, що «ідею «слов'янської взаємності» рано здавати в архів. Можна прогнозувати її відродження, звичайно, у нових формах. Такий же висновок слід зробити і щодо «слов'янської ідеї» в Росії. Вона продовжує залишатися складовою частиною національно-державницьких інтересів Російської Федерації». Але саме Російська Федерація, анексувавши у 2014 р. Автономну Республіку Крим і розпочавши війну на Сході України (а у свій час підтримавши авторитарний шовіністичний режим С. Мілошевича в Югославії) практично забила останніх цвях в домовину цієї ідеї, принаймні у її російському великодержавницькому розумінні. І якщо і можна говорити про перспективу ідей слов'янської ідентичності й єдності, то лише після того, як усі (крім Росії) або абсолютна більшість слов'янських народів і держав увійде до Європейського Союзу, хоча само членство не гарантує прогресу у цивілізаційному плані, але воно створює для цього сприятливі умови. При цьому слов'янє не повинні розгубити у ЄС накоплений віками свій скарб, адже сьогодні слов'янська ідея -- це новий рівень відкритості для інших етнокультурних співтовариств, взаємовпливи національних культур, збереження традицій, слов'янської ментальності та гуманістичних цінностей, що особливо важливо в епоху глобалізації.

історичний славістика студія інститут

Література

1 Копилов С.А. Проблеми історії слов'янських народів в історичній думці України (остання третина ХУІІ -- початок ХХ ст.). -- Кам'янець-Подільський, 2005.

2 Віднянський С. Слов'янські народи в європейському інтеграційному процесі: проблеми збереження культурних традицій і національної ідентичності // Слов'янські обрії: доповіді ХУ Міжнародного з'їзду славістів. -- К., 2013. -- Вип. 6, ч. 1. Мовознавство. -- С. 167.

3 Волков В.К. Научная деятельность и перспективы развития Института славяноведения РАН // Новая и новейшая история. -- 2004. -- № 3. -- С. 21-30.

4 «Істину встановлює суд історії». Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка. -- Т. І. Джерела. -- К., 2004. -- С. 514-515.

5 Віднянський С.В. Рецепції всесвітьої історії на сторінках «Українського історичного журналу» // Український історичний журнал. -- 2007. -- № 6. -- С. 168.

6 Апанович О. Федір Павлович Шевченко: Історик, архівіст, історіограф, джерелознавець, археограф, організатор науки, Людина. -- К., 2000. -- С. 135.

7 Кравченко Г.П. Наукові зв'язки Інституту історії АН УРСР з зарубіжними країнами (1960-1961 рр.) // Український історичний журнал. -- 1962. -- № 2. -- С. 153-154.

8 П.М. Наукові зв'язки Інституту історії АН УРСР із зарубіжними істориками в 1957 р. // Український історичний журнал. -- 1958. -- № 2. -- С. 152.

9 Кравченко Г.П. Зарубіжні зв'язки Інституту історії АН УРСР у 1959 р. // Український історичний журнал. -- 1960. -- № 3. -- С. 167.

10 Український історичний журнал. -- 1990. -- № 4. -- С. 149-152.

11 Сюта Б. Глобалізаційні процеси як чинник периферизації музичної культури слов'янських країн // Слов'янські обрії: доп. міжнар. з'їзду славістів. 10.09-16.09.2008, охрід, Республіка Македонія: доп. -- К., 2008. -- Вип. 2. ХІУ. -- С. 701.

12 Волков В.К. Узловые проблемы новейшей истории стран Центральной и ЮгоВосточной Европы. -- М., 2000. -- С. 290.

13 Волков В.К. Узловые проблемы новейшей истории стран Центральной и ЮгоВосточной Европы. -- С. 367.

Размещено на Allbest.ru