Соціально-побутова сфера життя громадян УРСР як відбиток пріоритетів держави від початку повоєнної відбудови до кінця "відлиги"

Втім, обговорення питань відбудови житлового фонду на партійних з'їздах і пленумах не приводило до помітних зрушень у вирішенні потреб людей. Так, у березні 1949 р. постановою пленуму ЦК КП(б)У зазначалося, що для низки будов тривалий час затримується складання технічної документації і укладання договорів на проведення будівельних робіт. Зокрема, станом на 29 листопада 1948 р. тільки по Міністерству житлово-цивільного будівництва УРСР не були укладені договори на 46% об'єктів, включених до плану робіт на 1948 р. Це зривало будівництво на початку року. До того ж при діючій системі нормування і забезпеченні засобами праці будівельники не в змозі були виконувати установлених норм, та й кваліфікація їх була низькою.

З 1950 р. від проектних та будівельних організацій вимагалося знизити вартість будівництва за рахунок ліквідації в проектах, кошторисах «надмірностей», а також використання високопродуктивних агрегатів, технологічних норм і методів виробництва, що враховують досягнення передових підприємств і економічних конструктивних рішень і за рахунок скорочення термінів будівництва, поліпшення організації будівельних і монтажних робіт, підвищення механізації робіт і впровадження індустріальних методів будівництва. Все ж, вирішення житлової проблеми здійснювалося вкрай повільно, незважаючи на залучення величезних людських ресурсів, вжиті заходи відчутних змін в галузі не принесли. Проблеми та труднощі спричинялися не лише наслідками воєнної руїни, але й залишковим принципом фінансування, злочинно-байдужим ставленням властей до потреб людей, а ширше -- загальною неефективністю системи. Безумовно, все це негативно позначалося на настроях широких верств населення.

Влітку 1953 р. на пленумі ЦК КПРС вкотре було зафіксовано катастрофічність проблеми житла в країні⁶⁵. Бараки становили 9% житлової площі міст, 54% житлової площі не мали водогону, 59% -- каналізації. В Києві станом на ІІІ кв. 1953 р. лише з-поміж категорій позачергового забезпечення житлом утворилася черга понад 8000 сімей. Навіть серед співробітників центрального апарату МВС УРСР в столиці в жовтні 1953 р. до 330 сімей офіцерів не мали житла, ще близько 300 мешкали в ненормальних умовах. При цьому за даними Укрстатуправління лише в обласних центрах та Києві налічувалося 1330 аварійних житлових будинків площею 193 тис. кв. м. В усій Одеській області впродовж трьох кварталів 1953 р. житловий фонд зріс заледве на 27 тис. кв. м. І так в цілій країні.

Зважаючи на вартісність житла для громадян, Хрущов, перебравши владу, нарешті, наріжним каменем соціальної політики поставив масове житлове будівництво. В серпні 1954 -- листопаді 1955 рр. було закладено підвалини програми, що полягала у масовому будівництві мінімально комфортних п'ятиповерхових будинків за типовим проектом. Основні правила у житловому будівництві встановили знаменита постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 4 листопада 1955 р. «Про усунення надмірностей в проектуванні і будівництві», постанова ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР від 24 серпня 1957 р. «Про розвиток житлового будівництва в УРСР», яка відводила на усунення нестачі житла для трудящих 10-12 років , та постанова Ради міністрів УРСР від 26 травня 1958 р. «Про застосування типових проектів у будівництві», що зменшила висоту житлових приміщень до 2,5 м і започаткувала будівництво будинків для малосімейних та одиноких мешканців (відомих, як «готельки»). Було обрано найдешевший швидкісний варіант будівництва житла індустріальними методами на основі серійного виробництва -- із залізобетонних панелей, з низькою стелею, маленькими кухнею і коридором, суміщеними санвузлами, прохідними кімнатами тощо. Зокрема, в УРСР все житлове будівництво мало здійснюватися за типовими проектами, виключення допускалися лише за дозволом Держбуду УРСР, а в Києві -- міськвиконкому⁷⁴. Безумовно, всі розуміли тимчасовість обраного розв'язку проблеми: інженерні рішення, будівельні технології і матеріали -- все відверто було розраховано на 30-40 (за документами -- 75) років експлуатації зі сподіванням на те, що ось зміцніє економіка і країна перейде до будівництва справді комфортабельного і довговічного житла.

Індустріалізація будівництва зменшувала виробничі витрати, знижувала собівартість житлової площі та витрати на експлуатацію основних механізмів. Поза тим, вона привела до перебудови галузі. А це вимагало часу і коштів. Капіталовкладення в житлове будівництво за 1950-1958 рр. зросли майже в 3,5 рази⁷⁵. Крім державних асигнувань залучалися кошти підприємств, індивідуальні кошти громадян. Набули поширення житлові кооперативи за умови сплати вартості квартири впродовж 15 років помісячно.

Прискорене будівництво сприяло швидкому зростанню житлового фонду УРСР -- в 1956-1965 рр. ввели в експлуатацію понад 182 тис. кв. м житлової площі; майже 18 млн. українців переїхали з бараків, підвалів і напівпідвалів та комуналок до індивідуальних квартир з незвичними зручностями. Гострота житлової проблеми дещо спала. Відтак, нехай і поганенькі, але саме «хрущоби» на той час урятували систему від краху. Люди, нарешті, побачили поступ у побутовій сфері і повірили в можливість покращення життя, хоча житлова проблема лишалася далекою від вирішення, черги на отримання державного, відомчого або кооперативного житла просувалися повільно, люди чекали багато років. На просування впливали виробничі показники, ступінь участі в «житті колективу» тощо, а найбільше -- стосунки з адміністрацією, що створювало необмежені можливості для тиску на працівників та корупції.

Дефіцит сучасних якісних товарів народного споживання та недоліки в організації торгівлі і сфери послуг, громадського харчування, житлово-комунального господарства, побутової сфери в цілому відбивалися на добробуті, зручностях і комфорті, і, зрештою, на настроях людей, їх трудовій і громадській активності. Не маючи ефекту від своєї праці, як споживачі матеріальних цінностей, робітники не бачили сенсу в самій праці.

Від 1945-1946 рр. підприємства легкої та місцевої промисловості мусили розраховувати переважно на власні матеріальні та трудові ресурси. На їх відбудову не потрапляли фахові будівельники, майже не надавалися кошти. Тому в першу чергу відновлювалися найменш пошкоджені підприємства, а також дрібні і середні, де можна було почати з випуску продукції вручну. То ж відбудова галузі йшла дуже повільно. Бракувало обладнання, сировини, існували жорсткі обмеження у постачанні електроенергії, робітникам не створювалися мінімальні побутові умови, платилася низька зарплатня, при цьому кожному підприємству доводилися плани, які за будь-яку ціну треба було виконувати. Жалюгідний стан побуту не сприяв трудовому настрою. Наприклад, на Київському скло-термосному заводі працювали 23 робітники, котрі за шість місяців 1945 р. мали 60 людино-годин прогулів та 16 запізнень. Й не дивно -- в брудному, в антисанітарному стані гуртожитку не було ліжок, матраців, столів, стільців тощо; прання білизни організовано погано, звичними були завошивлення і короста.

Схожі умови були на більшості підприємств легкої промисловості УРСР, що вело до невисокої продуктивності праці, невиконання планів та низької якості виробів, якою, втім, ніхто не переймався, не обліковувався брак; постачання сировини, фурнітури та обладнання було незадовільне, не вистачало кваліфікованих робітників, інженерів, до підсобних робіт залучалися учні ФЗН. Зарплатня систематично затримувалася, матеріально-побутові умови робітників та фахівців не задовольняли, насамперед, житлові. Проблема нестачі житла загострювалася з відкриттям нових фабрик⁷⁶. Непомітно було, щоб добробут народу був пріоритетом держави. Натомість на підприємствах наполегливо розгорталась пропаганда за підвищення якості продукції, збори робітників постановляли ще більше, ще краще, ще продуктивніше працювати, щоб засвідчити свою «вдячність Сталіну і партії за батьківське піклування». Люди працювали, мирилися з труднощами і негараздами на тлі нестримного захвалювання «улюбленого вождя», мудрості якого приписувались уявні успіхи.

23 грудня 1946 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову, що передбачала заходи для поліпшення стану легкої промисловості. В УРСР намічалося відбудувати і збудувати 191 підприємство, поміж них 31 взуттєву фабрику, 69 швейних, 23 трикотажних, 16 шкіряних заводів, 6 дубильно-екстрактових, 15 склозаводів та ін. . На діючих підприємствах в першу чергу мали дбати про перевиконання планів та впровадження стахановських методів. Між тим багато робітників з планом просто не справлялися, величезна кількість технологічних операцій виконувалась вручну.

Напевне, були люди, які виконували норми на 100%, були планово підготовлені не зовсім чесними методами «стахановці» з їх багатократним перевиконанням цих норм, і була пропаганда, що змушувала брати це за приклад для всіх робітників; потім підвищувалися норми, і знову пропаганда пресувала їх, аби вони викладалися, досягаючи нової норми, без огляду на те, чи хтось був у змозі виконати дану працю, чи ні. Очевидно, що ані владу, ані пропагандистів не обходило, як довго робітник-стахановець зможе працювати в такому темпі за таких низьких умов праці і життя. Та, навіть коли плани якось виконувались, якість одержаних виробів була незадовільною. У взуттєвій промисловості в першому півріччі 1947 р. випущено взуття з хромовим верхом 83,7% від плану, з текстильним верхом -- 77%, а легкого взуття -- 132%.

До ще більшого загострення ситуації на ринку промислових товарів призвела відміна карткової системи. Черги біля універмагів катастрофічно зросли. Так, до відкриття центрального універмагу у Києві щодня збиралася черга понад 200 осіб, яким конче потрібне було гумове та жіноче взуття, черевики, дитяче взуття і одяг, власне кажучи -- все. Люди, критикуючи і лаючи якість товарів, мусили їх купувати, бо вибору не мали. Так, Г. Зінченко писав: «За короткий час доношую другу пару черевиків. Купиш у крамниці взуття, не встигнеш поносити його п'ять-шість днів, як тоненька гумова наклейка на підошві відпадає. Через декілька днів відокремлюється і підошва, бо дратва погана, швидко рветься.

Стельки в черевиках зроблено з бракованого картону, який швидко рветься і випадає з взуття». В. Іванченко з Києва писав до газети «Радянська Україна» таке: «Недавно я купив в київському магазині дитячі жовті черевики. Поки вони стояли на прилавку, мали дуже гарний вигляд. Коли дитина їх взула, черевики одразу зморщилися. Мій син пройшов у цих черевиках щось 200 метрів, від хати до дитячого садка і черевики перетворилися з виробу першого ґатунку на суцільне дрантя. А треба взяти до уваги, що не так легко взагалі купити черевики, а коли й купиш, то за превисокі ціни». В. Ільченко ходила Києвом кілька днів поспіль, шукаючи черевики для малого онука; не знайшла. «Дуже прикро, що навіть у столиці трудно придбати взуття для дитини», -- нарікала вона. В той же час, міністр легкої промисловості заявляв, що самі лише київські фабрики взуття виробляли щоденно по 1500 пар взуття. У взуттєвій промисловості шкіру замінили гумою і полотном, і взагалі населення ходило у взутті, скомбінованому з усілякого матеріалу, окрім шкіри.

Основними проблемами легкої промисловості протягом 1945-1953 років вважались кількість та якість виробленої продукції, про асортимент навіть не йшлося. Так, текстильні підприємства у 1950 р. наткали 140 млн. метрів вовняних тканин. В середньому виходило, що на одну людину припадало 60 сантиметрів тканини. За третій квартал 1950 р. підприємства місцевої промисловості не виробили в достатній кількості котлів, ножиць, посуду, ліжок, радіоприймачів, шкарпеток. Дрогобицька швейна фабрика шила чоловічі костюми чомусь не більше другого -- третього зросту. Громадяни скаржились, купуючи костюм: піджак підходить, штани -- закороткі. Робітник Центрального універмагу писав до «Літературної газети»: «Мені часто говорять з обуренням -- посуд зле емальований, бідний асортимент, колорит порцеляни грубий і бідний. Що я на це маю відповідати? Посуд має віджахаючий вигляд, тарілки покриті темною емаллю, розрисовка іншого посуду неприємного зеленуватого кольору. А людина хоче за свій рубль купити повноцінну річ». Часто гуртовим базам та магазинам доводилось повертати швейні вироби та іншу продукцію на фабрики для ремонту або переведення у нижчі сорти, а частину з них взагалі знімали з виробництва.

Тобто люди, які сумлінно працювали і одержували зарплатню (зауважимо, що оплата праці в усіх галузях господарства була низькою, наприклад, у 1950 р. вона становила у промисловості 708 руб., транспорті -- 707 руб., будівництві -- 656 руб., освіті та культурі -- 668 руб. на місяць), навіть такі невідповідно низькі доходи не могли витратити з користю для себе -- прагнучи придбати якісну і гарну річ, здебільшого вони були розчаровані. Про те свідчать скарги громадян до редакцій газет: «У січні я купив у Добровеличківській крамниці книгокульторгу велосипед (ровер) -- насос, дзвінок, ключі тощо, -- сказав продавець -- одержите завтра. З того часу минуло вже більш як три місяці. Деталі, потрібні для користування велосипедом, відсутні й досі. Так само, як я, з десяток покупців заплатили гроші за велосипеди, але користуватися ними не можуть». «У нас продають такі резинки, що все змазують, тільки не вимазують того, що треба. Олівці -- це вже друге питання -- купиш м'який, він показується твердим і навпаки. Виходить ніякого контролю немає і, сидячі за працею, не раз приходиться висказати неприємні слова на адресу наших фабрик. В нас креслярських дощок не можна купити. У нас сантиметри в кожній лінійці різні, стола до праці важко дістати і так можна б вичислювати без кінця»; «Вінницький район одержав на продаж музичні інструменти. Але купувати ці інструменти ніхто не пішов. В мандолінах гвинти розхитані, а підставка для струн така товста, що хоч у пічку клади замість дров. До того ж вона погано припасована. Не кращої якості і гітари. Інструменти -- це продукція чернігівської музичної фабрики, значить стаханівський виріб».

Впродовж 1945-1953 років товари щоденного вжитку в УРСР вироблялися в надто малих обсягах. В республіці, як і по цілому СРСР, склався залишковий принцип виділення ресурсів для розвитку матеріально-побутової сфери, хоч і відомо, що від того, в яких умовах живе людина, як влаштований її побут, як задовольняються потреби кожної сім'ї значною мірою залежить майбутнє суспільства. Очевидно, це не входило до державних пріоритетів.

Зусилля держави концентрувались на кількох пріоритетних напрямках, перш за все оборонній промисловості та необхідних для її забезпечення енергетиці, металургії, машинобудуванні. Такий механізм працював доволі результативно. При досить незначній кількості підприємств і відносно невеликому асортименті продукції можна було відносно успішно керувати економікою з центру -- планувати, контролювати, розподіляти кошти, робочу силу і матеріальні ресурси. Відносним досягненням перших років після війни сприяли перманентні мобілізаційно-пропагандистські заходи -- «соціалістичні змагання», різного роду «рухи передовиків і новаторів виробництва» тощо. Реальний повсякденний ентузіазм людей, їхня готовність до чергової самопожертви заради майбутнього -- все це тісно перепліталося з притаманними радянській системі формалізмом, демагогією і цинізмом. Відбудовуючи господарство, люди сподівалися створити, передусім, нормальне життя для себе і своїх дітей, їх спонукала надія на краще життя. Для держави ж їх «світле майбутнє» було не метою, а просто засобом експлуатації їх життєвих сил -- підсумкові показники 4-ї п'ятирічки з виробництва продукції групи «Б» були багато нижчими від показників групи «А», вкотре підтверджуючи, що життєвому рівню людей держава приділяла другорядну увагу, розглядаючи виробництво товарів народного споживання лише як поступку населенню і скорочуючи до мінімуму витрати на ці галузі.

Певні зміни стали помітними після смерті Сталіна. Уряд УРСР і ЦК КПУ приймали рішення щодо постачання населення продуктами⁸⁴ та товарами широкого вжитку, декларувалася увага до поліпшення якості виробів легкої промисловості. На всіх щаблях влади протягом наступних років приймалися рішення, постанови, програми, закони тощо з цих питань, влаштовувалися наради, семінари, виставки, інші заходи. Уніфікувалися тарифи за послуги, освоювалися нові види продукції масового вжитку -- холодильники, телевізори, магнітофони тощо -- та фасони одягу, на оборонних підприємствах відкривалися цехи з виробництва посуду та речей побутового призначення. А після ХХ з'їзду КПРС порухи стосовно поліпшення побуту громадян набули певної системності. Втім, як важким і болісним був перехід від війни до відбудови, так і подальший плин життя радянської України відзначався суперечливістю та кампанійськістю.

25 квітня 1956 р. указом президії ВР СРСР скасовано антиробочий закон 1940 року, що забороняв зміну місця роботи за власним бажанням, та прирівнював до карного злочину спізнення на роботу і прогул; 15 серпня президія ВР УРСР внесла відповідні зміни до республіканського законодавства⁹¹. 8 вересня того ж року було встановлено мінімум заробітної плати (в містах 300 руб., в робітничих селищах 270 руб.), нижче якого підприємства не мали права оплачувати працівникам виконану роботу; з 260 до 370 руб. було підвищено неоподатковуваний мінімум зарплати . На кінець хрущовського періоду мінімальна зарплата в промисловості зросла до 60 руб. Середньомісячна зарплата з 780 руб. в 1958 р. зросла до 95 руб. в 1965 р. Проте лишався значним розрив між нижчим і вищим рівнем зарплати. Традиційно до категорії працівників з низьким рівнем зарплати входили вчителі, лікарі і медичний персонал, працівники музеїв, бібліотек тощо.

Від 10 березня 1956 р. у передвихідні і передсвяткові дні встановлено скорочений робочий день тривалістю 6 годин, отже робочий тиждень скоротився з 48 до 46 год. З 1 липня 1956 р. для трудящих віком до 18 років встановлено 6-годинний робочий день і відпустка в цілий календарний місяць, а в грудні того ж року було заборонено працю підлітків, молодших від 16 років. У травні 1957 р. відповідні зміни в регулюванні умов праці неповнолітніх були внесені в Кодекс законів про працю УРСР. В 1960 р. робочий тиждень скоротився в середньому до 40 годин. Відтепер робітники і службовці працювали п'ять днів на тиждень по 7 годин, а в суботу -- 5 годин.

15 серпня 1956 р. президія ВР УРСР також внесла зміни до законодавства, якими, відповідно до указу президії ВР СРСР від 26 березня, при тимчасовій втраті працездатності через хворобу за трудящими зберігалась посада не менше двох місяців; тривалість оплачуваної відпустки вагітним жінкам і молодим матерям збільшувалася з 70 до 112 днів (56 днів до родів і 56 днів після), а при аномальних родах або народжені двох і більше дітей післяродова відпустка встановлювалася в 70 календарних днів. Невдовзі було підвищено розмір допомоги з тимчасової непрацездатності внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання в розмірі 100% заробітку незалежно від стажу; передбачена виплата в повному обсязі допомоги з тимчасової непрацездатності внаслідок побутової травми, збільшено мінімальний розмір допомоги з тимчасової непрацездатності .

Звісно, можна розцінювати ці кроки радянського уряду як, певним чином, вимушені -- внаслідок ратифікації 9 червня 1956 р. низки конвенцій Міжнародної організації праці, що її СРСР вже не міг відтер- міновувати далі -- № 29 від 28 червня 1930 р. стосовно примусової або обов'язкової праці, № 47 від 22 червня 1935 р. про скорочення робочого часу до 40 годин на тиждень, і № 100 від 29 червня 1951 р. щодо рівної винагороди чоловіків і жінок за працю рівної цінності; 11 серпня -- одразу 11 конвенцій МОП стосовно регламентації праці дітей та підлітків, а також конвенції № 103 про охорону материнства та № 98 про застосування принципів права на організацію та укладання колективних договорів. Хай там як, та трудові стосунки ставали об'єктом права, збільшувалася вартість робочого часу, зростала тривалість особистого часу, радянський трудівник потрохи усвідомлював, що сенс життя не вичерпується виснажливою працею в ім'я «світлого майбутнього». Але про систематизацію законодавства про працю ще не йшлося.

У 1957-1959 роки до людей поверталося відчуття нормалізації життя, поступового зростання добробуту. Втім, від початку 1960-х рр. в УРСР, як і по цілому СРСР, стали поглиблюватися кризові явища. Погіршилось постачання міст продуктами харчування й промисловими товарами, ставала тотальною проблема «дефіциту». Звично занепадало побутове обслуговування населення. Провалилася затія освоєння цілинних земель. Влада вдалася до непопулярного реформування умов праці (виробничих норм і розцінок, зарплати та її оподаткування); підвищення закупівельних цін на молоко, худобу і птахів спричинило підвищення цін на десятки похідних продуктів -- кроки вимушені та, ймовірно, правильні, але вони знизили реальну купівельну здатність, і до того невисоку. 1963 р. черги за хлібом і молоком продовжували зростати, восени хліб зник з вільного продажу і на нього встановили талони, а СРСР вперше був змушений імпортувати зерно, що відтоді стало звичайною практикою.

Відтак, масове невдоволення трудящих погіршенням повсякденного життя оберталося в наростаючу протидію. Від 1960 р. почастішали випадки поширення листівок (від кількох примірників до сотенних тиражів) з критикою внутрішньої політики, порівнянням обіцянок в партійно-урядових резолюціях з реаліями життя, закликами до спротиву, часом аж до збройних акцій; географія їх охоплювала всю республіку -- Донбас, Київщину, Наддніпрянщину, Одещину, Поділля, Полтавщину, Прикарпаття, Сумщину, Чернігівщину, місто Київ. Спонтанні масові збурення виникали в Краматорську, Черкасах, Харкові, Києві, інших містах; вони не були організованими і швидко гасилися партійними і державними органами. Проте, стрімке підвищення цін на продукти харчування в 1962 р. спричинило велелюдні страйки й маніфестації робітників в Донецьку й Жданові, 28 серпня відмовилися ставати до роботи близько 400 робітників харківського заводу «Серп і молот». 1963 року вантажники Одеського порту відмовилися вантажити масло («братерську допомогу») для відправки на Кубу. Того ж року у червні в Кривому Розі внаслідок робітничих заворушень було на тиждень введено військовий стан, а у жовтні мітингували робітники оборонного заводу п/с № 46. Прояви невдоволення, страйки, маніфестації і відкриті протистояння робітників владі прокотилися іншими регіонами СРСР.

Розчарування у сподіваннях на лібералізацію духовного життя і постійним втручанням партійних органів у творчу сферу, розуміння кос- метичності десталінізації, що не стала демонтажем режиму, втрата сподівань на зміни життєвого рівня, нарешті, сором за низьку культуру лідера країни поширювалися серед інтелігенції. Натомість, з кінця 1950-х років наростає пропагандистсько-агітаційний тиск партійних органів, чисельність яких за час «перетворень» зросла більше, ніж вдвічі. Від облудних пропагандистських обіцянок народ зневірився в успіху метушливого будівництва «світлого майбутнього» за подальшого зниження рівня життя.

Водночас (а, вірніше, по-перше!), втомилася від Хрущова й компартійна верхівка країни, й, головне, усвідомила, що він навряд чи зможе надалі бути корисним для неї. Адже у вирі бурхливих перетворень останнього десятиріччя країна, здавалося, переборола кризу сталінізму, а зініційовані Хрущовим зміни внутрішньопартійного життя, перманентні кадрові ротації збурювали невдоволення номенклатури середніх ланок. Отже, оновлена ним партійна, радянська і господарська бюрократія всіх щаблів була певна, що з його самовпевненістю, заповзятістю та зневагою до чужої думки годі сподіватися на таку бажану стабільність. За цих обставин найближчі соратники без особливої реакції суспільства усунули незручного і вже непотрібного їм лідера від влади, обізвавши його волюнтаристом і призначивши винуватцем за всі негаразди в СРСР. В жовтні 1964 р. Хрущова звільнено від усіх займаних посад і відправлено на пенсію. Розпочалася нова ера, нові реформи.

Звісно, спадкоємці Хрущова опинилися перед низкою нагальних проблем. Однак, відповідальність за це навряд чи варто покладати виключно на нього, бо, здебільшого, це системні вади, що лишалися нерозпізнаваними зсередини системи до кінця її існування.

Отже, зважаючи на загальний стан економіки держави та її соціально-економічні порухи, вимальовується така картина соціально-побутової сфери впродовж досліджуваного періоду:

- за неймовірно низького стартового рівня соціально-побутової сфери відносно швидке зростання економіки, що відбувалося в 19471948 рр. за рахунок мілітаризації і розбудови важкої індустрії, було забезпечене ціною тяжких страждань пересічних, включаючи голод в УРСР 1946-1947 рр. Непродуманою виявилася відміна карткової системи за відсутності належних товарних запасів, яку безуспішно намагалися скоригувати кількаразовим підвищенням цін на товари першої необхідності; важкий удар нанесла грошова реформа, що її проведено зі звичним нехтуванням інтересами основної маси населення, та регулярні розміщення державних позик. Щорічні облудні «сталінські зниження цін» не покращували стан, оскільки основних продуктів не вистачало, і спекулятивна торгівля зросла до вбивчо високого рівня;

- плинне сповільнення економіки, що тривало до 1954 р., зупинилося завдяки сподіванням на зміни, зокрема, у ставленні влади до повсякденних потреб громадян;

- у другій половині 1950-х років завдяки розвитку житлового будівництва, вибудові системи соціального забезпечення та певній лібералізації трудового законодавства відбулися важливі зміни в соціально-побутовій сфері життя українців, внаслідок яких сформувався звичаєвий мінімум добробуту пересічних громадян, яким, як показали події 1962-1963 рр., влада надалі вже не могла нехтувати;

- позитивні зміни в соціально-побутовій сфері протягом досліджуваного періоду стосувалися, здебільшого, міського населення.

Нарешті, наважимося на прикінцеві зауваження:

* Загальновизнано, що війна спричинила глибокі зміни у свідомості та настроях людей. Чотири роки запеклих бойових дій, коли територією республіки не менш, як двічі прокотилася лінія фронту, не минулися як психологічно, так і морально. Величезна кількість людей, за тих чи інших обставин опинившись по інший бік залізної завіси, мусила усвідомити різницю в засадах життя пересічного люду по обидва її боки. Втім, віддавши для перемоги безліч фізичних і духовних сил, всі свої заощадження, мільйони й мільйони життів, люди, що здолали людожерський режим, навчившись для цього військової організації і навичкам збройного опору, дивним чином покірно повернулися в стійло замість скористатися новими знаннями й уміннями проти не менш жахливого режиму вдома, заради майбутнього своїх дітей.

• Ознайомлення з листами пересічних громадян до органів влади в повоєнний період виявляє характерну відмінність. В листах людей з областей, нещодавно приєднаних до УРСР, здебільшого звертається увагу на порушення законних прав громадян. Листи ж мешканців регіонів, що напередодні Другої світової війни вже були збудували соціалізм, майже цілком присвячені проханню про надання певних матеріальних благ, звісно, також законних.

• І ще одне. Занадто оптимістичним вважаємо твердження, що після завершення важкої і тривалої війни, радянський народ перейшов до мирного життя. Економіка жодним чином не втратила мобілізаційного характеру, в державному управлінні панували методи командного адміністрування, задля кращої керованості насаджувалася психологічна атмосфера буття у ворожому оточенні, абсолютної до- мінантності загальної мети і мізерності окремої людини-гвинтика, яка певної значущості набувала лише участю в справі досягнення тої загальної мети. Відповідно й нехтування інтересами гвинтика виглядало беззаперечно зрозумілим. На цьому фоні бодай яке зрушення подавалося, як безмірна турбота партії і уряду, які в жахливих умовах знаходили можливість хоч для якогось поліпшення життя гвинтиків!

Подальші ж вимушені кроки з підвищення добробуту народу виявили соціально-економічну кволість системи і, врешті-решт, незначне, але повсюдне підвищення добробуту стало непідсильним тягарем для системи й протягом життя однієї генерації спричинило її крах.

Размещено на Allbest.ru