Старці та їхні свідчення у межовому судочинстві руського воєводства першої половини XVI ст.

При розмежуванні у 1531 р. приватних сіл Тройчиці і Дмитровичі Петра Троєцького з одного боку, та Косеничів Рафала Пелки з іншого (Перемиська земля), як старці згадуються не лише старі селяни, але й також шляхтичі старшого віку Ibid. - № 3047. - S. 581: ...nec non habuerant copiam senum testium nobilis et plebeie con- dicionis.... Судовий акт розмежування села Черхави, належного до Самбірського староства, і села Монастирець, власності тамтешніх шляхтичів Петра і Гната, з 1521 р. подає наступну розповідь про взаємодію старців і членів інших локальних груп. Коли старці одностайно повели комісарів до місця званого Раковець, де мали спільну гарницю королівські села Черхава і Лукавиця, то там їх зустріли князі і мешканці Лукавиці та інших сусідніх королівських сіл, які разом зі згаданими старцями погодили лінію перебігу маєткових кордонів і дозволили комісарам сипати копці далі . Під час цього ж розмежування королівські комісари також спробували врегулювати скарги Монастирецьких проти солтисів з Черхави і королівських урядників з Самбора у справі права користування великими лісами, що лежали між Лужком і Стороною. Судовий акт повідомляє, що самбірські урядники просили комісарів перенести слухання справи на інший час, коли вони зможуть привести своїх старців та королівських людей, або ж, як спеціально підкреслює документ, «усю крайну», для того, щоб вони засвідчили і підтвердили права усіх королівських сіл староства до згаданих лісів.

Згадка про участь «усієї крайни» у цьому останньому свідченні підкреслює колективний характер межового судочинства: громади та їх представники, чиї інтереси так чи інакше зачіпалися у процесі розмежувань, мали право скласти зізнання і бути залученими до виводу границь. Більше того, під час виводу границь локальне знання, як воно постає у зізнаннях старців, конструювалося як процес публічного обговорення і узгодження інтересів усіх груп, які проживали в даній околиці і відчували себе причетними до розмежування.

Водночас практика і логіка судового процесу обумовлювала доволі ситуативне та інструментальне ставлення до різноманітних і не зовсім узгоджених нормативних приписів щодо виводу границь. Розмежування маєтків було динамічним і гнучким процесом, який дозволяв комісарам використовувати різноманітні нормативні ресурси для ухвалення рішень, внаслідок чого вага свідчень старців постійно змінювалася у залежності від контексту й обставин перебігу конкретного розмежування.

Як наслідок комісари могли також одноосібно виносили вироки і виводили границі без огляду на зізнання старців. Наприклад, вищезгаданий судовий акт розмежування королівських володінь Стрия від Заплатина з 1524 р. інформує, що на початковій стадії розмежування комісари зігнорували зізнання старців через їхню неузгодженість. Комісари, бачачи незгоду між старцями сторін і не Ibid. - № 3030. - S. 569: ... Senes unanimi voluntate duxerunt Comissarios ad locum Rakowyecz, ubi bona regalia Czerhawa et Lvkavycza habent inter se metam granicierum, quarum ex opposite, traiecto torrente Rakovyecz cuius rippa pertinet ad Manasterzecz, et ibidem fuerunt kyazyones et incole regales de Lvkavycza et ceteris villis regalibus adiacentibus, ubi cum prefatis senibus concordes existens Commissarii admiserunt granicies incipere distingvendas cum dictis hereditariis. Ibid. - S. 569-570: ... Tandem nblis Petrus et Ihnath Comissarios ad alteram partem limitandi bona Manastherzecz hereditaria a bonis regalibus Strvnna Luzek et magnum desertum silvarum earundem villarum ad capitaneatum Samboriensem pertinencium, ubi Comissarii ad silvas magni deserti superius eundo dicto fluvio Czerhawa consederunt et vocaverunt ad se partes et officiales Samborienses, volentes ab ipsis habere senes de villis Luzek et Stronna, quia desertum magnum silvarum iacet inter ipsas villas et villam nobelium Manastherzecz. Ubi prefati nbles querulose dicebant quondam Dynysz de Czerhawa Knyazonem collocasse duas domos et in eisdem homines super ipsorum hereditate prout ipse Dynysz coram Commissariis dicebat se legittime locasse domos, adiciendo illam partem locacionis sue esse etpertinere ad Czerhawa, sed quia prefati officiales senes non habuerant de dictis bonis regalibus et presertim dicentes, quia universa bona regalia alias Kraynya habent interesse ad dictas silvas pascendo peccora, unde non parvi proventus singulis annis sunt ad castrum Samboriense, affectaverunt dnos Commissarios, ut hunc terminum ad terminum longiorem, quo possent conducere homines regales alias kraynya et senes. Nobilibus Petro et Ihnath non contradicentibus Comissarii terminum distulerunt ad festum S. Michaelis proxime venturis. намагаючись перевірити правдивість цих свідчень, самі, згідно свого власного сумління, без огляду на заперечення сторін, вчинили розмежування між Запла- тином і Стриєм Ibid. - № 3038. - S. 575: ...Nos videntes ipsorum senum discordi et non verifica ostensione, sic in Dei nomine iuxta nostras consciencias non attenta parcium contradicione inter bona reg Strey et villam Zaplathyn hereditariam fecimus granicies,.

Комісари могли також повністю знехтувати авторитетом старців і натомість виказати довіру до писемних привілеїв. Приклад такого рішення комісарів маємо в одному розмежуванні з Самбірського староства, датованому 15 листопада 1511 р. Того року король Зигмунт Старий доручив королівським комісарам розглянути скаргу, внесену перемиським підсудком Станіславом Корма- ницьким, проти Федька Русина, солтиса з королівського села Макови. У скарзі Корманицький звинуватив згаданого солтиса у локації села Ямни на землі, яку Корманицький вважав своєю дідизною. За королівським мандатом, комісари мали вивчити права і привілеї сторін на спірну власність, а також вислухати свідчення старців, складені під присягою. На призначений термін і місце суду Корманицький подав на розгляд комісарів відповідний привілей і привів сім старців.

Солтис разом зі старостою також представили своїх сім старців, готових засвідчити, що Ямна була локована на королівській землі. Однак коли комісари, сторони та їхні старці прибули на стежку звану Вільшаниця, то староста, солтис і їхні старці відмовилися виводити далі границі, твердячи, що за стежкою простягається вже королівська земля. Заперечуючи, Корманицький запропонував комісарам переглянути його привілей, щоб переконатися, що у ньому згадується ріка Вяр з усіма притоками, які впадають у неї з обох боків, і тому границі наданої йому власності мають тягнутися по обидва береги згаданої ріки аж до її верхів'я. Зі слів Корманицького, його власність мала простягатися далі за згадану стежку Вільшаницю, вздовж приток Вяру Турниці, Ямни, Кропивниці і Вільшаниці, і що власне верхів'я цих приток Вяру і було справжньою границею між його власністю, королівським селом Маковою і маєтками родини Гербуртів. Комісари, вивчивши привілей, дійшли висновку, що Корманицькому справді було даровано землю вздовж обох берегів Вяру з усіма притоками. Тому, незважаючи на заперечення старости, вони вирушили до верховин ріки Ямни і до стіни гербуртівських маєтків і почали від цього місця далі сипати копці Ibid. - № 3028. - S. 567: ...et a predicta semita Capitaneus cum senibus regalibus ulterius ire noluit neque granicies dicere voluit, asserendo post hanc semitam iam fore regalia. Predictus Cor- manyczky audita contradiccione Capitanei et senum ex parte regie maiestati dixit: domini Commissarii rogo revideatis privilegium quo ego probo, quia habeo in suo privilegio fluvium Wyar cum omnibus fluviis fluminimus torrentibus et aquarum decursibus ex utraque parte Wyar usque ad inicium fluvii Wyar, et istius torrentis dicti Iamna summitas pretendit se ultra et per predictam semitam usque ad summitatem ex qua profluunt rivi et fluvii et aque dicte Thurnycza in bona regie maiestati dicta Makova Cropyvnycza et Quasszenyna fluvii in bona dnorum Herbothow et Iamna fluvius in bona mea fluvium Wyar, que summitas divisoria alias rosdzyele supra fluvios rivos et aquas predictas dividit ab invicem bona RM Makowa a bonis meis et Herburtow. Nos vero attendentes privilegium quod nobis proposuit invenimus, quod dictus habet Wyar fluvium cum omnibus fluminibus torrentibus rivis et rivulis et aquarum decursibus ex utraque parte Wyarusque ad inicium et exitum eiusdem Wyar, ivimus a loco dicte semite non attenta contradiccione Capitanei sipando scopulos eadem summitate usque ad wyrzchowyny rivuli Iamna et adparietem dictorum Herborthow et sipavimus scopulos octo....

У цьому розмежуванні, яке відбувалося у 1511 р., комісари приймають рішення про вивід границь, ґрунтуючись виключно на доказовій силі писемного привілею. Подібні випадки були очевидно непоодинокими, особливо враховуючи той факт, що вивід границь на підставі писемних документів мав у Галичині свою тривалу традицію, яка випереджала згадувані вже норми Варт- ських статутів Див., напр: Українські грамоти. Т. 1: XIV в. і перша половина XV в. / Вид. В. Розов. - К., 1928. - № 36. - С. 64-66 (Документ галицького старости Петраша про граничний спір між Васьком Мошенчичем і Кондратом Борсничем. Виставлений у Галичі і датований 24 серпня 1401 р.).. Водночас, цей судовий процес хронологічно передує появі пізнішої конституції 1519 р., яка, як відомо, визначала зворотну ієрархію доказів у межових процесах: першість мала належати усним свідченням старців, а не писемним документам, в тексті яких границі і копці були визначені дуже приблизно. Попри сумніви щодо достовірності писемних документів, на які вказує ця конституція, не виключено, що привілей, який представив Корманицький і на підставі якого було ухвалено сприятливий для нього вирок, справді міг містити детальний опис границь його власності у верхів'ях ріки Вяру. Подібне припущення виглядає ймовірним, якщо зважити на той факт, що на початку XVI ст. Корманицькі стали власниками Риботичів і ключа сіл навколо цього містечка, викупивши цю земельну власність з рук Рафала Риботицького (1505 р.). Відомо, що привілей на Риботичі, Угельники і Сиракощі, який у 1368 р. отримав від Казимира Великого протопласта Риботицьких Стефан Венгрин, справді детально описує маєткові границі наданої королем власностіДив.: Kodeks Dyplomatyczny Malopolski / Wyd. F. Piekosinski. - Krakow, 1887. - Т. III. - № DCCCVII. - S. 213. Привілей було виставлено у Новому Сончі. Привілей відомий з пізнішої копії, записаної до актів Коронної Метрики Видавець датує документ 13 січня 1368 р. Про Кор- маницьких і перехід у їхнє володіння Риботичів див.: Пашин С. Перемышльская шляхта второй половины XIV - начала XVI в. - Тюмень, 2001. - С. 100. Саме згаданий привілей Казимира Великого для Стефана Венгрина як доказ своїх володінь у верхів'ях Вяру Корманицькі очевидно представили під час розмежування Риботичів від Копистна у 1542 р. AGZ. - T. XIX. - № 3077. - S. 610: ...Reproduxerunt etiam Kormaniczczy literas serenissimi Ladislai confirmatoris litterarum Kazimiri regis, quibus docuerunt ipsorum antecessoribus datum esse fluvium Vyar cum omnibus defluentibus incipiendo a villa Uhelnyky.. Не виключено, що саме цей привілей Корманицький, як новий власник Риботичів, і представив на суд королівських комісарів .

Однак, навіть рішення комісарів беззастережно підтримати вагу писемних документів, знехтувавши свідченнями старців, не усувало вирішального впливу усної комунікації на ухвалення вироків і вивід границь. Розмежування земельної власності були процесом фізичного маркування кордонів земельної власності шляхом встановлення видимих, тривких і пам' ятних знаків у вигляді копців, металічних знаків, зарубок на деревах Пор.: Mysliwski G. Czlowiek sredniowiecza wobec czasu i praslTzem... - S. 62-66.. Але водночас межове судочинство було також текстуальною практикою, детальним документуванням на письмі границь землеволодінь з притаманними їм особливостями місцевої фізичної і людської географії. У цьому відношенні актовий матеріал межового судочинства постає як великий процес ментального освоєння географічного простору локальними спільнотами у пізньому середньовіччі та ранньомодерний час, як своєрідна спроба уявного картографування ландшафту задовго до появи картографічного мислення і самих картографічних карт цих місцевостей. Ця взаємозалежність фізично-просторових і текстуальних вимірів у межовому судочинстві визначала постійну потребу у візуалізації та усному підтвердженні описів межових знаків, наявних у документах. Саме цьому слугували постійні виїзди комісарів на місцевість для огляду і вивчення описаних у документах копців, як це трапилося наприклад у згадуваному розмежуванні маєтків Станіслава Дершняка та Анни з Журавниці з 1496 р. Описи границь Рокитниці у давньому привілеї Дершняка були наочно засвідчені комісарами під час спеціального огляду на місцевості. При цьому сама процедура огляду, яка була публічною і колективною практикою, важила не менше, аніж сам документ.

Подібні наочні перевірки описаних у документах граничних знаків дозволяли виявляти наскільки неточними і суперечливими були зафіксовані там границі і топографічні деталі їхнього опису. Процес розмежування часто супроводжувався суперечками щодо того, чи та чи інша місцевість, або ж об'єкт ландшафту справді відповідали назві, зафіксованій у документі. Так, наприклад, у 1518 р. під час розмежування королівського села Беско від Гладзини і передмістя Риманова, власності Віктора Сєнєнського (Сяноцька земля), королівські старці та старці Сєнєнського, досягнувши села Вислочок, почали сперечатися як саме називався один з потоків, що протікав поряд зі селом. Королівські старці були переконані, що назва струмка була Суровичний потік, тоді як старці іншої сторони називали його Вислочок. Важливо, що старці Сєнєнського при цьому покликалися на привілеї їхнього пана, у якому згадувався даний потік під цією назвою. Пізніше комісари були змушені припинити вивід границь через велику сумнівність листів і привілеїв Віктора Сєнєнського та одного з володарів суміжного маєтку Петра Одновського (preterea propter dubia ex litteris et privilegiis tam Petri Odnowski quam eciam Victorini Sienyenski)⁴⁶. Не виключено, що саме на подібний досвід судової практики спирався вже цитований параграф пйотрков- ської конституції з 1519 р., який твердив про непевність описаних у писемних привілеях граничних знаків, особливо якщо комісари на власні очі не бачили їх і не переконалися у їхньому існуванні. Недостовірність чи неточність інформації про граничні знаки у привілеях сприяла формуванню атмосфери недовіри до писемних документів як засобів доказу у межовому судочинстві, що знаходило вираз під час окремих судових процесів навіть пізнішого часу AGZ. - T. XIX. - № 3121. - S. 686. Див., напр.: акт від 28 липня 1539 р. про розмежування Пакошівки і Лялини Руської, власності Яна і Петра Пакошовських, і Юрівців, Верхнього Срогова і Бачкової Волі, маєтностей Гмуницьких. Ibid. - № 3139. - S. 706-7..

Процес розмежування постійно супроводжувався сумнівами та непевністю щодо границь та достовірності наданих для їх виводу доказів. З одного боку, ці сумніви породжувалися недовірою щодо достовірності писемних документів та описаних у них границь. З іншого боку, вони ще більше помножувалися через специфіку збереження і передачі локальних усних традицій, які представляли старці у судових процесах і які були другим головним джерелом при виводі границь комісарами. Творення такої локальної пам'яті було процесом постійного узгодження фактів минулого з біжучими потребами соціальної групи, логікою судового процесу і контекстом конфлікту, що визначало його вибірковий, нестабільний і інструментальний характер. Тому не дивно, що сусідні селянські громади та їхні представники часто по-різному пам'ятали перебіг лінії кордонів маєтків і по-різному інтерпретували ті ж самі деталі ландшафту, місцеві звичаї та права. Судові акти розмежувань доволі часто наголошують на суперечливому та недостовірному характері свідчень старців. Саме непевність і суперечливість зізнань свідків була головною причиною того, що комісари витрачали чимало часу і зусиль на їх погодження.

Судові акти регулярно згадують про працю комісарів над погодженням свідчень старців як про тривалий і важкий процес . Так, на першому судовому році згаданого вище процесу між Станіславом Корманицьким та Федьком з Макови з 1511 р. комісари скликали старців сторін, які проте не дійшли між собою згоди, і тому не були приведені до присяги. Комісари також зазначили, що жодне з представлених старцями свідчень не видалося їм вірогідним, тому слухання були перенесені Наприклад, судовий акт розмежування між Страхотиною, державою Яна Боболі, і с. Пакошівка, власністю Яна Пакошовського з 2 грудня 1524 р. повідомляє, що перед початком процесу комісари звернулися з достатньо довгою промовою до старців, після чого доволі довго працювали над згодою (satis laboratum est in concordancia testium) поміж свідків, щоб ті справедливо і одностайно показали границі. Потім комісари вирушили зі старцями і витратили увесь день, погоджуючи їхні свідчення (et totum diem consumavimus in concordacione senium) щодо володіння і користування земельними угіддями. Ibid. - № 3125. - S. 689. Ibid. - № 3028. - S. 567: Adveniente termino nos Commissarii senes predictos ex utraque parte receptos absque iuramento discordes neque ex eisdem quidquam certi veri accepimus.... Лише наступного року, коли згоду між старцями було досягнуто, відбулося приведення їх до присяги і почався вивід границь. Схожу і детальнішу картину змальовує судовий акт розмежування Нежухова і Дуліб з 6 грудня 1508 р. Комісари, погодивши свідчення старців, встановивши наріжний копець і закінчивши розмежування між Стриєм та селом Нежухів, власністю пана Юхна Нагваздана, вирушили далі до границі між Дулібами і Нежуховим, щодо яких старці не могли дійти згоди при виводі границь. Судовий акт розмежування спеціально зазначає, що старці однієї зі сторін не змогли показати жодних знаків, які б вказували на границю, тоді як старці іншої сторони показали видиміші знаки, а саме так звані «в'їзди». Однак, через незгоду старців комісари не наважилися привести їх до присяги ^шЬш discordantibus nondum ad шт- mentum admissis) і наказали державцям королівських маєтків надати їм 6 нових старців: по два з іншого берега Стрия, з села Дуліби, і з сусіднього Завадова. Інша сторона мала представити теж 6 старців з Нежухова. Комісари мали продовжувати вивід границь вже з цією новою групою старців Ibid. - № 3023. - S. 563..

Інколи також самі старці не були певні того, кому саме мала належати та чи інша спірна власність під час проведення границі. Наприклад акт розмежування королівського села Страхотини, держави Яна Боболі, і села Пакошівка, власності Яна Пакошовського (Сяноцька земля), яке відбувалося у 1524 р., зазначає, що королівські старці з села Страхотини не наважилися свідчити згідно своєї ж присяги під час виводу границь щодо одного зі спірних угідь, або ж, як уточнює документ, що «той їх заїзд» був у їхньому і їхніх предків вжитку і власності. У зізнанні вони лише вказали, що чули від своїх предків, що ця власність належала до Страхотини. Комісари ж, взявши до уваги це свідчення, вирішили, що дана територія завжди перебувала у користуванні підданих з Пакошовки і на підставі цього почали вивід границь Ibid. - № 3126. - S. 689: ...qui cum paruerunt Comissarii dixerunt: Satis longe laboravimus heri per totum diem concordando senes et testes utrarumque parcium, ubi senes RM de Strachoczina tenute Iohannis Bobola non presumserunt iuxta iuramenta sua testificare, quod eorum ostensio limitum alias ten ich zaiasd esset aliquando in possessione ac utifruccione per ipsos et per eorum antecessors, tantum modo asserunt eos audivisse ab antecessoribus suis hanc demonstracionem limitum quam fecerunt spectare etpertinere ad bona Strachoczina. Nos tamen talia audientes considerantesque prefatos subditos regales in hac ostensione limitum quam ostendendo demonstraverunt, nunquam antecessores suos in possessione ac utifruccione pacifica fore eisque utifrui et subditi de Pakossowka semper in possessione ac utifruccione videlicet camporum et pratorum extiterunt et pro nunc eis utifruuntur, duximus decerni et decernimus auctoritate per SM commissa....

Подібні розбіжності та сумніви у зізнаннях старців стають краще зрозумілими, якщо розглядати соціальну пам'ять та локальні традиції у контексті їх значення для формування і підтримки окремих групових ідентичностей селянських громад. Виводи границь і складання зізнань старцями були важливим соціальним ритуалом, в якому через процес конструювання спільної пам'яті про землекористування і границі проявлялися і підтверджувалися селянські колективні солідарності і групові ідентичності. Артикулюючи та наголошуючи на різних версіях локального минулого сільські громади усвідомлювали і стверджували свою відмінність від своїх сусідів.

Ці відмінності, наприклад, втілювалися і проявлялися у різних топографічних назвах, які надавали сусідні селянські громади одним і тим же об' єктам ландшафту, і які були важливими маркерами окремої локальної пам'яті. Під час вже згадуваного розмежування границь королівського села Беска від села Гладзини і передмістя Риманова у Сяноцькій землі (акти датовані 27-28 серпня 1518 р.), королівські старці, більшість з яких були русинами, і старці Сєнєнського, які були переважно німцями, подали комісарам цілком різні назви місцевої топографії, кожна група старців відповідно до своєї власної відмінної від сусідів традиції. Різна топографія у цьому випадку була віддзеркаленням доволі виразних етнічних і конфесійних відмінностей між сусідніми українським і німецьким поселеннями. Важливо, що ці етнічно-конфесійні кордони знаходили також продовження і посилення у конфліктних і неузгоджених версіях землевласницьких прав і границь, які представили комісарам старці цих громад Ibid. - № 3119. - S. 684: Has valles Ruteni suo Alemani suo modo antiquitus cognominaverunt... Див. також Ibid. - № 3118. - S. 683; Ibid. - № 3120. - S. 684-85..

Поведінка старців і протиріччя у їхніх свідченнях були також узалежнені від відносин влади та підданства, які склалися між шляхетськими землевласниками та їхніми залежними селянами. Збережені судові акти нічого не говорять про прямий тиск панів на свідків з поміж їхніх підданих під час розмежувань. Однак відомі факти, коли одна зі сторін, полишаючи на знак протесту місце виводу границь, забирала зі собою і своїх свідків. Зізнання старців були своєрідним випробуванням взаємної лояльності між паном і його підданими. З одного боку, селянські права на землекористування певними угіддями були продовженням і вираженням ширших землевласницьких прав їхніх панів, що впливало на їхні солідарні виступи під час судових процесів про маєткові границі. З іншого боку, старці складали свідчення під присягою, яка спеціально наголошувала на цьому моменті селянської залежності від влади панів. Згідно одного зі збережених текстів присяги старці спеціально присягали справедливо показати границі пе уЬоу^ siЈ zadnego roskazanya апі zaкazanya Рапа swego. Далі ця обіцянка була обумовлена загрозою сакральних санкцій і покарань у разі її порушення Ibid. - № 3117. - S. 681..

Момент присяги становив, отже, свого роду дилему між етично-релігійними принципами, на яких ґрунтувалася моральна легітимність права, та біжучими груповими інтересами та лояльностями учасників судових процесів, які часто суперечили цим принципам. У цьому відношенні присяга була вирішальним і найдраматичнішим епізодом процесу розмежування. З одного боку, готовність підтвердити свої свідчення під присягою сприймалася як головний і достатній показник їхньої правдивості. Звідси існування практики у межовому судочинстві, за якою, у разі незгоди між старцями границю мала вести та зі сторін, чиї старці наважилися присягати Ibid. - № 3043. - S. 579: ...quo prestito eidem parti, cuius homines iuraverint, adiudicabitur, vel si concordes fuerint... absque iuramento corporali ultimum scopulum erigere et sipare pro eorum libito admisimus..

З іншого боку, увесь процес складання присяги, навіть при добровільній згоді і готовності однієї зі сторін, був оточений непевністю і страхом. Присяга як релігійний ритуал була зверненням за підтримкою до Бога для демонстрації і підтвердження правоти свідчення. Присутність вищих, божественних сил під час складання присяги перетворювала її свого роду на божий суд. Найменші сумніви у правдивості свідчення чи порушенні формальних правил складання присяги тягнули за собою підозри у кривоприсяжництві та означали загрозу суворого божественного покарання. Це зумовлювало намагання не доводити судовий розгляд до складання присяги, але знаходити шляхи для компромісного і полюбовного полагодження конфліктів Про цей аспект складання присяги у середньовічному праві країн Центрально-Східної Європи див.: Dqbkowski P. Litkup. W dodatku: O przysi^dze i klatwie. Studyum z prawa polskiego. - Lwow, 1906. - S. 58; Borowski S. Przysi^ga dowodowa w procesie polskim poznego sredniowiecza. - Warszawa, 1926. - S. 16; Prochazka V. Przysi^ga w post^powaniu dowodowym narodow slowianskich do konca XV w. // Czasopismo Prawno-Historyczne. - Warszawa, 1960. - T. XII. - S. 25-26.. Видається, що у суспільно-релігійних уявленнях мешканців Польської Корони XVI ст. поширеним було переконання про особливу непевність і обтяжливість присяги саме у справах про маєткові границі. Королівські комісари та арбітри у своїх промовах під час розмежувань неодноразово давали вираз подібним побоюванням Див. наприклад слова Миколая Лянцкорунського, суперарбітра у справі розмежування маєтків Петра Одновського і Миколая Баля з Гачева з 1511 р.: AGZ. - Т. XIX. - № 3112. - S. 667. Аналогічно звучала промова сяноцького каштеляна Станіслава Стадніцького, звернена до сторін під час розмежування у 1532 р. с. Лещави Яна Гумницького, з одного боку, та Кусмини Яна і Мартина Тиравських, з іншого. Ibid. - № 3135. - S. 701..

Тому комісари не наважувалися приводити старців до присяги, якщо не були впевнені у достовірності їхніх свідчень. Вони також охоче звільняли старців і сторони від присяги за умови досягнення ними взаємної згоди щодо перебігу границь. Інколи учасники процесу самі декларували свою довіру до старців протилежної сторони і звільняли їх від необхідності складати присягу. Під час розмежування села Гірне, що належало Юхнові Нагваздану, від королівського села Дуліби у 1472 р. Нагваздан звільнив королівських старців від присяги, а комісари погодилися на це, закликавши старців справедливо вести границю і казати правду, «маючи Бога перед очима» Ibid. - № 2971. - S. 543: Iuchno stans: Domini Comissarii, ab ipsis vathamanis et senibus iuramentum non affecto, quod ipsis totaliter remitto. Nos vero ipsis iussimus, ut Deum pre oculis habentes veritatem dicerunt et iuste ducerent. Аналогічний випадок з 1491 р. під час розмежування Надківців, с. Станіслава Будка, Малківців, с. Анджея Ожка і Оріхівців, власності родини Оже- ховських. Ibid. - № 3014..

Таким чином, зменшення ролі старців у межовому судочинстві відбувалося за рахунок розширення компетенції королівських комісарів. Саме на цьому наголошують насамперед норми сеймового законодавства першої половини XVI ст. Локальна пам'ять і традиція сільських громад, які конструювалися у процесі складання свідчень старцями, мали доволі ситуативний, інструментальний і узалежнений від судового розгляду характер, що засвідчують часто суперечливі і недостовірні зізнання старців. Можна також сказати, що процес виводу границь завдяки залученню старців не лише прояснював, але й змінював локальну традицію, фіксуючи на письмі її актуальний стан у момент виводу і надаючи їй таким чином певної когерентності та визначеності Пор.: Teuscher S. Erzдltes Recht. Lokale Herrschaft, Verschfriftlichung und Traditionsbildung im Spдtmittelalter. - Frankfurt, New York, 2007. - S. 309-310.. Водночас збільшення ваги писемних документів у межовому судочинстві не завжди означало відмову від застосування усних свідчень. Обидва типи доказів часто взаємодоповнювали, а не виключали один одного. Подібно до усної традиції, яка знаходила своє втілення в інституції старших людей, писемні документи не усували проблеми невизначеності підтвердження старих і встановлення нових маєткових границь.

Размещено на Allbest.ru