Сталінська модернізація та її наслідки на Донбасі

Українізація, викликані нею суперечності та зрушення, стали відправною точкою переосмислення всієї системи міжетнічної взаємодії в Донбасі. Оцінивши загрози, про бажання створити власні адміністративно-територіальні одиниці заявили етнічні меншини. Впродовж другої половини 20-х - першої половини 30-х рр. на регіональній мапі з'явилися 4 грецькі (Великоянисоль- ський, Сартанський, Мангуський і Старокаранський), німецький (Люксембурзький) райони та Остгеймський (з лютого 1935 р. - Тельманівський) німецько-український район змішаного типу. В козацьких районах Луганської округи посилилися настрої на користь переходу у підпорядкування Північно- Кавказького краю РСФРР. Виокремлення російських національних районів мало на меті притлумити гостроту суспільної напруги на ґрунті мовного питання. Статус національних російських отримали райони Східної України, в яких росіяни становили абсолютну більшість: Верхньотеплівський (з 1935 р. - Косіорівський), Сорокинський (з 1936 р. - Краснодонський) та Петровський (Петропавлівський).

Відомості про національне адміністративно-територіальне будівництво на Донбасі не варто переоцінювати. Національні райони не забезпечували етнічним громадам дотримання їх інтересів: це був всього лише інструмент їхньої прискореної радянізації. Доволі швидко вони безслідно розчинилися у хвилі нових вражень, що стрімко змінювали традиційне етнічне середовище колишніх іноземних колоній та російського старожитнього селянства. Не національні автономії і політика коренізації (українізації) міцно залишилися в згадках представників етнічних громад (про це подбала радянська пропаганда). Міжвоєнний період увійшов в обивательську пам'ять як епоха грандіозної індустріалізації, де Донбас, Харків, Запоріжжя стали форпостами виробничої могутності УРСР. Не національні школи (в непоказній недолугості часів політики коренізації), а новобудови часів індустріалізації - шахти, заводи, мартени. Щоправда, була й утаємничена складова своєрідної “історичної амнезії”, що спіткала мешканців Донбасу - це офіційно замовчувані, але від того ще жахливіші згадки і сімейні перекази про колективізацію і Голодомор, Великий терор і загрозу масових депортацій за національною ознакою. Саме останні виявилися найпотужнішим фактором досягнення лояльності етнонаціональних громад до політики радянської влади загалом, етнонаціонального курсу російщення зокрема. Радянська масова культура і пропаганда віртуозно справилися із завданням видалення зі свідомості мешканців регіону цілих її сегментів, відповідальних за етнічну самоідентифікацію, патріотизм та розуміння терміну “батьківщина”. Після Великого терору з його національними справами місцеві етнічні громади на довгі роки отримали надійне “щеплення” від будь-якого “штаму” націоналізму.

Тим часом у роки індустріалізації й колективізації Донбас перетворився на міграційне вировище: на селі на землях резервного фонду розгорталася аграрна колонізація, внаслідок якої зростали громади росіян, німців та євреїв; у містах набирала потуги русифікація. Потужного етнокультурного тиску на собі відчувала чисельно домінуюча група Донбасу - українці. Вже на час Всесоюзного перепису 1926 р. 38% українців Донбасу назвали своєю рідною мовою російську. Епіцентром мовної асиміляції були міста: тоді як 92% українців-селян вважали українську рідною, в середовищі городян регіону частка україномовних дорівнювала 54%. Це, слід зауважити, був універсальний за своєю суттю процес, що поволі охоплював всі етнічні складові Донбасу. Високий рівень мовної стійкості був притаманний селам, де населення мешкало компактно і на той час - ще доволі ізольовано. В підоснові її перебувала мало наголошувана дослідниками особливість: ця мовна стійкість ґрунтувалася на культурній ізоляції, фактичній відсутності національної школи і низькому рівні письменності. Власне, це була мовна стійкість на загал малописьменних, глибоко традиційних за своїми культурними ознаками спільнот. В містах ситуація була протилежною: там мовна стійкість перебувала в безпосередній залежності від факту існування національної школи і рівня етнічної свідомості. Високий рівень мовної стійкості тут був прямо пропорційний рівню писемності національними мовами і похвалитися ним могли лише нечисленні єврейські та німецькі громади.

Тиск російськомовного середовища в містах Донбасу вже на час перепису 1926 р. був надзвичайно потужним. За даними перепису робітників і службовців УСРР 1929 р., російська мова була мовою повсякденного спілкування 75% працівників Донбасу, при цьому етнічними росіянами була лише половина з них.

Водночас важливо врешті розставити, так би мовити, крапки над “і”. Культура - явище синтетичне за своєю суттю. її продукують всі соціальні шари та класи суспільства, регіони та етнічні складові. Чим повнішою і урівноваженішою є соціальна побудова спільноти, чим міцніший соціально-економічний базис її існування, тим стабільніші і сприятливіші умови, як для повноцінного відтворення національної культури, так і засвоєння загальнодержавних культурних стандартів. Урізана соціальна структура етнічних меншин (тобто, відсутність, або чисельна невідповідність окремих соціальних шарів) в історичній ретроспективі виглядає як потужний гальмівний чинник повноцінного культурного життя. Вона, власне, виступала вирішальним чинником культурної стагнації практично всіх етнічних меншин України і затвердження в їхньому середовищі алгоритму консервації культурних артефактів. На час радянської модернізації і початку політики коренізації практично всі етнічні громади (виняток становили лише євреї) підійшли до межі, за якою в обставинах відсутності “культурних містків” із метрополіями та системи освіти національними мовами розпочиналася ера невідворотної з історичної точки зору асиміляції, темпи і форми якої залежали від конкретних історичних обставин. Іронія долі полягала в тім, що, проголосивши політику коренізації і здійснюючи низку кроків щодо її запровадження в життя, більшовицька влада на ділі виступала ще більш потужним провідником русифікації, аніж імперський уряд. Механізм дихотомічних суперечностей, що розгорталися в етнокультурному житті радянської України загалом, розкриті в спеціальній праці. Що ж до Донбасу, слід наголосити, що російсько-українське культурне протистояння виявилося тут більш рельєфно, аніж у решті українських регіонів.

В підоснові теоретичних узагальнень і висновків науковців щодо етнонаціональної ситуації традиційно виступають концепти “нація”, “етнічна група”, “етнічна спільнота” тощо. Всі, хто звертаються до дослідження дотичної проблематики, змушені ними оперувати, визнаючи існування природних специфічних етнічних прагнень, а також права на задоволення етнокультурних прагнень спільнот. В епоху національно-визвольних змагань це право було визнане не лише за націями, а й за національними меншинами. В цьому, власне, й полягає такий собі “ребус”, що впродовж десятиліть заводить як дослідників, так і політиків у глухий кут неподоланних суперечностей. Поширюючи ознаки нації на сукупність носіїв певної етнічності, вони усвідомлено чи ні, як то кажуть математики, формулюють некоректне завдання. Тим часом, далеко не до всіх росіян, які мешкали на теренах України, тим більше - росіян Донбасу, є коректним застосування терміну “громада” / “спільнота”. Те, що росіяни ніколи не вважали себе національною меншиною, як, власне, переважну більшість терміну свого існування не вважав і центральний радянський уряд, було лише віддзеркаленням їхнього суперечливого і вкрай (попри всю, на перший погляд, абсурдність) защемленого становища в Країні рад. Месіанський статус “передового авангарду” пролетарської (читай - більшовицької) революції, помножений на відмову від величезної частки культурної спадщини імперської Росії та заборону традиційних духовних практик “затиснув” процес модернізації російського етносу в прокрустове ложе більшовицької позанаціональної псевдокласової масової культури тоталітарного зразка. Природний процес культурного розвитку на базі множини політичних, соціальних і регіональних феноменів шляхом політичної цензури і репресій був зведений до певного маловиразного сурогату масової культури на основі російської мови. Найбільша на той час етнічна складова радянської імперії по факту втратила можливості адекватно розвиватися відповідно власним прагненням і викликам часу. Накладання союзних органів влади та управління на суто російські, власне, було побічним ефектом цієї руйнівної для російської нації “похибки”. Наслідки її даватимуться взнаки ще непередбачувано довго, відкликаючись спалахами невмотивованої етнічної агресії в усіх ареалах мешкання росіян, які традиційно шукають причини своєї етнічної незадоволеності деінде зовні (в Україні, Балтиці, США, Європі).

Повертаючись до проблем міжетнічної взаємодії на Донбасі часів політики коренізації, слід зауважити, що росіяни позиціонувалися більшовицьким урядом як передовий авангард пролетарського руху, безпосередня соціальна база партійно-радянської диктатури, її надійний союзник і опора. Зрозумілою в цьому контексті була та увага, яку компартійна влада приділяла притягненню названого союзника на свій бік, навіть за рахунок ущемлення прав решти місцевого населення (включаючи, до речі, й ті соціальні шари власне росіян (донських козаків та старожитнє російське селянство), які до числа таких союзників не відносилися. Позиціонуючи російський пролетаріат як свого союзника, а його культуру - як підґрунтя новостворюваної пролетарської культури Країни рад, влада підводила базис під власні теоретичні схеми, в яких беззастережне право на врахування інтересів мав лише пролетаріат, відповідно, в першу чергу - пролетаріат російський, як найбільш чисельний і революційний. Про забезпечення інтересів селянства (а тим більше - козацтва) мова йшла лише постільки, оскільки треба було зберегти соціальну рівновагу в суспільстві до епохи вирішального комуністичного штурму. Сучасні дослідники на загал цілковито випускають цей нюанс. Тим часом в етнонаціональній практиці більшовиків все підпорядковувалося класовому принципу: для них не існувало росіян чи українців загалом. Врешті, базові принципи класової національної політики вичерпно виписані в тогочасних конституціях.

Отже, реальне етнокультурне становище російськомовних мешканців Донбасу, що хвилями залюднювали регіон в епоху радянської індустріалізації, було надто далеким від ідеологічних кліше, за допомогою яких його описували більшовицькі управлінці. Розкидана в бараках робітничих селищ російська людність була занадто далекою від того, аби усвідомлено висувати свої етнокультурні вимоги. Аналогічні твердження справедливі лишень щодо “спеців”, але їхнє невдоволення своїм економічним, соціальним і культурним становищем зійшло нанівець після “Шахтинської” та низки аналогічних справ. Про які культурні привілеї російськомовних шахтарів може йти мова? Про привілей залишатися напівписьменним чи неписьменним російською мовою? 50% лекцій і бесід, що відбувалися в профспілкових клубах російською мовою - оце фактично і всі “горизонти культури”, що були досяжними пересічному роботязі Донбасу. Все решта - неусвідомлений спротив радянській шахтній каторзі, що набув виразного етнічного забарвлення, оскільки ніякого іншого забарвлення в той час набути не міг: практика робітничих страйків та протестів була викорінена ще на початку 20-х рр. Соціокультурні проблеми російськомовного населення регіону обумовлювалися передовсім тим, що це було, власне, населення, а не громада.

Поворот офіційного курсу Харкова в 1933 р. до боротьби із “примусовою українізацією” був сприйнятий певною частиною донецького соціуму із натхненням і піднесенням. Залунали думки про те, що “прийшов тепер кінець українській культурі”, а “Донбас тепер буде російським й підпорядковуватиметься безпосередньо Москві”. Втім, на той час такі висловлювання кваліфікувалися ще як шкідництво. Впродовж 1935 р. під гаслом боротьби із викривленням національної політики в низці районів Донбасу були реорганізовані змішані національні школи. Це стало, власне, початком широкого наступу на мережу навчальних закладів національними мовами, що в перспективі відіграло непересічну роль у зміні мовно-культурних орієнтацій низки етнічних громад, що компактно і дисперсно мешкали в регіоні. Що ж до росіян, то впродовж 1934-1937 рр. відбулася повторна, хоча й не педальована офіційними ЗМІ, органами влади та управління, зміна їхнього статусу. Статус “старшого брата”, своєрідного куратора всіх без винятку національних республік, був закріплений постановою “Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей” (квітень 1938 р.). В педінститутах були створені відділення російської мови. Курси підвищення кваліфікації вчителів російської мови були започатковані відповідно до циркулярів Донецького обкому КП(б)У при педінститутах, медшколах, районних середніх школах. Того ж місяця світ побачила постанова політбюро ЦК КП(б)У “Про реорганізацію національних шкіл на Україні” (10.04.1938 р.), що навернула Донбас у річище стрімкої русифікації.

Завершуючи огляд основних проблем в сфері етнонаціонального життя регіональної спільноти впродовж міжвоєнного періоду, слід зауважити, що він по праву посідає центральне місце в етнонаціональній історії Донбасу. Саме за часів політики коренізації вирішувалося, яким етнокультурним шляхом надалі йтиме людність регіону. “Оскільки за іронією долі очолити українізацію Донбасу повинні були саме росіяни, які становили значну частину відповідальних партійних та радянських керівників, відбувалася вона тут зі значними труднощами та повільніше, ніж в інших регіонах УСРР”, - зазначала свого часу Н. Малярчук. Та то була не іронія долі, а усвідомлене рішення Кремлівської партійно-державної верхівки, що розглядала Донбас як прототип майбутнього етнокультурного проекту, що згодом, втілившись у значно більш урізаному за початкову версію (в контексті Всесвітнього Союзу Радянських Республік) вигляді, отримав назву “радянський народ”. Донбас став своєрідним полігоном, на якому випробовувалися постулати “теорії боротьби двох культур”. Саме на прикладі Донбасу партійні догматики розробляли стратегічні плани тотальної денаціоналізації радянського населення. Врешті Донбас перетворився на специфічну лабораторію із особливими формами етносоціальної взаємодії. Село в ньому (нині частка сільського населення тут є чи не найнижчою в Європі (!) з життєдайного джерела етнічної культури перетворилося на аутсайдера соціального життя. Міста, що натомість задавали цьому життю тон, перетворилися на постійний міграційний вир. Суттєвість частки мігрантів і хронічно плинного населення, економічно, ментально і культурно не пов'язаного з регіоном і Україною, стала визначальним чинником соціогуманітарного розвитку регіону.

Стратегічні перемоги Кремля в справі придушення так званого українського національного відродження 1920-1930-х рр., так само, як і сьогоденні проблеми українського націєтворення, “гартувалися” саме в Донбасі. Збочення курсу українізації і набуття росіянами привілейованого становища “старшого брата” було свого роду генеральною репетицією остаточного переформату- вання радянської імперії, яка після 1937-1938 рр. лише номінально залишалася країною пролетарського інтернаціоналізму. Наважимося також стверджувати, що вони були б неможливі без філігранно застосовуваних тоді методик маніпуляції масовою свідомістю і без дійсної підтримки етнонаціональної політики більшовиків широкими верствами населення.

Більшовики зробили свою основну ставку на пролетаріат та його ментальність, і не схибили. Універсальною знахідкою тогочасних політтехнологів став своєрідний симбіоз удавано народної влади та затвердження стандартів пролетарської культури в якості масової. В патронально-клієнтарних відносинах, що склалися саме в той час, пролетаріату давали можливість відчувати себе гегемоном і диктувати свою волю решті соціальних груп Донбасу. Це своєрідне “загравання” влади (що по факту паразитувала на тілі Країни рад) надало цій владі небачений ресурс стійкості. Побічним наслідком цього хворобливого зв'язку трударів і влади була соціокультурна деградація регіону і країни загалом.

Важко пригадати інший такий випадок, де б етнічна більшість потерпіла цілковиту й що, найважливіше, стратегічну поразку в питаннях власного етнокультурного і, відповідно, державного розвитку.

Хоч великі міста Донбасу в часи бурхливого промислового підйому внаслідок активізації внутрішніх міграцій та притоку трудових мігрантів з решти союзних республік стали свого роду „плавильними казанами”, в яких відбувався широкий спектр процесів етнокультурної взаємодії, тут все ж існували й доволі широкі можливості підтримки розвитку етнічних культур. Діяв широкий спектр освітніх, науково-дослідних і культурних установ. Правда й те, що переважна більшість обивателів завершувала своє життя, жодного разу не відвідавши їх. Повз них проходила й напружена робота національної творчої інтелігенції. Обиватель жив простим невибагливим життям, у якому кіносеанс залишався великою культурною подією. Представники різних етносів спілкувалися й складали уявлення один про одного не на виставках та творчих вечорах, а в міському транспорті, на виробництві, в магазинах, на вулиці, врешті - в комунальних квартирах.

Дослідження останнього часу цілком обґрунтовано показують, що „для мігранта, який потрапив до міста і хотів повністю адаптуватися в ньому, асиміляція стала необхідністю”. Універсальні за своїм змістом процеси етнокультурної універсалізації відбувалися в усіх потужно зростаючих демографічно промислових центрах. Вони, зрозуміло, мали свої особливості й реалізували відповідні регіональні моделі еміграційних процесів та етнокультурних орієнтацій. Де і в яких саме галузях суспільного виробництва відбувалася інтенсивна міжетнічна взаємодія; яких конкретних форм набирав міжетнічний вплив; у яких формах здійснювалася асиміляція новоприбулого населення; була це повна асиміляція чи часткова; чи надавала національна політика Кремля можливості ефективно відтворювати національні культури; які функції відігравало, власне, місто, як специфічний соціокультурний феномен, у процесах міжетнічної взаємодії, адаптації та асиміляції в республіканському масштабі та на регіональному рівні (зокрема на Донбасі) ще належить з'ясувати.

Очевидно, що вже в середині 30-х рр. ані радянські навчальні заклади, ані культосвітні установи не були спроможні виступати основою процесів етнокультурного відродження. Ставлення до проблеми в політичних і культурних колах було доволі суперечливим. Втім, культурна еліта УРСР у другій половині 30-х рр. перестала публічно висловлювати своє ставлення до російського культурного „ренесансу”. Попри розгром українського відродження суспільні настрої, які підкреслювали ментальну привабливість „особливого шарму” Чернівців та Львова, нехтували неповторним обличчям Одеси та не приховували відразу до зросійщеного „харківського багна”, так хвилююче описаного М. Хвильовим, продовжували існувати - щоправда в радянському андеґраунді. В ту історичну епоху думка, що кожне місто має своє неповторне обличчя і свою етнокультурну ауру, ще не постала на порядку денному. більшовик соціальний комунізація міський

Тим часом адміністративні центри російських національних районів Донбасу наприкінці 30-х рр. виявляли сталу тенденцію до перетворення на міста. Такими були, зокрема, Краснодон і Сорокине. Останні в офіційному інформаційному просторі підносилися як приклад достойного втілення генеральних планів централізованого розвитку міст. Фото нових шкіл, будинків культури, лікарень тільки підписи мають різні - на загал вони цілком придатні для розміщення в будь-яких радянських періодичних органах.

В межах СРСР універсального характеру набували процеси мовної стандартизації, і, як наслідок, зростав потяг до мовної асиміляції. Ідея освіти національними мовами потроху себе вичерпувала, причому не стільки через політичні проблеми, скільки на рівні обивательської свідомості. Завдяки запеклій безперервній боротьбі в наукових та освітянських колах та, ще більшою мірою, масовим репресіям 1937-1938 рр. національна школа, як основа етнокультурного руху етнічних громад у майбутнє, опинилася в стані глибокого занепаду, власне, вона доживала останні дні. В 1938 р. у ній значно зросла кількість часів на вивчення російської мови. Планові ревізії показали, що діти сільських національних шкіл мали дуже слабкі навички письма та розмовної мови. Викладач російської мови та літератури Старо-Каранської греко-татарської неповної школи Ф. Іваніц констатувала, що диктант у 100 слів 50% учнів написали незадовільно. Не менш катастрофічні результати дала перевірка якості навчання в німецьких школах. Авральна підготовка шкіл до державної перевірки, зрозуміло, не могла дати позитивних наслідків, незважаючи на надлюдські зусилля вчителів та підвищені соціалістичні зобов'язання учнів. Важливо також відзначити, що результати „перевірки” були визначені наперед, вони найменшою мірою віддзеркалювали і реальні труднощі освіти національними мовами, і перспективні потреби освітянської галузі. Адже за місяць не можна було залагодити низку проблем, які множилися й процвітали в радянській школі вподовж останніх десяти років. Власне, вони були відволікаючим маневром влади, скерованим на кампанію згортання освіти національними мовами.

Паралельно з підготовкою ліквідації шкіл національних меншин на рівні масової культури запроваджувалася мода на „українське” - у вишиванки перевдягнулися місцеві управлінці, стахановці, вчителі й викладачі вишів, навіть учні єврейських і болгарських шкіл. Перегляд шпальт місцевої преси національних районів Донбасу може сформувати враження, що українізація та коренізація йдуть незмінним курсом, причому українська культура (відповідно до механічних викладок кількісного домінування) перемагає. Однак, це враження оманливе. Не тільки в сфері освіти почалося згортання національного вектору державної політики. Формула - „національна за формою, соціалістична за змістом” - стає системотвірною ідеологемою, за якою приховується прагнення влади до насадження й тиражування наднаціональної за своєю підосновою масової культури тоталітарного зразка. Масована культурна експансія Кремля наприкінці 30-х рр. перемагала рештки традиційних культурних анклавів, які були неспроможні протиставити їй гідну альтернативу. Новий тип масової культури не визрівав у надрах народної свідомості, а привносився „згори”, він був вдумливо вибудований тогочасними політ- і культтехнологами. Зміст його цілком відповідав завданням тоталітарного режиму й зашламовував голови радянських громадян ідеалами колективної відповідальності й самопожертви. Мова, якою ці постулати вживлялися в свідомість, доволі часто ще була національною, та чи змінювало це їх антигуманну сутність?

Не випадково потужний інструментарій дискредитації та унеможливлення діяльності був задіяний проти церкви, яка раніше виконувала роль одного з провідних генераторів етнонаціональної специфіки. Вже на початку 20-х рр. у регіоні було закрито більше 40 православних церков, припинили функціонування 6 синагог, 354 молитовень (переважно баптистських), 2 римо-католицькі костели і 3 монастирі. Час, який увійшов в підручники з історії під назвою “Великий стрибок”, був по факту масованим комуністичним наступом на всіх фронтах: соціально-економічному, суспільно-політичному культурному і, відповідно, духовному. На церкву, як давнього ворога радянської влади, припав удар страхітливої сили. 1929 р розпочалася друга в радянській історії кампанія масового закриття церков і молитовних будинків, розстриження ченців. їй передувала скрупульозна оцінка культових споруд та церковного майна, витрат на їх реставрацію та ремонт, утримання духовенства тощо. Під пильним наглядом органів ДПУ опинилися громади Лютеранського синоду, католицькі гуртки Святої Марії. Священики та місіонери діяли під невсипущим наглядом органів державної безпеки і за будь-які відхилення від регламенту притягалися до судової відповідальності. Судові процеси набували, як правило, гостро політичного звучання і перетворювалися владою на гучні виховні шоу.

Наприкінці 1930-х рр. справу було доведено до логічного кінця. 27 травня 1938 р. Особлива нарада при НКВС СРСР засудила до розстрілу останнього рабина м. Сталіне С. Кодкіна. Ще в середині 30-х рр. чекісти унеможливили легальну діяльність істинно-православних християн. У 1935 р. були ліквідовані останні парафії ІПЦ у краї. Натомість постала розгалужена мережа підгорнівської течії на чолі з Я. Буряком з м. Красний Луч. Внаслідок діяльності мандрівних проповідників громади виникли в м. Сталіне, Слов'янськ, Красний Лиман, Новоай- дар. У 1939 р. репресіям було піддано і ченців Святогірської пустині - архімандрита Димитрія (Таніча), ігумена Амвросія (Горонченка), ієромонахів Мелітона (Нестеренка) та Стефана (Медведєва), які не піддалися спокусам богоборчої влади. Зрештою, істинно-православні християни, котрі залишилися на волі, дотримуючись заходів конспірації, змушені були піти у глибоке підпілля.

На кінець 1930-х рр. мережа православних культових споруд на Донбасі після закриття понад 550 храмів фактично припинила існування. На 1940 р. діяла лише одна православна церква в м. Олександрівськ Ворошиловградської області. Не залишилося жодної діючої католицької, юдейської, мусульманської громади. У глибокому підпіллі продовжували свою діяльність нечисленні громади п'ятидесятників та істинно-православних християн. Внаслідок масованих репресій за національною ознакою без духовного проводу залишилися німецькі, менонітські та польські громади. Невдовзі вони взагалі завершили донецький етап своєї радянської історії.

Фактична заборона церкви та переслідування релігійного життя мали далекосяжні наслідки для ментальності мешканців Радянського Союзу загалом, Донбасу зокрема. Цілком слушно зазначають В. Войналович та Н. Кочан: “Вимушений відхід церкви у підпілля за умов високого рівня релігійних почуттів населення спричинив поширення псевдоправославних, містичних, катакомбних течій, гуртування навколо релігійних авторитетів віруючих з виразними антирадянськими настроями, активізацію різних форм нелегальної діяльності, включно з облаштуванням підпільних церков, відправлянням богослужінь й виконанням різноманітних релігійних треб”. Вони створювали якісно новий андеґраундний контекст духовного життя промислового Донбасу. Важливо наголосити, що в своїй основі він набував апокаліптичного звучання і був глибоко антирадянським. В цьому виявилася глибока іронія історії надшвидкої радянізації “Всесоюзної кочегарки”.

З іншого боку рік від року зміцнювалися позиції атеїзму, як ментальної основи більшовицького світогляду та створюваної на його основі масової культури. Узаконене державою святотатство пустило глибокі корені в свідомості партійно-радянського загалу. Руйнівні наслідки тогочасного перевороту свідомості важко оцінити повнотою навіть сьогодні.

Размещено на Allbest.ru