Північне Причорномор'я та Приазов'я в політичному й економічному розвитку Русі (ІХ - середина ХІІІ ст.)

Наприкінці ХІІ -- на початку ХІІІ ст. населення низин Пруту та Дунаю відігравало значну роль у житті Болгарії. На початку ХІ ст. ця південнослов'янська країна була захоплена візантійцями, однак болгарський народ не скорився завойовникам і протягом десятиліть вів боротьбу за визволення. 1186 р. у вирішальних битвах із візантійськими військами активну участь як союзники болгар, крім половецьких загонів, брали, про що пише візантійський історик Нікіта Хоніат, якісь «тавроскіфи». Ф.І.Успенський арґументовано вважає, що під останніми автор розумів русів. Є підстави припускати, що цим фактом участь русів (скоріше всього з Берладі) в болгаро-візантійській війні повністю не вичерпувалася, проте інформація інших візантійських джерел не дає достатньо чіткої картини для етнічної характеристики союзників болгар в інших епізодах протистояння їх з імперією.

І в наступні часи східнослов'янське населення Подунав'я продовжувало активно впливати на перебіг подій у Болгарському царстві. Так, 1207 р., за повідомленням Георгія Акрополіта, «на Русі» знайшов притулок племінник болгарського царя Калояна -- Іван-Асень, звідси він на чолі руського та половецького війська вирушив до своєї країни, зайняв столицю, ставши царем. Деякі дослідники вважають, що Іван-Асень перебував у Галицькому князівстві, однак у давньоруських джерелах ніяких даних про це немає. До того ж у той час в Галичині відбувалася запекла внутрішньополітична боротьба, і про надання місцевими володарями допомоги болгарському царевичеві не могло бути й мови. Тому, на наш погляд, більш вірогідно, що Іван-Асень отримав підтримку від слов'ян із тієї ж Берладі.

Подунайсько-причорноморське слов'янське населення згадується у джерелах і під іншими назвами. Так, 1190 р. чорні клобуки, звертаючись до князя Ростислава Рюриковича з пропозицією розпочати воєнні дії проти половців, порівнювали своє становище з життям слов'ян на Дунаї: «Се Половци сее зими воюють ни часто, а не ведаемь, Подуйци ли есм что ли». Натяк чорних клобуків стосувався суверенного становища «подунайців», яких не підтримували й не контролювали князі з Русі. Ще одна назва подунайсько-подністровського населення з літописної згадки про битву на Калці -- «вигонци Галичькия» -- слугує доказом не тільки незалежного від князів існування, а й указує, що значна частина цієї людності перебралася сюди з Галицької землі.

Розповідь джерел про участь «вигонців» у війні Русі й половців із монґолами дає додаткову інформацію про значення в їх житті судноплавства. У Галицько- Волинському літопису згадано, що після рішення десь на початку 1223 р. з'їзду південноруських князів у Києві про надання допомоги половцям у боротьбі з монґолами по Дністру вирушили «вигонці галицькі», чия флотилія спустилася у Чорне море, а звідти по Дніпру піднялася до порогів. Літописець повідомляє, Успенский Ф.И. Образование Болгарского царства. -- Одесса, 1879. -- С.33--38. Георгий Акрополит. История / Пер. П.И.Жаворонкова. -- Санкт-Петербург, 2005. -- С.63. Котляр М.Ф. Русь на Дунаї // Український історичний журнал. -- 1966. -- №9. -- С.19--20; Павлов П. Древнеруските броднице в българската история // Сборник българо-украински връзки през вековете. -- София, 1983. -- С.119. ПСРЛ. - Т.2. - Стб.342. Мавродин В.В. Очерки по истории феодальной Руси. -- Ленинград, 1949. -- С.101. що «вигонці» мали близько 1000 човнів ПСРЛ. - Т.2. - Стб.742.. В.В.Мавродін припускав, що на них могло бути 35--40 тис. осіб Мавродин В.В. Очерки по истории феодальной Руси. -- С.101.. Хоча джерело, без сумніву, істотно перебільшило реальну чисельність цього війська, указана цифра свідчить не тільки про великі мілітарні можливості слов'янської «вольниці» на Дніпрі та Дністрі, а є доказом значної кількості осілого населення Північного Причорномор'я Про чисельність слов'янського населення в Північному Причорномор'ї див.: Головко О.Б. Слов'янське населення причорноморських степів ХІІ -- першій половини ХІІІ ст. // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. -- Вип.1. -- К., 1993. -- С.40--46. Є підстави думати, що на-звані нами 1993 р. показники (0,5--1,0 млн осіб) дещо перебільшені..

Літописець не пише про долю цих воїнів після завершення битви на Калці, проте допоміжну інформацію надає арабський хроніст ібн-аль-Асір, котрий зазначав, що після всього якісь руські купці на човнах вийшли у Чорне море Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды / Изд. В.Г.Тизенгаузен. -- Т.1. -- Санкт-Петербург, 1884. -- С.27.. Безумовно, основну частину цих людей становили саме «вигонці галицькі», які поверталися додому традиційним шляхом. Згадка східного джерела, без сумніву, свідчить про велику роль у подіях 1223 р. судноплавців із Дністровсько- Дунайського межиріччя.

В удільну добу відбулася зміна ролі торговельних шляхів, які єднали Русь із Північним Причорномор'ям. Так, Донський, котрий відігравав велику роль у другій половині Х--ХІ ст., відтепер фактично перестав функціонувати, проте більшого значення набув шлях по Дністру. У поєднанні з західнобузькою мережею він фактично представляв із себе трансконтинентальну економічну артерію від Чорного до Балтійського морів, яка, за образним висловом дослідників, фактично стала другим шляхом «із варяґ у греки» Петегирич В.М. Из истории экономических и культурных связей Галицко-Волынской Руси в Х--ХІІІ вв. (По археологическим данным) // Славянские древности: Этногенез: Материальная культура Древней Руси. -- К., 1980. -- С.157; Пришляк В. Середньовічні шляхи галицько-волин-ських земель в епоху Романовичів // Галичина та Волинь у добу середньовіччя. -- Л., 2001. -- С.221--228..

Є підстави для висновку, що південна політика чернігівських князів ХІІ ст. не тільки була спрямована на боротьбу з наскоками половців, а й передбачала в перспективі плани відновлення позицій у Донецько-Донському басейні, Східному Причорномор'ї, Приазов'ї. Донський шлях для чернігівських князів був альтернативним Дніпровському, яким вони також користувалися. Проте якщо лідером у торгівлі на Дніпрі був Київ, котрий із кінця ХІ ст. став суперником Чернігова, то Донський шлях міг бути повністю чернігівським. Обидва його напрямки -- по Сіверському Дінцю й Дону -- розпочиналися поблизу території Чернігівського князівства. Щоправда, ці шляхи напряму не були пов'язані з самим Черніговом, але виводили на політичну й економічну арену інші чернігівські міста, перш за все Путивль і Курськ, розташовані біля витоків Сіверського Дінця.

Своєрідна туга правлячої верхівки Русі за втраченими позиціями в басейнах Дону та Сіверського Дінця чітко спостерігається в тексті «Слова о полку Ігоревім», де не тільки постійно згадується Дон, Чорне море, але й декларується прагнення русичів відновити присутність на Чорному морі.

Зокрема, розповідаючи про початок виправи новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, автор твору підкреслював: «И ркоша бояре князю: “Уже, княже, туга умь полонила; се бо два сокола слетеста съ отня стола злата поискати града Тьмутороканя, а любо испити шеломомь Дону”».

Відновити присутність у східній частині Причорномор'я та в Приазов'ї Русі не вдалося, а у середині ХІІІ ст. ситуація в лісостеповій та степовій зонах Причорномор'я взагалі різко погіршилася. Вторгнення до Східної Європи монґолів призвело до розорення як зазначеної території, так і руських земель. Відомо, що у 1240-х рр. Переяславське князівство безпосередньо управлялося монґольським намісником. Аналогічну систему залежності можна простежити й щодо населення верхньої і середньої течії Південного Бугу (так звана Болохівщина), верхівка якої потрапила «під патронат» монґольських воєначальників і, як розповідає літопис, постачала хліб ординцям. Під владою монґолів тоді опинилися Берладь, степова та лісостепова зони Причорномор'я, які раніше контролювалися половцями. У Нижньому Подніпров'ї різко скоротилася кількість слов'янських поселень. Із середини ХІІІ ст. в історії взаємодії руського населення з Північним Причорномор'ям і Приазов'ям почалася нова доба.

русь причорномор'я приазов'я політичний

Література

1. Куза А.В. Археологическое изучение древнерусских городов в 1962--1976 гг. // Краткие сообщения Института археологи АН СССР. -- Т.155: Славяно-русская археология. -- Москва, 1978. -- С.10.

2. Poppe A. Panstwo i kosciol na Rusi w XI wieku. -- Warszawa, 1968. -- S.189--190.

3. Щапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси Х--ХІІІ вв. -- Москва, 1989. -- С.45--46.

4. Див., напр., коментар О.О.Мельникової: Константин Багрянородный. Об управлении империей. - С.327.

5. Полное собрание русских летописей (далі -- ПСРЛ). -- Т.7: Воскресенская летопись. -- Москва, 1856. -- С.130.

6. Козловський А.О. Історико-культурний розвиток Південного Подніпров'я в IX--XIV ст. -- К., 1990. -- С.7, 105--107.

7. Див. коментар О.О.Мельникової: Константин Багрянородный. Об управлении империей. -- С.328; Козловський А.О. Історико-культурний розвиток Південного Подніпров'я в IX--XIV ст. -- С.118.

8. ПогорелаяВ.В. Остров Св. Эферия // Древнейшие государства на территории СССР: 1984 г. -- Москва, 1985. -- С.188--198.

9. Смиленко А.Т., Козловский А.А. Средневековвіе поселения левобережья дельты Дуная // Труды V Международного конгресса археологов-славистов. -- К., 1988. -- С.301.

10. ПСРЛ. -- Т.1: Лаврентьевская летопись. -- Ленинград, 1926--1928. -- Стб.51.

11. Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІX--XVII ст.). -- С.19.

12. ПСРЛ. -- Т.2: Ипатьевская летопись. -- Санкт-Петербург, 1908. -- Стб.196.

13. Див.: Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. -- К., 1989. -- С.125.

14. Толочко П.П. Киев и Киевская земля в период феодальной раздробленности. -- К., 1980. -- С.128.

15. ПСРЛ. - Т.1. - Стб.166.

16. Насад - річкове плоскодонне безпалубне судно з високими бортами.

17. Л.Є.Махновець припускає, що це населений пункт Дичин у гирлі Дунаю (див.: Літопис руський. - С.550). Про місто Дичин див.: Коновалова И.Г., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. - С.87-108.

18. ПСРЛ. - Т.2. - Стб.505.

19. Толочко П.П. Киев и Киевская земля в период феодальной раздробленности. - С.129.

20. ПСРЛ. - Т.2. - Стб.735.

21. Толочко П.П. Киев и Киевская земля в период феодальной раздробленности. - С.129.

22. Лев Диакон. История / Пер. М.М.Копыленко. - Москва, 1988. - С.57.

Размещено на Allbest.ru