Ліквідація радянськими органами державної безпеки греко-католицької церкви

Станом на 9 лютого 1949 р. у Закарпатті від греко-католиків до православних перейшло 44 церкви, було закрито 13 каплиць, на православ'я конвертувалися 9 священиків (із 37, намічених органами МДБ), натомість 11 залишили церковне служіння, перейшовши на мирську роботу. Серед 275 священнослужителів «в агентурну розробку як антирадянський елемент» було взято 188 осіб, заарештовано 13, готувалися арешти ще 2 5 ⁶⁸.

10 лютого 1949 р. із санкції міністра державної безпеки УРСР С. Савченка за ґратами опинився канонік-прелат О. Хіра, у приміщенні якого було знайдено два документи від 30 травня 1947 р. з підписом і печаткою покійного єпископа Теодора (Ромжи), якими підтверджувалося, що у випадку його відсутності канонік призначався генеральним вікарієм і наступником⁶⁹.

16 лютого 1949 р. представники міської влади у супроводі співробітників МДБ узяли під контроль Ужгородський кафедральний собор та резиденцію греко-католицької єпархії, передавши їх на основі рішення Закарпатського облвиконкому від 25 липня 1947 р. у відання РПЦ. Новим настоятелем було призначено конвертита о. Іренея Кондратовича, який ще 9 лютого 1949 р. написав заяву про перехід у православ'я. Наступного дня православна громада Ужгорода заволоділа й греко-католицькою церквою на Цегольні. Щоб паралізувати реакцію духівництва та віруючих, органи держбезпеки задіяли весь наявний в обласному центрі агентурний апарат по уніатській церкві. Ще за два тижні до захоплення єпископської резиденції капітулярний вікарій о. М. Мураній начебто погодився на співпрацю з МДБ (хоча при цьому відмовився перейти у православ'я) і на прохання чекістів 16 лютого 1949 р. підписав звернення до греко-католицького духівництва Закарпаття (розіслане 18 лютого), в якому оголосив про ліквідацію єпархіального управління та розпуск капітули . На думку о. Д. Бендаса, о. Мурані не писав згаданого листа, оскільки його «стиль не відповідав рівню людини з вищою духовною освітою, що звикла готувати ділові документи».

Те, що залучення М. Мурані до співпраці з органами МДБ було радше формальним, аніж реальним, підтверджується його подальшими стосунками з радянською владою. Після категоричної відмови перейти у православ'я й «зайняття» ним, як відзначалося в документах МДБ, «явно ворожої щодо православної церкви лінії, чим негативно впливав на хід возз'єднання з православ'ям уніатського духівництва», 24 червня 1949 р. його заарештували та відправили в Київ, де 1951 р. він був засуджений до 10 років таборів .

Таким чином, органам МДБ за допомогою агентурно-оперативних заходів удалося фактично припинити існування грекокатолицької Мукачівської єпархії й тепер залишалося тільки зафіксувати ліквідацію УГКЦ формально як вияв «волі духівництва та народу».

Начальник Управління МДБ по Закарпатській області полковник Б. Чернецький разом із заступником начальника відділу «О» МДБ УРСР майором І. Богдановим із задоволенням повідомляли своєму керівникові генерал-лейтенантові С. Савченку: «Проведенням цих основних заходів у загальному процесі ліквідації уніатської греко-католицької церкви було паралізовано діяльність керівного складу греко-католицької церкви, внесено дезорганізацію в ряди духівництва і створено передумови для возз'єднання уніатських священиків із російською православною церквою».

Менш ніж за два місяці після «саморозпуску» капітули різко зросла кількість конвертованих священиків (з 9 до 27) і конфіскованих греко-католицьких храмів (з 44 до 64). Що цікаво: першими навернулися уніатські священики, які перед тим дали згоду на співпрацю з органами МДБ й були використані для проведення ліквідаційних заходів щодо Мукачівської єпархії. У лютому заарештували 7 священнослужителів, у тому числі титулярного каноніка, декана греко-католицької церкви у Хустському окрузі о. М. Русинка, доктора канонічного права о. Д. Поповича, о. Й. Кампова (м. Берегове), о. П. Лозана (с. Дідово на Берегівщині), о. М. Тербака (с. Імстичово на Іршавщині), о. Івана Карпинця (с. Фанчиково) та ін.⁷⁵

Документи МДБ свідчать, що переведення греко-католицьких парафій у православ'я відбувалося також за допомогою агентурних та інформаційних «джерел» чекістів у середовищі як духівництва, так і віруючих. Зокрема, в одній із парафій після арешту греко-католицького душпастиря за допомогою завербованих священиків серед пастви було проведено «роз'яснювальну роботу» щодо необхідності переходу у православ'я, після чого до архієпископа Макарія вирушила делегація на чолі з одним із них, прохаючи прийняти приход до складу РПЦ і призначити його настоятелем місцевої громади⁷⁶. За подібною схемою відбувалося «возз'єднання» в більшості округів Закарпаття.

До цього додавався шалений адміністративний тиск. У березні всім священикам, що залишилися на волі й не «возз'єдналися» з РПЦ, було заборонено відправляти служби, а всі грекокатолицькі церкви в адміністративному порядку закрито⁷⁷. Станом на 20 березня 1949 р. ліквідовано 148 уніатських приходів, з яких у відання православної церкви перейшло 135 храмів, 13 каплиць було закрито, а також оформлено перехід 60 священиків у православ'я .

5 квітня 1949 р. під пильною опікою МДБ більшість деканів благочинних округів підготували й ухвалили «Звернення до всечеснішого духовенства і всіх набожних вірних греко-католицької церкви на Закарпатті» , в якому зазначалося: «Керівництво греко-католицької церкви на Закарпатті не змогло оцінити всю важливість цього історичного моменту [...] і намагалося зберегти в нашому народі унію, це насіння незгоди й роздору, спадщину часів нашої неслави і неволі».

8 квітня документ затвердили на нараді священиків-активістів, що складалася з колишніх греко-католицьких архідияконів, деканів, настоятелів головних парафій і соборів єпархії своєрідна закарпатська «ініціативна група з возз'єднання з православною церквою» (всього 14 підписів) . Оприлюднення цього звернення стало, на думку В. Фенича, вирішальним у подальшій долі греко-католицької церкви у Закарпатті, суттєво прискоривши «возз'єднавчу кампанію», його можна розцінювати як інституційний захід, подібний до тих, що відбулися у Львові (1946 р.), Блажі (1948 р.) чи Пряшеві (1950 р.) .

Від початку 1949 р. й до травня кількість ліквідованих парафій, за оцінками МДБ УРСР, становила 259 (із них 242 передано на користь РПЦ, 17 закритих каплиць), священиків, що перейшли у православ'я, було вже 100 осіб, 10 відмовилися від духовного сану, 24 заарештовано, 8 померло. У цей час у Закарпатті залишалося 113 уніатських церков (із 372) та 128 священнослужителів (із 275), котрі не «возз'єдналися» . В одному з документів органів держбезпеки йшлося:

«[...] найбільш реакційна частина уніатського духівництва, усупереч бажанню віруючих уніатів, протидіє переходу у православ'я. Багато з цих уніатських священиків, не бажаючи переходити у православ'я, залишають свої приходи і виїжджають в інші округи Закарпаття, де намагаються тимчасово влаштуватися на різного роду роботи (рахівниками, бухгалтерами різних артілей і підприємств, обліковцями на лісозаготівлях). Інша частина цієї категорії уніатських священиків, залишаючись на місцях, намагається будь-якими засобами перешкоджати духівництву та віруючим уніатам до переходу у православ'я».

3 серпня 1949 р. міністр державної безпеки УРСР С. Савченко відрапортував московському керівництву про завершення операції з остаточної ліквідації греко-католицької церкви у Закарпатті «по лінії» органів МДБ. За його даними, унаслідок проведених агентурно-оперативних заходів із 372 уніатських церков у руках РПЦ опинилися 355, було закрито 17, кількість священиків, які конвертувалися на православ'я, становила 116 із 275, 10 відмовилися від духовного сану, 45 було заарештовано, 8 померло. Водночас у ході проведення репресивних акцій ліквідовано 3 «антирадянських групи» з числа уніатського духівництва в Мукачівському (оо. Є. Дулишкович, С. Тиводар, А. Бицков), Свалявському (оо. А. Грабар, Д. Дребітько, А. Станканинець) та Берегівському (оо. І. Кампов, Н. Голожняй та ін.) округах, заарештовано 11 осіб. Таким чином, не «возз'єднаними» з православною церквою залишилося 96 священнослужителів, які опинилися без парафій. 13 із них були особами похилого віку, 11 ще до проведення «возз'єднання» залишили свої парафії та влаштувалися на світську роботу, 7 проживали в Імстичівському монастирі, а 65 священиків ніде не працювали⁸⁴. У 1950 р. було закрито останній у краї греко-католицький Імстичівський монастир⁸⁵.

За даними о. Д. Бендаса, у липні 1949 р. дали свою згоду на віровідступництво всього 4 греко-католицьких священика, у серпні стільки ж, у вересні та у грудні по 1. У 1950 р. цим шляхом пішло ще 8, а 27 червня 1950 р., коли змусили підписа-

ти відозву про перехід у православ'я 85-річного о. Володимира Стріпського, перехід греко-католицького духівництва на православ'я повністю припинився, хоча арешти тривали до 1951 р. За весь радянський період у Закарпатті було заарештовано 124 греко-католицьких священнослужителя (40% від складу єпархіального духівництва), із них 28 померли в тюрмах і таборах .

На відміну від Галичини, у Закарпатті радянська влада обійшлася навіть без інсценізації «собору», що було пов'язано з потужним опором «возз'єднанню» місцевого греко-католицького духівництва. Тому обмежилися оголошенням про ліквідацію унії у краї (за словами православного архієпископа Макарія, це стало «торжеством православ'я») під час відзначення свята Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня 1949 р. на Чернечій горі біля Мукачевого. На літургії за присутності представників РПЦ зі Львова та Києва, конвертованих закарпатських священиків о. Іреней Кондратович відзначив, що «з дня 28 серпня 1949 року на Закарпатській Україні перестала існувати церковна унія закарпатського духовенства з Римом, бо вона була протинародним історичним актом», а архієпископ Макарій підбив підсумки «возз'єднання» грекокатолицької Мукачівської єпархії з РПЦ і наголосив на «історичному значенні» ліквідації унії. На підставі цих виступів влада офіційно стверджувала, що Ужгородську унію 1646 р. скасовано й усе Закарпаття перейшло на православ'я під опіку Московського патріархату .

Голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов уже 24 вересня 1949 р. в таємному листі на адресу Й. Сталіна, В. Молотова, Г. Маленкова, К. Ворошилова та М. Суслова тріумфально повідомляв, що «вказівки уряду стосовно ліквідації церковної унії, тобто грекокатолицької церкви, виконано. Уніатську церкву, котра існувала в п'яти областях УРСР (Львівській, Дрогобицькій, Станіславській, Тернопільській і Закарпатській) та перебувала в підпорядкуванні папи римського, до серпня місяця цього року ліквідовано шляхом її возз'єднання з російською православною церквою. Ліквідації унії приділяли велику увагу Рада Міністрів УРСР, ЦК КП(б)У, особисто товариш М. С. Хрущов. Значні та суттєві заходи здійснили органи МДБ СРСР».

Утім, ще 1950 р., попри офіційну ліквідацію, греко-католицька Мукачівська єпархія продовжувала діяти «в катакомбах». Вона налічувала 95 священиків, які до 1953 р. найбільшу активність проявляли на Іршавщині та Виноградівщині .

Таким чином, від стихійного початку «возз'єднавчої кампанії» (1945 р.) й до «торжества православ'я» у Закарпатті (серпень 1949 р.) органи держбезпеки відігравали вирішальну роль у системі заходів щодо ліквідації у краї греко-католицької церкви. Без цього радянські органи влади (ради у справах РПЦ та у справах релігійних культів), тим більше РПЦ, не могли б реалізувати накресленого Й. Сталіним сценарію з припинення діяльності греко-католицької церкви у Закарпатті. Як показав досвід нищення унії, за умови внутрішньої дисциплінованості та організаційної міцності греко-католицької Мукачівської єпархії, згуртування духівництва навколо впливової й авторитетної постаті єпископа Теодора (Ромжи) добитися переходу уніатських священиків на православ'я без участі МДБ було практично неможливо. Задіяний цим відомством традиційний арсенал засобів насильство, терор, шантаж прискорив ліквідацію унії у Закарпатті та «возз'єднання» місцевих греко-католиків із Російською православною церквою. радянський католицький духівництво репресія

Размещено на Allbest.ru