Історія завоювання Криму Росією

Незабаром був підписаний Кючук-Кайнарджийський мирний договір, котрий зафіксував незалежний статус Кримського ханства і передав Росії фортеці Керч та Єнікале. Шагін удруге спробував домогтися обрання на ханський престол, та марно: кримчани, в противагу йому, обирають налаштованого на Туреччину Девлет Ґерея. Росія не визнала його обрання легітимним, з огляду на те, що у ньому не брали участі ногайці, котрі обрали своїм «законним» правителем Шагіна. Як у Криму, так і на Кубані точилася прихована боротьба між Росією та Туреччиною, котрі звинувачували одне одного у порушенні щойно підписаного мирного договору, однак обидві не мали можливості поновити повномасштабну війну.

Шагін Ґерей, як формально непідвладний Росії правитель Кубані, що вважалася законним володінням Кримського ханства, почав створювати власні збройні сили. Росія вдавала свою непричетність до набраних Шагіном з-поміж ногайців та черкесів вояків-бешлеїв, попри те, що вони були вдягнені в російські однострої та мали рушниці тульського виробництва. Все мало виглядати так, що це не росіяни вводять до Криму свої війська, а що то чинить Шагін Ґерей на свій страх і ризик.

У січні 1777 р. Шагін Ґерей зайняв фортецю Ачуїв і сподівався так само легко здобути Темрюк. Однак її оборонці 21 січня відбили атаку шагінових бешлеїв; серед убитих і полонених виявилися росіяни. Це був явний прокол російського уряду, що загрожував вилитися у міжнародний скандал. Почалася дипломатична війна; підбурена Францією Туреччина виступила з цілком аргументованим протестом. Утім, коліщата нової російської окупації Криму були вже приведені в рух. Російські генерали скористалися тією шпаринкою у домовленостях з турками, що дозволяла російським командам цілком легально переміщатися по Криму, прямуючи до Керчі та Єнікале під виглядом доставки військового обладунку та заміни особового складу в гарнізонах. Отак були відправлені великі загони Суворова і де Бальмена, котрі забезпечили супровід і захист Шагін Ґерея від замахів ворожих йому мурз.

Крим знову став ареною інформаційної війни. Прозоровський бомбардував місцевих мешканців маніфестами, в яких розголошував: «моя всеавгустійша імператриця під час війни мала у своїх руках як Крим, так і кубанських татар, відповідно якби вона схотіла, могла тоді ж все з ними зробити... Але її високе веління було дати вам благодіяння».

Дуже мало зробивши для своєї перемоги, Шагін, утім, в'їжджав до Криму як переможець. Він вимагав від Прозоровського негайного введення військ у Крим і вигнання турків з Кафи, поводився зухвало, від пропозиції Прозоровского їхати в Гезлеве ухилився, замість того зібрав знатних мурз, аби від їхнього імені слати петиції до Петербурга і Стамбула. Будучи пересічною російською маріонеткою, він раптом вирішив, що є насправді самодержавним правителем дійсно незалежної держави. Хоча Суворову і де Бальмену довелося розганяти війська Давлет Ґерея. 22 квітня духовенство і чільні кримські мурзи склали присягу в таборі Шагіна Ґерея біля Карасубазару. В текст присяги, за наполяганням Прозоровського, було вміщено те, що кримська громада, розкаявшись у тому, що дала себе одурити Давлетові, раз і назавжди зрікається права обирати ханів надалі, а Шагін має передавати трон у спадщину своїм нащадкам. З нагоди щасливої інтронізації він отримав від Катерини II 5 тисяч рублів золотом і сріблом.

Будучи реальними господарями ситуації в Криму, росіяни не заважали Шагінові робити грубі помилки і задовольнялися тим, що регулярно отримували копії усіх підписаних ним паперів. За короткий час він налаштував проти себе і кримських мурз, і мусульманське духовенство, і простолюд. Шагін усіма засобами вибивав зі своїх підданих гроші, всі можливі доходи держави були передані відкупникам; селянам не можна було ані барана, ані курку зарізати, ані наточити, не заплативши за це податок. Але головне -- він став формувати своє військо, в усьому керуючись російськими взірцями. Набрані в рекрути кримські татари і ногайці, вдягнені в мундири, пошиті за російським зразком, піддавалися жорстокій муштрі та зуботичинам (за тим же зразком), виглядали більш ніж дивно і ледь приховували зневагу до «реформатора». Шагін демонстративно зневажав мусульманське духовенство і звичаї предків. Найбільше роздратування правовірних викликав його намір зрівняти християнське населення Криму у правах із мусульманами. Хан щедро платив іноземцям, які йшли до нього на службу, при цьому значно менше цінувалися послуги місцевої адміністрації.

Кілька разів його підданці повставали, та кожного разу ці виступи придушували російські війська. Після придушення останнього потужного повстання у 1782 р. Катерина II, за пропозицією Г. Потьомкіна, вирішила не поновлювати його владу, а ліквідувати її як непотрібну. Шагін був розлючений невдячністю свого народу, для якого він зробив стільки благодіянь. Розчаруванням хана у своїх підданих вміло скористався генерал Самойлов, племінник Потьомкіна. Він умовив Шагіна відмовитися від управління «таким віроломним народом» і пообіцяв йому натомість персидський престол, з більш вдячними підданцями. І Шагін погодився...

8 квітня 1783 р. Катерина ІІ підписала маніфест про прийняття «півострова Кримського, острова Тамань і всієї кубанської сторони ... під Російську державу». Кримські татари, втомлені десятиліттям безнадійної боротьби, не протестували з приводу ліквідації своєї держави й починали масово виїджати за межі Криму.

Чотири роки по тому Шагін Ґерей, так і не дочекавшись персидського трону, виїхав до Туреччини, де й був страчений за наказом султана Абдул- Хаміда I.

Хто став власником найбільш родючих земель півострова?

Відразу після захоплення Кримського ханства Росією величезна кількість кращих земель, що належали ханській родині, була конфіскована. У державну скарбницю також відійшли землі тих мешканців півострова, які спішно залишили свої землі під час приходу до Криму російських військ. Всі ці землі проголошувалися «порожніми» та «безгосподарськими». Інтереси селян, які мешкали на цих землях, до уваги не бралися, адже у більшості населення не було на ці землі ніяких документів. Наприклад, відомим є такий факт: улітку 1799 р. 12 великих сіл Байдарської долини були раптово оточені царськими солдатами та жандармами. Заїхавши в село, вони наказали жителям негайно покинути свої будинки, адже ця територія тепер належала новому російському володарю -- графу Мордвінову. Такі дії мали місце по всьому півострову. Так, у 1802 р. у Феодосійському повіті судовий розгляд між поміщиком Граматиковим і татарською общиною закінчився рішенням про виселення 124 татарських родин із власних сіл.

Землі, відібрані у татар, розподілялися серед російських поміщиків та переселенців, а також серед численних спекулянтів землею та нерухомістю. Вони передавалися новим власникам майже безкоштовно, або за символічну платню: 1 рубль за 6 десятин землі.

Нові володарі Криму, які слабо знали особливості південного сільського господарства, за декілька десятків років вщент зруйнували економіку краю, чим викликали серед кримських татар еміграцію такого вражаючого розмаху, що тривогу забили навіть представники самої російської влади. Так, у 1800 р. військовий генерал-губернатор Новоросії І.Міхельсон писав про зростання виїзду татар і небезпеку заворушень серед них, вважаючи, що «причиною цьому може бути їхнє обезземелювання і жорстокість експлуатації селянства». Він писав, що раніше татари, «споконвіку були вільні, нікому ніколи не належали», а «данина перебувала у вигляді добровільної угоди на землю». Однак уряд залишив звертання Міхельсона без уваги. Напевно більш привабливим для Петербурга була думка М.Мордвінова, який казав: «Коли Крим належить Росії, то, по-моєму, не потрібно з землі російської робити землю татарську».

Слід зазначити, що ця думка цілком перегукується з думками ще однієї досить впливової людини -- посла Російської імперії в Туреччині О. Обрес- кова, який висловлювався у такий спосіб: «Росія завоювала татар, і маючи, згідно з військових прав, владу над ними, може взагалі робити з ними все по своїй волі, винищити їх, привести їх у вічний і важкий полон, переселити їх на землі у великих своїх володіннях або у власних їхніх землях, утримуючи їх за невільників, за підданих або за васалів власних».

Чим відзначилася козацька флотилія на службі Російській імперії?

Зі створенням з числа колишніх запорожців нового, Чорноморського козацького війська, у квітні 1788 р. почалося створення Дніпровської гребної флотилії, котра взяла на себе значну частину функцій, що покладалися на російський Чорноморський флот.

Звісно, вона вже не складалася зі старовинних козацьких «чайок» часів Самійла Кішки та Петра Сагайдачного. Ще у 30-ті рр. XVIII ст. на Хортиці російські інженери будували для запорожців «новоманерні човні», що поєднували козацькі суднобудівні традиції з європейським досвідом навігаційної науки. Флотилію чорноморців становили легкі судна -- шлюпки і дюбель- шлюпки, катери, баркаси, канонерські човни (з французької: canon -- гармата). Вони мали гармати і мортири в носовій частині й призначалися для бойових дій на великих ріках, лиманах, частково на морі. Під човни для чорноморців стали також спішно переробляти судна, що виготовлялися для розваг і подорожі Катерини ІІ по Дніпру. Як згадував сучасник, ці судна були «конюшня, каретна і спальня для придворної челяді». Отак чорноморці стали єдиними серед козацьких військ Російської імперії, котрі володіли власною флотилією.

У Чорноморському козацькому війську усталився поділ на кінні та піші полки. З піших козаків утворили човнову команду. Оттоді у чорноморців склалися два роди військ: кіннота та, говорячи по-сучасному, морська піхота. Справою кіннотників було бойове забезпечення основної армії, включаючи утримання постів на комунікаціях, доставка кореспонденції, розвідка і диверсії на ворожій території. А чорноморці човнових команд становили військовий різновид, пристосований не лише до бою на морі, але й для блискавичного десанту на суходіл.

Поєднання цих якостей дало чудові результати під час морських баталій і штурму турецьких фортець. Запорожці досконало знали північну частину акваторії Чорного моря, мілини, глибини, особливості берегової лінії Дніпра, Південного Бугу та дельти Дунаю. Ці знання і досвід мореплавання стали у великій пригоді російському командуванню у ті часи, коли Чорноморський флот Росії тільки створювався. Військово-морські сили Росії мали вкрай строкатий склад, включаючи кораблі різних суднобудівних традицій -- турецького або грецького, венеційського, французького, шведського типів. Ще задовго до блискучих перемог адміралів Ф. Ушакова та Д. Сенявіна козакам С. Кішки, П. Сагайдачного та М. Дорошенка вдавалося громити турецькі кораблі на Чорному морі. Подібна вдача лише одного разу випала на долю європейських держав, коли об'єднані флоти Іспанії, Мальти та італійських держав у 1571 р. розбили турецьку армаду при Лепанто.

Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. колишнім запорожцям довелося воювати на боці двох ворогуючих держав: задунайським козакам -- турецького війська, а чорноморським -- у складі російського. Проте в разі зустрічі, вони намагалися уникати бою. У вересні 1787 р. «вірних» козаків відрядили відбити десант задунайців на Кінбурнську косу, однак обидві сторони тільки зімітували зіткнення; зробивши кілька пострілів у повітря, вони розійшлися у різні боки. Однак під час подальших воєнних дій, особливо на Дунаї, братнього кровопролиття уникнути не вдалося.

Форпостом турецьких володінь на Чорному морі залишався Очаків, що мав першокласну, оснащену французькими інженерами фортецю і потужний флот. Неодноразові спроби росіян взяти її приступом не мали успіху; без перерви відбувалися сутички на морі. Російський флот на Чорному морі тоді був розділений на ескадру вітрильників, що базувалася в Севастополі, і гребну флотилію, зосереджену в Дніпро-Бузькому лимані. На чолі Лиман- ської флотилії стояв німецький принц Карл Нассау-Зіген, якому підпорядковувалися човнові команди чорноморців. Вони поділялися на курені, на чолі кожної команди стояли козацькі полковники Іванів, Мокрий, Сухиня, Гулик, Малий. Лише в команді Малого перебували човни куреня Іркліївського з 60, Титарівського з 41, Щербинівського з 43, Уманського з 48, Калніболотського з 40, Корсунського з 41 і Рогівського з 43 козаками.

Російська гребна флотилія поступалася зосередженій під Очаковом турецькій армаді як за мореплавними якостями, так і за вогневою потужністю. От тому велику увагу приділено переоснащенню козацьких човнів. Як писав Г. Потьомкін адміралу М. Мордвинову: «Конче потрібно вигадати образ легких суден для лиману, котрі могли б ходити частково у морі, несучи великі гармати і мортири». То ж на козацьких човнах розмістили потужні гармати (в середньому 12-18 фунтів), котрі займали значну частину їхнього корпусу. 7 червня 1788 р. козацько-російська флотилія здобула першу велику перемогу у Дніпрово-Бузькому лимані над флотом турецького капудан-паші Ескі-Гассана, на прізвисько «крокодил морських баталій».

Козацькій флотилії неодноразово доводилося рятувати російські вітрильники, що не могли йти проти вітру й опинялися під нищівним артилерійським обстрілом. Тоді козаки, прив'язавши линвою російські кораблі, на своїх човнах буксирували їх на стратегічно вигідну позицію і спільно здобували перемогу. Так само відбувалося й під час шикування російських суден у лінію баталії. Легкі козацькі човни вправно маневрували на мілководді, розстрілювали з гармат та брали на абордаж неповороткі турецькі каравели. 17 червня розгорівся ще один бій у лимані. За описом кубанського історика П. Короленка, тоді «козаки билися з турками хоробро й сміливо. Вони своїми маленькими човниками атакували великі турецькі кораблі і, здійнявшись на палуби цих гігантів, із запеклістю нищили ворога.., взяли у полон 235 турків і два прапори». Козацькі човни, жартівливо названі О. Суворовим «жучками», трощили велетенські турецькі «слони» -- лінійні кораблі. Можливо, підпливши до такого велетня, козаки зі своїх низеньких суденець прорубували сокирами його борт і так потрапляли всередину. Абордажні команди турків, набрані з алжирських піратів і відомі на все

Середземномор'я своєю шаленою жорстокістю, не встояли проти завзяття чорноморського лицарства. Наступного дня більшість турецьких кораблів під Очаковом перетворилася на палаючі смолоскипи. Та й козаки зазнали втрат, був тяжко поранений отаман Сидір Білий. Поховали козацького старшину 18 червня в Олександрівській церкві на Кінбурнській косі, у присутності генерала О. Суворова.

Як в Ахтіярській затоці постав Севастополь?

Ахтіярську бухту, де з північного боку, на вибалкові поблизу Інкермана, існувало кримськотатарське поселення Ак-Яр(Ахт-Яр), за ханату раз по раз використовували плавальні засоби Османської імперії. Востанне 1778 р., коли їх змусила рятуватися загроза спалення вогнем артилерії, притягнутої за вказівкою генерал-поручика Олександра Суворова, щоб задомінувати над акваторією. Ще до суцільного поглинення таврійських теренів Російською державою її уряд націлився загарбати цю місцевість, і від 1773 р. там працювала «описна партія» під рукою штурмана Івана Батурина, чиї розвідки наполегливо продовжили інші дослідники.

З вигодою для себе ту гавань намагався продати Катерині ІІ Шагін Ґе- рей-хан «як володар законний і нікому не підвладний». Він просив задовольнити його пропозицію, запевнивши, що «не лишень на тутешньому півострові, але й на на всьому Чорному морі подібної не знайти, аби десь флот краще зберігався, а служиві зручніше і спокійніше розташовувались». Прагнув уторгувати понад 300 тисяч карбованців золотом, але генерал- фельдмаршал князь Григорій Потьомкін ордером начальнику свого кримського загону графові Антону де Бальмену чітко вказав на силовий спосіб розв'язання питання: «Найвищою її імператорської величності є воля взяти назавжди гавань Ахтіярську, виконання чого й покладаю на Вашу світлість».

17 листопада 1782 р. туди зайшли два 44-гарматні фрегати під орудою капітана І рангу Івана Одинцова, спрямовані з Херсона генерал-поручиком Іваном Ганнібалом. Навесні наступного року до тих візитерів долучилася азовська флотилія віце-адмірала Федота Клокачова, який ретельно відзвітував про опанування гаванню: «Можна мати в ній флот до ста лінійних суден, причому ж природа влаштувала лимани, самі собою поділені на різні гавані, тобто військову й купецьку. Коли бажано буде мати її імператорській величності у тутешній гавані флот, то на тотожному обґрунтуванні потрібен тут порт як у Кронштадті». Зрештою, Г. Потьомкін, у захваті відрапортувавши цариці, що «Ахтіяр найліпша гавань на світі», змалював масштабну перспективу: «Петербург поставлений на Балтиці, північна столиця Росії, середня -- Москва, а Херсон Ахтіярський далебі буде столицею полуденною моєї государині».

Проте замість назви «Херсон Ахтіярський» імператриця запровадила іншу -- «Севастополь» (у перекладі з грецької «Величне місто», або «Місто славетне». Указом від 10 лютого 1784 р. про облаштування нових укріплень по кордонах Катеринославської губернії домагалася прискорення робіт із будівництва великої фортеці, «де нині Ахтіяр і де мають постати адміралтейство, верф для першого рангу кораблів, порт і військове поселення». Того ж року до Севастополя, котрий, за свідченням очевидців, «досить таки утвердився», з Херсона прибув чорноморський лінкор, іменований виразним співзвуччям «Слава Екатерины». Переконаний, що Пишна Порта ніколи не змириться з утратою Криму, Потьомкін обстоював мілітаризацію півострова під прикриттям Чорноморського флоту, який можна було б активно застосувати в набігах на турецькі береги. Тоді не тільки спроектував у разі потреби завдати ударів «на Синоп або інші місця», а й уточнив сакраментальний начерк: «За нинішньої можливості вчинити раптовий напад на столицю самого султана».

Ця тенденція стала визначальною для долі нової військово-морської бази, що негайно помітили доскіпливі дипломати при петербурзькому дворі. «Не більш як за 30 годин її прапори здатні замайоріти на рейді Константинополя, а знамена її армії -- здійнятися на стінах його», занотував французький посол граф Луї-Філіп де Сегюр. Коли 1785 р. було затверджено штати Чорноморського флоту та адміралтейства, севастопольськими стали, зокрема, лінійні кораблі «Святой Павел» і «Мария Магдалина», фрегат «Святой Георгій Победоносець». На цю пору розгорнулися ремонтні майстерні, завершилося спорудження пристані, пізніше найменованої Графською на спомин про графа Марка Войновича -- командувача ескадри, представленої прибулій 1787 р. до Севастополя Катерині ІІ.

За російсько-турецької війни 1787-1791 рр. виплеканий у Криму морський чинник, виявився одним із найважливіших: оттоманський флот, неабияк потрощений севастопольцями, спіткало ледь не тотальне витіснення з азово-чорноморського басейну. Видатну роль тоді відіграв нездоланний контр-адмірал Федір Ушаков -- колишній командир лінкору «Св. Павел», який тривало залишався старшим начальником у Севастополі. За його турботи було зведено портові споруди, казарми, госпіталь, кам'яниці для офіцерів. Зростали фортифікації, збагатившись береговими батареями, -- за традицією, особливо заходами О. Суворова, який конче завбачливо турбувався, щоб місто було міцно захищеним. Розширене адміралтейство перейнялося суднобудуванням, 1794 р. заклавши дві шхуни довжиною до 24 м для веслувальної флотилії (спущені на воду 18 серпня 1795 р., вони взяли на озброєння по вісім гармат).

По смерті матері-монархині новий самодержець Павло І втілював неординарні особисті погляди на зовнішню політику, намисливши візії, відмінні від накреслюваних раніше, й 1797 р. змінив найменування з Севастополя на Ахтіяр. Його ідеї сягали так далеко, що заради їх реалізації дійшло до вирядження військового формування росіян на Індію й до опіки православним царем Мальтійського ордену... Відтак за його рішенням віце-адмірал Ф. Ушаков повів із Севастополя вглиб Середземномор'я 6 лінійних кораблів, 7 фрегатів і 3 малих судна, щоби по дорозі Дарданелльською протокою додати до них під свою оруду й тамтешню ескадру, а потім спільно рушити проти французьких збройних сил на Іонічному архипелазі та Апені- нах. Похід був настільки вдалим, що геніальний флотоводець зажив гучного прізвиська «Ушак-паша» й авторитета творця Республіки Семи Злучених Островів (знову-таки за покровительства Павла І). У підсумку, Ахтіяр зустрів нове століття по поверненні додому учасників звитяжної експедиції, в якій не потерпіло жодне з її суден. Мандрівник Павло Сумароков 1802 р. схарактеризував його «містом європейського смаку», де населення нараховувалося приблизно 20 тисяч.

1804 р. Олександр І оголосив цей пункт головним військовим портом Чорноморського флоту. Тоді Росія ще раз опинилася в антифранцузькій коаліції. З Ахтіяра до Середземного моря проти Наполеона пішли 6 загонів кораблів, які доправили на острів Корфу пішу дивізію. Крім того, з нього до об'єднаної Середземноморської ескадри віце-адмірала Дмитра Синявина влилися 2 лінійних кораблі, 2 фрегати, 6 корветів, 4 брига. На російсько- турецькій війні 1806-1812 рр. міністр морських сил Павло Чичагов виробив стратегію прориву до приналежної Пишній Порті протоки Босфор для за- володіння з моря та суходолу Стамбулом (Константинополем, Візантією, Царградом). Головний удар намічався за десантування 15-20 тисяч військових Чорноморського флоту. Отож уперше пропонувалося захоплення зарубіжної столиці флотською потугою. Втім, виконання планованого не трапилось, операції обмежилися здобуттям Анапи та Сухум-Кале, бомбардуванням Суджу-Кале й Поті, укріплень Геленджицького помор'я. Невдалими виявились масовані атаки на Трабзон (Трапезунд).

Марними були також рейди флоту в пошуках ворожих морських сил. Натомість виникала небезпека турецького нападу на Ахтіяр. За цих умов 1810 р. там було повито 18-гарматний корвет «Крым» довжиною майже 28 м, невдовзі по завершенні бойових дій, 1813 р., -- 16-гарматний бриг «Мингрелия». Більший 24-гарматний корвет «Язон» виладнався 1816 р. Надалі, протягом 1817-1820 рр., постали 8-гарматний тендер «Дионисий», 14-гарматна шхуна «Севастополь» і 20-гарматний бриг «Меркурий», а в цілому до 1827 р. -- 18 військових суден.

1816 р. на мисі Херсонес запрацював 36-метровий маяк. 1822 р. головний командир Чорноморського флоту та портів віце-адмірал Олексій Грейг заснував «Севастопольську морську бібліотеку». Навесні 1826 р. Микола І видав указ, яким зобов'язав підданців, аби місто «не називати вже Ахтіяр, але завше Севастополь».

Наскільки резонансними були виселення кримських татар із Російської імперії як контингенту для неї «шкідливого»?

Скориставшись російською анексією Кримського ханату, підступно ліквідованого Катериною ІІ в опорі на збройні сили, князь Григорій Потьомкін заходився усувати ногайців з Таврії на євро-азійське суміжжя -- до річок Волга, Урал, Великий та Малий Іргиз, на що асигнувалося 200 тисяч карбованців. Кримська людність мала право переміщуватись і до Туреччини, причому в основному заохочувався виїзд із півострова мурз і гірських татар, а степовики-кримці умисне затримувалися (пізніше могли піти на промисли та на релігійну відправу -- поклоніння до Мекки).

За словами свідка наслідків вікопомних подій Павла Сумарокова, тоді до 300 тисяч осіб були суб'єктами масштабного руху. До речі, з Кримом розпрощався й екс-хан Шагін Ґерей (його вже 1787 р. за султанською волею страчено на острові Родос).

1787 р. у зв'язку з черговою російсько-турецькою війною з'явився наказ виселяти родини приморських мешканців Криму. Отож на уникнення репресій вони самі втікали з узбережжя. Після Ясського миру 1791 р. кримські мулли закликали кидати домівки на батьківщині заради порятунку, збереження життя та віри. Присутність загарбників, котрі оволодівали спустошуваною землею, помітно прискорювало процес. За відомостями, зібраними істориком Арсенієм Маркевичем, з півмільйона кримських татар до 100 тисяч зненацька емігрували.

Невдовзі, на початку ХІХ ст., переселення активно збурювали власті й, коли на завершення російсько-турецької війни 18061812 рр. петербурзький уряд зобов'язався не чинити перепон буджацьким і едисанським татарам простувати до Османської імперії, в результаті простір колишньої Кримської держави втратив ще 3199 осіб.

Згодом, опинившись під жорстким гнобленням, місцевий люд відповів сплесками переселень у 1815-1818 рр., а пікова демографічна катастрофа припала на добу по кримській епопеї 1853-1856 рр., коли населення півострова різко скоротилося, пригнічене чутками про незабарне примусове перехрещення татар у християнство та про намічене заслання до Оренбуржя тих, хто замість цього не встигне швидко відбути до Туреччини. За даними Статистичного комітету, протягом 1860-1863 рр. вітчизну покинули 192360 душ обох статей. Проаналізувавши, наскільки такі перипетії збігалися з прагненням влади, авторитетний знавець Криму генерал-ад'ютант Едуард Тотлебен занотував: «Деякі випадки зради татар, нерідко змальовані місцевими начальниками у перебільшеному вигляді, спонукали до переконання, що татари, як іновірці, -- ворожі Росії, й відтак за кожної війни будуть украй небезпечними».

Помітно зростав винятковий тиск на кримських татар, кому війна в своєму ареалі додала екстраординарний тягар (варто наголосити, що вони попри все зберігали масову лояльність до царського управління, а від 1827 р. при імператорі існував привілейований Лейб-гвардії кримськотатарський ескадрон, на який їм доводилося сплачувати спеціальні кошти). Збиткували над ними навіть відряджені на їхнє ж прохання «для догляду за татарами» козацькі підрозділи. Бешкетування над тими численними жертвами систематизувалося як безкарне, набравши тотального характеру. Утверджувалася практика різноманітних обмежень і заслань на північ Таврії, до сусідніх українських та віддалених великоруських губерній.

Спровокованою реакцією -- своєрідним національним демаршем відновилась еміграція кримських татар під оттоманську опіку. У травні 1856 р., ознайомившись із звісткою про симптоми такого руху, Олександр ІІ назвав його «дуже сприятливим для звільнення краю від того шкідливого населення». Й додав, що анітрохи не треба стримувати «таємне чи навіть відкрите переселення». Директивно сформульована думка доносилася в антуражі циркулярів, запобігливо підкріплених роз'яснювальними ініціативами чиновництва, тим паче неподалік упокорюваний царською армією Кавказ полишали тамтешні горці, й собі покладаючись на надію облаштуватись у Туреччині.

Вражаюче явище відбилось у тогочасній пресі, зокрема, російській -- як підцензурний, так і нелегальній. Наприклад, сімферопольська газета «Таврические губернские ведомости» та феодосійський журнал «Радуга» досить оперативно поінформували, що вже під кінець 1861 р. у Криму налічувалося до 40 тисяч татар, а нагально видалилися на цю пору звідти понад 200 тисяч. Коли шовіністично орієнтований у Москві «Русский вестник» головне переймався, аби рвучкій еміграції кримських татар протиставити «організацію слов'янської імміграції», то революційно-демократична періодика розгорнула гостру полеміку з апологетами колоніального курсу. Пекучій політичній проблематиці було присвячено змістовну публікацію, обґрунтовану рясним цитуванням документів, -- трактат «Нагінки на кримських татар» у лондонському виданні «Колокол», випущеному Олександром Герценом і Миколою Огарьовим під завісу 1861 р. Переконливо аргументуючи розлогий матеріал, його автор Василь Кельсиєв зауважував, що «вихід багатьох татар з Криму разом із союзниками пояснюється надто жахом перед урядом, аніж ненавистю до нього», та з'ясовував, як царська адміністрація втілювала стратегічні плани обернення таким чином спустошених у Криму громадських володінь на казенні. Слушно закцентував, що міністр державних маєтностей Михайло Муравйов одмовляв у підтримці кримським татарам, котрі з різних причин вирішили повернутися з-за кордону (цей посадовець на здійснення суворої заборони приймати потенційних репатріантів жахав їх перспективою запроторити не ближче Астраханської, Оренбурзької, Самарської губерній). На реалізацію вказівки «поменше вболівати за татар» домінувала дискримінація по виплатах компенсацій, у тому числі за матеріальні потерпання в зоні тривалих бойових операцій кримської кампанії.

Принагідно світ побачило яскраве свідчення таврійського дворянства, стурбованого утворюваною пусткою: «Хіба найкривавіша війна, загальний голод або суцільна пошесть здатні були б за настільки стислий термін обезлюдити край -- він спорожнів через самою адміністрацією прискорене переселення татар». Прикметним героєм постав князь Магмет бей Балатугов -- син командира кримськотатарських формувань 1812 р., той поміщик -- власник 40000 десятин землі, котрий за складної ситуації Східної війні хоробро позиціонував себе в Євпаторійському повіті «захисником росіян». Зрештою збагнувши серцевинну суть зневаги владної вертикалі до його народу, він на знак спротиву кривдам демонстративно задекларував, що «вимушений покинути Росію».

Контрольовані видання не мали значних шансів на відверту щирість, але й у них почасти (зокрема, у сатиричному додаткові «Свисток» при популярному місячнику «Современник») засуджувалось інспірування й підштовхування до витиснення кримських татар із їхньої предківщини. Петербурзька газета «Очерки», редагована 1863 р. Григорієм Єлисеєвим, надрукувала кореспонденцію, де констатовано, що «з виселенням татар Крим неначе згубив свою чарівність». Опозиційними настроями було просякнуто статтю «Історична доля кримських татар», уміщену на шпальтах часопису «Вестник Европы» в середині 1860-х рр. українським ученим Феоктистом Хартахаєм -- маріупольським греком із кримськими спадковими коренями. Виклавши трагічну фразу про запропалий юрт («1861 р., на наших очах, його народ перестав для нас існувати й фактично: він покинув Крим і пристав до маси мусульманства в Туреччині»), автор розвінчував наклепи на кримських татар, відзначав національні традиції останніх у сільському господарстві та промисловості, підкресливши досягнення їхнього садівництва, бджолярства, хліборобства, виноградарства й виноробства, солевидобутку, зброярства, вичинки шкір. Незабарно закцентовану солідарність із Ф. Хартахаєм виявив Микола Костомаров, який поділився сподіванням на подальше докладне опрацювання історії Криму як «надзвичайно важливої та знаменної для нашої вітчизняної історії».

Доцільно також згадати певний рецидив еміграційного феномену в Криму 1874 р., коли, дражливо зреагувавши на запровадження реформи військової повинності, до 1 листопада, за офіційними підрахунками, виселилися з Ялтинського повіту 193 чоловіки із 32 жінками та дітьми, з Сімферопольського -- 78 чоловіків, з Феодосійського -- 80, Перекопського -- 9, Євпаторійського -- 61 чоловік і 1 жінка (всього понад чотири з половиною сотні кримців переважно призовного віку, двадцятиоднолітні). Дещо зменшилася кількість подібних утеч наступного року й сливе припинилися про- тестні ексцеси з розпаленням російсько-турецької війни 1877-1878 рр.

Як змінився національний склад населення Криму за півстоліття після ліквідації ханату?

Населення півострова завжди було багатонаціональним. На час приєднання Криму до Російської імперії найбільшу етнічну групу складали кримські татари. Міста, розташовані на узбережжі, були населені переважно греками, євреями та вірменами; гірські райони -- караїмами, степи поблизу Перекопу -- ногайцями. Степова частина Криму постійного населення у ХVШ ст. майже не мала.

Аналізуючи кількість населення, яке мешкало на території Кримського півострова, треба звернутися до записок консула Франції при Крим Ґереї барона Тотта. За його свідченням, загальна кількість населення Кримського ханства у 1767 р. (тобто за 7 років до приєднання до Російської імперії) налічувала 4 млн осіб.

Систематична колонізація Таврійської губернії розпочалася відразу ж після підписання у 1774 р. Кучук-Кайнарджийського миру. Через наміри Катерини II завітати до Криму, Потьомкін повинен був заселити його новими мешканцями, на що зі скарбниці вже були надані гроші.

Г. Потьомкін став активно закликати іноземців, щоб вони переїжджали на постійне проживання до Криму. Кількість іноземних переселенців на півострів стала збільшуватися з 1762 р., коли 4 грудня був опублікований царський маніфест, згідно якого їх запрошували перебиратися до Росії. Іноземці не забарилися прийняти пропозицію російського уряду. За період з 1784 по 1787 рр. із Корсики, Ліворно, Пізи, Генуї та різних міст Німеччини до Криму перебралося 160 колоністів.

Уряд надав іноземним колоністам вагомі пільги. Вони 10 років не платили податків, звільнялися від військової повинності та військових постоїв, одержували гроші на проїзд до місця свого мешкання, наділялися землею по 30 дес. на душу (згідно з указом від 1802 р.), а потім -- по 60 дес. на родину (за указом 1804 р.).

Щоб надати новим колоністам землю, з неї почали виганяти місцевих власників. Все це призвело до того, що з півострова почали від'їжджати корінні мешканці краю. Завдяки безперервній еміграції протягом 60-70-х рр. XVIII ст. кількість населення, яке мешкало лише на півострові, скоротилася з 300 до 152 тис. осіб, або на 49,4 %.

Відразу після встановлення в Криму нової влади російський уряд почав впроваджувати на півострові російські методи управління економікою краю та закріплювати за собою право на володіння місцевою землею. Згідно офіційних даних, до 1796 р. (тобто тільки за 12 років знаходження Криму у складі Російської імперії) у селян було відібрано й передано російським дворянам 288 тис. дес. землі. Разом з відібранням землі уряд розпочав поширювати на місцевих селян кріпосництво.

З кінця XVIII ст. у Криму почалась широка колонізація степової частини. Царський уряд почав переселяти на цю територію державних селян та осіб інших станів із центральних губерній країни. Поряд з російськими переселенцями, в Крим у великій кількості прибували німці, чехи, поляки, греки, вірмени, болгари та ін. Водночас стимулювалася масова еміграція кримських татар до Туреччини.

Ще в 1779 р. уряд Росії прийняв рішення виселити основну частину кримських греків-християн, а також частину вірменів за межі Криму (що й було зроблено з великою жорстокістю «доблесними» російськими військами під командуванням О. Суворова).

За першою депортацією пішли інші. Мета цієї політики російського уряду була досить відвертою: «для зміцнення російського панування у приєднаному краї необхідно було заселити його виключно російськими людьми».

Уряд став наділяти землею відставних солдат, а також примусово переселяти до Криму жінок, які були призначені їм у дружини. У 1787 р. був виданий циркуляр, згідно з яким генерал- губернаторам дозволялося давати дозвіл усім економічним та державним селянам, які того бажали, переселятися на південь України.

Таким чином, освоєння Кримського півострова Російською імперією викликало масову еміграцію кримських татар. Слідом за ними з півострова потягнулися греки та вірмени. Переселення було призупинено лише у 1804 р. герцогом де Рішельє. Вважається, що під час цієї першої хвилі з Росії до Туреччини виїхало від 80 до 300 тис. осіб.

Місця, котрі залишали емігранти, дуже швидко почали заповнювати нові мешканці, які відразу ж після приєднання Криму до імперії, стали переїжджати на півострів.

З 1719 по 1858 рр. облік населення в Російській імперії проводився за допомогою так званих ревізій, яких у зазначений період було десять. Спираючись на дані, які залишилися в цих історичних джерелах, ми можемо побачити скільки нових мешканців прибуло жити до Таврійської губернії.

Табл. № 1.

Чисельність переселенців, які перебралися жити до Таврійської губернії (60-х рр. XVIII ст. -- 50-х рр. ХІХ ст.).

Таким чином, лише за сторіччя до Таврійської губернії приїхало до 200 тис. нових переселенців. І такі зміни у кількості прийшлого населенні продовжувалися й надалі.

Могутня еміграційна хвиля змінила етнічний склад Таврійської губернії. Численність росіян, українців та білорусів (під загальною назвою «руських») на початок 60-х рр. ХК ст. складала 370,5 тис., татарського населення -- 100 тис., німців -- 45,7 тис., болгар -- 21,4 тис., євреїв -- 14,3 тис., греків -- 13,3 тис., вірмен -- 6,3 тис. осіб. Загальна численність населення досягла 573 тис. осіб.

Размещено на Allbest.ru