Роздуми над "Малою українською трилогією" Д. Бовуа

І все ж тут виникає безліч питань. Чому на Правобережжі політика русифікації призводить до українізації? Чому Правобережжя перетворилося в «опорний пункт» «українського проекту»? Яку роль у цьому відіграв «малоросійський інтелектуальний потік», що буквально хлинув за Дніпро? І т.д., і т.д. Українські історики поки що не дали на них відповідей. На жаль, немає їх і в, здавалося б, спеціально присвячених цьому дослідженнях, наприклад одного з моїх перших дипломників Ю. Земського, книжка якого так сподобалася Д. Бовуа, оскільки ситуація тристоронньої взаємодії продовжує розглядатися тільки в категоріях змагання, боротьби, що не допомагає розібратися з «Гордієвим вузлом». Якщо сприймати назву російського видання книги французького історика не просто як бажання дати яскраву упаковку, що саме по собі й непогано, а як принципову авторську позицію, то, на мій погляд, Д. Бовуа фактично також не дав відповіді, хто ж той Александр Македонський і як він повинен учинити: розрубати вузол або вийняти з переднього кінця дишла «гестор», гак, що ним закріплюється яремний ремінь, звільнивши тим самим віз, прив'язаний селянином Гордієм?

Цікаво, що вирішення складної «українсько-польсько-російської» проблеми інтеграції Правобережжя не тільки в російський, а й у народжуваний малоросійський/український етнічний простір запропонував малоросійський інтелектуал, великий поміщик Г. Галаган у своєму проекті адміністративної реформи, направленому міністрові С. Ланському в 1857 р. Тут не місце вдаватися в подробиці цього документа, хоча він і заслуговує на пильну увагу. Але важливо відзначити, що Григорій Павлович, палко переживаючи за долю милої його серцю Малоросії, «острова, оточеного морем -- Росією», не міг не бачити, що цей «острів» поступово розширювався за межі Лівобережжя, колишньої Гетьманщини, перетворюючись на етнічну, а не адміністративну територію. Однак «відкриваючи» для себе Правобережжя, він, як й інші малоросійські патріоти, відчував загрозу цьому перетворенню з боку саме поляків.

Знаючи про урядові проекти адміністративних перетворень, Г. Галаган представив свій варіант, який передбачав таке членування «українських» губерній, яке сприяло б «розмиванню» польського суспільства малоросійським і новоросійським дворянством, чиновництвом, торговим людом та ефективному залученню поляків в імперську систему. Саме адміністративна реорганізація, вирішуючи й політичні, і економічні завдання, представлялася «найбільш мирним і надійним шляхом» «абсолютного злиття зі всією Росією» Західного краю. Г. Галаган пропонував такі кордони ліво-, правобережних і новоросійських губерній, які фактично руйнували східний річьпосполитський кордон 1772 р., мимоволі конструюючи, тим самим, новий простір і нову історичну пам'ять не тільки поляків. Але, як би там не було, інтеграційний за своєю суттю проект Г. Галагана в першу чергу цікавий із погляду «збирання» України, своєрідним символом і можливістю якого став для нього Миколаївський міст через Дніпро, закладений у 1848 та освячений 1853 рр. -- в один день із пам'ятником князеві Володимирові Великому в Києві.

І у цьому сенсі національну політику російської влади можна вважати цілком продуктивною. Так, русифікація всього простору імперії не зовсім вийшла. Але ця політика багато у чому зіграла роль національної мобілізації для всіх учасників «гри». Польська шляхетська нація, долаючи станові межі, поступово перетворювалася на етнічну націю, у боротьбі різних національних проектів сформувалася модерна українська ідентичність, як, утім, і російський націоналізм. Чи розхитало «польське питання», а також різні «-ізми» імперію? У всякому разі, як зауважив А. Каппелер, до 1900 р. Російська імперія, як і Австро-Угорська, представляла собою по-справжньому стабільне державне утворення, незважаючи на зростаючий національний рух і соціальні суперечності.

Як ішлося вище, в останні роки багато що зроблено у вивченні «польського» регіону України. Але, на жаль, конфронтаційний дискурс тут переважає. Магічний вплив на українських істориків творчості Д. Бовуа все ще підштовхує їх наполягати на актуальності проблематики «етносоціального конфлікту» у студіюванні Правобережжя. Тому, сприймаючи як методологічний орієнтир думку французького фахівця про першочерговість у дослідженні українсько-польських відносин XIX -- першої половини ХХ ст. визначення масштабів страждань українців у кріпацькій неволі, навіть у докторських працях, незважаючи на застереження деяких українських істориків, поки що повторюються давно знайомі положення і про жорстоке пригнічення селян, котрі відповідали бунтами, найбільшим з яких було повстання У. Кармалюка, і про збереження державою за поляками-землевласниками всієї повноти влади над кріпаками, і про лицемірство російської адміністрації, що представляла себе захисником селян і одночасно негласно сприяла загостренню конфлікту між селянами-українцями та землевласниками-поляками, і про історичну вкоріненість, непримиренність українсько-польського конфлікту.

Однак за такого підходу завжди неминучий пошук відповіді на питання: хто ж винен? Думаю, подібний погляд на історію може породжувати комплекс неповноцінності, меншовартості, а також власної безвідповідальності як за минуле, так і за сьогодення й майбутнє. Демонізація сусіда як ворога призводить до спокуси перекласти провину на когось -- на кочівників, поляків, росіян, імперії, комуністів і т.д. Мені ж видається необхідним, не забуваючи про конфліктологію, відійти від вивчення процесів соціальної та етнічної/національної взаємодії у цьому складному регіоні під кутом зору тристороннього протистояння та історичної відповідальності. Здається, пора вже дещо вирівняти цей перекіс. Якщо ж міркувати в таких категоріях, за те, що відбувалося на Правобережжі (як і в інших українських регіонах) у XVIII--ХІХ ст., українці несуть не меншу відповідальність. Це різнобічно активний гравець, незважаючи на відсутність «підтримки» з боку неіснуючої тоді власної держави. Відмова від жорсткого протиставлення, можливо, спростить написання нормальної історії взаємодії по різних лініях. Натомість праці Д. Бовуа, які будять думку й дають грунт, безсумнівно, залишаться класикою української історіографії. Але хотілося б побажати історикам-співвітчизникам, вставши «на потужні плечі» французького метра, серйозно розсунути горизонти у вивченні Правобережжя, полегшуючи, таким чином, можливість і для подальшого синтезу.

Размещено на Allbest.ru