Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН (до 70-річчя організації об'єднаних націй і членства в ній України)

Навряд чи слід також перебільшувати внесок України в успішну роботу установчої конференції Об'єднаних Націй. Адже основні проекти документів було підготовлено й узгоджено великими державами на попередніх зустрічах. Не всі члени делеґації мали фах міжнародників, бракувало знання іноземних мов. І найголовніше -- посланці УРСР виступали фактично як «гілка» радянської делеґації, одержуючи від неї вказівки й настанови, а частка української представленої вирішувалася керівництвом СРСР та США, що свідчило про переважно тотальну залежність делеґації Української РСР від протиборства Москви й Вашинґтона.

Визнання УРСР членом-засновником ООН, як і наділення республіки зовнішньополітичними повноваженнями, викликало широкий міжнародний резонанс і неоднозначні оцінки. Більшість західних політиків та оглядачів погоджувалися в тому, що ані конституційні зміни 1944 р., ані рішення конференції у Сан-Франциско 1945 р. не внесли принципових змін у державно-політичний статус УРСР, яка не стала загальновизнаним суб'єктом міжнародного права та не мала змоги проводити власну, незалежну від Москви, зовнішню політику.

У зв'язку з появою делеґації УРСР на установчій конференції ООН на її адресу пролунало чимало критичних зауважень, переважно з кіл української діаспори у США та Канаді. Найбільше нарікань викликав персональний склад представництва як «слухняних виконавців волі Москви». Провід ОУН у травні 1945 р. ухвалив спеціальну декларацію, в якій зазначалося, що «ми якнайрішучіше виступаємо проти того, щоб український народ був заступлений на міжнародній конференції делеґацією, складеною зі сталінсько-більшовицьких аґентів. Це є найбільшим насильством над принципами демократії і над самим українським народом». Більше того, націоналістичні українські організації навіть направили до Сан-Франциско «паралельну делеґацію», безуспішно наполягаючи, щоб її прийняли як справжнього представника України. Під час неофіційних зустрічей із посланцями країн-учасниць конференції ця «діаспорна» делеґація також домагалася включення України у число держав-засновників ООН. Загалом українські патріоти за межами Батьківщини прийняли як позитивний і такий, що відповідав національним інтересам українського народу, факт запрошення УРСР до кола фундаторів ООН, про що у згадуваній декларації ОУН було заявлено: «Україна є на міжнародному терені незалежно від того, які безпосередні причини діяли при запрошуванні її до Сан-Франциско». А сам Д.Мануїльський, оцінюючи діяльність посланців радянської України на установчій конференції ООН, підкреслив: «Наша українська делегація активно сприяла успіху створення організації безпеки [...] Ми маємо право пишатися тим, що перші кроки нашої української держави на міжнародній арені присвячені справі миру».

Дійсно, участь УРСР у роботі установчої конференції ООН у Сан-Франциско започаткувала вихід її на міжнародну арену, стала вдалою спробою зайняти гідне місце у світовому співтоваристві, нехай і в декоративному міжнародно-правовому статусі, та мала незаперечне морально-політичне значення й далекосяжні наслідки. Підпис радянської України під Статутом Організації Об'єднаних Націй свідчив, що світове співтовариство формально визнавало її суверенною й незалежною державою. Республіка отримувала всі привілеї й імунітети ООН, права обиратися до її головних органів, можливість брати участь в обговоренні та вирішенні світових проблем, доводити свою позицію, а також інформацію про український народ, його історію, культуру до відома міжнародної організації та громадськості, виносити на світовий форум свої зауваження, пропозиції, набувати досвіду дипломатичної діяльності тощо. Майже півстоліття Організація Об'єднаних Націй була для України головним офіційним вікном у зовнішній світ і саме завдяки членству в ООН українська дипломатія час від часу нагадувала людству, що на карті світу є Україна, а її перебування в ООН (разом із СРСР і Білоруською РСР) могло сприйматись як натяк на українську окремішність, і головне -- самі українці ніколи не втрачали надію змінити квазісуверенітет УРСР на справжній суверенітет незалежної Української держави.

Размещено на Allbest.ru