Російська експансія на Південь

Потужну німецьку діаспору у Південній Україні створили німці; упродовж століття (1764-1866) вони заснували у Таврійській, Бессарабській, Катеринославській та Херсонській губерніях 335 поселень. З-поміж них кілька етнічних груп істотно різнилися у мовно-конфесійному відношенні. У релігійному сенсі серед німецьких поселенців переважали протестанти різних сповідань (меноніти, лютерани, реформати); значною була також питома вага католиків та релігійних сектантів (євангелістів, хіліастів тощо). Компактно розташовані німецькі колонії об'єднувалися у колоністські округи (Березанський, Лібентальський, Дучур ганський, Молочанський, Бердянський, Маріупольський) з певною внутрішньою автономією, яка впродовж другої половини ХІХ ст. урядом методично урізувалася аж до повного скасування.

Німецькі колоністи чималою мірою сприяли розвитку шкільної освіти в краї, розширенню мережі лікувальних закладів. Кошти на громадські потреби допомагали накопичувати товариства взаємного кредиту. У 1841 р. у німецьких колоніях Таврійської та Катеринославської губерній функціонувало 189 шкіл. Поряд зі школами й училищами педагогічного профілю у менонітських колоніях з'явилися також сільськогосподарські канцелярські училища, а також жіночі спеціальні освітні заклади .

Віддалені наслідки участі іноземних колоністів в освоєнні українського Півдня заслуговують на спеціальне дослідження. Тут наведемо лише два промовисті факти. Саме на півдні України німець В. фон Графф першим у світовій практиці виростив ліс на відкритій степовій місцевості, спростувавши усталений погляд про принципову неможливість заліснення степу. Пам'ять про нього береже Велико-Анадольське лісове господарство з власним навчальним закладом. А досвід лісовода широко використовувався в радянські часи для захисту полів від суховіїв шляхом лісосмуг.

У 1856 р. німець-колоніст Фейн купив маєток, назвавши його Асканія-Нова. Об'єднавши зусилля з родиною Фальців, він поставив на промислову основу місцеве вівчарство. У 1887 р. в Асканії-Нова був закладений ботанічний сад, який став основою найбільшого на сьогодні дендропарку у Європі.

О. Субтельний пише про «відкриття Півдня» як про подію, яка за своїм значенням для України співставна з колонізацією американського Заходу. Великі неосвоєні простори зумовили новий тип господарювання, меншою мірою пов'язаний із кріпосницькими повинностями. А швидке зростання причорноморських міст, нові причорноморські порти відкрили Україні шлях на світові ринки. Менш ніж за 30 років (1764-1793) обсяг зовнішньої торгівлі у причорноморських портах зріс на 2200%. «Україна перестала бути степовим пограниччям Європи й перетворилася тепер на житницю цілого континенту».

Але політичні наслідки такої «європеїзації» для України виявилися незрівнянно скромнішими, ніж економічні. Плодами безпосереднього виходу в Європу скористалася Росія. Що ж до України, то, будучи позбавленою автономії, вона дедалі більше скочувалася «в трясовину провінціалізму». Важливі рішення, що визначали життя українців, приймали імперські міністри у далекій столиці.

Поширення на землі Південної України загальноімперських настанов щодо адміністративно-територіального устрою виявилося, однак, нелегкою справою. У цьому малозаселеному регіоні практично неможливо було витримати критерії у 300-400 тис. осіб чоловічої статі для губернії і 20-30 тис. - для повіту. Не вистачало дворян для заповнення виборних посад, не існувало достатньої кількості міст, які могли б виконувати роль адміністративних центрів. Царському уряду доводилося постійно іти на коригування усталених схем за наполяганнями генерал-губернаторів Новоросійської та Азовської губерній. Фактично адміністративно-територіальна реформа на колишніх землях Запорожжя була відстрочена майже на десятиріччя.

Із запровадженням у 80-90-х рр. ХУШ ст. паралельно з губернською системи укрупнених адміністративних одиниць - намісництв - процес уніфікації територіальної адміністрації і наступу на українську самобутність значно прискорився. 30 березня 1783 р. на базі Азовської і Новоросійської губерній було створене Катеринославське намісництво.

До складу Катеринославського намісництва увійшло відповідно до указу 22 січня 1784 р. 15 повітів. У 1789 р. до нього було приєднано Градизький повіт Київського намісництва, а у 1792 р. - район між Південним Бугом і Дністром, який відійшов до Росії за

Ясським мирним договором 1791 р. Згідно з указом Катерини ІІ від 27 січня 1795 р., з цих земель, а також частини території Брацлавського і трьох повітів Катеринославського намісництва, було утворено Вознесенську губернію з центром у Новомиргороді; у листопаді того ж року губернію перетворили у намісництво з центром у новоствореному місті Вознесенську. Завдяки запровадженню системи намісництв Гетьманщина й Новоросія остаточно були інтегровані у політичну систему Росії, перетворившись по суті на провінції імперії.

Територіальні зрушення кінця XVIII ст. змінили геополітичну ситуацію на північному узбережжі Чорного моря. О. Стегній та М. Чурилов мають рацію, коли пишуть, що завоювання причорноморських територій Росією революціонізувало політичну та історичну географію України і ґрунтовно змінило відносини України зі Сходом, які до того були однією з детермінант українського буття. Геополітичні зрушення створили передумови для великих міграційних процесів, а ці процеси, у свою чергу, створили нову українську територію. Межі українського розселення, що сформувалися історично, значно розширилися; територія нового освоєння істотно відрізнялася «від усіх державно-адміністративних структур, в яких українці жили в минулому».

Втім, територіальні та демографічні зміни ніяк не позначилися на політичному статусі України. Для світу вона, як і раніше, не існувала. Намагання стерти будь-які відмінності між росіянами і українцями, повністю асимілювати їх відбивали не тільки пропагована урядовими колами Росії теорія єдності «трьох гілок російського народу», але й закріплення за новоприєднаними землями назв «Юго-Западный край» та «Новороссия». Місцева еліта у своїй переважній більшості спокійно мирилася з асиміляційним напрямом політики царського уряду, оскільки належність до російського дворянства давала їй чимало переваг. Скасування у 30-х рр. XIX ст. дії традиційного українського права, а також залишків міського самоуправління поставило останню крапку у долі української автономії.

Впродовж всього XIX ст. в Російській імперії відбувалася дальша централізація і бюрократизація системи управління, причому система перекроювання територій була звичайною практикою. Найбільш виразно особливості освоєння новоприєднаних південних територій виявилися у наданні особливого статусу Бессарабії, приєднаної до Росії в результаті російсько-турецької війни 18061812 рр. Відповідно до затверджених 1813 р. «Правил об образовании временного правления в Бессарабии» тут з певними видозмінами зберігалася адміністративно-управлінська структура цину- тів, яка склалася у Молдавському князівстві. Всього було утворено 9 цинутів. Цинут очолював справник, під началом якого перебували городничі, однодвірські старшини, повірені, управителі станами (векіли), волосні старшини, сільські старости тощо.

У 1818 р. було запроваджено автономний статус новоствореної Бессарабської області. За зразок було обрано Велике князівство Фінляндське, але тут автономія була не законодавчою, а лише адміністративною. Область підпорядковувалася Подільському військовому генерал-губернатору; він же мав очолити Верховну раду області, в яку входили, крім нього, чотири члени обласного уряду і 6 депутатів. Обласний уряд очолював цивільний губернатор. Кількість цинутів скорочувалася до 6. Цинути ділилися на волості на чолі з околишами.

Дещо оновлену османську модель управління Бессарабія зберігала недовго. У 1828 р. вона була приєднана до Новоросійського генерал-губернаторства. «Положення про управління Бессарабською областю» від 29 лютого 1828 р. уже було виразно підпорядковане завданням обмеження автономії: управління областю передавалося в руки цивільного губернатора, але головою суду лишався генерал-губернатор. Невдовзі призначений новоросійським генерал-губернатором та бессарабським намісником М. Воронцов зосередив всю владу у краї у своїх руках, і про колишню автономію нагадував лише розгляд цивільних справ у судах за «молдавськими правами» та відсутність рекрутської повинності . Верховна рада фактично скасованої автономії збереглася, але була перетворена у дорадчий орган при бессарабському генерал-губернаторі. Цинути були перейменовані на повіти, статус безповітових мали міста Кілія і Рені. У 1829 р. з частини Ізмаїльського та Акерманського повітів було утворено Ізмаїльське градоначальство, яке існувало до 1856 р.

Чимало прислужилася інтересам регіону діяльність на посаді бессарабського військового і цивільного губернатора П. Федорова (1834-1854 рр.) За його сприяння у Кишиневі 1835 р. була заснована друкарня, у 1836 р. освячений Кафедральний собор, у 1893 р. створена Бессарабська палата державного майна, побудована дорога з Кишинева до Бельць. Між Акерманом та Овідіополем з'явилося пароплавне сполучення; 1841 р. у краї була запроваджена поштова служба. Федоров розробив план перебудови Кишинева, який передбачав його наближення до рівня європейського міста. У 1873 р. Бессарабська область була перетворена в однойменну губернію. Внаслідок Кримської війни Росія втратила Ізмаїльський і частину Акерманського та Кагульського повітів. Ці території були повернуті їй у 1878 р.

На шляху експансії на південь Російська імперія зазнала чимало невдач, які в недалекому майбутньому стали джерелом додаткової соціальної напруги в регіоні. По-перше, їй не вдалося істотно послабити вплив ісламської ідентичності на населення Криму - завдяки функціонуванню Таврійського магометанського духовного правління, що спиралося на розгалужену мережу релігійних громад, тут надовго зберігся режим своєрідної етнотехнократії. По-друге, у підсумку невдалим виявився соціальний експеримент, здійснюваний російською владою щодо єврейського населення. Консервувалася замкнутість єврейських громад, навколо них штучно нагніталася атмосфера недовір'я. В містах простір виявлення господарської ініціативи виявився для євреїв настільки звуженим, що вони змушені були виношувати амбіційні еміграційні плани і в міру можливості їх реалізували. Неможливістю самореалізації у встановлених законом межах значною мірою пояснюється активна участь євреїв у революційному русі. Але погромні хвилі й революційні катаклізми початку ХХ ст., а пізніше - асиміляціоністська політика радянської влади невдовзі призвели до практичного знищення пласту єврейської містечкової культури.

«Вибіркова інтеграція», розрахована на акультурацію певних категорій єврейського населення, значно збільшила процент євреїв у бізнесових та інтелектуальних колах, які у містах Півдня почували себе вільніше, ніж деінде. Це посилило водночас як еміграційні (з орієнтацією на сіоністську державу у Палестині), так і автономістські настрої серед місцевого єврейства.

По-третє, вибудовуючи градації в суспільстві на основі становості, майнового статусу, конфесійної належності з ігноруванням колишніх етнічних меж, царизм формував атмосферу бездуховності, національного нігілізму, створюючи сприятливий грунт для ідеологічного маніпулювання свідомістю з боку різних політичних сил.

Чи варто однозначно характеризувати Південну Україну як оплот асиміляції й русифікаторства? На думку одеської дослідниці Т. Попової, такий підхід був би надто спрощеним. По-перше, поліетнічним соціумам притаманна схильність до як мінімум «двох лояльностей» - тут нормальним було вважати себе одночасно і малоросом, і росіянином. По-друге, в регіоні було й чимало носіїв взаємовиключної свідомості, які вважали, що український національний рух збережеться лише у тому разі, якщо культурні орієнтири будуть чітко визначеними. Історію Новоросійського університету, що мав бути, за задумом влади, оплотом русифікаторства, дослідниця простежила під кутом зору конфлікту між носіями численних культурних і національних лояльностей, з одного боку, і прихильниками взємовиключної свідомості, з другого. Цей конфлікт по-різному впливав на особистості - інколи травматично, а інколи й творчо. Приміром, О. Маркевич упродовж усього свого життя віддавав перевагу «численним лояльностям», що дістало відображення і у багатогранності його наукових інтересів. А О. Грушевський та І. Лінниченко мислили в категоріях «взаємовиключних культурних прихильностей». Учень Антоновича Лінниченко саме в Одесі сформував свою оригінальну школу фахівців з історії України і слов'янських народів. Уже в 20-і рр. нову генерацію істориків України створив і О. Грушевсьий.

В уяві росіян початку ХІХ ст. Україна асоціювалася виключно з Малоросією. Уявлення про те, що саме лівий берег Дніпра і є Україною, настільки міцно усталилося, що жоден тогочасний автор навіть не намагався вдаватися до якихось пояснень. «Коли ж ішлося про південь, степові території - в уяві виникали Одеса, море, економічний бум, але в жодному разі не було згадки про українців». Власне, й самі українці, констатує Р. Шпорлюк, просуваючись на південь і розширюючи в такий спосіб український простір, не вбачали у цьому процесі ознак націєтворення. Лише у 1870-х рр. М. Драгоманов чітко обґрунтував причини, з яких «Новоросія» підпадає під визначення України.

Підбиваючи підсумки докапіталістичного етапу у розвитку Південної України, варто звернути увагу, по-перше, на великі зрушення у господарському освоєнні колишнього Дикого Поля у першій половині ХІХ ст., а, по-друге, на вже очевидні для тогочасних фахівців, але слабо використовувані аж до другої половини ХІХ ст., потенційні можливості регіону. Запрошена місцевим гірничопромисловцем А. Демидовим для вивчення вугільних ресурсів Донбасу і залізорудних покладів на Керченському півострові експедиція на чолі з французом Ф. Ле-Пле протягом 1837-1839 рр. провела величезну роботу, опублікувавши французькою мовою чотиритомне фахове дослідження (перший і четвертий томи з'явилися і в російському перекладі). Для ґрунтовного вивчення узятих проб Ле-Пле навіть створив у Парижі спеціальну лабораторію. Гальмівними чинниками у розробці донецького вугілля Ле-Пле вважав хижацьку розробку пластів, гужовий транспорт для перевезень видобутого вугілля, вузькість внутрішнього ринку. Порушив він і надзвичайно важливе питання конкурентоспроможності місцевого видобутку і необхідності митного сприяння йому з боку влади. До аналогічних висновків прийшла й англійська експедиція 1841-1842 рр. на чолі з Р. Мурчісоном. Якби такими методами, як у Донбасі (без допомоги парових машин) вугілля добували на Британських островах, доводив Мурчісон, країна діставала б вугілля у 1000 разів менше і була б відкинута у своєму розвитку на 40 років назад.

І все ж не можна не бачити того, що на теренах Південної України стабілізаційні й дестабілізаційні процеси відбувалися паралельно, до певного часу врівноважуючи одні одних. Промислове освоєння нових регіонів означало значний крок уперед у трансформації патріархальних основ життя. Але промисловий бум супроводився гострими соціальними й етнічними конфліктами, які віщували невідворотність у перспективі революційного вибуху.

Освоєння природних ресурсів регіону головним чином за рахунок європейського капіталу дає додаткові підстави для підтвердження тези про «європейськість українського коріння» (формула Я. Калакури та М. Юрія) взагалі і про цивілізаційну близькість до Європи південного регіону. Насамперед щодо походження міської традиції - запозиченої від міст-республік Генуї та Венеції. Пізніше, уже в ході «освоєння» новоприєднаних територій Росією, значний приплив європейців - німців, болгар, угорців, греків, італійців - створив проблему строкатого етнополітичного обличчя краю, з якою повинні були тією чи іншою мірою рахуватися усі наступні владні структури метрополій. «Кордон Європейського і Російського цивілізаційних ареалів проходить умовно на Сході України. Як завжди, межа культур працює ніби дзеркало, відбиваючи всі процеси перевернутими» .

Вартісні дослідження зарубіжних вчених засвідчили відставання Росії від Західної Європи. Кріпосницька система, яка була явним анахронізмом у другій половині ХІХ ст., блокувала ринок вільнонайманої робочої сили; навіть на Півдні домінувало мануфактурне виробництво, базоване на примусовій праці. Кримська війна, яка завдала потужного удару по міжнародному престижу відсталої Росії, мала справді катастрофічні наслідки для південного регіону.

Через Херсонську, Катеринославську й Таврійську губернії безперервно рухалися війська, транспорти зі зброєю, боєприпасами, пораненими солдатами. За відсутності впорядкованих шляхів перевезення здійснювалися підводами, і ця гужова повинність важким тягарем лягла на плечі місцевого населення. Сучасники реєстрували безліч фактів масового героїзму у севастопольській обороні, при захисті Маріуполя. Але війну Росія ганебно програла. Страшного спустошення зазнав Крим, який поспішно залишали татари й ногайці. Було майже дощенту зруйноване місцеве виноробство, а головне - втрачене право мати флот на Чорному морі, а отже, зруйновані зачатки суднобудування в Одесі, Херсоні. Навіть царські сановники нарешті усвідомили - без масштабних реформ Росії загрожує цілковитий крах.

Патриція Герлігі задається питанням: який внесок зробило комерціалізоване землеробство Півдня України у скасування кріпацтва у 1861 р. Те, що російський уряд терпимо ставився до нелегальної міграції у цьому регіоні, створило, на її думку, дихотомію між внутрішнім кріпацтвом та периферійною свободою, породжуючи значні аномалії. Яким був статус кріпаків з центральних губерній, переселених у т.зв. Новоросію? Адже деякі з переселенців і на новому місці змушені були сплачувати оброк своїм недавнім господарям. Зрештою уряд був просто змушений звільнити кріпаків для того, щоб уніфікувати своїх підлеглих і запобігти хаосу. Фундаментальний внесок поселень Південної України у звільнення від кріпацтва дослідниця вбачає у тому, що «нові регіони обрали модель продуктивної економічної системи, заснованої переважно на свободі. Поселенці Півдня першими досягли того статусу, якого уряд надав кріпакам Російської імперії 1861 р.»

Размещено на Allbest.ru