Правління Наполеона Бонапарта. Перша імперія у Франції

29 серпня М. Кутузов прибув у війська і наказав готуватися до генеральної битви. Місцем було обрано село Бородіно, поблизу Можайська (120 км від Москви). Ця позиція одночасно перекривала дві дороги на Москву. Перерізана місцевість із пагорбами, балками, рівчаками, дрібними кущами, з одного боку оточена річкою, а з іншого - суцільними лісами давала можливість найкраще організувати оборону. На цій вузькій території французи могли атакувати лише в лоб, що неминуче призвело б до величезних втрат серед атакуючих.

М. Кутузов наказав укріпити місцевість. На лівому фланзі поблизу села Семенівське було збудовано укріплення для артилерійських батарей- флеші. Попереду всієї позиції біля села Шевардіно спорудили польове укріплення для кругової оборони - редут, передовий оборонний пункт. На пагорбах розташували артилерійські батареї.

Наполеон зосередив поблизу Бородіно 134 тис. осіб з 687 гарматами. Російська армія налічувала понад 160 тис. осіб з 640 гарматами.

5 вересня понад 40 тис. французів безперервно атакували росіян, котрі захищали Шевардинський редут. Гарматний і рушничний вогонь змінювався рукопашними сутичками. Редут кілька разів переходив із рук в руки. Вночі росіяни відступили, залишивши на підступах до редуту 6 тис. трупів французьких солдатів. Битва на Бородінському полі почалася 7 вересня вранці й тривала 12 годин. Головний удар Наполеон спрямував на лівий фланг росіян, де займала оборону армія генерала П. Багратіона. Понад 45 тис. французьких солдатів за підтримки вогню 400 гармат атакували Семенівські флеші. Лише після восьмої атаки французи їх захопили, однак прорвати фронт російської армії не змогли. Наполеон перекинув удар на правий фланг росіян проти армії М. Барклая-де-Толлі. Щоб досягти вирішального успіху, імператор наказав кинути в бій резерв - гвардію, але, довідавшись про рейд російської кінноти М. Платова і Ф. Уварова в обхід, змінив своє рішення. Надвечір, переконавшись у безцільності подальших атак, Наполеон відвів війська на вихідні позиції.

Втрати з обох сторін були колосальними: у французів - понад 58 тис. солдат, офіцерів і генералів, у росіян - 44 тис. М. Кутузов не наважився продовжувати битву без свіжих підкріплень і російські війська відступили до Москви.

13 вересня на нараді у підмосковному селі Філі М. Кутузов наказав російській армії залишити Москву і відійти на Рязанський шлях. Це рішення було прийнято без узгодження з Олександром І і диктувалося намаганням зберегти армію для майбутнього розгрому окупантів.

Наступного дня російська армія залишила Москву. Разом із нею відійшла й більшість жителів столиці. Того ж дня армія Наполеона увійшла до Москви. Бажаних запасів продовольства окупанти там не знайшли, а тому почали грабувати населення. Невдовзі у різних частинах Москви спалахнули пожежі й вогонь охопив центр міста. Звинувативши у них росіян, французи почали розстрілювати мирних жителів. Однак питання про причини пожеж досі залишається дискусійним. Підпали могли влаштовувати російські патріоти, щоб ще більше дошкулити ворогу" але так само пожежі могли спричинити і французькі солдати, які влаштовували безчинства і необережно поводилися з вогнем. Через декілька днів пішов дощ, який врятував Москву від остаточного знищення.

Зі вступом Наполеона в Москву різко впала дисципліна в його армії. Пияцтво, мародерство, дезертирство не могли зупинити ні накази імператора, ні показові розправи над винними коменданта та генерал-губернатора. Декілька разів Наполеон безуспішно пропонував російському царю укласти мир.

Водночас, залишивши Москву, російська армія здійснила блискучий так званий Тарутинський маневр - перехід армії з Рязанської на Калузьку дорогу, що дало змогу відірватися від ворога і закрити шлях французькій армії на південь до Тули, де були зосереджені збройні заводи. Також виникла можливість установити зв'язок з армією генерала О. Тормасова в Україні.

Російські війська розташувалася в м. Тарутино (80 км від Москви), де М. Кутузов реорганізував армії, поповнив їх резервами, забезпечив озброєнням і продовольством, організував ополчення. Регулярна армія зросла до 220 тис. осіб, а кількість артилерії досягла 600 гармат. Тим самим було забезпечено чисельну перевагу над ворогом. Головнокомандувач планував оточити і знищити французьку армію між Дніпром, Березиною та Західною Двіною.

У середині жовтня поблизу річки Чернішні Кутузов завдав поразки 26-тисячному корпусу маршала Мюрата, який був направлений Наполеоном для спостереження за росіянами. Ця поразка прискорила відступ французів з Москви. 19 жовтня Наполеон залишив Москву і віддав наказ армії прямувати на південь до м. Калуги, розраховуючи розгромити росіян і здобути продовольство в нерозорених губерніях Росії. 24 жовтня сталася битва під Малоярославцем, де французькій армії було завдано сильного удару, і Наполеон змушений був відступити розореним Смоленським шляхом. З цього часу ініціатива повністю перейшла до російської армії.

Через Можайськ і Бородіно Наполеон вирушив до Смоленська, думаючи знайти там продовольство і фураж. Однак надії імператора були марними. Через два дні деморалізована французька армія рушила до Орши, а звідти - до Борисова, де Наполеон вирішив переправитися через р. Березина. Напереріз французам з півночі рухався корпус генерала Г. Вітгенштейна, який прикривав Петербург, а з півдня - Дунайська армія генерала П. Чичагова. У середині листопада росіяни повністю розгромили корпус маршала Нея. Виконуючи стратегічний задум М. Кутузова, російські війська захопили Борисов і Полоцьк, створивши загрозу повного оточення французів. Наполеон зробив відволікаючий маневр: організував демонстрацію переправи на південь від Борисова і відволік сили армії П. Чичагова. Справжня переправа відбулася наприкінці листопада поблизу селища Студянка. Однак російський кордон перетнули лише 30 тис. солдатів із 600-тисячної французької армії. Це був повний розгром Великої армії та крах планів щодо світового панування. У середині грудня Наполеон залишив армію і відправився до Парижа.

Зазнавши поразки в Росії, Наполеон сподівався зібрати нову армію, щоб зупинити наступ росіян. Проте цього разу вже значно сміливішими були монархи європейських держав, які вирішили приєднатися до Росії. Навесні 1813 р. було створено шосту анти-французьку коаліцію, до якої входили Росія, Англія, Іспанія, Португалія, Пруссія, Швеція та Австрія. Міф про непереможність наполеонівської армії був розвіяно і проти Наполеона піднялася майже вся Європа.

На початку 1813 р. російська армія перейшла р. Німан і вступила до герцогства Варшавського. Незабаром між Росією та Пруссією у м. Каліші було підписано договір про спільні дії у боротьбі з Наполеоном. За його умовами Росія зберігала за собою Польщу й обіцяла допомогу у відновленні Пруссії (з включенням Саксонії). Це підштовхнуло прусського короля Вільгельма III оголосити війну Франції. В умовах патріотичного піднесення під керівництвом Шарнхорста формується народна армія, у тому числі знаменитий Добровольчий корпус Лютцова, солдати якого були одягнені у мундири чорно-червоно-золотого кольору (кольори прапору сучасної ФРН). Під керівництвом М. Кутузова російська армія звільняла польські міста і в лютому вступила у Берлін. Управляти Східною Пруссією було доручено колишньому прусському міністру, непримиримому противникові Наполеона - барону К. фон Штайну. У складі російської армії активно діяв німецько-російський легіон під командуванням К. фон Клаузевіца, у майбутньому - генерала і видатного воєнного стратега.

Після смерті М. Кутузова (квітень 1818 р.) командування російськими військами перейшло до генералів М. Барклая-де-Толлі та П. Вітгенштейна. Відсутність єдиного командування негативно позначилася на боєздатності російської армії. Водночас Наполеон зібрав майже 200-тисячну армію і в травні 1813 р. завдав поразки союзникам у битві поблизу Гроссгершена і Баутцена, відкинувши союзників до Сілезії. Французькі війська знову захопили Дрезден і Бреславль. Попри те, що Померанію зайняли шведські війська, успіхи Наполеона змусили коаліціантів влітку в м. Пойшсвіці підписати перемир'я з Францією.

Перемир'я виявилося короткочасним. Наприкінці літа до союзників приєдналися Австрія і держави, Рейнського союзу. Це змінило ситуацію на користь коаліції. Об'єднані сили союзників налічували понад 500 тис. осіб і значно перевищували французьку армію, до якої крім французів входили поляки, бельгійці, голландці та італійці.

У таких умовах 16-19 жовтня 1813 р. відбулася "битва народів" під Лейпцигом. З обох сторін у ній брали участь понад 500 тис. осіб. Кровопролитна битва, в якій загинуло більше 100 тис. осіб з обох сторін, тривала три дні й завершилася повним розгромом наполеонівських військ - Наполеон втратив дві третини французької армії і вона змушена була відступити до Рейну. Союзники оволоділи Лейпцигом. Восени іспанські та англійські війська під командуванням герцога А. Веллінгтона завдали поразки французам в Іспанії та повністю звільнили її територію від окупантів.

Після невдалих переговорів з Наполеоном на початку 1814 р. Росія, Австрія, Пруссія та Англія підписали так званий Четверний трактат із попередніми домовленостями щодо мирного врегулювання відносин з Францією. Він передбачав реставрацію у Франції королівської династії Бурбонів, відновлення її дореволюційних кордонів. Армії коаліції вступили на територію Франції та в березні увійшли в Париж. У Фонтенбло Наполеон зрікся престолу і наприкінці квітня виїхав на острів Ельба, який отримав як князівство з почесною вартою у 800 осіб. У Парижі було сформовано Тимчасовий уряд на чолі з Ш. Талейраном, який підписав мирний договір з державами коаліції. Сенат проголосив новим королем Людовіка XVIII, брата Людовіка XVI, графа де Лілля (граф Прованський), який майже 20 років жив за межами Франції. На початку травня новий король прибув у столицю.

Початок реставрації Бурбонів супроводжувався поверненням з еміграції дворян, які домагалися своїх конфіскованих під час революції маєтків та земель, відновлення дореволюційних порядків і феодальних повинностей. Вони не хотіли розуміти неминучості змін і своїм нахабством та презирливим ставленням до інших верств дратували народ і армію, ветерани якої з ностальгією згадували перемоги під командуванням колишнього імператора і його маршалів.

У таких умовах у вересні 1814 р. розпочав роботу Віденський конгрес, на якому держави-переможниці мали вирішити долю Франції, не зважаючи на думку її народу. Наполеон уважно стежив за подіями у Франції та Європі. Він не міг змиритися з поразкою і доклав усіх зусиль для реваншу.

З невеличким загоном (до 1 тис. солдат і офіцерів) Наполеон залишив о. Ельба і 1 березня 1815 р. висадився у Франції під Каннами. Народ із захопленням зустрів свого кумира. Вислані проти імператора війська перейшли на його бік. Не натрапляючи на опір, армія Наполеона рушила на столицю. В міру наближення Наполеона до Парижа змінювалося ставлення до нього французів, що засвідчили шпальти газет: "Корсиканське чудовисько висадилося в бухті Жуан" - "Людоїд прямує в Грассу" - "Узурпатор увійшов у Гренобль" - "Наполеон наближається до Фонтенбло" - "Його імператорська величність очікується завтра у своєму вірному Парижі".

20 березня в оточенні свити Наполеон увійшов до Парижа. Людовік XVIII і королівський двір втекли до Гента. Це був найбільший тріумф імператора. Почалися його останні "сто днів" правління.

Віденський конгрес не встиг домовитися про остаточний поділ Європи і перервав свою роботу. Європейські монархи були здивовані й налякані таким поворотом подій у Франції та легкістю, з якою Наполеон відновив владу. Його проголосили ворогом людства і поспішно почали формувати нову сьому антифранцузьку коаліцію. Англія, Австрія, Пруссія, Швеція, Росія знову направили свої війська в Бельгію, куди спорядив 120-тисячну армію Наполеон. 18 червня 1816 р. поблизу Ватерлоо відбулася битва, в якій французькі війська зазнали поразки. Наполеон здався у полон англійцям, які незабаром відправили його на о. Святої Єлени, де він пробув під їхнім наглядом шість років і в травні 1821 р. помер. У листопаді 1814 р. було підписано так званий Другий паризький мир, за яким Франція позбулася Саарбрюккену і Савойї, які відповідно відійшли до Пруссії та Сардинії.

Віденський конгрес відновив роботу і його зібрання тривали до червня 1815 р. Він завершив період Наполеонівських війн і започаткував нову систему міжнародних відносин в Європі на основі принципів рівноваги, привів до створення системи союзів, що мали на меті реставрацію і підтримку монархічних правлінь на умовах легітимізму (законності).

Водночас країни-переможниці намагалися максимально задовольнити власні інтереси за рахунок територіальних надбань і суттєво перекроїли карту Європи. Віденський конгрес зосередив увагу на проблемах мирного врегулювання в Європі. Однак щодо цього питання між його учасниками виникли гострі суперечності. Росія вбачала головне завдання в приєднанні герцогства Варшавського, проти чого рішуче виступили Англія та Австрія. Російський імператор пообіцяв відновити в Польщі місцеві закони і прийняти конституцію. Намагаючись зберегти суперництво в Європі двох сильних держав - Австрії та Пруссії, які б відігравали роль противаги, Росія підписала таємну угоду з Пруссією про передачу їй Саксонії, де перебували російські війська.

Щоб запобігти зміцнення союзу Росії та Пруссії, Англія, Австрія і Франція підписали в грудні 1814 р. таємний договір про спільні дії. Австрійський канцлер К. Меттерніх намагався зміцнити вплив віденського уряду на німецькі держави і був противником їхнього об'єднання. Це влаштовувало також Францію і Англію. Лондон закріпив за собою захоплені під час Наполеонівських війн французькі, іспанські й голландські колонії, виношував ідею об'єднання Голландії та Бельгії в Нідерландське королівство.

У травні 1815 р. був підписаний остаточний акт Віденського конгресу. Більша частина Польщі переходила до Росії, Східна Галичина - до Австрії. Англія закріпила за собою о. Мальта у Середземному морі, Капську колонію на півдні Африки й о. Цейлон. Частину території Саксонії отримувала Пруссія. Німецькі держави і деякі володіння Австрії утворювали Німецький союз, до складу якого входили 38 дрібних держав. Керівна роль у ньому належала Австрії, яка відновила свою владу над Північно-Східною Італією, Ломбардією, Венецією та ін. Зміцніло Сардинське королівство, до складу якого входили Савойя, Ніцца і територія Генуезької республіки. Бельгія і Голландія були об'єднані в незалежне Нідерландське королівство. Із 19 кантонів утворилася Швейцарська конфедерація, яка проголосила вічний нейтралітет. Норвегія об'єдналася зі Швецією. Отже, в Європі було встановлено нові кордони, але збережена роздробленість Німеччини та Італії.

Важливу роль у підтриманні європейської рівноваги і монархічних режимів відігравала система союзів, У вересні 1815 р. Росія, Австрія і Пруссія домовились про створення Священного союзу, політичне завдання якого полягало у втіленні в життя принципу легітимності. У документі зазначалося, що держави-учасниці "священними узами справжнього братерства і принципами християнської релігії" (звідси походить назва союзу) зобов'язуються надавати одна одній допомогу та підтримку. Англія не входила до Священного союзу, однак підтримувала реакційну політику його учасників. Головну роль у ньому відігравали Австрія і Росія.

На конгресі союзу в Аахені у 1818 р. було задекларовано право його членів втручатися у внутрішні справи інших держав, якщо виникає безпосередня загроза монархічній владі. Завдяки цьому рішенню Австрія в 1821 р. провела каральну експедицію в Неаполі та П'ємонті. Конгрес Священного союзу у Вероні наприкінці 1822 р. передав Франції мандат на придушення революції в Іспанії.

Суперечності між членами Священного союзу загострилися, зокрема у питанні національно-визвольної боротьби в іспанських колоніях Латинської Америки і повстання в Греції в 1821 р. Зважаючи на власні інтереси, Англія домагалася визнання незалежності народів Латинської Америки, проти чого виступала Австрія. Росія підтримувала повстання грецького народу проти османського ira і висунула ідею автономії Греції, що викликало протест Англії та Австрії. Розкол у стані союзників засвідчив, що система європейської рівноваги не могла бути міцною. Священний союз припинив існування в середині 30-х pp. XIX ст.

Отже, Віденський конгрес зафіксував нову розстановку сил на міжнародній арені після закінчення Наполеонівських війн, сприяв стабілізації становища в Європі на основі реставрації монархічних режимів, що підтримували Четверний і Священний союзи.

Размещено на Allbest.ru