З "малоросів" в українці: 1917-1921 роки

Врешті-решт, уся Північна Таврія опинилася під контролем українських і німецько-австрійських військ і стала частиною Української Народної Республіки. цар антиукраїнський сепаратистський гетьман

Можна багато говорити про особливості створення кожної із радянських республік на території України. Але привертає увагу, перш за все, спільне. З усіх цих «республік» лише одна -- радянська УНР зі столицею в Києві зберегла деякі риси «українськості», хоча і на її території перший прихід радянської влади супроводжувався кривавим терором проти всього, що несло на собі хоч найменший відбиток національного життя. Усі інші «республіки» не вважали себе українськими навіть формально, хоча на 60 і більше відсотків були населені українцями.

Аналізуючи принципи, що лягли в основу політики більшовиків в Україні, В. Винниченко писав: «Було взято тактику роздроблення всієї України, усієї національно-етнографічної території її на окремі області, які називалися «автономними совєтськими республіками»... Отже, таким чином, ідея української державності цим поділом нищилась, стиралась зовсім. Є собі окремі республіки -- Донецька, Таврійська... -- частини «єдиної, недєлімої... Росії»Винниченко В. Відродження нації. -- Відень; Київ, 1920 (Репринтне відтворення видання 1920 року: К., 1990). -- Ч. ІІ. -- С. 270--271..

Зарубіжний дослідник Матвій Стахів вважав, що дії українських більшовиків були продумані і якщо в деталях не координувалися з центром, то не суперечили його політиці: «Тут ми маємо справу... з продуманою централістичною тактикою центру Російської Комуністичної Партії, який взагалі не хотів визнати потреби для існування окремої совєтської республіки у всеукраїнських національних територіальних межах. Фактично ж Україна мала за попереднім планом Москви поділитися між «республіками», щоб таким чином заперечити сам факт існування соборної української нації»Стахів М. Україна проти більшовиків. Нариси з історії агресії Совєтської Росії. -- Тернопіль, 1992. -- Кн. І. -- С. 27--28..

З організаційно-правового боку, південноукраїнські радянські республіки були типовими територіально-адміністративними витворами, які після більшовицької революції виникли в різних регіонах колишньої імперії (Ставропольська, Кубанська, Кубансько-Чорноморська республіка, Північна Комуна, Карельська трудова Комуна, трудова Комуна німців Поволжя тощо). Розглядаючи їх правовий статус, Олександр Юрченко прийшов до висновку, що всі ці формації не «знайшли за весь час свого існування чіткого державоправ- ного оформлення і перебували десь між станом несамостійного державного тіла й звичайної адміністративно-територіальної одиниці у складі унітарного державного цілого»Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 р. в правовому аспекті. -- Мюнхен, 1971. -- С. 149.

Бош Е. Год борьбы. -- К., 1990. -- С. 345..

Незалежно від доктринальних підходів був і суто конкретно- історичний аспект більшовицької витівки з Донецько-Криворізькою, Одеською та іншими радянськими республіками в Україні. В умовах кінця 1918 -- початку 1919 рр., коли становище радянської влади в Росії було хистким, коли не було твердого переконання, що в Україні закріпиться більшовизм, утворення Донецько- Криворізької та інших республік могло розглядатися як один із способів спробувати, якщо не пощастить, забезпечити панування над цілою Україною, втримати при Росії винятково важливий для її промисловості Донецький кам'яновугільний і металургійний регіон, а також стратегічно важливі порти Чорного моря.

Врешті-решт, життя примусило більшовиків погодитись на об'єднання регіональних адміністративних новоутворень у складі Української Радянської Республіки, яка в результаті цього стала охоплювати територію, вказану як українська в ІІІ і IV Універсалах Центральної Ради, тобто всі 9 губерній (без Криму). Але на яких підставах це було зроблено? 7 березня 1918 р. ЦВК Рад України на своєму засіданні, де обговорювалося питання про об'єднання всіх радянських республік, утворених на території України, прийняв Декларацію, яка, серед іншого, проголошувала: «1) Ми ніколи не розглядали Українську Радянську Республіку як національну республіку (виділено в документі. -- Авт.), а виключно як Радянську республіку на території України; 2) Ми ніколи не стояли на точці зору повної незалежності Української Радянської Республіки, розглядаючи її як більш чи менш самостійне ціле, зв'язане із за- гальноросійською робітничо-селянською республікою федеративними узами; 3) Разом із тим ми не заперечували проти утворення різних радянських об'єднань, залишаючи вирішення питання про відносини їх як з крайовою, так і центральною загальнофедера- тивною Радянською владою до більш підходящого часу»1. Тобто, відкидався етнографічний принцип, який є в основі створення абсолютної більшості держав. Той принцип, яким керувалася Центральна Рада, що після вигнання більшовицьких військ взяла під контроль територію 9 губерній, більшість населення яких були українцями.

4. Як при гетьмані Скоропадському визначали кордон з Росією

Згідно зі статтею 6 Брестського миру Росія зобов'язувалася провести переговори з Україною і підписати з нею мирний договір з чітким визначенням державних кордонів.

Якщо українська делегація поставилася до переговорів з усією відповідальністю, прагнучи до визнання України в етнографічних межах, то російська всіляко затягувала їх. Ленін написав керівнику більшовицької делегації Х. Раковському інструкцію, в якій зазначалося, що «...більшовики мусять вести переговори, бо до цього зобов'язалися в Брестському договорі. Одначе переговорів не слід трактувати поважно, бо все воно переходяще та проминаюче»Діло (Львів). -- 1925. -- Ч. 27; Дорошенко Д. Історія України1917-1923 рр. -- Т. ІІ: Українська Гетьманська Держава 1918 року. -- С. 121.. Характерно, що у Повному зібранні творів Леніна ця інструкція не опублікована.

Переговори почалися з викладу принципів, якими слід керуватися при визначенні кордонів. Українська делегація чітко заявила, що принципами, «по яким ми будуємо нашу Державу, є принципи етнографічно-територіальні, етнічно-територіальні. Межі наші одміряються, як аршином, -- статистикою, починаючи з перепису 1897 р. і кінчаючи земською статистикою»Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР 1918 р. Протоколи та стенограми пленарних засідань. Зб. док. і мат. -- Київ; Нью-Йорк; Філадельфія, 1999. -- С. 79.

Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР 1918 р. -- С. 170. Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР 1918 р. -- С. 51..

Щодо радянської сторони, то вона вважала, що така позиція ігнорує принцип самовизначення, і зажадала, щоб питання встановлення кордонів вирішувалося згідно з «волею народу». Посилання на «волю народу» -- чиста демагогія. Як показувала тодішня практика, більшовики відверто маніпулювали народним волевиявленням. В тодішній Росії «народ» був чітко розділений на класи: на виборах голос робітника чи червоноармійця вартував чотирьом голосам селян. Що ж стосується «експлуататорів» (досить розмита категорія, до якої могли включити будь-кого), то вони взагалі позбавлялися виборчих прав.

Показуючи абсурдність позиції більшовиків, голова делегації Української Держави послався на реалії Південної України: «Візьміть хоча би Херсонську губернію. Там є села молдавські, є армян- ські, є гречеські, є українські. Є великоруські. Воля народу така: одне село каже -- я до Великоросії, друге -- я до Румунії, третє -- я до Арменії і т.д., невже їх так і прилучати? Не треба змішувати питань про політичне буття з буттям громадянським і приватним»1.

Врешті-решт, після гострих дебатів 22 червня 1918 р. було прийняте рішення, яке засвідчило перемогу позиції української сторони, хоча сформульоване воно було так, щоб «зберегти обличчя» росіян: «При визначенні кордонів будуть однаково вважати на політичні, економічні та інші інтереси народів як цілого, і грунтуватимуться на етнографічному принципові; ... але в поодиноких місцевостях обидві сторони погоджуються звернутися до організованого і вільного запитання людності для остаточного установлення меж у цих місцевостях»2.

Та коли прийшов час визначати конкретну лінію кордону, більшовики не дотримувалися цих домовленостей. За представленим Росією проектом російсько-український кордон мав проходити значно західніше української етнографічної межі. У деяких місцях різниця доходила 150-200 верст. За цим проектом від України відрізалися території, де знаходилося майже 85% покладів вугілля Донбасу і весь антрацит.

Таким чином, коли справа дійшла до економічних інтересів, про етнографічний принцип забули. Російська сторона керувалася не долею населення Донбасу, а власними великодержавними претензіями, які руйнували територіальну і економічну цілісність Української Держави.

Українська сторона для обґрунтування своєї позиції запрошувала експертів, у тому числі істориків. Один з них, професор Д. Ба- галій, звертаючись до російської делегації, заявив: «Ось основний висновок, до якого дійшли ми, історики, однаково, російські і українські -- весь так званий Новоросійський край -- це єсть старе гніздо запорожців і був заселений первісно виключно запорожцями. Такий приклад, як Слов'яно-Сербський повіт, є ніщо інше, як місцевість, заселена чужим елементом -- сербським за часів Єлизавети Петрівни: і треба сказати, що цей елемент цілком українізувався, його нема зовсім, вони всі обернулися в українців... Нарешті пара слів про Харків. Не тільки Харків, а й усі інші міста сучасної Харківської губернії, всі слободи, всі хутори -- результат і продукт української колонізації»Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. -- Т. ІІ: Українська Гетьманська Держава 1918 року. -- С. 118..

Але російська делегація стояла на своєму, вимагаючи «волевиявлення» і вбачаючи в пріоритеті етнічного чинника «елемент захвату». Зі свого боку, український представник звинуватив більшовицьку Росію у продовженні імперіалістичної політики Російської імперії: «.Це стара традиція, яка, напевно, буде знов пробуджуватися і вона виявляється навіть зараз у більшовицької Росії»Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР 1918 р. Протоколи та стенограми пленарних засідань. Зб. док. і мат. -- Київ; Нью-Йорк; Філадельфія, 1999. -- С. 16.. Словом, політичні режими змінюються, а політичний курс -- ні. «Стару традицію», якою стольїттями керувалися російські царі і в 1917 р. буржуазно-демократичний Тимчасовий уряд Росії, взяли на озброєння більшовики на чолі з Леніним.

Українсько-російські переговори 1918 р. так і не закінчилися підписанням мирного договору і встановленням кордону між двома державами. Більшовики чекали, коли зміниться міжнародна ситуація і вони звільняться від зобов'язань, які на них накладав Брестський мир, у тому числі головного -- визнавати незалежність і територіальну цілісність України.

5. Чому в 1919р. не відновили ДКР і утворили Кримську АСРР у складі РФ

Врешті-решт, в листопаді 1918 р. в Німеччині відбулася революція і Брестський мир був анульований. Гетьман Скоропадський був скинутий і до влади в Україні прийшла Директорія УНР. Наприкінці листопада почався наступ радянських військ з Росії в Україну. Прикриттям дій Москви був маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який був перебував у прикордонному російському містечку Суджа. Почалася друга російсько- українська війна. Вона йшла по тому ж сценарію, що і на наприкінці 1917 -- на початку 1918 р. перша: більшовицькі війська з Росії вторглися в Україну, де їм допомагала «п'ята колона» з місцевих проросійських елементів. Коли українські дипломати вимагали зупинити просування російських військ (з Росією Україна після Брестського миру мала дипломатичні відносини), у відповідь з Москви нарком закордонних справ Чичерін їм нахабно відповів: «Ніякого війська Російської соціалістичної радянської республіки в Україні нема. Військова акція в Україні в цей момент проводиться між військами Директорії і військами українського радянського уряду, який є цілком незалежний»1. Російська сторона діяла у відповідності з настановами Леніна, які він дав у телеграмі головнокомандувачу радянських військ І. Вацетісу: «С продвижением наших войск на Запад и на Украину создаются областные временные Советские правительства... Без этого обстоятельства наши войска были бы поставлены в оккупированных областях в невозможное положение, и население не встречало бы их как освободителей» Див.: Стахів М. Друга совєтська республіка в Україні. 1957. -- С. 62. Ленин В.И. Полн.собр.соч. -- Т. 37. -- С. 234..

Армія Української Народної Республіки на чолі з Петлюрою змушена була відступати.

За лаштунками подій відбувалася і певна еволюція поглядів радянського керівництва Росії щодо України, зокрема Півдня і Слобожанщини. Значні масштаби національно-визвольного руху в регіоні поступово схиляли більшовицьке керівництво Росії до висновку, що Україну -- принаймні, підконтрольну більшовикам, необхідно сприймати у її етнографічних межах, зокрема, у тих, що були визначені у ІІІ Універсалі Центральної Ради.

Але частина ортодоксально налаштованих більшовиків продовжувала стояти на своєму.

Коли наприкінці 1918 -- на початку 1919 рр. в Україні стала відновлюватися радянська влада, деякі уцілілі «вожді» Донецько- Криворізької республіки виступили з проектом відновлення цього автономного утворення у складі Росії. Серед них був і Артем, один із фундаторів ДКРЗатонський В. Уривок зі споминів про українську революцію // Літопис революції. -- 1929. -- № 4. -- С. 168.. У Донбасі ці настрої були досить поширені серед місцевих більшовиків й про них доповідали в ЦК РКП(б) уповноважені Москви, які виїжджали в УкраїнуСупруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине (1918-1920). -- М., 1966. -- С. 170..

Однак, у 1919 р. ситуація була вже іншою. Під впливом українського національного руху, визвольного руху інших народів Росії більшовики врешті-решт були вимушені визнати принцип федерації. Але що означала більшовицька «федерація», яскраво висвітлює програма РКП(б), прийнята на VIII з'їзді партії в березні 1919 р.: «.. .Як одну з перехідних форм на шляху до повного єднання, партія висуває федеративне об'єднання держав, що організоване за радянським типом»Программа РКП(б), принятая на VIII съезде партии 18-23 марта 1919 г. // История Советской конституции (в документах) 1917-1956. -- М., 1957. -- С. 201.. Ця формула все розставляла на свої місця: федерація допускалася, але як тимчасова форма, причому в максимально звужених, по суті, формальних рамках. Таким чином, продовжувався дещо закамуфльований традиційний курс на «повне єднання», адже на чолі кожного з суб'єктів федерації (Росії, України, Білорусії і т. д.) стояла одна партія -- Російська комуністична партія (більшовиків). Ця партія будувалася на жорстко централістичних принципах і не допускала навіть дискусій про необхідність свого перетворення на федерацію республіканських партійних організацій. Як відомо, Ленін заповідав берегти єдність партії «як зіницю ока». Яка ж тоді федерація, коли всіма її суб'єктами керує одна-єдина, унітарна політична партія?

У цьому контексті виникає питання, чи на справді більшовики змінили у 1919 р. своє ставлення до статусу Слобожанщини і Півдня України?

І так, і ні. Ставлення до цих регіонів, як до частини Росії залишилося характерним для багатьох більшовиків, у тому числі й найвищих керівників РСФРР, не виключаючи В. Леніна. Так, у його телеграмі голові Раднаркому УСРР Х. Раковському від 15 квітня 1919 р. територія, де були розташовані курортні міста Одеса, Гола Пристань, Бердянськ, називалася «Півднем Росії». Подібні географічні «відкриття» можна знайти і в інших публікаціях В. ЛенінаЛенін В.І. Телеграма Х.Г. Раковському 15 квітня 1919 р. // Повне зібрання творів. -- К., 1975. -- Т. 50. -- С. 381-382; Ленін В.І. Промова на конференції залізничників Московського вузла 16 квітня 1919 р. // Повне зібрання творів. -- К., 1973. -- Т. 38. -- С. 300--305.. Разом з тим, в 1919 р. він в своїх публічних промовах і телеграмах до відомих діячів більшовицької партії іноді ідентифікував Південь і Слобожанщину саме з УкраїноюДив., напр.: Ленін В.І. Телеграма В.О. Антонову-Овсієнку 22 квітня 1919 р. // Повне зібрання творів. -- К., 1975. -- Т. 50. -- С. 286-287; Ленін В.І. Три промови на Красній Площі 1 травня 1919 р. Хронікерські записи // Повне зібрання творів. -- К., 1973. -- Т. 38. -- С. 313--314..

Однак, логіка подій підштовхувала більшовиків до чіткішого визначення своєї позиції. 15 лютого 1919 р. за узгодженням із Москвою радянський уряд України видав декрет про утворення Донецької губернії у складі УСРР. До її меж було включено два повіти Катеринославської губернії -- Бахмутський і Слов'яносербський. Утворення нової губернії пояснювалось особливим значенням Донбасу, а саме його кам'яновугільної промисловості, яка повинна була відіграти виключну роль як паливна база в умовах громадянської війни для її успішного завершенняСобрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства Украины. -- 1919. -- № 6. -- Ст. 73. -- С. 78; Дмитрієнко М.Ф. Зміни в адміністративно-територіальному устрої України в 1919-1920 рр. // Український історичний журнал. -- 2003. -- № 6. -- С. 77.. Тобто на перший план висувалися традиційні для більшовиків політико-економічні аргументи. Але вже брався до уваги й національний склад повітів -- адже губернія засновувалася все-таки у складі Української СРР, а не сусідньої Російської Федерації. Станом на 1897 р. українців у Бах- мутському повіті було 58,2 %, а у Слов'яносербському -- 50,4 %Підраховано за: Бойко Я.В. Заселение Южной Украины. 1860-1890 гг. -- Черкассы, 1993. -- С. 228..

Якщо врахувати, що у Донбасі проживали представники багатьох інших національностей -- греки, татари, болгари, греки, євреї та ін., то виявиться, що етнічних росіян в цих повітах була помітна меншість -- до третини жителів.

Поява Донецької губернії у складі УСРР свідчила, що ставлення вищого керівництва радянської Росії до України справді змінилося. Південь став сприйматися як частина України. Хоча, і це істотно, -- як частина радянської України, яка у всьому керувалася з московського більшовицького центру, очолюваного Леніним.

Через два дні після утворення Донецької губернії було прийняте рішення, яке остаточно унеможливило відродження ДКР. 17 лютого 1919 р. була ухвалена постанова Ради праці й оборони, у якій зазначалося: «Просити тов. Сталіна через Бюро ЦК провести знищення Кривдонбасу»Ленинский сборник / Институт Маркса -- Энгельса -- Ленина при ЦК ВКП(б). -- М., 1942. -- Сб. 34. -- С. 102.. Ця постанова була лише шостим пунктом невеликого документа, який мав назву «Про організацію маршрутних поїздів для транспорту і хліба» і був присвячений питанням забезпечення Російської Федерації українським хлібом і вугіллям. Це означає, що 1919 р. більшовицьке керівництво відкинуло сумнівну справу розчленування України шляхом відтворення на південних і східних її територіях автономних радянських республік у складі РСФРР, а зайнялося більш прагматичним питанням -- забезпеченням Росії українським хлібом, вугіллям та іншою місцевою сировиною.

Одночасно воно зміцнювало воєнно-політичний контроль над Півднем, укрупнивши Донецьку губернію і створивши на місці трьох великих губерній (Катеринославської, Херсонської, Таврійської) шість нових. Зокрема, у квітні 1920 р. до Донецької губернії були приєднані Маріупольський, Старобільський повіти і деякі волості Ізюмського і Куп'янського повіту Харківської губернії, а також Таганрог і Олександрівськ-Грушевський (Шахти), що входили до революції до складу Області війська Донського (тепер у складі РФ). При приєднанні до Донецької губернії Таганрогщини простежуються етнічні мотиви: в окрузі станом на 1897 р. українці становили 61,7% жителів, а росіяни лише 31,7%. Крім Донецької губернії, у складі Української СРР була утворені Запорізька, Миколаївська, Кременчуцька і Одеська. Катеринославська губернія залишилася у зменшеному вигляді. Абсолютну більшість населення цих губерній становили українці.

З Кримом справи склалися інакше.

Навесні 1918 р. українські війська, розбивши більшовиків у Північній Таврії, не зупинилися на Перекопі. Під командуванням полковника армії Української Народної Республіки П. Болбочана вони прорвалися в Крим, захопили Сімферополь і продовжували наступ в напрямку Севастополя. Склалися умови для приєднання Криму до України і встановлення контролю над Чорноморським флотом без будь-якого втручання німецьких військ. Але Німеччина та її союзниця -- Туреччина, для яких півострів був стратегічною територією, виступили проти передачі Криму з військово-морською базою Україні. Вони посилалися на ІІІ Універсал Центральної Ради, де було зазначено, що Крим не входить до складу УНР. Та, всупереч їх намірам, уряд генерала Скоропадського, який прийшов на зміну Центральній Раді, взяв курс на приєднання Криму до Української Держави, справляючи тиск на уряд генерала Сульке- вича, що утвердився влітку 1918 р. на півострові.

Свою позицію Україна пояснила в ноті до німецької сторони: «Насамперед, III Універсал позначив тільки основні частини Української території, маючи на увазі те, що ті землі, де українське населення не має абсолютної більшості, приєднаються пізніше.

Такий спосіб установки кордонів -- спочатку тільки загалом -- пояснюється також і тим, що тоді Українська Народна Республіка розглядалася лише як федеративна частина Росії. Точно так і Крим, якби він не приєднався добровільно, мав бути федеративною одиницею Росії і, таким чином, зв'язку з Кримом, економічним форпостом України, Українська Держава не втрачає. Сьогодні ж, коли остаточно Україна стала на шлях повної політичної незалежності, зв'язок із Кримом, як федеративною одиницею, може обірватися зовсім» Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. -- К., 1999. -- С. 164..

Поскільки уряд С. Сулькевича не йшов назустріч, його відносини з Україною стали погіршуватися. Врешті-решт, у серпні 1918 р. це закінчилося економічною блокадою Криму з боку України. Перекрилися шляхи сполучення, завмерла торгівля. Це був «час істини». Становище в Криму миттєво погіршилося. Виявилося, що Крим без України існувати не може. Почалися переговори про входження Криму на автономних правах до складу Української Держави. Але революція в Німеччині у листопаді 1918 р. і крах режиму Скоропадського поклали край цим процесам.

Після відновлення весною 1919 р. більшовицької влади в Криму знову постало питання про його статус. Була сильною радянська проукраїнська лінія, яка наполягала на включенні Криму до складу Української РСР, але крапку поставила Москва: вирішили створити Кримську радянську соціалістичну республіку, яку включили до складу Росії. Такий статус Криму зберігався до 1944 р., коли після виселення татар автономія була скасована.

6. Білогвардійці і Південна Україна

Зі встановленням влади А. Денікіна на Півдні здійснювалося повернення до антиукраїнської політики, що панувала в російських політичних і військових колах ще за часів монархічної Росії. Наріжним каменем нової влади на Півдні України (за термінологією де- нікінців -- Новоросії) стала теза про відновлення «єдиної, великої, неподільної Росії».

Максимум, на що могло розраховувати місцеве населення («но- вороси») -- це місцеве самоврядування. Український національний рух у регіоні за доби Української революції денікінським командуванням розглядався не як природне прагнення українського народу до розбудови власної держави, а як «сепаратизм», сценарій якого нібито розроблявся у Німеччині.

Основним програмним документом, що декларував ставлення ілогвардійців до України, була відозва генерала А. Денікіна «К населению Малороссии» від 25 серпня 1919 р.

Автори не визнавали навіть назви «Україна» і використовували звичний для себе топонім «Малоросія», яка визнавалася органічною частиною Великоросії, а населення краю -- «малороссийской ветвью русского народа»Крупина В.О. Українська революція в оцінці командування Збройних сил Півдня Росії (лютий 1919 -- березень 1920 рр.) // Україна XX ст.: Культура, ідеологія, політика: Зб. ст. -- К., 2002. -- Вип. 6. -- С. 156-157.. Щодо Півдня України Денікіним використовувалася інша назва -- «Новоросія».

У 1919 р. у захопленій денікінцями Одесі кадет М. Могилян- ський опублікував брошуру з «Картою Юга России» під промовистою назвою: «Прошлое и настоящее Новороссии. (К вопросу о притязаниях Украины на Новороссию)». Автор зазначає, що Новоросія є досить своєрідним регіоном, який не має відношення до України (Малоросії) і є частиною єдиної Росії: «Население Новороссии образовалось в течение половины XVIII века и в ХІХ веке из разноплеменной колонизации. Встретив здесь новую степную природу и новые условия труда, оно быстро приспособилось и утратило свои национальные черты, сознает себя жителями Новороссии и сынами единой великой России.

Новороссия -- своеобразная страна, где выработался своеобразный тип новоросса, путем культурного взаимодействия разных народностей, где языком литературы и науки является великий русский литературный язык, а для сношений служил тот же русский язык, хотя с новороссийским акцентом и рядом местных слов»Могилянский Н.К. Прошлое и настоящее Новороссии. (К вопросу о притязаниях Украины на Новороссию). -- Одесса, 1919. -- С. 34-35.

Таким чином, всупереч фактам, М. Могилянський повторював домінуючий у дореволюційному російському суспільстві погляд на Південну Україну, як на невід'ємну частину Росії.

Схоже, революція його нічому не навчила.

Хибність політичного курсу А. Денікіна змушений був визнати генерал П. Врангель. Монархіст за переконаннями, прибічник жорсткої військової диктатури, П. Врангель змінив напрямок білогвардійської політики. Плануючи вторгнення в Північну Таврію, він змушений був рахуватися з потужним українським національним чинником у регіоні. До того ж, війська П. Врангеля на дві третини складалися з етнічних українців. Під його командуванням були підрозділи, які воювали під українським національними прапором.

Генерал визнавав право України на автономію, а на початку листопада 1920 р., напередодні свого краху, під тиском обставин заявляв навіть про визнання незалежності української держави. Відозва П. Врангеля до населення, яка поширювалася на Півдні українською мовою, починалася незвичними для російських білогвардійців словами «Сини України!»Гордієнко Г. Під щитом Марса: Спогади. -- Філадельфія, 1976. -- Т. 1. -- С. 358..

Нестор Махно й українська ідея

Заслуговують особливої уваги уявлення про майбутнє своєї батьківщини, що склалося в махновському середовищі -- масовому селянському русі, який охопив весь південноукраїнський регіон 1918-1921 рр.

Класичні анархістські вчення ХІХ -- початку ХХ ст. надавали другорядного значення національному питанню. У відповідністю з принципами анархо-комунізму, яких дотримувалося оточення Махна, національне питання мало вирішитися само собою в результаті ліквідації держави і утвердження безкласового суспільства. «Влада породжує паразитів. Хай живе анархія!», -- таким було гасло махновців. Звідси їх непримиренність до білогвардійців, насторожене ставлення до українських державників і надії на союз з більшовиками, які декларували своє прагнення до безкласовості і бездержавності.

Дослідженню ставлення Махна до українського визвольного руху присвячені стаття Ф.Сисина «Nestor Makhno and Ukrainian Revolution» Sysyn F. Nestor Makhno and the Urainian Revolution. // The Ukraine, 1917-- 1921: A Study in Revolution. -- Cembrige, 1977.. Ця тема прозвучала в ряді доповідей на науковій кон- ференції «Політична і військова діяльність Нестора Махна» (Запоріжжя -- Гуляйполе, 12-13 листопада 1998 р.)» Політична і військова діяльність Нестора Махна. Матеріали науково-теоретичної конференції. Запоріжжя -- Гуляйполе 12-13 листопада 1998 р. -- Ч. 1.-- Запоріжжя, 1998. і в нашій монографіїДив.: Турченко Ф.Г., Турченко Г.Ф. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція. (Кінець ХІХ ст. -- 1921 р.). -- К.:, 2003. -- С. 253-273..

Махно з великою надією сприйняв більшовицьку революцію. У його споминах йдеться про бесіду з Леніним і Свердловим, яка відбулася на початку літа 1918 р. Але плани співпраці з більшовиками стали розвіюватися, коли в 1919 р. вони встановили свої порядки в Україні. Виявилося, що російські більшовики не визнають анархо-комунізму і обстоюють засади жорсткого державного централізму. Під час запеклої збройної боротьби з білогвардійцями і більшовиками в 1919-1921 рр. антагонізм махновців щодо українських державників слабшав, іноді поступаючись місцем нейтралітету і навіть тимчасовим альянсам. Причини цього корінилися не лише в політичній кон'юнктурі. Без сумніву, відіграв роль національний склад учасників махновського руху.,

Махновська армія на 90% складалися з українців і на 6-7% -- з росіян. Залишок у 3-4% -- представники місцевих національних меншин (греки, євреї та інші) Volin (V.Eikhenbaum). The unknoun revolution. -- London, 1955. -- Р. 221.. Було б дуже дивним, неприродним, коли б такий національний склад руху не наклав відбиток і на його характер.

Ще одне питання, яке завжди виникає при визначення ставлення махновців до національно -- визвольної боротьби українців: чи існував генетичний зв'язок між запорозьким козацтвом і махновським рухом?

Свідчення очевидців схожі, незважаючи на те, що самі вони відносилися до полярних політичних таборів. І білогвардієцьГерасименко Н.В. Батько Махно. -- М., 1990. -- С. 19., і більшовикВ.Н. Экспедиция Л.Б. Каменева для продвижения продгрузов к Москве в 1919 г. // Пролетарская революция. -- 1925. -- № 6. -- С. 134., і український соціал-демократМазепа І. Україна в огні і бурі революції. 1917-1921. -- Ч. 3. -- С. 136-137. відзначають схожість махновського середовища з козацьким січовим.

Територіальна спільність є важливим аргументом на користь «запорозької» теорії махновщини. Межі махновського району приблизно співпадають з кордонами Запорозьких Вольностей. Більше того, певна кількість сіл, що стали осередками руху, були засновані безпосередньо запорожцями або нащадками запорожців. Це відбивалося й на само ідентифікації повстанців. Лише один приклад. Коли махновці дізналися про антибільшовицьке повстання в Кронштадті у березні 1921 р., їх радіостанція передала привітання морякам: «Наближається година з'єднання вільних козаків (курсив наш. -- Авт.) з кронштадськими героями в боротьбі проти ненависного уряду тиранів»Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. Историческое повествование. -- К., 1993. -- С. 551..

Є достатньо фактів, щоб погодитися з тими авторами, які стверджують, що між Запорозьким козацтвом і махновським рухом існував певний генетичний зв'язок.

Однак, без сумніву, були і істотні відмінності. Вони стосуються питання про ставлення махновців до української ідеї, зокрема, до боротьби за створення незалежної української держави.

Спираючись на весь комплекс доступних документів, дослідники приходять до висновку, що відносини між Махном і українськими діячами пройшли певну еволюцію, яка диктувалася загальною ситуацією в Україні в цілому і південному регіоні, зокрема.

В царських тюрмах Махно пройшов звичайну для анархіста школу русифікації. Але він не сумнівався, що Україна -- це історична реальність і нею позначається територія, населена українським етносом. Він і його соратники з числа місцевих анархістів не висловлювали сумнівів у тому, що Південь -- частина української території, а його жителі -- українці. В дискусії з Леніним і Свердловим, яка відбулася на початку червня 1918 р.Хоча ця подія не підтверджена жодним документом, крім спогадів самого Н. Махна, дослідники, зокрема, В. Верстюк, схильні вважати, що така зустріч справді мала місце. ( Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина. -- К., 1991. -- С. 29)., Махно навіть докоряв вождям революції у тому, що більшовики не відчувають реалій, коли прагнуть «уникати слова Україна» і називають її «півднем Росії»Махно Н. Воспоминания. Книга ІІ. Под ударами контрреволюции. (Апрель -- июнь 1918 г.). Париж, 1936 (Харьков, 1998). -- С. 131-132.. Свою військову організацію махновці назвали -- Революційною повстанською армією України (махновською) (РПАУ(м).

Документи свідчать що махновське середовище прихильно ставилося до впровадження шкільного навчання на «материнській», українській мові. Культпросвітній відділ Військово-революційної ради Махно у жовтні 1919 р. опублікував своє бачення мовного питання в школі: «...Питання про мову викладання в школі має бути вирішене не нашою армією, а лише самим народом в особі батьків, вчителів і учнів... Наказ денікінського генерала В. Май-Маєвського, що заборонив материнську мову в школах, віднині скасовується, як силою нав'язаний нашими школам. В інтересах духовного розвитку народу мова шкільного викладання має бути та, до якої природно схиляється місцеве населення...»Путь к Свободе. -- 1919. -- 18 ноября..

Махновська преса була переважно російськомовною, але й друкувала матеріали на специфічно українські теми, зокрема з історії та літератури України. Восени 1919 р. було засновано махновські україномовні газети -- «Шлях до Волі» (Катеринослав) та «Анар- хіст-Повстанець» (Полтава). Газета «Анархіст-повстанець» визначала анархо-махновський рух на Україні як рух «самобутній, національний». Газета зверталася до читачів: «У чому спасіння української нації? Який ідейний рух дійсно спасе українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь ясна. Сам народ уже давно усвідомив, що єдине його спасіння в анархізмі, в безвладній трудовій федерації, що є єдино вільна незалежна організація, яка повинна привести націю до давноомріяної свободи і процвітання українського народу»Ерде Д. Політична програма анархо-махновщини // Літопис революції. -- 1930. -- №2. -- С. 46.. У листопаді 1920 р. газета «Голос махновця» різко звинувачувала російських більшовиків у розрусі в Україні: «...Вони вдвічі винні, як захожі, чужі українському народові, як люди, що прийшли з Великоросії»Голос махновца. -- 1920. -- 1 ноября..

Це були прояви проукраїнських настроїв, характерних для махновського середовища.

Найбільш ініціативні патріоти, особливо інтелігенти, намагаючись навернути повстанський рух до національної ідеї. Вони згуртувалися в групу, яку очолили секретар армійської ВРР Х. ШпотаSysyn F. Nestor Makhno and the Urainian Revolution. -- Р. 300. та Галина Кузьменко. Остання у свій час працювала вчителькою української мови й історії України в гуляйпільській гімназії, була активісткою місцевої «Просвіти» і користувалася значним неофіційним авторитетом як дружина Н. Махна. Її прибуття до війська 25 липня 1919 р. вважають показником кінцевої консолідації про- української групи.

20 вересня 1919 р. на ст. Жмеринка була підписана угода між Петлюрою і Махном. Обидві сторони зобов'язувались вести боротьбу з генералом Денікіним, ...до повного знищення білих»Движение махновских частей в период августа-декабря 1919 г. (Из отчета Екатеринославского губкома Зафронтбюро ЦК КП(б)У) // Летопись революции. -- 1925. -- № 4. -- С. 90.. В разі перемоги УНР зобов'язувалась надати махновцям автономну територію для побудови на ній «Вільного Радянського Ладу». Можливо, тоді це був вихід для обох сил, і для України в цілому.

Але махновці переоцінили свої можливості. Масове повстання південноукраїнського селянства, яке супроводжувало рейд махновців по тилах Денікіна, посіяло ілюзію, що настав їх час. З осені 1919 р. махновці висунули претензії щодо розповсюдження свого руху на всю територію України і його гегемонію в революції. 2 листопада 1919 р. вони оголосили Україну колискою «третьої революції», провідником якої є РПАУ(м)Путь к свободе. -- 1919. -- 22 ноября..

Такий підхід не залишав на карті України місця для УНР. Уряд Петлюри, зазначалося в Декларації, «несучи з собою нову політичну владу, несе, таким чином, новий політичний і економічний гніт, нове насильство»Белаш А.В., Белаш В.Ф. Указ. соч. -- С. 324.. Після цього ні про який союз мова не могла йти.

Замість цього була укладена чергова угода з більшовиками про спільну боротьбу з білогвардійцями. В листівці, випущеній у липні 1920 р., населення гуляйпільщини закликалося... не допустити до себе «польського генерала, зрадника Петлюру і денікінського генерала Врангеля»Белаш А.В., Белаш В.Ф. Указ. соч. -- С. 407.. Нагадаємо, що війська денікінського генерала Врангеля були вже недалеко, в той час як Петлюра і поляки, про війська яких більшість селян взагалі не мали уяви, за багато сотень кілометрів.

Але за лаштунками офіційної політики продовжувала діяти дипломатія. В історичних джерелах наводиться щонайменше два свідчення про відвідини махновського табору представниками петлюрівського проводу в липні 1920 р. та у січні 1921 р.Дубинский И. В строю червоных казаков: Воспоминания II Новый мир. -- 1959. -- № 2. -- С. 107; Вісти Першого Всеукраїнського з'їзду Комітетів незаможних селян. -- 1920. -- № 3. -- С. 12.

Після останнього розриву з більшовиками, який відбувся після розгрому військ Врангеля, Махно переживав гостру світоглядну кризу. «Тріумф російських сил на Україні (як більшовиків, так і білих) та зростання самоусвідомлення місцевого населення як українського народу, могло спонукати Махна думати по-українськи»Sysyn F. Nestor Makhno and the Urainian Revolution. -- Р. 294.,-- зазначає Ф. Сисин Взимку 1921 р. він прийшов до висновку про необхідність перенесення воєнних дій за кордон, в Галичину, «яка бунтує за свою незалежність». У кінці лютого 1921 р., Махно вступив у зносини з «Комітетом врятування України», очолюваним отаманом Струком. Сутність переговорів зводилася до обговорення планів «національного визволення України»Тепер И. Махно. -- Харьков, 1924. -- С. 123.

Див.: Ленін В.І. Повне зібрання творів. -- Т. 44. -- С. 63.. Отаман Струк був досить впливовим командиром. На початку лютого 1920 р. він навіть захопив передмістя Києва Демівку. Союз двох повстанських отаманів міг змінити ситуацію в Україні на користь антибільшовицьких сил. Однак, оточення не підтримало Махна, вважаючи за краще полягти в нерівному бою за ідеали анархо-комунізму, ніж блокуватися з державниками.

В 1921 р. махновці подекуди співробітничали з петлюрівцями на місцевому рівні. Протягом 1919-1921 рр. відбулося формування певного «буферного» прошарку повстанців між махновцями та петлюрівцями. «Холодноярська республіка» мала петлюрівську орієнтацію, але чорний прапор. Ряд отаманів Холодного Яру вважалися «своїми» як з боку махновців, так і з боку петлюрівців.

Але ці контакти не змінили воєнно-стратегічну ситуацію. Після розгрому Врангеля всі сили Червоної армії було кинуто на Махна. Повстанці опиралися на масову підтримку селянства і це дозволяло їм деякий час вести ефективну партизанську війну. Однак, на ситуацію вплинули сили природи, які використали на свою користь російські більшовики.

Врожай 1921 року на Півдні виявився катастрофічно низьким. Але плани поставок хліба державі більшовики не зменшували. На початку липня Ленін висунув фантастичний план: окрім розміщених в республіці військових частин, мобілізувати в Поволжі «молодь до армії в кількості близько 500 тисяч штиків». Пропонувалося «розташувати ці % мільйона на Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу, будучи сугубо заінтересовані в ній, особливо ясно усвідомлюючи і почуваючи несправедливість ненажерливості багатих селян на Україні»1.

Як відомо, в цей час був голод в Поволжі. Газети України і Росії багато і детально писали про нього, а про становище в України замовчували. Восени 1921 р. засушливі регіони Росії звільнялися від продовольчого податку, а з південноукраїнських губерній продовжували викачувати залишки хліба. Більше того, населення України, у тому числі і її південного регіону було втягнуте в кампанію допомоги Поволжю, збираючи для нього продовольство, приймаючи бездомних дітей і біженців-переселенців. Уряд УСРР зобов'язався прийняти 25 тис. дітей з Поволжя, а насправді було прийнято близько 80 тис. А в цей час воєнно-адміністративний прес на українське селянство посилювався. 12 серпня 1921 р. Рада праці і оборони під головуванням В. Леніна прийняла рішення про застосування надзвичайних заходів при вилученні зерна. Серед цих заходів передбачалося направлення в села виїздних сесій ревтрибуналів, розміщення на постій військових частин, які селяни зобов'язані утримувати до внесення податку, суворе покарання впертих. У жовтні вивіз українського хліба в Росію досяг небачених раніше темпів -- по 347 вагонів на добу.

Тим часом, з кожним новим відправленим на Північ хлібним ешелоном розширялися масштаби голоду на Півдні. Запорізька губернія, яка до революції була зразковим сільськогосподарським регіоном, попала в епіцентр катастрофи. З осені 1921 р., населення, виловивши все, що годилося в їжу (ховрашки, кішки, собаки), стало харчуватися сурогатами (макуха, полова, курай) і дійшло до борошна з кісток, дерева, глини та ін., а у деяких селах і навіть містах -- до поїдання трупів і людоїдства.

Наприкінці травня 1922 р. в Катеринославській губернії голодом було охоплено 1,1 млн. чол., а допомогу одержували лише 12% «обраних». А в цей час український хліб через південні порти вивозили за рубіж. Два пароплави, навантажені 2000 центнерів зерна, прибули наприкінці лютого 1922 р. з Одеси до болгарського порту Варна для продажі на європейських ринках.

Вибіркова політику московського центру щодо різних республік, охоплених голодом, вимагає пояснення. Його пробували зробити всі дослідники, які торкалися проблеми голоду 1921-1923 рр. Висновки, до яких вони приходять, співпадають: голод був використаний московським більшовицьким центром як додаткове і дуже ефективне знаряддя в боротьбі з цілому і селянським повстанством Південної України. Цей висновок підтверджується і конкретизується сучасними дослідниками. «...В 1921 р. державна партія, -- пише С. Кульчицький, -- скористалася катастрофічною посухою, щоб застосувати (мабуть, уперше в сучасній історії) голод терором, спрямований проти селянських повстанців, а фактично -- проти всього сільського населення південних губерній України» Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиліття (1919-1928). -- К., 1996. -- С. 202.

Соловей С. Голгота України. Ч.1. -- Дрогобич, 1993. -- С. 184.

Пайпс Р. Русская революция. Часть вторая. -- М.. 1994. -- С. 413, 414. Громадський голос (Львів). -- 1934. -- 11 серпня..

Ситуація склалася не на користь повстанців. Голод відчутно знизив політичну активність селян, спричиняв спад повстанського руху. Він забирав життя найслабших і найменш захищених і паралізував волю сильніших. Точних даних про кількість жертв голоду немає. С. Соловей, наприклад, пише що з 10 млн. жителів південних губерній від голоду в 1921-1923 р. померло близько 2 млн.1

Немає сумніву, що голод справив величезний деморалізуючий вплив на південноукраїнське селянство, -- більший, ніж загроза загинути в бою, чи стати заручником. Голод породжує апатію, байдужість до всього, що не стосується виживання. Всі інтереси фокусувалися в одній площині -- фізичному самозбереженні. Опухла від голоду людина нездатна до опору. Про вплив голоду на здатність до опору писав Ричард Пайпс в своїй книзі «Русская революция». «Цей вид політичної апатії приводить людину до покори, якої не добитися поліцейськими заходами... Голод зламав дух нації, зробив її нездатною до опору»,2 -- констатує Р. Пайпс.

Відчуваючи це, Н. Махно змушений був у 28 серпня 1921 р. покинути Україну. Закрилася яскрава і трагічна сторінка історії Півдня України. Більшовицькі репресії проти махновщини, за оцінками вітчизняних істориків, взяли до 200 тис. життів південноукраїнських селян.

Те, що Н. Махно не зміг знайти спільної мови з С. Петлюрою, обернулося трагедією загальнонаціонального масштабу. Розрізнені українські сили були поодинці зломлені переважаючою військовою силою більшовиків. Львівська газета «Громадський голос», повідомивши у серпні 1934 р. про смерть Нестора Махна, додала: «Махно виявив великі стратегічні можливості, і коли б був приєднався до загальної української визвольної боротьби, то хто знає, може, Україна була б сьогодні вільною та незалежною державою»3.

Провина лежить на обох таборах -- на Н. Махно з його оточенням, що виступали безкомпромісним прихильником лише власно випрацюваної форми суспільного устрою, і на діячах УНР з їх ставленням до повстанства, як до антиукраїнського, відмовившись побачити в ньому соціальний зміст. Величезний потенціал Півдня, якій міг стати вирішальним у боротьбі за незалежність, не був належним чином використаний. Врешті-решт, це стало одним з найважливіших факторів поразки Української революції.

Размещено на Allbest.ru